IMPROMTU PHANTASIE1



Категории Ольга Кобилянська ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Кожним разом, коли долiтають до мене торжественнi, поважнi звуки дзвонiв, пригадують вони менi минулi лiта i одну людину, як була ще дитиною. Нiжна, вразлива, немов мiмоза, з сумовитими очима... Годинами перележувала на спинi в травi i вслухувалась в дзвонення якогось стародавнього iсторичного монастиря,— вслухувалась i плакала, доки з утоми не ослабала. Так бувало деякою порою. А iншою — бувала знов пристрасною, глибоко зворушеною iстотою, що пригадує молодих арабських коней: примiром, коли другi дiти ïï запрягали i гнали, немов коня, уперед себе. Се була ïï найлюбiша забава. Упряжена в шнурки, мчалась, немов батожена, через поля i рови, дико i гарно, i була б з радостi та з розпалу летi-ла, доки б не загинула, наколи б поганяючi не здержували ïï. Се завсiди пригадують менi торжественнi, поважнi звуки дзвонiв. Одного понурого полудня, коли небозвiд прибрався у грiзнi хмари, пустилася вона в дорогу до мiста по наперсток. В дорозi напала ïï буря, обернула парасоль сподом наверх, зiрвала капелюх аж на карк, одначе вона, з личком аж мокрим вiд дощу, прямувала смiло i вiдважно до своєï мети. — Ти не боïшся? — питали ïï в торгiвлi.— Лишися тут i пережди, доки буря не устане, а то завiє тебе кудись, ти, дрiбна пташино! Маленькi уста викривились гордо i зневажливо. — Нi, я не боюся,— вiдповiла i вернула назад серед бурi, як прийшла. Мала грудь розходилася з вiдваги, а сумовитi дитинячi очi, широко отворенi, впились кудись в далечину. Чи вона хотiла вгадати рух хмар? Чи збагнути в зойках бурi яку гармонiю, мелодiю? Чи бачила особливiшi форми i з'явища дерев, що вигинались у вихрi? Завсiди пригадують менi се торжественнi, поважнi звуки дзвонiв. Було се сонячноï, гарячоï лiтньоï днини. Вона пробувала на вакацiях у дiда i баби на селi. Лежала над берегом ставу i вдивлялась в його глибiнь або в його гладку, немов дзеркало, поверхню серед нервового дожидання. Над ставом гуляли й миготiли мiльйони мушок. Великi, з вибалушеними очима жаби повиставлювали своï чотирикутнi голови з води, заховуючись нерухомо i хлипаючи знiчев'я за мушками. Другi знов голосно вискакували з трави у воду. А те шубовстання лишалось ïй в пам'ятi, i вона силувалася вiддати його звуками. Чорно-синi ластiвки лiтали низько-низенько понад землею, купаючи в льотi рожево-бiлу грудь, немов з сваволi, що вона аж смiялася з радостi. Усе те вона майже ïла очима. Недалеко вiд ставу стояли вулiï пiд штучно, але навмисне для них приладженим тином; довкола чути було жужжання бджiл. Вони влiтали й вилiтали спiшно, моторно, бринячи, одна за другою, хто ïм приглядався уважно, i в безладдi — хто дивився поквапно. Вона бринiла враз з ними, лежачи на животi, спершись на лiктi i уклавши бороду в руки. Бринiли все наново, заперши в собi дух, одностайно, тоншим або нижчим голосом,— се було ïй байдуже, якого вони тону надавали... Опiсля, поклавши голову в траву, замовкала i вслухувалась в жужжання. Лежала нерухомо, немовби в глибокому снi. Одначе не спала. Вона бачила образи в тонах, вiдчувала образи в тонах, переживала в уявi з'явища, котрi творила сама: казковi, фантастичнi, неможливi, i плакала з смутку невиясненого... Кленучи та вiдказуючи, бiгали парубки по полях, розстелених поза домом та городом, i старались пiймати жеребця, котрий не давався ïм зловити, котрий кпив собi з них i немов-то жартував з ними. До хвилини, в котрiй були вiддаленi вiд нього на пару крокiв, був вiн спокiйний, пасся в житi, що сягало йому по шию, а коли мали вже схопити за уздечку, що за ним волоклася, блискавкою обертався вiд них, вибиваючи ногами, що пiдкови аж зблискотiли, i мчався божевiльними скоками крiзь хвилююче збiжжя, потрясаючи пишною гривою i топчучи та нiвечачи усе, немов якась зловiща сила... Неначе мала кiтка, закралась вона хильцем до розвiшеноï звiрини, i в хвилi, коли та знов паслась спокiйно, вхопила ïï незамiтно за уздечку... Лячно товклось мале серце, i сама вона аж тремтiла з остраху! Якби кiнь тепер обернувся та й трiпнув ïï ногами? Ба! се було неможливо! I вiн не вдарив ïï. Заховувався спокiйно i, ведений дрiбненькою рукою, ступав слухняно, немов та дитина, доки не дiстався у вiдповiдну руку. Тодi мало що не били за те, що таке вчинила та виставилась на таку небезпечнiсть. — Дурню якийсь! Таж вiн мiг би тебе вбити!.. Але вона не плакала. Встромивши очi в одну точку i кусаючи нiгтi, думала вона Бог зна над чим! В нiй хвилювало так чудно, чудно: вона неначебто душилася; ïй здавалося чимось барвним, перемагаючим, чимось, що пригадувало образи i переходило в тони... * * * Коли мала десять рокiв, строïв у ïï родичiв якийсь переïжджий стройник фортеп'ян. Вiн був молодий, гарний i чисто аристократичноï вдачi. Про нього шептали, що вiн емiгрант i що походить з високого роду. Вона сидiла цiлий час в кутi, якраз супроти нього, скулена, i приглядалась йому та вслухувалась у викликуванi ним сильнi акорди. Вони були тiльки самi в кiмнатi. Вiн оглянувся за годинником, а що не бачив його в кiмнатi, то поспитався ïï, котра година, причiм його очi звернулись на неï з лагiдною повагою. ïй уся кров вдарила до лиця, серце затовклося сильно, i вона не змогла вимовити нi слова. Якусь хвилинку дивився вiн на неï зчудовано та дожидаюче, а коли вона не вiдповiдала, звернувся назад до фортеп'яна, причiм якийсь меланхолiйний усмiх промайнув по його лицi. Вона завстидалась i не рухалася з свого сховку. Другого дня прийшов вiн знов, а вона знов зайняла своє мiсце, дивлячись пильно на нього. Вiн пробував, перебирав рiзнi акорди, ударяючи завсiди однаково сильно, сильно й елегантно, як се чинить лиш рука вправна; пiдстроював ще й грав, пробуючи заодно наново. Кожний його удар по клавiшах i кожний живiший рух його електризували ïï i виводили з рiвноваги. Врештi мусив вже бути задоволений з iнструмента, бо почав грати. Зразу недбало, немовби бавився, i одною рукою, бiльше piano2 . Тони звучали, немов здавлений, пристрасний смiх, так, немов смiх жiночий, одначе не смiх щасливий... Опiсля — обидвома руками. I тепер розляглись тони пориваючоï, неописаноï, якоïсь немов морозячоï краси... Те, що грав, була пристрасть, а як грав — зраджувало його яко людину... Зразу стало ïй холодно, а опiсля — сама не знала, як се прийшло,— почала плакати. Тихо, але цiлою душею. ïï перемогло знов те щось, що пригадувало образи, переходило в тони i немов душило... Вiн, побачивши, що вона плаче, перестав грати i дивився на неï здивований. Опiсля кликав ïï до себе. Вона не рухалася... Вiн пiдiйшов до неï... Вона притиснула долонi до лиця i не рухалася, немов мертва... Вiн схилився над нею. — Ти плачеш? Мовчала. Вiн зсунув ïй лагiдно руки з лиця i подивився в очi. — Що тобi? Вона не вiдповiдала. — Чого ти плачеш? — Бо так... — Тобi сподобалась музика? — питав вiн голосом чогось змiненим. — Я... не знаю... — Але ти любиш, як грають... правда? — казав вiн далi i так лагiдно, немовби мав перед собою заполохану пташину. — Я... не знаю... люблю, люблю!.. — Штука, котру я тепер грав, зветься Impromtu phantasie Шопена. Чи затямиш собi сю назву? — Наколи повторю... то затямлю. — Коли будеш вчитися музики, то зможеш ïï грати, одначе пам'ятай — грати ïï тодi, як будеш вже цiлком доросла... як будеш мати бiльше як двадцять рокiв... Чуєш? — Чую... — Доперва тодi зрозумiєш, що говорить кожний звук в тiй штуцi. Опiсля взяв ïï головку в своï руки i дивився довго в ïï великi, сумнi, заплаканi очi. Якийсь несказанно смутний усмiх пограв хвилину по його устах. — Я думаю,— говорив вiн бiльше до себе,— що ти будеш ïï краще грати, нiж я, далеко краще!.. Опiсля обглянув ïï руки i поцiлував ïх. — Менi можеш позволити, будуча славо! — сказав вiн. Коли виросла, була майже гарна. Вона любила чи одного, пристрасно, з пожертвуванням, майже з божевiльною любов'ю, однак вона була вiроломна натура,— значить, не любила нiкого довго. Вона й не подобалася довго мужчинам; ïï не бажав нiякий мужчина за жiнку. Вона була розумна, дотепна, незвичайно багата натура. Займалась малярством, писала, старалась усiма силами заспокоïти в собi ненаситну жадобу краси. Чому се ïй нiколи не вдавалось? Вiдповiсти на се питання було б так само тяжко, як i на те, чому i ïï нi один мужчина не любив довго. Мабуть, не мала вона в собi того, що прив'язує буденних людей на довгий час. Була занадто оригiнальна, замало нинiшня i не мала в собi нiчого з плебейськостi. Чи, може, було се щось iнше? Може... Вона стала лише половиною тим, чим обiцювала стати дитиною... * * * Я сама — то та звихнена слава. Я вижидаю щастя щодня i щогодини. Я вiдчуваю, як життя лежить передi мною не як щось сумне, безвiдрадне, важке до перенесення, але як би один пишний, святочний день, гаряче пульсуючий, приваблюючий, широкий, пориваючий образ або немов яка соната. Так, немов музика. Солодкi, упоюючi, сумовитi звуки. Роздразнюючi, пориваючi, покликуючi, вбиваючi... а одначе!., одначе... Я не вчилася музики нiколи. Я нiколи, нiколи не могла Impromtu phantasie сама грати! Але коли чую ïï, як другi грають, то душа моя наповняється слiзьми. Що се таке? Що се б, що крiзь усей той блиск, котрий хвилює так розкiшно, крiзь мою душу... в'ється щось, немов жалiбний креповий флер? I що я помимо того, що в моïх жилах пливе кров будучини, не маю будучини, не маю в життi своïм полудня! Коли чую музику — готова я вмирати. Стаю тодi божевiльно-вiдважна; стаю велика, погорджуюча, любляча... Що й залежить на менi, коли лиш музику чую!.. 1 Фантазiя-експромт. 2 Тихо (iтал.). 204
IMPROMTU PHANTASIE1