Земля



Категории Ольга Кобилянська ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Своєму батьковi Юлiановi Я. Кобилянському посвячує авторка ЧАСТИНА ПЕРША Es liegt um uns herum gar mancher Ab-grund, den das Schicksal grub, doch hier in unserem Herzen ist der tiefste 1. XIX Се було того самого дня по обiдi. Iвонiка вертав додому. Завернув на найкоротшу дорогу, що вела до села, аби лише якнайскорше добитися додому. Вiн iшов пильно, а довкола його уст уклалася лiнiя мiоми. Вiн анi разу не спiчнув, виринувши з мiста. Л там, у мiстi, не зумiло його нiщо довше задержати, як скоро упорався раз iз своïми справунками. Переночував у пана, i хоч як пан i панi вмовляли, аби по справунках лишився з годину-двi на спочинок, пiн нiяк не дався намовити. Повернувши з банку, попрощався i пустився в дорогу назад. Його тягнуло додому. Був повний неспокою, хоч не мiг тому вiднайти причини, i глуха якась тривога прокидалася в нiм, чим бiльше заходив у запустiлi поля, що мали небавом зiллятися iз стерниною його села. В малiй дзьобенцi, що висiла йому через плечi, нiс Михайловi краснi яблука ii бiлий хлiбець, а окремо завитi бiлi свiчки до церкви. Завтра ж святого Михайла, i треба буде пiти до церкви... Його ноги шпоталися по грубiй грудi стернини, так якби щохвилi забiгала невидима куля мiж ними i вмисне звiльняла його хiд. На серцi ж умостився глухий тягар... Вiн почув себе старим. Уже аби що казати, а вiн таки вже не молодий. А от, тяжко йдеться йому. Не так, як iшлося давнiше. Землi не чув пiд собою. Але воно так буває. З кождою годиною чоловiк старiє. I, не вважаючи, зiтхав раз по раз тяжко. Але вже побачив себе на полях свого села. Вже минув бiльшу часть дороги, вже от-от панський двiр, вже от-от його хата... Може, ще з кiлькадесят крокiв, i вiн опиниться коло своєï хати... Але нинi тяжка мряка. Все сповила: i хати, i дерева... так лиш мрiють з неï... Вiн станув на хвилину майже несвiдомо й задумався. Чи вступати йому вперед он тут до хати? Марiйка, може, вижидає його. Може, схоче довiдатися, чи залагодив усе точно, вона боязлива... Його хата дивилася на нього. Стояла мертвецьки тихо мiж обнаженою садовиною, що здiймалася довкола й позад неï, та дивилася. Легка iмла звисала лiниво над краєвидом i вокруг неï, збiльшала понурий вид пустоï хати. Дверi сiннi стояли широко вiдтворенi, з них била темiнь, а вiконця чорнiлися з бiлих стiн, мов чотири чорнi таблички. Вiн вiдвернувся. Нi. Йому не хотiлося тепер туди ступати. Волiв пiти просто до бурдея, до Михайла. Принiс йому яблук i буханець хлiба, i його тягнуло вперед до нього. Вiн поступив рiшуче вперед i мав за часок панський дiм i свою хату за плечима. Перед ним розстелилися знов поля. Але вiн не бачив багато. Десь недалеко стояла ще хата Докiï. ïï мав iще минути, а вiдтак завернути дорiжкою в чисте поле, де причаювався його бурдей до землi. Осiння мряка позакутувала все в свiй сивий вiддих, десь-не-десь порозкидуванi хатки тонули в нiй зi своïми бiлими стiнами, i вiн глядiв лише в саму пусту мряку. Здавалося, немов вона вмисне збиралася грубими масами, все вперед нього, тиснулася вогкими дотиками до його грудей i лиця, аби заслонювати собою всякий вид на пусте поле... У нього були очi гострi, мов у вiрла, i вiн хотiв ïï пронизати. Там, де поля схилялися на однiм мiсцi незамiтно в плаский котел, там лежав його бурдей. За ним чорнiла деревина, а там далi, направо, сусiднiй лiс, що виглядав завсiди, неначеб ожидав чого. Оцих точок шукав тепер. Його очi вiд давнiх лiт звикли до них; вони становили свойого роду опору для ока, що линуло в рiвнину. Але вiн нiчого з того всього недобачав тепер. По недовгiм часi похмурого напруження побачив, як щось вiддiлилося з нiжно-сивоï тканини iмли. Воно було ще далеко вiд нього, але вiн розрiзняв уже щось, ба здавалося навiть, мiг дещо розпiзнавати. Здавалося, щось двигалося в напрямi до панського дому, а з тим i до його хати... Напередi люди, поодинокi чоловiки й жiнки, ïх голови, в бiлi рушники позавиванi, вiдрiзнялися ясно в мряцi, вони ступали поважним кроком, а за ними, трохи позаду, вiз, упряжений волами, також поволi рухався з мiсця. Однак що се? його воли? Бурi? Вони йшли так поволi й хитали головами, неначе кивали вже здалека до нього, а вiз ледве-ледве волiкся за ними. Довкола воза знов чоловiки й жiнки. Очевидно, везли щось... Вдарило його щось iззаду в плечi так сильно, що вiн, пошпотавшися, мало що не впав. Вiдiтхнув тяжко, i його очi впилися в той вид. Прискорив несвiдомо ходу. Неповоротнi брили землi виростали йому злобно пiд ногами i все наново приневолювали його до шпотання. Його хiд став дикий i нерiвний. Вкiнцi опинився близько воза. Нiкого не здоровив. Не бачив нiкого. Його також нiхто не здоровив. Нiхто не промовив нi слова, все було мов поражене. Бурi станули самi з себе, i все зробило йому мовчки, несмiливо коло воза мiсце. Наступила глибока тишина. Здавалося, немов кождий звук у сивiй iмлi давився... Вiн глянув... На возi лежав простягнений бiлий-бiлiський його син... Тяжка, кривава мовчанка... Добру хвилю витрiщався на нього, вiдтак пiдняв руку, погладив молоде обличчя, з якого зникла остання крапля кровi, а вiдтак, обернувшися нараз до людей, кликнув: — Вiн неживий! Якийсь голос спав молотом на нього: — Неживий! Його руки скорчилися досередини, вiн оглянувся з цiлковито блудним поглядом, i його голова почала сильно трястися. Одна жiнка з розбурханим волоссям окружала зойками неустанно вiз, неначе шукала за чимось. ïï погляд, надслухуючий, був звернений до себе, i вона вистогнувала приглушеним, ледве чутним голосом iм'я помершого. Се була Марiйка. I знов страшна хвилина мовчання. Нараз пiдняв старий бистро голову, i його погляд перебiг вигребущо по всiх присутнiх. Хто був убивця його сина? — Де Сава? — спитав. Всi оглянулися. Сави не було. Опустив голову на груди й не сказав бiльше нi слова. Його лице пожовкло, уста задубiли, а серце неначе стихло. Хтось iз гурту зiтхнув тяжко, а один голос сказав побожно, з притиском: — I Боговi треба чогось доброго! Кiлька голосiв повторило тi слова. Потiм настала мовчанка, й усе рушило наперед iз мiсця. Поволi, обережним кроком тягнули бурi свiй тягар... Отець i мати тримали руки на головi помершого, за ними волiклася крок у крок тяжка тишина... XX Коло хати Iвонiки товпилися люди. Жандарi, жиди, чоловiки й жiнки, чужi i знайомi, i всi гуторили: — Чи чув хто таке? Чи оце таки правда? Михайла застрiлив хтось? Та хто ж мiг його застрiлити? За що застрiлити? Вiн же не мав нiякого ворога! Вже хто, як хто, а вiн певно що не мав ворога! На цiлiм Божiм свiтi не мав!.. Потiм: — Де Сава? Де Сава? Мов чорнi сполоханi птахи, снувалися оцi запити сюди й назад, пiд час коли умерлого внесено в хату, перебрано й уложено на постiль. Сави не було, але вiн прийшов скорим, летючим кроком. Ледве що зачув страшну звiстку, як уже й перетиснувся крiзь товпу перед хатою i опинився коло мертвого брата. Кинувшися на нього, ридав i розливався так страшенно, що чутливi жiнки приступали одна по однiй до нього i вспокоювали його, а наостанку вiдтягли-таки щирими лагiдними словами вiд умерлого. Лише батько мовчав. Ледве що поглянув на нього. Вiн не вступався вiд умерлого сина. Здавалося, вiн ждав, щоб його блiдi уста вiдхилилися i висловили одне-однiське слово, а потiм нехай би земля вiдтворилася i знов одного-однiського пожерла... Рана вмерлого, що знаходилася пiд одною лопаткою, почала наново так кривавитися, що подушка сильно заплямилася. Мати, спостерiгши се,— вона ненастанно займалася ним, то коло нього,— казала Iвонiцi подати другу. Вiн послухав ïï, а вона, звичайно слаба й нiжна жiнка, стала тепер, мабуть iз болю, така сильна, що пiдняла вмерлого сама, мов дитину, вгору й уставила його власноручно назад. Нiхто, крiм неï, не смiв його доторк-нутися. Нiхто, нiхто! Не дай Господи, щоб сього кому захотiлося! Коли Сава зблизився наново до брата й почав, як перше, заводити, пiдняв Iвонiка голову, що тримав ïï досi оперту в руках, i, не поглянувши на хлопця нi одним поглядом, сказав до Марiï безтонним, ледве чутним голосом: — На нас спав великий грiх, Марiє!.. Але вона його не чула. Неначе змисли стратила. Приходила й вiдходила й говорила без зв'язi. Хвилями впивалася очима в умерлого i гладила пестливо його гарне, супокiйне лице. Притiм не бачила i не чула нiкого довкола себе. В кiмнатi було чимало людей. Мiж iншими Докiя, старий Петро, Домнiка i Онуфрiй Лопата. Стояли всi майже недвижно й, перешiптуючися, вгадували, хто мiг допустити того страшного злочину. — Хто мiг бути його ворогом? — говорила Докiя понурим, майже неприязним шепотом, своєю гордою, високою статтю, мов цариця, перевищаючи всiх. — Хто мiг бути такiй душi ворогом? Чи з вас, люди добрi, знає хто якого ворога Михайлового? Чи вiн мав з ким коли яку сварку? Хто мав жаль до нього, як вiн до вiйська вiдходив? Кому був вiн що винен? Старий Петро усмiхнувся гiрко й махнув рукою. — Такого другого не буде вже бiльше в нашiм селi! — сказав iз притиском.— Се був шовк, а не чоловiк! Вiн не мав жовчi! Але вiн,— тягнув далi з попереднiм усмiхом на устах, вiщим i грiзним голосом, поглянувши значуще на сестру,— той, котрому вiн стояв на завадi на оцiм свiтi, вiн не буде мати супокою анi на сiм, анi на тiм свiтi! Воно мусить вийти наверх, хто вiн є. Оце нещастя таке велике, що не найде собi сховку на землi, а кровi невинного земля до себе нiколи не приймає! Мiркуйте, люди добрi, що я вам кажу, i згадаєте колись моï слова! Я не кажу сього на вiтер! Домнiка сидiла мовчки в однiм кутi на низькому стiльчику, стерегла ненастанно очима нещасну матiр i хитала жалiсно головою. Оце, що сталося, було страшне. Не дай Боже во вiк-вiки вдруге такого!.. Iï чорнi очi блистiли предивним блиском, неначе бачили перед собою чуднi подiï, про якi iншi i не прочували, але ïï уста були тiсно зцiпленi, якби боялися, що одно iм'я, яке раз по раз виринало з рою гадок, вирветься силомiць наверх i притягне iнше таке горе для нещасних родичiв. Усi ховали перед собою свiй зiр. Усi вичитували в очах обопiльно з тривогою i боязко розв'язку страшноï подiï, але нi за що в свiтi не був би сей або той виявив голосно свойого переконання, що спочивало десь iще в найтемнiшiм закутку душi, лише ще почуттям оповите, i вижидало, не ворушачися, дальшого розвою акцiï... Мiж усiма неначе щось невидиме ходило i об'являло одно й те саме, а вiдтак, прикладаючи бiлу руку до живих уст, наказувало глибоке мовчання. Перед домом зiбралося чи не пiвсела. До суду подано донос, i ожидано завтра комiсiï. Майже кожде застановлялося, що з того буде. Шепiт i притишенi голоси, зiллявшися водно, здiймалися правдивими хвилями довкола малоï хатини. Переляканi, змiшанi лиця тиснулися цiкаво до малих вiконних шиб, а тут i там чорнiлися поскиданi на землю капелюхи, мов кертицями виритi купочки. Мертвець був у хатi, i хвиля вимагала пошанування. В стайнi ричала прикро i тривожно одна забута корова, а в малих сiнях хати запiяв захований десь у темнотi когут. Дехто молився. Мiж тими останнiми — старухи, бiлоголовi Марiйчинi сусiдки, що, мов загубленi тiнi, вешталися селом. Вони багато прожили й терпiли, i ïх одиноким бажанням було не вмерти без свiчки, не висповiдавшися передом... Тепер забилися у найглибший куток хати, аби нiкому не стояти в дорозi, а бути присутнiми, i, вп'яливши смутний зiр у молодого мерця, молилися побожно. Кождого неначе силомiць придержувало щось тут, на мiсцi. В хатинi, повнiй тяжкого сопуху, панувала тишина й ожидания, а шепiт перебiгав по нiй, мов судорожнi рухи. Часами уставав цiлковито, але лише настiльки, аби в слiдуючiй хвилi змогтися роєм i розбити нестерпний настрiй. Марiя стогнала, кидаючи головою то в одну, то в другу сторону, а Iвонiка, присунувшися близько до постелi вмерлого й опустивши голову в руки, врив погляд у лице любимця й не рухався. Сей лежав бiлий, як снiг, i лице в нього було глибоко поважне. Був напiвприкритий чорним сердаком. Умер!.. Михайло його помер. Застрiлено його. Рана знаходилася пiд лiвою лопаткою. В лiсi найдено його, оберненого лицем до чорноï землi. Його капелюх лежав оподалiк вiд нього, а разом iз ним i сокира... Вiн, певно, пiшов у лiс, щоб там врубати дров, йому треба було, вiдай, кiлля до плота,— так вiн мiркував, як обзирав плiт,— i там напав його хтось нечайно ззаду. Вiн мусив ще довго жити,— мiркували люди,— мусив ще раз пiднестися з землi, волочитися кусень дальше, а може, i кликати помочi, бо капелюх i сокира були окремо, оподалiк вiд нього. Отже, вiн мусив по нападi пiдiйматися. Був такий страшно сильний i здоровий, що було немислимо, аби вiн зараз на мiсцi помер. Вiн мусив ще якийсь час жити... Великi зимнi краплi поту виступили старому чоловiковi на чоло. Вiн схилився глибоко над мертвим. Учинив се несмiливо, незамiтно, боязко й майже соромливо та спитав шепотом: Ти хотiв рятуватися, Михайлику, кликав порятунку! Ти ще жив! Вiдтак мов ножем пiрнуло йому душею: Мене не було дома! Сердаком був прикритий... Хто прикрив його сердаком? Хтось мусив його ним прикрити! Той, хто загнав йому кулю пiд лiву лопатку... Вiн тяжко застогнав... Пiшов за кiллям у лiс, аби полагодити плотище для телят. Той лiс нещасливий! I се було чуже добро, за яким вiн пiшов. Он те нещасне теля потягнуло за собою таке страшне нещастя. Якби було не загибло, було би до того не прийшло... Йому й до голови не було би приходило заходити в той тяжкий лiс... Вiн похитав у розпуцi обома руками голову, але очi оставалися у нього сухi. А вiн усе так любив сей лiс, все його тягнуло до нього, мов додому, аж доки його не затягнуло. Навiк-вiки не затягнуло... Вiн почув, як у серцi, мов у кулак, збиваються жили. Чи вiн iшов сам до лiсу, чи з Савою? Вiн повернув раптом голову до людей i витрiщився на них страшно. Нiхто не вiдповiв. Вiн забув, що крiзь його уста не перейшов нiякий звучок. Потiм устав, приступив автоматично до Марiï i з цiлою силою, яка лиш рiдко об'являлась у нього так могутньо, як в сiй хвилi, вдарив ïï п'ястуком у плечi. Неначе вдвоє переломлена, впала вiдразу на землю. — Було дивитися, з ким вiн пiшов! — гукнув беззвучним дрижачим голосом.— Ти була дома! Як рiй переполоханих птахiв, так прокинулися всi присутнi. — Бадiко, що ви робите? Бог з вами! — Бог з вами, бадiко, вона не винна! — Дайте покiй жiнцi, вона вже в дорозi за сином! — так перелiтали голоси, остерiгаючи, сюди й туди, вище й нижче, i всi збивалися над його головою. Не сказавши нi слова, вiн знов присiв коло мертвого сина, загарбавши голову в руки, як передше. Неописане почуття ненавистi й лютостi прокинулося в його душi проти жiнки. Вона була дома! Вона була цiлий той час дома й могла вiдвернути нещастя; вiн же був у мiстi й мав лише прочуття, що якесь нещастя настане. Вона винна! Його мов огнем гнало додому. Вiн був би занедужав, якби був мусив довше лишитися. В нього неначе щось увiйшло тодi i гнало назад так, що вiн землi пiд ногами не чув, i недурно тужила, кривавилася його душа. О, недурно, недурно, недурно!.. От що застав!.. Марiю пiднесли, i вона, заголомшена, майже безпритомна, скулилася, мов собака, коло нiг мертвого. Виглядала вiдстрашаюче. Розчiхрана, з блудним поглядом i з блiдим, мов полотно, лицем, з устами, судорожно викривленими. — Я була дома, а вiн був у бурдею! — почала по якiмось часi тяжкоï мовчанки тоненьким, ослабленим, майже дитячим голосом, i бiльше до себе, як до людей.— Надвечiр прийшов сюди i з'ïв вечерю, кулешку з борщем. ïв та й сказав: Сього вечора пiду в лiс по трохи кiлля. Був ще такий веселий, та й дивився на мене, i пiшов... — I не вернувся бiльше! — повiяло шепотом там, де стояли бiлоголовi старухи й молилися.— I не вернувся бiльше!.. Iвонiка, здається, не слухав того, що вона говорила. Вiн глянув, майже не рухаючи головою, набiк. Там стояв вiн, одинокий тепер його син... — Я був у ворожки! — почувся нараз голос Сави, i всi голови повернулися з жахом за ним. Оце перший раз заговорив i вiн. Досi анi уст не отворив. Iвонiка, як передше, не пiдводив голови, але виступили йому зимнi краплi поту на чоло. Йому страшно зробилося нараз перед голосом свойого сина. Вiн нехай би мовчав i не говорив анi одного слова... — О Боже, що ти робиш! — вирвалося йому нараз з дикою розпукою iз грудей, i його голова упала безсило на край лiжка. В його грудi шалiв безумний бiль. Се говорив вiн, тепер його одинокий син... Сава стояв, опертий пiд стiною з закиненими на плечi руками, а його погляди колисалися по землi. — Я був у ворожки, й вона менi сказала: Ти прийшов сюди й розпитуєш про землю, поле, про рiзнi iншi речi, а тим часом тобi не тратити тут часу. Iди додому, бо твiй брат забитий! Лежить у лiсi! А я прибiг таки зараз сюди, i менi ще на дорозi сказали, що Михайло вбитий. При тих словах зблизився до брата i, кинувшись наново на нього, заридав гiрко... — Чи Михайло пiшов сам до лiсу? — роздався на раз голос старого Петра, мов здержуваний грiм. Хлопець пiдвiв голову, його погляди поколисалися наново по землi, й вiн вiдповiв рiвним, ясним голосом: — Я не знаю! Вiн пiшов собi з дому, а я собi! — З бурдея? — Може, й з бурдея! Я не знаю! По пiвночi йшов ти до Рахiри! — заговорило нараз в душi Домнiчинiй.— Я вставала визирати, чого собака так розщибалася. А то ти був! — Боженьку, що за мiсячна, що за ясна нiчка була то! — сказала вголос Докiя, що спинилася коло неï. — Аби добра душечка не блукала! — обiзвалися смутним, побожним голосом бабусi.— Так Бог Святий уже дав. Знову настала мовчанка. Нiхто не питав бiльше нi словечка, нiхто i не рушався з мiсця. Всi немов ожидали чогось, здавалось, в землю вбилися, а хата не випускала з себе нiкого. Вiд часу до часу виривалося де в кого тяжке зiтхання з грудей, що застрягло в тишинi, а ледве чутний зойк нещасноï матерi звертав переляканi погляди до неï. Скорчившися, рила ненастанно пальцями в волоссi... Нараз оживився рух перед хатою. Голоси пiднялися й долiтали чутнiше досередини, якiсь питання з вiдповiдями мiшалися, а вiдтак почулися кроки в сiнях... За хвилину вiдтворилися дверi, й у хату ввiйшла Анна... Поражаюча тишина настала, i всi присутнi зробили ïй мiсце. Вона йшла, перехилившися вперед цiлим тiлом, ледве волоклася, з поглядом широко вiдтвореним, вже вiд дверей на вмерлого зверненим. ïï обличчя було блiде, мов стiна. Коло постелi зупинилася, але ненадовго. Впившися очима в умерлого, неначеб вiн тягнув ïï до себе, кинулася мовчки на нього. Тут i здавалося, мов умерла. Iвонiка й Марiйка прокинулися переполоханi. Що се було? Що то такого? — Чого ти тут хочеш? Чого ти тут хочеш? Анно!! Чуєш? Чого хочеш тут? — Так кликали обоє, зляканi, раз по раз, стараючися ïï вiдтягнути вiд умерлого, а мiж присутнiми повстало замiшання й гомiн. — Iди геть, забирайся, чого тут хочеш? Але вона не рушалася. Стала тяжка, мов помертвiла, i не мож було ïï вiдтягнути. — Боже Святий, що се такого? Чого оця тутки хоче? — кликнула мати, а в гуртi пiднявся шепiт, тут i там голоснi питання. Здавлений смiх ударився об слух Iвонiки з закутка, де стояв Сава, але тут же пiдняла голову дiвчина. — Хто тебе застрiлив, Михайлику? — прошептала з неописаною лагiднiстю i нiжнiстю в голосi, неначеб знаходилася з ним сама одна в хатi, обнiмаючи його голову руками та вдивляючися йому болiсно в обличчя. — Хто? Хто зiгнав тебе з сього свiту, аби мати бiльше мiсця для себе? Хто? Скажи менi! — Вiдтак поцiлувала покiрно його руки i колiна i прилягла лицем до його грудей. Хвилину лише, одну. Потiм потряс вибух I страшного плачу цiлим ïï тiлом. Усi присутнi почали за нею плакати, а дехто молитися. — Дивiться, як плаче! Зараз потече кров по ïï лицi. Ой Боже, що за страшне звалилося сюди! — Казав не покину, а покинув!! — ридала дико, заносячися з плачу, а вiдтак ударила головою до постелi, аж гомiн пiшов чутно по хатi. Марiя i Iвонiка приступили знов до неï переляканi, ïм вiдслонилася нараз уся тайна нещасноï дiвчини, i сором i перестрах обняв ïх заразом. Особливо ж Марiя опам'яталася напрочуд скоро i зрозумiла. Дiвча мусило звiдси забратися. Проч, на кождий спосiб; вона не смiла плямити пам'ятi вмерлого. Се не могло бути, щоб вiн любив оцю дiвчину, обiцяв ïï посватати,— не могло бути. До всього нещастя ще такий сором... — Iди звiдси... що голосиш, як за своïм чоловiком?! — крикнула захриплим силуваним голосом, термосячи з розпукою нещасну з цiлоï сили. — Я знала... я знала,— кликала дiвчина наново, вгору пiднiмаючи заплакане обличчя,— що щось тяжкого станеться. Менi серце вiщувало. Воно менi казало, що вiн не буде нiколи моïм. Воно заповiдало, i правду заповiдало. Але... ми любилися... i вiн... i вiн... завтра хотiв вiн вам... усе сказати. Просити, аби ви поблагословили його й бiдну наймичку... Признатися до всього. Завтра, на його патрона. Ждав лише на той день. Завтра... завтра, на його патрона... Вам, бадiко... i вам, лелiчко... завтра... i замовк навiки... Тут заридала знов тяжко... припавши, як перше, лицем до його грудей. Не було можливо вiдiрвати ïï вiд умерлого. Вона обняла його обома руками i, коли ïï вiд нього вiдривали,— тягнула його за собою. — Лишiть ïï... лишiть ïï, бадiко, i ви, леле Марiє...— вмiшався Петро, вступаючись за дiвчиною.— Так як вiн уже до вас тепер не належить, так не належить i до неï бiльше. Лишiть ïï, най плаче. Може, вiн потрiбує ïï слiз. Вiн i так без свiчки i сповiдi вмер. Марiя ломила мовчки руки... а Iвонiка станув як вритий... Дiвчина ридала... що, здавалося, туй-туй розсадиться ïï грудь, а голос, як та струна, урветься назавсiди. Довкола них змiгся шепiт... I тут, i там виринали голоси, мов стрункi смутнi цвiти. Докiя i Петро оповiли родичам вскорi iсторiю нещасних молодих — i як вiн, померший, мав надiю, що святий Михайло, патрон його, допоможе йому привести родителiв на свiй бiк, тобто щоб вони приймили бiдну наймичку за невiстку в свою хату... Хотiли поклонитися вам... спершу вiн... — нараз умовкли. Дiвчина пiднесла знов голову й оглянулася. Iï великий, темний, ще слiзьми блискучий погляд пiрнув дико, вигребущо по присутнiх, так як тодi погляд батька, коли шукав убивцi свого сина. Нараз вiдкрила Саву. Мов львиця, скочила й кинулася, майже звiрячо ревнувши, на Саву. — Ти! — скричала.— Ти! — i, заривши своï нiгтi в його тiло, в його руки, притиснула своє лице до його рамена i, зойкнувши з ненавистi, вкусила його всiма зубами. Вiн заверещав iз переляку i трутив ïï вiд себе. Люди кинулися до неï i вiдтягнули вiд нього. — Ти вбив його! — кричала вона цiлковито погаслим, ненавистю кипучим голосом.— Ти! Ти боявся, що не дiстанеш землi, й убив його. Берiть убивцю i вбийте його, iнакше я його вб'ю!! — шалiла, вказуючи за ним, що, зблiдши не до пiзнання, заховався зi здичiлим поглядом за матiр'ю i дихав тяжко, а його обличчя викривилося, мов у малоï дитини, до плачу, а сам дрижав на цiлiм тiлi, як у пропасницi. — Ти його застрiлив, а мене в смiх пустив, а дитину його осиротив, нiм ще свiт Божий побачила. Убiйнику, убiйнику!.. I ïй забракло нараз голосу й сили, i вона захиталася. Хтось пiрвав ïï диким рухом узад i заткав рукою уста. Се був Iвонiка. Мати кинулася на неï й пiдняла руку, щоб ïï вдарити, одначе, мов поражена, зупинилася. Дiвчина поглянула на неï. — Мене? — спитала, втоплюючи свiй зворушений, майже дикий погляд в обличчя староï, i несказанно згiрдний, майже демонiчний усмiх викривив ïï як снiг бiлi уста. — Тебе,— просичала стара, опускаючи в тiй же хвилi несвiдомо руку. Обi жiнки змiрили себе очима, що проймали ледом. Запанувала страшна хвилина мовчанки. Iнстинктивно вiдчула мати, що Анна вгадала якусь правду. Страшну правду, котра що лише не поколивала землею, але заразом прокинулася цiла ïï материнська любов. Сава був тепер ïï одинока, остання дитина. ïï все. Вона не смiла його втратити. Нi за що в свiтi. Лучче сповнила би оцими своïми руками десять убивств, чим його втратити. Нiколи, нiколи! Нiколи не смiв нiхто його вiд неï виривати, iнакше... Вона простогнала цiлими грудьми, мов конала; голова ïï впала безвладно взад на плечi, вона зарила пальцi до шкiри в волосся. Вiдчула близьке божевiлля; якась гтрашна безодня вiдчинилася перед нею. ïï син був убивцею... братовбивцею! I його мали забрати також вiд неï... Але се не могло бути правдою. Се була лож. Страшна, божевiльна лож... — Вiн був мiй! — кликнула дiвчина насилу, вказуючи на вмерлого.— А оцей тут!..— Голосний удар вразив ïï в лице. — Суко! — просичала мати.— Я вб'ю тебе на мiсцi, як ще хоч слово скажеш! Що ти хочеш вiд нього, i чого п'єш кров нашу, та й хто ти таке?.. Уб'ю, як гадюку... Геть iз моєï хати... геть надвiр! — Убийте мене тут на мiсцi, тут, коло нього, покладiть мене до нього в домовину! — кричала Анна, не тямлячи себе з жалю, i потрясла дико головою, що аж хустка i волосся спали ïй глибоко взад.— Поховайте мене з ним, застрiльте мене, як його застрiлили,— менi тепер все одно, але я нiчиєï кровi не п'ю i не брешу. Вiн мiй, мiй... а моя дитина i його дитина! Я не розпусниця... пiп нас не вiнчав, але най нас поховає! Я хочу з ним у землю йти, покладiть мене з ним у землю... у землю!!! — i попала наново в божевiльний плач. Раз скрикнула ще, хлипаючи: — Михаиле, ти таки мене покинув!!! Тут щось мов освободилося з якихось оков, мов виступило цiлковито на волю. Всi присутнi линки заплакали вголос, а Iвонiка вдарив головою до постелi, мов молотком. Вiн немов мову втратив. — У Михайла знов кров! — запищала Марiя й кинулася стрiлою до вмерлого. — його кров кличе мене! — кликнула Анна. Похилилася над ним, дико витрiщивши очi, i замовкла. — Капає... капає кров...— прошептала,— вiджила, коли мене твоя мати сукою прозвала... I повалилася без пам'ятi на нього... Одна свiчка, що горiла в головах умерлого, впала, покотилася саме до нiг Сави i тут загасла. Iвонiка завважив се. Пiдняв свiчку, запалив наново й поставив на мiсцi. Вiдтак вийшов надвiр i ймився за голову... Вiн дожив чогось страшного, чогось, що, вiдай, не мало понад собою страшнiшого на землi. Мiсяць зiйшов велично i спокiйно й освiчував далекi пустi поля, що кожде стебельце i кождий голий корчик виднiвся виразно. Неповоротно й боязливо поволоклася тiнь за Iвонiкою, якого тягнуло в самоту i який, плентаючися, мов блудний, мiж стогами... був би найрадше в землю зарився. Раз коло нього... а раз за ним простягалася, маячiла в рiзних формах тiнь i держалася цiпко п'ят старого чоловiка. Нараз скорчилася блискавкою вдвоє, начеб хотiла в слiдуючiй хвилi скочити йому на плечi i вдусити його, але вiн уже й сам лежав на колiнах. I справдi. Вiн кинувся до землi, знявши руки вгору, i почав молитися й бити поклони. Вiн не молився словами. Слова застигли йому в грудi й у мiзку ледом, вiдколи побачив свого найстаршого сина блiдого й мертвого на возi, i знав лиш те одно, що великий грiх, якого все боявся, впав уже на його дiм, i що вiн походив вiд Сави. Сава любився з Рахiрою — в них була одна кров,— а за се Бог тяжко карав. Що мало далi бути — не знав. Нещастя його було таке велике, що вiн не був у силi далi думати. За землю пiдняв Сава руку на свого брата: лиш за землю! Що iншого не могло тут бути, а чужий не сповнив сього страшного злочину. Як одинак, надiявся колись дiстати всю землю. Впав чолом до землi. От чого вiн дожив!.. На те працював цiле своє життя, грiб, згортав кожду грудочку землi, на те, щоб вiдтак один другого пiгнав у ту землю. Його нутро прокинулося в один-однiський дикий голос, а сей голос кричав у шаленiм болю лиш одно палаюче слово: *Сава! Чи мав проти нього виступати обвинувателем? Проти свого власного сина? Мав виступити i сказати: Оце убiйця?! Вiн же був у нього тепер одинокою дитиною. А що було би потiм?.. Не мiг дальше думати. Тодi не лишилося би йому нiчого бiльше. Сором хiба... Йому не треба доказiв, як суддям (його пройняло холодом... завтра ж вони прибудуть), щоби переконатися, хто се вчинив. Само його серце назвало йому iм'я убiйника. А може, вони се вiдкриють завтра й вiдведуть його вiд нього?.. Все було в Бога. Але тодi нехай би й Рахiра йшла з ним i ïï батько. Вони знищили його дитину, намовили до сього, вiн знав се. Вони — нiхто iнший! Лежав хрестом на землi, не ворушачися. Не мiг вiдiрватися вiд сього думками. Що Сава наробив! Що наробив! I чому йому таке зробив? Такому доброму, молодому, надiï його! Вiн же був у нього всiм, цiлою надiєю, i вiн загнав його в землю. Коли б вiн був знав, що його тут таке зустрiне,— не був би його нiколи брав iз вiйська додому. Але що ж — супокою не мали, поки не прийшов. Куди ходили — смутком ходили. Що заговорили — його спiмнули, доки не прийшов. Там був далеко вiд свого нещастя, а жодне з них того не знало. Знали лиш нарiкати та плакати, знали лиш тужити та прикликувати до себе, а як уже дiстали мiж себе... кинулося нещастя на нього... i — мають тепер... Свiчки заглядають йому тепер в лице. Посеред днини i посеред ночi. Сава!.. — крикнуло знов у його серцi, i страшний жаль розшалiвся в його душi. Як передше Марiя, так тепер вiн зарив своï твердi мозолистi пальцi у волосся, торгаючи його. Приводив тим неначе полегшу своєму мiзковi. Нi, вiн не мiг проти нього виступати, нехай буде, що буде. Вiн не мiг. А може... Може, се не був Сава?.. Може, Григорiй, може, Рахiра?.. Хто мiг се знати? Сава, Сава!..— загомонiло наново в його серцi могутнiм голосом.— Вiн один волочився все з рушницею. Вiн один мiг iз ним бути в лiсi. Так лежав вiн довго на колiнах, занурений у тяжкiй задумi i прислухаючись страшному вихровi у своïй роздертiй душi. Нарештi збудив його якийсь шелест. Прокидаючися, обглянувся. Щось бiле мигнуло коло стогiв i згубилося коло хати. Пiдвiвся бистро й зачудовано. Що се було? Чи який цiкавий? Та тут промайнула йому одна думка через голову, i дикий гнiв запалахкотiв у його нутрi. Рахiра! — пiрнуло йому, мов ножем, душею. Се була вона. Мов злодiйка, пiдкралася сюди нiччю, щоб побачити, що тут дiється. Се було ïï дiло. Тепер прийшла, щоб натiшитися ним... Грубий дрюк лежав скiсно на однiм зi стогiв. Зiрвавши його, миттю кинувся спiдтишка в напрямi, де бачив постать, i не помилився. Вона була тут. Рахiра... Вилiзла на плiт, що замикав городець iз хатою i дiлив вiд стогiв. Лиш у легкiй одежi... з хустиною на головi, стояла на плотi близько хати, мов мара, i, витягаючися надмiру до вiкна, старалася одним поглядом обняти цiле нутро хати. Чи бачила що? Не знав. У тiй хвилi се його не обходило. Хотiв лише приступити без шелесту й потягнути ïï дрюком по головi, щоб не рушилася бiльше з мiсця. Та се йому не вдалося. В зворушеннi не заховувався тихо. Вона оглянулася... i саме як здiймив дрюк, вимiряючи удар на ïï голову, скочила блискавкою з плота й майнула, i просто в його город. Тут вiн ïï не мiг дiгнати. Була бистра i скора, мов дика коза, а його ноги були втомленi, а тепер мов пiдкошенi з горя. Сопучи, з блiдим лицем вернув до хати. Перед порогом зустрiнув Анну. Петро i Докiя, взявши ïï пiд руки, вели ïï додому, ïï голова висiла безвладно на грудях; чорна хустка, що спадала з плечей, спадаючи, волiклася за нею пасмом. Очi ïï були прижмуренi. Рiй жiнок iшов за нею. Заповiдали ïй зжуреними лицями мiж собою недобру нiч. Декотрi зiтхали, а декотрi хрестилися тайком. Такого горя не бачила ще нi одна з них. I так нараз прийшло... I чому? Та й хто був винен?.. Боже добрий — через кого? За одну нiч прийшло й облягло хату таке нещастя... — З телям розпочалося,— кинув один голос iз гурту. — Хто його зна з чого... як Бог дає,— другий. — I воно не давало йому спокою, i тягнуло в лiс, i манило, доки не затягнуло його. — I се ще не кiнець...— сказав сумовито перший. — Iдiть геть, куме, не говорiть такого... Що може бути ще гiршого! — третiй. — А як найдуть убiйника? (Шепотом): — А ви не чули, як Анна кричала, що се той зробив?.. Одна iз бiлоголових бабусь перехрестилася. — Цитьте, цитьте...— вспокоювала жахливо,— я нiчого не чула. Хто се чув? — Нiхто... — Нiхто... нiхто,— знялося переляканим шепотом, що переходив у протяжне, пiвголосом забарвлене зiтхання. Нараз збилися сильно переляканi в купу. Сава здогонив гурток i великими поквапними кроками майнув попри нього. Iшов, неначе не бачив нiкого, без привiту, без якого-небудь слова, похнюпивши погляд у землю, i зник у напрямi корчми... — Се був вiн, Сава! — кликнула одна молода жiнка перепуджена. — Аякже! Мов стовп який, сунув попри нас. Боже, оже!.. — Не дай Боже!.. Не дай Боже!.. А тата бiдного бачили ви? Як громом прибитий, так сидiв коло тамтого. Що вiн, сарака, гадає? Мову йому iдiбрало. — А вона стала, як божевiльна. I як виглядає! Най Бог боронить. Без рушника на головi. Здається, не знала, що не мала рушника на головi. — Нещастя вiдвернуло в неï очi, як вступило хати. Воно вже було тут, а як приближалося, вона стратила пам'ять. Казали, що спiшила докiнчити якусь роботу. — Так воно так. Чоловiк завсiди спiшиться, як нещастя йде. — Адiть, адiть... тепер уводять Анну до хати! — Ая, увiйшла. Що з неï буде?.. — Може, вiзьмуть ïï старi до себе. Марiйка та Iвонiка,— обiзвалася одна з бiлоголових.— Тепер будуть мати внука замiсть сина. Бог не забирає так, аби нiчого не лишити натомiсть. — Добре сказали ви, кумо! — кликнула одна жiнка, розсмiявшися. — Марiя прийме ïï до себе за те, що називала Саву убiйником? Най почекає трохи. I звiдки приходять старi до того? А ви би, не дай Господи таке, нiби приймили би таку дiвчину до хати? Ну, правда, ïï доля тепер збавлена, але таке вже мало бути. Стара виглядає, мов безумна, але вона була ще гiрша... — Нiколи не була би я сподiвалася такого по них. Та й так усе в затишку зробили. Нi одна душечка не знала, що любилися. Воно не могло добре скiнчитися. — Нещастя риє все в затишку. — Скiльки-то разiв розпитували в неï, з ким вона сходилася, на кого має гадку, а вона мовчала, як нiма. — Так уже хотiло ïï горе. З самого початку так хотiло. А тепер най Господу Богу подякує, як житиме. Що гадаєте,— ïй вийде оце все на добре? Вiдай, ïï милий покличе ïï за собою. Як ïï виводила з хати, то ïï хустка зачепилася за клямку i задержала ïï, а як вiдчепила ïï, то хустка поволiклася за нею, мов хоругва. Ая. — Так, так. А ви видiли,— спитала бiлоголова старуха,— як пiд ним закривавилася подушка, як ïï мати вдарила й сукою назвала? його кров ще жива, i його душа ще тут блудить. Адiть, як свiтло ясно зазирає на поле. Воно шукає за убiйником... Дехто обглянувся лякливо, дехто перехрестився. Майже всi зiтхнули. Слова Сава не вимовили вже нiчиï уста... Оце, що сталося, було таке страшне, що можна було з розуму зiйти. Все розходилися i вертали тi самi i однi питання. — Вiдки пiшло те нещастя? Чому сталося? Хто мав мати з того користь? У цiлiй околицi не було лiпшого хлопця, як Михайло, а за двi недiлi мав iти назад до вiйська й був би нiкому не стояв на завадi! Думки не вспокоювалися. Мов наглим вистрiлом розпорошенi, не держалися у зв'язi, а блудили лячно туди й назад, спиняючись на вiдмiну то коло смутноï хати, то коло сусiднього лiсу. Там то все сталося. Але воно все вийде наверх. Бог не стерпить такого. Вiн добрий. Лiс чорнiвся неприязно з темряви осiнньоï ночi, що надходила проти глухоï стернини, i, закутуючися чимраз бiльше в густу темряву, мов радувався порожнечею запустiлих пiль. 1 Кругом нас знаходиться якась безодня, що ïï вирила доля, але гут, у наших серцях, вона найглибша (нiм.).
Земля