Земля



Категории Ольга Кобилянська ()Ў ./ 10 Клас ()Ў ../../SCHOOL/10class/

Оригинал Своєму батьковi Юлiановi Я. Кобилянському посвячує авторка ЧАСТИНА ПЕРША Еs Iiеgt um uns herum gar mancher Abgrund, den das Schicksal grub, doch hier in unserem Herzen ist der tiefste11. Двi години вiд рiки Серету на Буковинi лежить село Д. Його рiвнi поля пригадували б степ, якби не те, що мiсцями вони западають, мов знеохоченi своïм положенням, творячи плиткi невеликi кiтли, i якби не той великий лiс, що тягнеться по захiднiй сторонi села i творить зелений мур поперек широкоï площини, щоб обмежити ïï розмах. Пишний, майже безмежний великан, неначе у вандрiвцi, задержався ось тут та задумався над тихими полями, а недалеко нього, почувши за собою зеленого опiкуна, попiднiмалися сiльськi хати. Тут... i там... i там — розкинулося село. Лiс панський. Власнiсть приватна. Тонкi нiжнi берези попереплiталися з поважними дубами i ясними лiтнiми ночами блистять, мов у срiбло одягненi, ïх листя дрижить неспокiйно, а грацiознi, легко повигинанi пнi приманюють до себе нiжнiстю та бiлiстю, мов русалки. Окрiм сього великана, пiдiймається з пiль ще кiлька малих лiсових оаз. Зовсiм самостiйно, мов жменею киненi або як висуненi з глибини зеленого великана окремi колонiï — так стоять вони, роздiленi нивами, самiтно i глядять гордо на збiжжя, що хвилюють навкруги них. Вузенькi, майже невиднi стежки в'ються мiж золотистою пшеницею та шовково шелестячою кукурудзою i ховаються незамiтно в тi лiски... Саме тепер зима. Мешканцi тих хатин, що зверненi лицем до рiвнини, дивляться взимi в сумну, одностайну картину. Нiчого — крiм бiлого простору, що розливається далеко, як лиш око засягне. А там уже небес дотикається i никне. Горстка хаток, що вiдбiгла вiд великого лiсу i властивого села глибше в поля i що стоïть ось тут, роздiлена лиш садками вiд себе,— та горстка має той одностайний блiдий вид рiк-рiчно. Та, мабуть, мила ïй ота широка просторiнь. На нiй розбiгаються думки свобiдно... а горе, коли розсадить уже грудь людську до крайностi,— гуляє й колишеться враз iз пишним колоссям збiжжя навперейми... Коло вiдокремленоï громадки хатин, мов коло своєï служби, стоïть i малий панський дворик iз величезним садом, неначе зi штивним22 чорно-бiлим треном, i понурився також в одностайну картину. Мешканцi дрiбних хатин,—се постiйнi робiтники в бояра, i коли iншi селяни виходили рiк-рiчно гуртом на роботу в Молдаву, потративши вибранi грошi вперед у марний спосiб, шукали i шукають вони зарiбку в межах своєï землi. I не було ïм з тим лихо. Так, примiром, має хата заможного Ґазди Василя Чоп'яка, якого жiнка Докiя служила довгi лiта у дворi, iнший вигляд, як iншi сiльськi хати, особливо ж як хати тих газдiв i Ґаздинь, що шукали зарiбку й щастя в Молдавi. Вона має яснi й чистi вiкна, невеличкий сад iз шляхетними овочами, в зiльнику такi ж самi цвiти, а в хатi всюди взiрцева чистота й лад. Пiд вiкном у старомоднiм комодi, улюбленiй меблi Докiï, випрошенiй у панi, i в такiй самiй ще зовсiм гарнiй шафi тримає Докiя неабиякi святочнi спiдницi своï i чорнi дорогi сердаки свого мужа i своєï доньки. По стiнах висять образи iншого походження, ярмаркового. Вона не вiддавалася пустим мрiям i спокусам про золотi гори десь там у Молдавах та iнших чужих краях, а знала працювати в границях своєï батькiвщини. Одним словом, Докiя тiшилася великим поважанням у цiлiм селi. I в дворi ïï поважали. Хоч ïï чоловiк Василь великий пияк, хоч i не один мiшок найкращого жита або пшеницi мандрував до Мендля, отуди на Гоппляц33 вона все-таки вмiла своєю працьовитiстю, своïм розумом i витривалiстю, своïм невтомним трудом усе лихо направити i Ґаздiвство так вести, що дома панував добробут i довгiв не було в них майже нiяких. У дворi навчилася вона й бачила не одно; навчилася кращого ладу i тоншого способу Ґаздування, i наслiдки того кидалися кожному в очi, хто лише вступав у ïï гарне обiйстя. Але Докiя не була щаслива. Ïï висока стать держалася вправдi завсiди прямо, мов сосна, по ïï певнiй ходi й по поставi, трохи штивнiй, можна ïï було вмить мiж iншими вiдрiзнити, однак ïï гарне колись обличчя постарiлося передчасно. Мiж гостро зарисованими, високо пiднятими чорними бровами зарились хмарнi зморшки, що не вигладжувалися нiколи, ïï очi дивилися майже все понурим, зажуреним поглядом, а коло уст зарисувалася глибока лiнiя болю. Жура гнула ïï додолу. Ïï чоловiк був пияк i марнотратець, був бурливий мужик, що у хвилях лютостi хапав i за барду44, а вона чулася слабою i гризлася будучнiстю своєï одинокоï дитини, доньки своєï Парасинки. Що сталось би з нею, якби вона тепер умерла? Була ще майже дитиною, бо числила ледве шiстнадцять рокiв. Не знала ще Ґаздувати як слiд, не вмiла би зносити примхiв свого нещасного вiтця, анi примхiв iнших людей. Сього всього учить час i неволя... Душечка солодка та добра... одинока потiха мамина... що сталось би з нею тодi?.. Одно, що знала добре й чинила радо — шила та вишивала бiлля, силяла Ґердани та бодзики55 i товар випасала. На широкiй толоцi, на рiвних полях минав ïï час,— нi, майже зростала тут, шила, глядiла за коровами i волами, що паслися перед ïï очима, спiвала пiснi або роздумувала над рiзними казками, що ïх чула вiд сеï або тоï i не забувала. Такою була ще ïï Парасинка. А що сталось би з землею Василя? Хто дбав би про те, щоб не задовжив ïï, щоб ïï в час засiвано, щоб iз неï в час хлiб збирано, кукурудзку щоб у час висапувано, жато? А ïï красна худоба, ïï пишний кiнь — найдорожча штука в ïï стайнi! О, на неï, на ту пишну Шагу, мав храп66 Мендель iз Гоппляцу вже здавна, бо ж вона не була конем, а просто вогнем, фурiєю... На неï можна було й дванадцять мiхiв усадити — се ïй зовсiм не вадило кидати очима блискавки, гордо заломлювати шию i летiти чи вгору, чи вдiл шаленим трапом. А вже коли свобiдно лишити ïй поводи — земля дуднiла пiд нею. Майже нiколи не тверезий Василь сидiв на фiрi i, як дзвiн, телiпався на всi сторони, що страх так i вiддих запирав. Не перекинеться туй-туй77 пiд колеса? Страх? Ба! Йому нiколи не лучалися пригоди з нею. Вiн володiв якоюсь демонiчною силою над тою звiриною; i хоч би яка голова в нього задурена, хоч i якою колодою сiдав iз ярмаркiв на фiру,— вона все привозила його цiлого й живого назад додому — прегарна, премудра Шага ïï! Василь нiколи не хорував. Часом прийде оббитий, синцями вкритий, закривавлений з корчми, i коли вона при його видi з остраху й вiдрази аж зойкне, аж руки заломить, вiн лише сплюне вперед себе, заклене пiд носом i видряпається на пiч. Там перележить два-три днi скулений, а потiм, неначеб не лучалося з ним нiчого, злазить iз печi й береться наново за працю, або йде в поле, або в село. Нi, йому не долягає нiчого, але вона, вона вiдчуває, що вже лиш небагато осталось в ïï душi струн, якi лучили ïï з життям. Всi iншi повривались одна по другiй немилосердно... Тепер була жура за поля i ïï доньку тим страховищем, що сiпало ненастанно тими струнами, гонило сон у чорних ночах, а вднину проганяло мову й усмiх з ïï живих уст. У неï був i брат, одинокий лише. Петро було йому на iм'я. Молодший вiд неï, нежонатий, лiт сорок, може, жив коло неï й Василя i помагав у господарствi. Але й вiн спричинявся до ïï гризоти. Не женився, а часом i собi запивався. З природи iнтелiгентний, бистрий, серцем м'який, мов дитина, а в роботi був мов вогонь, коли хотiв. Одначе грошi, заробленi фiрманкою або в Молдавi, протрачував i вертав до неï з порожнiми руками. Мав своï жалi. Роïв собi ïх часами, особливо ж коли його на Гоппляц мов магiєю тягнуло. Вiн вiдступив своє поле сестрi пiд умовою, що має проживати при нiй до кiнця свого життя, але, впившися, твердив, що вона витуманила те поле у нього, що чигає на його смерть i жалує йому кожного кусника хлiба i т. iн., i що з нього не буде вже нiколи Ґазда, як iншi люди. Женитися не хотiв, бо, як казав, своєï власноï хати не мав, а в винаймленiй не хотiв сидiти. Гонор не позволяв. Не був iз такого роду, щоб, оженившися, iти зараз на жiноче або комiрне. Вiн походив iз попiвського роду. Пригадував собi ще дiда... В дiйсностi не думав нiколи про женитьбу поважно. В молодих лiтах рвався за фiрманкою, шалiв, як сам оповiдав, за кiньми, наймаючись то тут, то там, по панах, а пiзнiше не припадали йому сiльськi дiвчата до вподоби,— i його найкращий вiк перейшов, що й сам не стямився, як i коли. Уходив у сiльських дiвчат за якогось недоступного героя, на якого не ялося88 ïм пiдносити очей. Ïм лестило се, наколи вiн закинув до них своïм дзвiнким, геройським, далекосяглим голосом яке-небудь пiдхлiбне слово або, зажартувавши, обняв яку, блискавкою притискаючи ïï до себе, але думати про нього, як про жениха, не вспiла нiколи нi одна. Молитов знав стiльки, що й сам дяк, а своïх сiльських товаришiв, що не пiдходили йому пiд пару, трактував iз легковаженням. Убирався гарно, в самi тонкi i дорогi строï99, жив безжурно з дня на день, одначе був би, без уваги на свою лицарську вдачу, пропав марно, якби не сестра, що, мов добрий дух, сторожила над усiма в своïй хатi i не давала нiкому духом i тiлом пропадати. Парасинку любив над усе. Всi своï теплi, нiжнi почування переносив на молоде, несмiливе дiвчатко, що мов та пташина, вешталося мiж самими старшими, безжурно та пестливо тулячися то тут, то там. Однак се все не вменшало турботи Докiï про будучину доньки. Вона вiдчувала й бачила, що становила одна собою пiдвалину цiлоï будiвлi, в якiй хоронилися муж, брат i донька, але вiдчувала, що сил ïï не стане вже надовго. Пiдупадала надто часто на здоров'ï, щоби не вiддаватись журливим думкам про будучнiсть. Бачила лиш один вихiд iз того хмарного положення. Вiддати доньку замiж. Але саме тут напотикала на грубий напiр Василя. Вiн любив доньку на свiй лад. Трясся вад нею i просто дичiв, коли жiнка натякала про вiддання. Чого дитина мала уступати iз хати так рано? Чи вiн не мав чим годувати ïï? Ïï одну? Чи був уже такий старий i немiчний, що не мiг Ґаздувати, i вона має йти в найми? Для кого пишалися лани, для кого здiймалися стоги, як остаточно не для неï?.. А його худоба, що, мов шовк, улискувалась на пасовиську?.. Що Докiя (вона числила до сорок i вiсiм рокiв) стогнала кожноï днини на всi сторони, се була ще замала причина, аби витручати доньку з хати. Ïй вiчно все щось не в смак. Ходить, як та хмара, але на те не дивиться нiхто, нiхто ïï балакань не слухає. На те вона жiнка, аби язик у неï не стояв за зубами та аби день i нiч стогнала. Але колись, як йому буде того всього забагато i як вона з доброï волi не стулить рота, то вiн ïй стулить його. Але тодi вона отворить його знов уже аж за шiсть недiль... Вiн заповiдає се вже давно — але раз... Докiя плакала або розсмiювалася гiрко на такi слова свого чоловiка, а вiдтак умовкала. Говорити було ще гiрше. Вона знала його вже. Упором нiчого не здобувала. А прямо в очi не могла казати йому, що саме його п'янство спонукувало ïï до такого гiркого рiшення. Вiн був би кинувся з бардою. А будь-що-будь вона боялася п'яного дикуна. Раз побив ïï так, що двi недiлi не здiймалася з постелi. По-тверезому i стiльки не хотiв слухати ïï. — Здурiла? — питав i смiявся, i навiть не вiдповiдав ïй на ïï допити й розложенi перед ним думки. Коли б Парасинка мала раз чоловiка, все пiшло б iншою ходою: особливо ж коли б ïï вже не стало. (Вона лиш того боялася). Вiн не допустив би, аби старий винаймив поле жидовi,— се було би першою його роботою по ïï смертi,— або щоби його задовжував. Вiн узяв би Ґаздiвство в своï руки i примусив би пияка сидiти тихо на печi. День i нiч думала про те i, може, сотню разiв перебирала всiх хлопцiв у селi. Роздумувала, хто мав би перебрати ïï Ґаздiвство й забрати вiд неï ïï скарб на все. Але думки в тiм напрямi кiнчалися кожним разом тяжким зiтханням, кожним разом глибокий смуток налягав на ïï душу. В селi було доволi хлопцiв, але нi один не мав стiльки землi, скiльки б вона була бажала, нi один не видавався ïй достаточно робучим, чесним i запопадливим. Правда, один був би, але той один мав iще перед собою вiйськову службу... Се ж був Михайло Федорчук, син заможного й дуже порядного господаря. Вiн мав колись унаслiдити поля по своïм батьку й був найчеснiшим хлопцем у селi. Поля його батька граничили з полями Василя, були виробленi й добрi, i на них колисалися рiк-рiчно препишнi збiжжя, мов золотисте море. Аж любо було косити ïх, аж любо було працювати на тiм полi! Так, сей один змiг би засватати ïï Парасинку, а з бесiд i натякань старого Iвонiки, батька Михайлового, визирало те саме бажання. Одначе мiж ïх бажаннями станули вiйськовi лiта, i нiяк було ïх оминути. Михайло — хлопець сильноï будови, здоровий — мав ще одного молодшого здоровенного брата. Родичi також не були ще надто перестарiлi, могли обходитися без нього в хазяйствi, i тяжко було думати про увiльнення його з вiйська. Вiд сеï осенi за рiк мав вступити в рекрути. Та i на тiм iще не кiнець. При вiйську треба служити 2—3 роки без перерви, а й потiм вiд часу до часу вертати на якийсь час у касарню, переодягатися в цiсарський стрiй i йти на вправи, полишати поле й хату на жiнку й дiти. Чиста недоля! Судьба звернулася до неï хмарною стороною, i нiякi мольби i сльози не змiняли ïï постанови. Восени мала Парасинка закiнчити шiстнадцятий рiк. Походила ростом на матiр, вибуяла, мов пальма, вгору, але, зрештою, була ще нерозвинена. ïï члени були худi, майже хлоп'ячi, ïï лице дитиняче й вузеньке i без ясного виразу. Докiя ладила вже для неï рушники, постiль i бiлля. Се останнє шила собi дiвчина сама. А як прегарно! Неначе швачка! Коли iншi дiвчата й жiнки перепихали й витягали голку крiзь полотно, як патик, вона вживала наперстка й шила такими дрiбонькими штихами, мов маком засiвала. Окрiм того, вишивала на рукавах червоною, жовтою i чорною заполоччю найкращi й найтруднiшi взiрцi з пам'ятi, а вкiнцi складала назад у скриню таке чисте й незiм'яте шитво, неначеб не дотикалася його нiколи руками... Докiя постановила сих м'ясниць невiдмiнно доньку замiж вiддати. Думку з Михайлом мусила закинути; перевести ïï в життя було, очевидно, зовсiм неможливо, але зате уложила собi iнший план. Тодорика Жемчук був також заможний хлопець, а в своïх родичiв однiський син, як Парасинка в неï i ïï чоловiка — одинока донька. Вiн був увiльнений вiд вiйська i мiг кожного часу женитися. Правда, вiн не був такий гарний хлопець, як Михайло, його i не дуже долюблювали. Вiн був низького росту i обертався все цiлим тiлом, де вистачало не раз лише голову звернути. Штивна була у нього шия. I в цiлостi робив вiн погане враження; та що се мало до речi? Чоловiк до всього звикає. Правду сказавши, чи любила вона Василя, коли йшла з ним до шлюбу? Саме тодi шалiла за одним пишним та, мов паничем, гарним удовиним сином, що став пiзнiше й двiрником1010. Але воно все-таки не було зле, що вона вiддалася за Василя. Вiн був пияк, був вправдi марнотратець, вiн записався Мендлевi на Гоппляцу з душею й тiлом, узлостившись, пiдносив кiлька разiв i руку на неï, але коли сватав ïï, мав грошi i поле i не крав чуже добро, як удовин син, ставши двiрником, та не сидiв по кримiналах, як той! Парасинка звикне до Тодорики. Вiн працьовитий i дбайливий, хоч на день ледве десять слiв промовить, зате загляне десять разiв до худоби, десять разiв побiжить у поле, а анi разу до Мендля на Гоппляц. Парасинка буде з ним щаслива. Зразу буде мешкати з його старими, аби навчитися ïх ладу, навчитися ïх слухати i придивитися старiй матерi, як вона сина доглядає, а потiм заживе з чоловiком сама окремо. Вона буде плакати за мамкою, доньця ïï маленька та мила, i мати сама буде день i нiч сльози за донечкою втирати i з туги чорнiти, але вона хоче лише добра доньки i щастя, хоче бачити ïï своєю Ґаздинею i за чоловiком, як ïï днi вийдуть i смерть заморозить ïï тiло... — Парасинко, доньцю! — сказала вона одноï днини, глибоко зiтхаючи i чорнi брови пiдводячи журливо вгору, коли обi сидiли на призьбi й лупили кукурудзу.— Парасинко, душко, як бог дасть, то зав'ємо твою головку рушником сеï вже зими! Парасинка витрiщилася лякливо хвилину на матiр, а пiсля склонила голову вдолину, а по ïï дитинячiм лицi перебiгла темна полумiнь. Вона мовчала. — Ти чуєш, Парасинко? Я таки не жартую: ти вiддашся! Парасинка вiдвернулася вiд матерi, не пiдводячи голови, i сказала: — Я не хочу вiддаватися, мамо! — Ти дурна, душко! Ти ж не знаєш, чому тебе твоя мамка вiддати хоче. Ти ж не видиш, що я все бiльше та бiльше ослабаю, а тато — боже, прости йому грiхи! — пересиджує у Мендля, як у рiдного тата свого, задовжуе тайком, як я онодi довiдалася, поля, тратить грошi,— i що з тебе буде, як я замкну очi?.. Парасинка обтерла тайком рукавом сльози, що втиснулися ïй раптом в очi, i вiдворкнула здавленим голосом: — Я не хочу вiддаватися, мамо! Докiя усмiхнулася гiрким перелетним усмiхом, помовчала хвилю, а потiм уговорювала доньку далi: — Ти вiддашся, Парасинко; ти знаєш, що лише ти утримуєш мене при життi, що лише ти моя потiха! Ти знаєш, що я вiд рання до вечора працюю для тебе й що я все лише хотiла твого добра. Я хочу, аби ти була щаслива, i для того хочу вiддати тебе. Сих м'ясниць засватає тебе Тодорика, я полагодилася вже iз старими. Вони дуже радi, що ти будеш ïх невiсткою. Тодориковi родичi мають багато землi, i вiн стане колись багатим господарем! — Тодорика, мамо?.. Але я не хочу Тодорики! — То кого хочеш? — Або я знаю? — То чому ж не хочеш Тодорики? — В нього такий широкий рот, що може собi сам щось до вуха сказати, а очi в нього лежать так близько... що далi зчiпляються докупи. Та й таки я не хочу його! Онодi вiн заздрiв мене коло товару на полi, пiдiйшов до мене i, станувши стовпом передо мною, взявся попiд боки й питав: Умiєш борщ варити, Параско? Я лиш каву варю!—сказала я, не глянувши на нього. Ади, ади! — каже.— А вмiєш ти мамалиҐу замiшати? В тебе руки, як патики, такi тонкi та худi! Коли замiшаю ïï зле, ти ïï ïсти не будеш! Ай! А хто ж ïï буде ïсти, ти моя панно? Той, для кого я зварю мамалиҐу! Розумно кажеш! — промовив, а вiдтак спитав iще: — А вмiєш вишити вже парубоцьку сорочку? Весiльну, га?.. А вмiєш ти хату бiлити, лад у нiй тримати, прати i ткати? А вмiєш ти хлопцiв обiймати й цiлувати? Як не буду знати сього всього, ти мене не навчиш! —вiдповiла я йому i вiдвернулася вiд дурного. Я тебе навчу,— сказав вiн, розреготавшися, та й вщипнув мене в руку, що я аж крикнула й закляла. Але вiн вiдскочив i вiдбiг. А вiдходячи, накликував ще, смiючися: Парасинко, я навчу тебе всього, чого ти не вмiєш! Чуєш? Усього, аби ти знала!.. Я не хочу Тодорики, мамо, не хочу його! — закiнчила дiвчина, зворушена своïм оповiданням, i, не стiсняючися, роздула губи люто вперед себе i замовкла. По словах доньки змалювалося на лицi матерi якесь внутрiшнє вдоволення. З поведення Тодорики вона заключила, що вiн постановив невiдмiнно засватати ïï доньку i що вона може лагодити для неï вiно. — Та що ж там! — сказала спокiйним голосом.— Вiн добрий Ґазда, чемний хлопець... Не пияк i не б'ється на танцi, як iншi! I вiн має поле!.. — Так, але зате вiн iз циганського роду! — докинула прямо дiвчина. — Хто се казав? — Хто? Михайло сказав се раз коло церкви... Докiя зморщила брови. — А Михайло що має говорити? Чи вiн був на хрестинах його дiда й баби? Най лише стулить рот, бо хоч вiн хлопець чемний i робучий, хоча i на його тата не можна сказати нiчого, та зате його мамка не з графського роду, та така скупа, що... Ей, де! Пiшлеш по що-небудь до неï, по що найменше, кажу, то все вона того не має. А в неï всього доволi. Зараз за хвилю вилiзе як шило з мiшка, що вона те таки має! А нехарно1111, а закурено в ïï хатi, що не дай господи! Сама виглядає, як би бiльше в коминi пересиджувала, нiж у хатi та по надворку — така чорна. Така з неï Ґаздиня. Лише вiчно прятати все в скриню та ховати перед людьми, так як би люди хотiли ïй усе забрати. А то нiкому й у голову не лiзе, що вона там у себе ховає. Най би я хоч казала, що вона має доньки, а то лише тi два сини, та й така скупа та погана! — Вона каже, як яка Ґаздиня сама чисто ходить, то в головi пустоту має i нi на якiй роботi не знається! — закинула дiвчина. — Вона се каже! Правда, вона не потрiбує вичiсувати щодня волосся, як дiвчина, i щодня чисте бiлля вбирати не потрiбує! — вiдповiла Докiя.— Але раз на тиждень може се зробити. Ну, як колись дiстане невiстку, буде вона мати що робити, доки не очистить хати зо смiття, а знадворку не дасть ïй лиця. — Кажете, мамо, що невiстка мала би там багато роботи? — спитала живiше Парасинка.— Хоч би i десять разiв було там стiльки роботи, то вже кожна приймилась би того, аби могла лише бути ïï невiсткою. Михайла вiзьметься кожна ногами й руками. Другого Михайла нема в селi. Багач, i гарний, i чемний! Але чи вiн вiзьме яку, чи вiзьме з нашого села?.. — Буде, як бог дасть! — вiдповiла Докiя поважно.— Жiнка призначена чоловiковi, як смерть вiд бога. Михайло може аж за три роки женитися. А поки що буде тобi дружбою. Тодорика вiзьме його, певно, за дружбу! Так, так, доньцю! — сказала пестливо i глянула з невимовною любов'ю на доньку та погладила ïï по щоках i по головi.— Як бог дасть, то будеш уже сеï зими гарною молодичкою... Такоï газдиньки в селi й не буде. А як твiй тато уп'ється й заведе бiйку в хатi, як стане цiлуватися в рот iз усiма злодiями в селi, в корчмi попiд лавами висиплятися, тодi я прийду до тебе в твою гарну хатку. I я подбаю про те, аби ти мала ïï чим украсити — i виплачуся в тебе. Бог так хоче... Бог сам так хоче, доньцю моя. А ти слухай лише мамки, й буде все добре. Буде тобi добре, а менi на душi буде легше. Лише бог один знає, як я гризуся! Вона змовкла й зiтхнула глибоко, а Парасинка й собi змовчала. Вона знов задумалася про Тодорику, про його широкий рот, яким вiн мiг би сказати собi сам щось до вуха... А вiдтак задумалася, чи буде ïй до лиця в бiлiм рушнику. Згадала, як то iншi дiвчата будуть ïй завидувати, особливо тi старшi, що ось вона вже молодиця!.. Схопилася жваво на рiвнi ноги i пригадала собi щось. Там, у стодолi на снопах, забула волiчку1212, яку подарувала ïй старша о кiлька рокiв вiд неï товаришка Анна, наймичка з двора. Хотiла заховати ïï, аби десь не затягнулася, а вiдтак забiгти до Анни оповiсти ïй, яку мала з мамою розмову. Що скаже Анна?.. Що скаже Анна на таке? Е, певно, небагато скаже. Все так мало говорить... вiчно задумана... Але вона любить Анну. I мати ïï любить Анну. I вуйко... Навiть тато ïï, що не дивиться в ту сторону, де вона балакає з дiвчатами, говорить до Анни ласкаво. Чемна дiвчина! — каже.— Варта доброго Ґазди!.. Iдучи легким, безжурним кроком до стодоли, зiрвала по дорозi листок iз вишнi i, притиснувши його до уст, заграла на нiм якусь протяжну монотонну мелодiю... Було зимою i саме в м'ясницi. Поля й толока лежали покритi грубою верствою снiгу, i день у день обсiювало сонце своïм золотисто-червоним свiтлом поверхню, викликувало луду, кришталеве мерехтiння на нiй i змушувало око мимоволi шукати за темною точкою, на якiй воно спочило би з одностайного, ослiплюючого далеко-широко округ себе бiлива. Неначе зiштивнiле1313 море, простерлася земля з полудня на захiд, i лише з одноï сторони темнiвся лiс. Могуча розтягнена маса, що, мандруючи з далеких сторiн широкою площиною, задержалася тут оглянути бездоганну поверхню. Лiтом, коли вона пишалася яснiшою й темнiшою зеленню, а зимою — коли ставала самiтною пустинею... Смеркалося. Панський дiм стояв похмуро. З його вiкон падало матове свiтло, i лiниво розпростирався довжезний сад за ним. Притикав до толоки, по якiй бiгла лiтом вузька дорога. Але не довго панувала тишина знадвору й усерединi сього дому. До нього добиралася тяжким кроком громадка людей високо заснiженою дорогою. Се були майже самi пановi сусiди. Нинi мали на собi святочнi строï. Докiя i Василь Чоп'як видавали замiж свою однiську дитину, доньку свою Парасинку, за Тодорику, сина Онуфрiя Жемчука, i йшли враз iз донькою й нареченим, з батьками, нанашками1414 i дружбами до пана, щоб просити його на весiлля. Завтра мав вiдбутися шлюб, а позавтра — весiлля. Несли колачi, кури й ширiнки1515 в дарунок, як того вимагав давнiй звичай. Iшли з музикою, аби заграти пановi й погуляти в його чеснiм домi, аби потрактувати його i його челядь доброю горiвкою, приправленою медом i корiнням. Врештi, зiбралися всi он тут у ясних покоях, i пiд час коли старий Петро промовляв до пана,— вiн усе любив проводити,— раз по раз низько, з пошаною кланяючися, стояли iншi з шапками в руках, голосно перешiптуючись або розглядаючись цiкаво по хатi. Старий Петро говорив щиро. Йому майже голос вiдбирало — вiн понад усе любив Парасинку,— а Василь, батько, вже лише клiпав мовчки очима. Не мiг уже зробити нинi нiчого порядного, тому й перебрав Петро всякi важнiшi почини Ґазди сього дня на себе... Сама молода викликувала спiвчуття. Незвичайно полохлива, несмiлива й повна дитинячого засоромлення, побачила себе нараз причиною й осередком — головною особою всього руху; на неï глядiли тепер пан i панi, панна й усе окруження; вона мусила на всi запити вiдповiдати, ïй нiяк було прятатися за маминi плечi або, щонайменше, заслонити хоч рукавом лице. Вона стояла блiда й глядiла напiввистрашено, напiвглупкувато i лише з натугою видобувала слова до вiдповiдi, коли до неï звертався хто з яким-небудь словом. Мала на собi шовкову рiклю1616, довгий, новий, багато вишитий кожух iз звисаючими кутасами1717. На шиï багате намисто, срiбнi великi монети, а на головi вiнок iз червоних i бiлих рож. Волосся було в неï розпущене, i з-пiд вiнка розсипалося по волоссю багато до вiнка прив'язаних золотих довгих ниток, що заступали мiсце серпанка. Молодий, одягнений також у новий кожух i сердак, стояв он тут непорадно й обертався все цiлим тiлом до кожного, хто говорив до нього, а наостанку заховався незамiтно за кiлькох старших людей. Всi бачили, що пара не була дiбрана й гарна, що дитина молода не почувала до свого судженого нi iскорки прив'язання, що була нiмим оруддям iншоï волi,— однак горiвка з медом, що кружала раз по раз iз рук до рук, затерла всякi розмахи до глибшого розмiркування, зм'якшила серця, настроïла всiх добротою, i якесь загальне задоволення пробивалося на всiх лицях та розв'язувало несмiливi язики... Пан i панi прийняли запросини на весiлля, поблагословили молодих,— i вся весiльна компанiя вiдiйшла до панськоï кухнi, де завiвся шумний танець. Уся штивнiсть i замiшання, вся несмiливiсть, що все-таки не покидала гостей в освiтлених покоях, зникла нараз, i запанував iнший настрiй. Усi заговорили тут нараз голосно й живо: дехто затягав спiвучим голосом, зовсiм не стiсняючись, а гулящi1818 тупали так сильно ногами, що самi не розумiли свого слова. Мiж усiм тим пробивався тоненький жалiбний голос одноï скрипки i гармонiйнi акорди циганського цимбала. Тоненький голос продирався насилу крiзь грубий гамiр голосiв, тупiт i шолопання нiг, лiтав раз розпучливими, раз веселими варiацiями мiж весiльною компанiєю i все неначе навертав ïï до себе. За яких кiльканадцять хвиль пiшла вона за ним майже безтямки, i з громадки ще недавно поважних людей зчинився правдивий вихор. Високi, мускулярнi постатi з обгорiлими лицями, з руками, мов залiзними, увихалися вихром iз жiнками й дiвчатами. Марнi й журливi лиця жiночi розсiялися диким радiсним зворушенням, а дiвчата мовчки клонили голови на грудь мужчин. — Грай, музико, грай! — кликав вiд часу до часу Петро на музикантiв, що нi скорше, нi повiльнiше перебирали по струнах смиком i дротиком i глядiли майже в тупiй задумчивостi на вихор, викликаний звуками.— Грай, най гуляю! Най раз погуляю! В мене одна сестрiнка! — кликав, а вiдтак обвiв велику, ясну свiтлицю грiмким голосом, мов заржавiлою срiбною стяжкою, що аж свiтло задрижало... Шалений жаль обхопив його. Лише вiн був сам-один i не мав пари, не мав нiколи жiнки, анi дитини. Вiн один сам... сам, як стояв он тут тепер. Знов оббiг голос кругом свiтлицю i розбився о стiни в шаленiй розпуцi.— Най раз погуляю!.. Його висока горда постать перевищала всiх, мов дуб, а на його тепер ясно освiтленiм лицi з узад зачесаним довгим волоссям, що спадало на плечi, iз вузьким бiлим чолом, вiдбивався цiлий настрiй його душi. Несамовита вiдвага незвичайноï хвилi i жаль. Анна, панська наймичка, робiтниця в покоях, марна й неначе бронзова статуя, стояла скромно в однiм кутi свiтлицi недалеко свiтла й дивилася великими, зворушеними, нiмим горем переповненими очима нерухомо на одну пару. Молода гуляла1919 з дружбою Михайлом i замкнула очi. Чому?.. Чому?.. Хто замикає очi, коли має його перед собою? Здавленим вiддихом дивилася Анна на нього. Виринав то тут, то там... то знов там... Його голова ясна й мигає ïй в очах... Так чисте золото мигає... Пiд горло ïй пiдступило щось i здавило ïï. Вона нiчого не має спiльного з тим вихром, що шалiє он тут перед нею i пориває з собою. Вона бiдна наймичка. Голос скрипки вiдбивається гострим зойком в ïï смутнiй душi. Хiба би ïй лише плакати. I плакала сухими очима... Нiмий бiль товкся в ïï грудях, а цимбали й скрипка впивалися чимраз глибше i глибше в ïï смутну душу. ïï ледве що сьогоднi хто й замiчає... — Анно, гуляй! — вдарив ïï нараз грiмкий голос Петра по душi.— Чого ти стала, як з каменя, та й стоïш? — I, станувши перед нею, пiрвав ïï за руку й потяг за собою у вихор. Не усмiхнулася. Пiшла, як до бою. Голос скрипки, жалiбний, роздразнений, кинувся в нестямi, а потiм неначе навiки злучив ïх з собою... I ще двоє людей не подiляло сьогоднi радостi присутнiх. Се була Докiя, яка з жалю, що донька покидала так вчасно ïï хату, стала на лицi неначе земля, i батько дружби Михайла, старий Iвонiка Федорчук. Обоє сидiли в однiм кутi на лавi й сумували. Докiя несказанно терпiла вiд свiдомостi, що сиротiє; а по-друге, вона добре бачила, що ïï будучий зять не був анi гарний, анi видний хлопець, i що Парасинка улягла ïï майже розпучливим мольбам, що виходила за нього. Хвилями вiдзивалося у нiй щось, немов грижа совiстi. Коли, однак, ïï погляд стрiчався з постаттю Василя, що, п'яний, то сам гуляв, то, пiдносячи руки мов до наказу надмiрно вгору, викрикував, то смiявся або спiвав,— стягала грiзно чоло в зморшки й затинала зуби, аби не зойкнути вголос iз болю. Тодорика не пияк,— потiшала себе,— Тодорика порядний хлопець. А хоч вiн i негарний, i непоказний, зате вiн добрий. Парасинка не буде вижидати ночами пияка, не буде бiдувати. Вiн буде шанувати ïï. До того, в нього земля... Незадовжене поле... ïй буде добре за ним. Бог добрий i дасть, що ïй, пташцi дрiбнiй та милiй, добре буде! Старий Iвонiка був також нинi потрохи пiдпитий, але в нього бувало се все наслiдком великоï радостi або великого смутку. Скоро лише гульба розпочалася, пересунувся вiн незамiтно до Докiï, своєï найближчоï i найщирiшоï сусiдки, кивнув до неï приязно головою i сказав пiвголосом: — Докiйко... кумко... всi нинi веселi, але нiхто не знає, що там у моïм серцi дiється! — А в моïм, бадiко!2020 В моïм нiби лiпше?.. Ей, боже добрий... боже! — i, зiтхнувши тяжко й глибоко, вiдсунулася i зробила йому мiсце коло себе. — Та що ви хочете, Докiє? Ви ж вiддаєте свою доньку! Вона потакнула головою i усмiхнулася гiрко. — Вiддаю ïï! Вiддаю ïï, голубку ту мою милу! — вiдповiла, спускаючи голос i вимовляючи кожне слово звiльна й з натиском. Притiм повернула головою за гуляючою донькою i глядiла на неï таким виразом, неначеб вона тиха й мертва лежала перед нею на лавi. — А що я маю казати? Ви знаєте, що я нiчого iншого в свiтi не бажав собi, як вашу Парасинку для свого Михайла! Вона буде така, як ви! Добра й чесна Ґаздиня! Усяку роботу знає i лад тримає у хатi. А хата в неï, як та бiла стiна. Нашi поля граничать з собою, становлять одну рiвнину, ïх сила однака. А що на них уродиться, однако гарне й добре буває. Наш товар найкращий у селi, а наша честь, Докiйко, наша честь — вона найголоснiша у селi! О Докiйко,— кликнув болiсно i вдарив зi щирою розпукою кулаком об стiл, що стояв поблизу нього.— Я вас шаную, я вас шаную i кланяюся вам, бо ви перша Ґаздиня в селi й усi се знають... Але чому ви не хотiли подержати Парасинку ще зо три роки коло себе? Замiсть вiдповiдi вказала вона хмарним поглядом на Василя, а по якiйсь хвилi додала майже поважно: — Я слабовита. Смерть мене не обiйде, як мiй час прийде... — О смерть! — сказав вiн i похилив смутно голову на груди. — Смерть одна робить, що сама хоче, i має велику силу проти нас. Та все ж ви не мали чого так спiшитися! — Ви журитеся, що не дiстанете невiстки, бадiко?..— спитала Докiя.— Не журiться! Нема, вiдай, у селi такоï, що не хотiла би вашого Михайла! Та буде його жiнкою, яку йому бог назначить. Поки що тiштеся ним, що працьовитий та чесний. По всiх селах навкруги немає йому пари — такий добрий. Вже як вiн колись не стане першим у селi або й двiрником, то, вiдай, доброму й не ступати по землi. Най уже на тiм скiнчиться, що вони не могли побратися. Най уже так буде! I ви хотiли — i я хотiла! А от прийшов такий час, що все iнакше склалося, як би чужою рукою! Так, вiдай, бог хотiв, бадiко! На тi слова Iвонiка замовк. Вiн зложив руки, мов до молитви, i приблизив ïх до уст. — Михайлику! — сказав вiн.— Михайлику! сину ти мiй! Потiм стиснув ïх, мов у нiмiй мольбi, i замовк. Великi сльози закрутилися в його очах, i голова легенько в нього задрижала. Був сильно зворушений. Докiя, побачивши се, сама розжалобилася. Вона любила свою Парасинку, але вже так, як вiн любив ось того свого хлопця... мабуть, нiхто на свiтi не любив бiльше своïх дiтей... — А вiдтак у вас є й молодший, Сава! — докинула по хвилi мовчання. У старого змiнився нараз вираз лиця. — Сава...— сказав вiн протяжне й журливо.— Сава вже не Михайло! I вiн мiй син! Адiть, Докiйко, тут прирiс менi до серця змалку, як грудка! Я люблю його, бо що — i вiн мiй син! Але вiн — то вже iнша галузь. Росте й горнеться кудись... та не до доброго й не до нас. Вiн роботи боïться, йому танець у головi. Зо стрiльбою2121 ходив би день i нiч по полi й по лiсi, а про хату думає лише тодi, коли мамалиҐа на кружок вивернеться. Йому однаково, чи товар поєний, чи нi,— коби йому спрага не допiкала. Йому однаково, яка погода надворi, чи се землi i збiжжю по добру, чи се бджолу не вбиває,— коби вiн у своïх збитках мав гаразд, коби йому меду доволi, аби потайком iз горiвкою змiшати та бог знає з ким випити! — Вiн ще молодий, бадiко! — Молодий! Певно, що ще молодий, має лише дев'ятнадцять рокiв. Але коли Михайло мав сiмнадцять, то був уже моєю правою рукою, так як тепер. Я в його лiтах служив по чужих людях, був бiдний зарiбник i клонився низько перед людьми й богом. Ну, а маю надiю, що як вiн зросте в лiтах, зросте й розумом, бо розумний вiн уже й тепер... Ой, iще й який розумний!.. Який молодий, а вiн перехитрить вам хоч би й якого заводiяку. Лише його лiнь гризе мене; вiн не любить землi. Дарма що ходить по нiй, що толочить ïï, дарма що живе з неï, що носить вона його. Вiн i не буде шанувати ïï, як вона перейде в його руки. Але вона не перейде в його руки, як вiн не змiниться,— се я йому вже раз говорив i ще буду говорити. — Iдiть, бадiко, йдiть! Ви хочете, аби всi були такi, як ви або ваш Михайло! — А чому ж би нi? Як я можу добрий бути, то чому не може бути й моя дитина така добра? А зрештою... пощо чоловiк живе? Не на те, аби робив, Докiйко, день i нiч тяжко робив?.. Як я колись замкну очi, то хочу, аби моя земля перейшла в робучi руки. Я ïï не вкрав i не придбав оманою. Я й моя Марiйка — ми обоє доробилися ïï, оцими нашими руками дороблялися ïï... Вона пiдпливла нашою кров'ю i нашим потом. Кожна грудка, кожний ступiнь може посвiдчити, як нашi крижi угиналися тяжко, дороблюючися ïï, як часто голодом i холодом ми годувалися, аби зароблене не йшло на кусник хлiба, але на неï, на грудочки ïï! Та про се знає цiле село. Почавши вiд самого пана, що знає мене ще хлопцем, аж до кожного Ґазди й робiтника в селi! — Я знаю, бадiко! Тодi, як мала будуватися колiя в нашiм краю, як мала переходити й через наше сусiднє село, й через он той лiс великий, та через он тi трясовицi, якi люди геть-геть здалеку минали... Тодi то було, бадiко! Я знаю! Ви i ваша жiнка наймалися носити камiння, пiсок i шутер2222. Я знаю. — Аякже, аякже! — притакнув вiн iз розiскреними очима.— Оце все ми носили, а i бiльше ще! Землю, i дрова, й вугiлля... i бог знає що ще... Всi тi страшнi трясовицi, що блистiли лiсом i полями тут i там — треба було позасипувати, повичерпувати. А хто се робив? Людськi руки. А мiж ними були i моï й моєï Марiйки руки. Марiйка погребла там своє здоров'я. Ви не знаєте, Докiйко,— тягнув дальше,— тодi жалували ми собi кусника м'яса. Нiколи вона курки не зарiзала, нiколи яйця одного не зварила, краплi молока не напилася. Все обертали ми в грiш, аж, врештi, доробилися сього, що маємо. Бог один знає, як то було,— все розповiдати не можна. Але ми мали дiти, i ïм треба було колись щось лишити. Хто ж мав се iнший зробити? На нас кажуть люди, що ми скупi, але скажiть ви самi, Докiйко,— ви така добра Ґаздиня i самi однi маєте в себе усе в руках,— скажiть, чи можна так легко випускати з рук те, чого так тяжко дороблялося? Вона притакнула головою i сказала: — Але тепер можете собi вже лiпше пожити... Тепер маєте, слава богу, вiдки! — Лiпше? Нiби починати тепер те все з'ïдати? Нi, Докiйко! Сього ми не можемо! Богу дякувати, ми не потрiбуємо того, мужик багато не потрiбує! Маємо тепер булками годувати себе, коли ми в найтяжчiм часi мали сил досить вiд чорного хлiба, мамалиҐи й фасолi? Маю собi каву варити? На те доста нинi панiв! — Вам би бiльше вiдпочивати. Вам i вашiй жiнцi... Вiн розсмiявся. — Ви так говорите нинi, кумо,— сказав,— неначеб ви коли складали руки на спочинок! Чи, може, ви спiчнете, як ваша дитина вийде з хати? Вона заперечила головою. — От же видите! — закинув вiн iз побiдною веселiстю.— Доки менi бог сил дасть i доки буду жити, буду робити. Бог сам покличе нас уже, аби ми вiдпочили. Наша доля — працювати, тому що й вiдпочинок наш потiм без кiнця. Так уже сам бог дав, Докiйко! — Так уже сам бог дав...— повторила вона майже з жалем.— Так... уже сам... бог... дав! По добрiй хвилинi мовчання, пiд час якоï Iвонiка напився з пляшки, що в нього, мов колач, звисала на руцi,— була з глини вироблена в формi колача,— почав наново: — Я навiть i думати не можу про вiдпочинок! Навеснi йде Михайло до бранки2323, а там... чи довго лишуть вони менi його ще дома?.. За пару мiсяцiв та й настане осiнь, i вже покличуть його. Тодi спаде його часть працi на мене. Не можу навiть думати про те, як я лишуся без нього. — А не можете його вибрати з вiйська? — спитала Докiя зниженим голосом. — Я все зроблю, що зможу. — А пан? — спитала Докiя ще тихше, кивнувши головою в сторону покоïв.— Вiн же вас i вашого хлопця так любить. Вiн помагав вам не раз, якщо треба було. Все вас так хвалить i каже: Понад Iвонiку нема в селi нiкого, такий добрий та ретельний!—як же не може вам тут помогти? — Я вже говорив iз ним про те! — вiдповiв Iвонiка голосним шепотом.— Але вiн каже, що не можна мого хлопця увiльнити. Каже, що в мене є ще молодший син, що ми ще обоє здоровi, i через те Михайла не увiльнять. Навiть i не починай нiчого,— казав вiн,— i не трать крейцарiв, бо однако хлопця тобi заберуть! Отак сказав менi та ще й додав: Тi три роки покажуть хлопцевi свiт i подадуть науку, що йому, певно, в життi придасться,— сказав вiн,— нiчого йому не пошкодить, не бiйся! Знаєте, вiн говорив, як говориться. Вiн, може, має i правду, i цiсаревi треба дати, що йому, як кажуть, належиться! Але, Докiйко! є тисячi й тисячi жовнiрiв на свiтi, чому ж ще й мiй має йти туди? Чого маю ще й я тратити свою дитину?.. Адiть на нього, гуляє... Поглянув за гуляючим хлопцем своïм, i голос урвався йому в горлi. — Гуляє. Стiльки й добра його! — вiдповiла Докiя, а потiм повторила журливо:—Чому має ще й вiн iти? — Я дав би кров свою, коби лиш мiг затримати його! — тягнув далi Iвонiка.— Погадайте собi лише, Докiйко... три роки! Три роки лишитися менi без правоï руки. Три роки обробляти менi землю без нього, без нього збирати, без нього сiяти! Бджiлки нашi без нього доглядати, а худоба... ви думаєте, що худоба не пiзнає сього також? Гадайте ви собi оце! Я не зможу чистити ïï щодня i чесати так, як вiн, а молодий голос знають вони лiпше вiд мого! Коли погадаю на те все,— а я все лише ту одну гадку маю,— то серце цiпенiє менi в грудях iз жалю, i я не виджу свiту перед собою! — Робiть що, бадiко! — обiзвалася Докiя рiшуче й оглянулася обережно довкола себе. — Я хочу так...— вiдповiв вiн.— Маю триста ринських. Бог один знає, як я складав ïх докупи! Крейцар до крейцара... вiд року до року... то за хлiб, то за мед... то дещо спродав iз худоби... та й зложив. За них я, може, викуплю сина! — додав тайком, звернувшись близенько до Докiï.— Я ïх гiрко заробляв, може, принесуть менi щастя. Радо вiддам ïх, кому буде треба. I бiльше дав би ще. Я спродав би й мою пару червоних бикiв. — Тi червонi, пишнi бики?! — кликнула Докiя з дива, неначе перелякана.— Того вже не робiть. Шкода велика! — Чому? — сказав вiн.— Я би се радо зробив, коби лиш знав, що Михайло лишиться менi дома. Як будемо жити й будемо здоровi, постараємо собi другi. Коби я ïх лиш при собi мав, тi молодi руки, а решта — то все байка. Але руки, Докiйко, руки — то все , наше багатство, то наше добро, то наша скарбона! — Ну, робiть що, бадiко! Вишукайте собi кого, хто би все робив, а ви лагодьте грошi. — Я пiду до одного знайомого жида в Ч... — До жида, бадiко? А чи буде то добре? — докинула Докiя. — Чому нi! Най собi люди кажуть, що хотять, а вiн може все. Вiн усюди пiде, вiн iз кожним поговорить, вiн умiє з панами говорити, розумiє право2424, а ми?.. Хоч би ми що й сказали, на нас не дивиться нiхто. Ми нiчого не можемо. Ми кланяємося перед панами, ми цiлуємо ïм з обох бокiв руки, але як ми що скажемо, воно все-таки мужицьке. Не послухає нас нiхто. Як на нас пан крикне,— тягнув вiн дальше,— ми вже... боïмось... вже ступаємо назад. Я се знаю сам по собi, що не можна iнакше. А на жида як крикнеш, то вiн тобi в лице засмiється. I пановi засмiється в лице, приступить ближче й таке наговорить, що пан наостанку руку йому подасть. — Вони розумнi, вони все знають! — вiдказала Докiя поважно. — Ой, вони можуть усе! Я знаю, що можуть! — Усе можуть, бадiко! Дивiть лиш, як усюди набиваються! Як лиш на землю набиваються! Онодi iду я до сусiднього села, а там уже у дворi тiм, у панськiм, великiм, жид розсiвся. Давно по подвiр'ï цвiти та бог знає що за деревина росла, тепер жидiвське шмаття порозкладене, на зеленiй муравi сушиться. Бог би вас побив! (погадала я собi). Ще вас i тут не було... Так, вони всюди вмiють улiзти, вони все можуть... — Тому я хочу пiти до Буня Черновецького, знаєте його, i нехай вiн робить, нехай що робить. Тому маю ще надiю, що Михайло лишиться менi. Хоч пан i казав, що все на нiщо не здасться, а все ще таки попробую з Буньом. Хоч на душi полегшає. Вiн замовк на хвилину, спустивши голову на груди, незамiтну малу голову, неначеб надумувався над чимсь; але нараз пiдняв ïï, пiдняв пляшку з горiвкою бистро вгору, блиснув очима i кликнув: — Але вiдтак, кумо, вiдтак справлю Михайловi таке весiлля, якого ще наше село не видiло! Хлiба та булок куплю в Чернiвцях. Увесь мiй мед пiде в горiвку, самим медом буду частувати. Зарiжу корову, циганiв вiзьму з Глиницi. Гратимуть у мене цiлий тиждень. Десять рокiв будуть люди згадувати, яке весiлля справив Iвонiка своєму Михайловi! Ух! — гукнув нараз iз несамовитою веселiстю, зiрвався iз молодечою жвавiстю iз лави, гримнув пляшкою до землi так, що аж на дрiбнi куснi розскочилася, а гуляючi на хвилю мов укопанi в гульбi зупинились. Вiдтак пiрвав Докiю за руку й потягнув у танець. Розпочали його повiльними рухами i кроками. То вправо, то влiво, то вправо, то влiво. Опiсля ставали ïх кроки чимраз дрiбнiшi й скорiшi, чимраз палкiшi й дикiшi, а вiдтак неначе шал опанував ïх... неначе вихор закрутився на мiсцi... Молодi розгулялись... Заохоченi гульбою старших i ïх весiльними розбурханими окликами, розгулялись iще з бiльшим запалом, як досi. Хустки й ленти мигали в повiтрi. Довге волосся металося по плечах, i непогамовна сила якоïсь розкованоï радостi розшалiлася. З грудей виривалися раз по раз дрижачi яскравi ухкання... Ноги топтали землю, а голоси цимбала i скрипок виринали монотонним зойком своïм лякливо то тут, то там... I смiялися, i плакали наперемiну. Анна знов стояла на своєму мiсцi. Дивилась, як перше, за гуляючими й за одною головою. Ïï поважне смагляве лице неначе о одну вiдтiнь поблiдло, а в очах горiв невгасаючий жаль... Нараз прокинулася. Вiн полишив свою дiвчину i звернувся до неï,— iшов... Гаряча кров обiлляла ïï, i перед нею неначе свiт захитався... — Ходи, Анно, погуляємо! — промовив несмiливо й подав ïй руку. Вона пiдняла руки, щоб подати ïх йому, та в тiй хвилi вмовкла музика. Голосним зойком урвалася одна струна, i все зупинилося на мiсцi. — Зв'яжи, мой... i грай! — крикнув старий Петро, що до нестями розгулявся та нiяк не хотiв переставати. — Нi, вже доста! — кликнув хтось iнший. — Кому доста, той най рушає надвiр! — вiдгукнув вiн. Але iншi не були тоï думки... I струна не давалася так скоро зв'язати, а Докiя, що небавом по гульбi знов усiла, пiднялася зi свого мiсця. Висока й поважна, мов цариця, станула мiж усiма i запросила ïх додому. Вже доста тут гуляли. Були прецiнь не в себе й не на танцi. Вже пора додому. Вже аж у хатi потемнiло, так нагуляли. Потомилися, час далi йти, конечне... Не зiткнувшися, розлучилися двi руки. Старий Iвонiка прийшов i взяв сина пiд руку. Анна лишилася сама на мiсцi. Кiлька хвиль пiзнiше стало в хатi тихо. Свiтло горiло, як перше, а в кутах ховалася темнота. Анна клячала перед своєю постiллю, де на стiнi висiв почорнiлий дерев'яний хрест iз спасителем, i молилася. У неï судорожно зцiпилися руки над головою, а лице зарилося тiсно у постiль. Нечутно молилася... Великими, глухими очима зазирала нiч крiзь вiкна, а ïï тьма, чимраз чорнiша, добиралася поволi, незамiтно до дiвчини... Було весною. В часi бранки. Iвонiка подався з Михайлом до мiста, до бранки, Марiйка лишилася дома, а молодший син ïх Сава пiшов у поле. Тут, на тих полях, був цiлий ïх маєток, якого не лишалося нiколи без дозору. Окрiм хати, що стояла недалеко панського дому, мали ще тут, на полях, два бурдеï2525. В одному мешкав усе хтось зимою й лiтом, у другiм заховувались бджоли, а в стайнi, що розклалася близько коло тих пивничних мешкань2626, розжився ïх прекрасний товар. За стайнею дальше стояли стоги iз збiжжям i конюшиною. Там бiлiвся невеликий чистий тiк. Все се лежало, мов у плиткому кiтлi. Подальше розрiсся лiсок, нiби город2727. Неначе вмисне схилялися тут поля вниз, щоби на цiле майно оце не глядiло цiкаве око. Особливо ж на бджоли й товар. Сей останнiй був гордощами Iвонiки. Пара молоденьких бичкiв, пара пишних червоних тiрольських волiв, двi корови й кiлька теляток. Лiтом ночував Iвонiка або Михайло з ними у стайнi, а зимою пересиджував у бурдею та надзирав за ними. В сусiдньому селi водилися вiд непам'ятних часiв злодiï, а як заходили сюди, так мусили минати поля Iвонiки. Тому мусив усе хтось пересиджувати у бурдеях, мов на вартi. Звiдси було близько Iвонiцi до всiх його пiль i нив. Тут велися йому бджоли лiпше, чим при сiльськiй хатi на горi. Сюди звозив усе своє збiжжя, молотив, ховав i спродував, i жив чесно й свобiдно, мов той лiсний птах. Iвонiка не любив, як йому хто при роботi приглядався, особливо ж як хто його бджолам придивлявся. Був чомусь переконаний, що вони вiд того поносили шкоду, i майже нiколи не припускав когось чужого до вулiïв. Iшов хто до нього, то вiн се бачив здалеку. Тодi виходив йому вже кiлькадесять крокiв назустрiч, скидав свiй ремiнь iз себе (останнiм лишалося все лихо, яке могло понести вiд гостей у його табор, при гостевi) i таким чином вiдбирав людям нагоду придивлятися уважнiше його майну. Не те щоб вiн, може, побоювався, що той простягнув би руку за чим-небудь у бурдею або коло нього! Нi, боже борони! Такоï лихоï думки про своïх сусiдiв не був вiн нiколи, помимо стiлькох досвiдiв у своєму життi! Вiн лише дуже лякався надто добрих i лихих очей, боявся сили деякого зiлля, яке, замовлене лихими словами й пiдкинене пiд яку рiч, або пiд товарину, або й вулiй, могло довести до великого нещастя, а не раз до смертi. Вiн страхався всяких таких iнших нечистих, чарiвних речей, на яких розумiлися деякi, неначе на хлiбi насущнiм. За своï бджоли, яким було тут на полях, як у раю, боявся вже найбiльше. I була б за них чимала шкода, коли б деякi роï, потягненi лихим оком, осïлися десь на незнаному мiсцi i пропали для нього без повороту! Довкола бурдея пишалася влiтi на широких отих просторах, що десь аж ген на краю злучалися з голубим небом, найкраща пшениця, колисалося в ритмiчних, лагiдних рухах високе золоте жито, а тут i там бiгли зеленi пасма конюшини, обсипанi рожевим пахучим цвiтом, та бiлiли ниви дрiбноï гречки. Пiвмилi заносило вiд них медовим запахом i притягало на силу комашку до себе... В деяких днях, коли небо прибиралося у синявий шовк, а сонце розходилося самим блискучим золотом, коли тепло все переймало i розпирало, добувалося неначе силомiць iз землi наверх,— жилося прегарно! Такi днi були милi для Iвонiки. Тодi вiн сам до себе усмiхався та приязно розглядався. Переживав сам стан землi й був iз нею одним. Знав все, що було любо i збiжжю, i всьому, що пiднiмалося з неï, особливо ж по дощi. Неначе чув i бачив, як земля з задоволенням розходилась, розкошувала, як ïï соки вiдсвiжувались i як вона, насичена, вiддихала важкими пахощами. В тiм ïï вiддиху так i купалося все над нею! Те знали i бджоли його — вони були розумнi i проворнi, i анi одна не лишилася в такiй порi в улiю, хiба котра мусила. Вилiтали поспiшно, лiтали сквапливо, лукувато вiд одноï квiтки до другоï всумiш, схилялись чимраз нижче над землею i бринiли всi враз так вдоволено й важко, що ïх бренькiт, зiллявшись в одну струю, становив одностайну, одначе несказанно гармонiйну, сонливу музику, що в тишi заносилася далеко-далеко... Ниви з конюшиною простиралися ген-ген, приманювали кожного до себе, а ïхнi бiлi й рожевi цвiти, всумiш зi свiжою зеленню, дрiбним барвним усмiхом своïм до ясного сонця клонилися до легкого пiвсну, уколисуванi одностайним, нiжним бренькотом бджiл. Гарна була земля. У своïх барвах жива й свiжа, шкода лиш, що не говорила. Iвонiка любив ïï. Вiн знав ïï в кожнiй порi року i в рiзних ïï настроях, мов себе самого. Вона пригадувала чоловiка i жадала жертви. Як була люта, боявся ïï бiльше, як почорнiлого неба, що вiщує тучу. А бувала люта, коли надармо ожидала дощу, що мав ïï скропити, коли тижнями надармо тужила за холодними ситими краплями води, i замiсть води жеврiюче промiння сонця випивало ïï соки. Тодi стягалися ïï тут i там випуклi сустави i трiскали з гнiву, вона ставала тверда й недоступна i не видавала нiяких плодiв. Тому, що на нiй зеленiло й росло, вiдбирала поживу — воно слабло й ув'ядало, блiдло й переходило поволi, але певно, в окаменiлий стан... Сюди, до бурдеïв, прийшов Сава, молодший син Iвонiки. Прийшов напоïти худобу i дати ïсти великiй собацi Сойцi, що стояла коло стайнi на припонi. Надiйшов повiльним i лiнивим кроком. Вступив у стайню. Глянув за товаром, що звернув своï великi голови лiниво до нього i дивився, ремигаючи, великими лагiдними очима за ним, — та й вийшов. Не хотiв його напоïти. Верне Михайло, то напоïть. Як пiде до жовнiрiв, вiн ще доста буде за нього робити. Що як що, а се жде його неминуче... Ото якби його вiдiбрали; не надзирав би за ним стiльки, що тепер. Все мав йому чимсь докоряти, чогось учити! Тут вiн не доста пильний, там не зробив роботи як слiд, тут знов забагато ходить йому по селу, там знов забагато на танець i мiж дiвчата втручається... Що се такого? Що се має його обходити? Вiн уже знає, чого ходить стiльки в село й на танець, i вiн, Михайло, думає, що як вiн старший, то вiн — молодший — має його зараз у всiм слухати! О нi, се таки не так! А вiдтак забороняє йому також вiн i тато сходитися з вуйком Григорiєм. Шибеником називає вуйка i прямо каже, що коли тато, мама й вiн в той бiк не дивляться, то й вiн не смiє iнакше поступати. Так! I вiн не смiє iнакше поступати? — Га-га!.. Се ще побачимо! Вiн любить чорнооку Рахiру, доньку вуйка Григорiя, i нiколи ïï не покине. А що тато з вуйком мав — се його не обходило. Сварилися, то сварилися, вiн тому не винен. Вуйко Григорiй свiдчив фальшиво на тата й сидiв за те кiлька мiсяцiв у арештi, але що се його обходило? Най би тато не фудулився2828 на Григорiя; а то все на нього боком дивився, немов на гадину, а той i розлютився одного разу i вкусив. Одному Ґаздi пропали деякi речi з хати й грошi, а вуйко посвiдчив при судi, що i його тато мав у тiм своï руки. Вiд того часу пiшло пекло. А по-друге, казали, що до Рахiри не годиться йому, Савi, ходити. Вона близька своячка його. Його мами рiдноï сестри донька,— грiх! Та се йому дуже в головi! Хай хто iнший таких грiхiв боïться, йому не страшно перед ними... Григорiй i Рахiра смiялися також iз того. I Григорiй не був дурний. Бачив свiта. Ходив майже щороку до Молдави на роботу i, як вертався вiдти, знав не одно розказувати, що чув, видiв, а що й сам утнув. Не бачив у тiм грiха, що Сава любив Рахiру... А по-друге, хоч якi були бiднi,— бо вони були бiднi зарiбники, що винаймали собi поле й ходили на роботу, особливо ж Тетяна, тiтка його,— то все-таки обдаровували його чим могли, як там прийшов, i угощували, не тряслися над крейцаром, як тато й мама. Тато його не позволяв йому курити, бо сам не курив, а Григорiй усе приносив йому пачку з Гоппляцу, як знав, що в нього вже тютюну не стало, а вiн хотiв курити. В тата пив вiн горiвку лиш 3—4 рази до року — на рiздво, на Великдень, на храм i на Новий рiк або в м'ясницi,— а тут частували його не раз i не два, а по кiлька разiв до тижня. А вже найлiпша була для нього Рахiра... Як Михайло вгадав, що вiн Рахiру любить, i дiзнався, що вiн часами заночовує в вуйка Григорiя, накинувся на нього i сварив: Сором нам робиш, Саво! Ти любиш дiвчину пусту, що на неï нi один порядний хлопець у селi не глядить, що ïï нiхто порядний за жiнку не вiзьме. Вона погана волошка, циганка. Дивися на ïï зуби й на ïï рот! Як клубки з м'яса стоять ïй в лицi! Чи вона чим причарувала тебе? Дивися, яка вона погана! Чоло волоссям заросло, а очi, як у чортицi або у голодноï собаки! Вiн не вiдповiв братовi на те нiчого. Взагалi небагато говорив, як той зводив розмову на Рахiру, але ïï покинути зовсiм не думав. Як не мiг ïï кiлька днiв бачити, бо батько роботою обтяжав, був просто хорий. Ходив, мов затроєний, в'янув усiм тiлом, а лють так i грала в нiм. Тодi й недобре було дразнити його. Не витримував вiн так довго. Як та вода загачена, що найшла цiлою масою i розриває греблю, так i любов його ломила всi згляди й обов'язки проти родителiв, i вiн iшов до неï. Вона нагороджувала його багато за цiлий знiвечений час, i вiн удвоє прив'язувався до неï. Мабуть, нi одна дiвчина на свiтi не вмiла так любити, як вона! В ïï обiймах вiн неначе змiнився. Своïми великими червоними устами пила з нього всю енергiю i силу; пила його, коли лиш глядiла на нього своïми очима. I пiд тими поглядами, що або смiялися, або iскрами обсипували його, — м'як, ослабав i тратив усяку волю. Ïï смiх, голосний, короткий, уриваний смiх, виривав його з усякого надумування й поривав iз собою, а слова ïï все пiдходили йому пiд його душевний лад. Здавалося, цiле його єство зiбралося лише в те одно почуття, в любов до неï, i стратило розумiння чого iншого. Купався i поринав у тiм чуттi. Вiдчував ïï в собi, мов життя, i анi через думку не переходило йому розлучатися з нею. Смiявся з нею над батьком i братом. Що знали вони, як ïм обом було! А коли роздразнювали його забороною ходити до Григорiя, грозив, що втече з нею в Молдаву. Так, утече з нею до Молдави, а таки не лишить ïï... Вийшов зi стайнi i глянув округ себе. Так тихо й пусто було вокруги. Земля лежала ще чорна й нага, як далеко око сягало, ген аж туди, де небо хилилося; лиш десь-не-десь зеленiлися блiдо пасма озимини й рiзнилися виразно вiд темноï неораноï ще рiллi. Сплюнув перед себе. Страх, як чудно йому тут! Михайло грав на сопiвцi, як пересиджував тут сам, але вiн анi не вмiв грати на сопiвцi, анi не любив того жалiсливого голосiння. Воно його болiло. До чорта! Тепер мусив тут сидiти й нудитись. Жодна людська душа не заходить сюди, нi нiчого живого не побачиш тут. Що мав починати? А сидiти мусив. Саме якби вiдiйшов, влiз би хто й винiс усе з бурдея, тодi мав би що слухати, а врештi, i шкода була б неабияка. Тонкий i стрункий, випрямувався, складав руки назад, пiдiймав голову й поглядав, на хвильку прижмуривши очi, в легко захмарене весняне небо... Робив се з привички. Любив стрiляти птахiв, i коли лише станув де бездiльно, зараз прижмурював очi й шукав чогось пiд хмарами. Часом i зовсiм без намiру. Кiлька птахiв, що переганялось високо пiд хмарами, зникли на хвильку й появились знов,— i звернули його увагу на себе. Вiн слiдив якийсь час за ïх грою в повiтрi, а вiдтак стрiлила йому одна думка через голову. Побiг живо до бурдея, зiрвав iз стiни батькову стрiльбу, повернув на давнє мiсце, пiдняв стрiльбу догори, замiрився на птахiв i вистрiлив... Добре стрiлив. Як чорна точка, що в шаленiй скоростi зростає, так упала одна пташка до землi. Вiн пiдбiг сквапно в той бiк i глядiв, за чим цiлив. Се був воробець. Вiн розстрiлив його цiлком. Пiдняв i вiднiс його великiй, на ланцюзi прив'язанiй собацi. Вiдтак глядiв хвильку, як вона то кидалася, то жахалася дрiбноï закривавленоï пташки. Опiсля знов дивився пiд хмари i знов ждав... Не добачив уже нiчого бiльше. Гук вистрiлу лякав ïх. Вони розлетiлися i зникли. Вiн усмiхнувся. Сього не вдав би Михайло, аби йому й лева пiдставив! Вiн дуже зле стрiляв. Брав стрiльбу до рук так, як ïï хiба бере жiнка. Так невдачно! Ну, се раз буде файний жовнiр! Як вiн буде раз у вiйнi на людей стрiляти, коли не вмiє застрiлити навiть зайця? Чи буде й там буком кидати, як кидав за зайцями, як хотiв якого убити?.. Майже уголос розсмiявся. Михайло був баба, хоч був сильний, як медвiдь, i плечi у нього, як у великана, садив на них мiшки, як нiщо; хоч, щоправда, до роботи був здатний, як рiдко хто перший-лiпший. Але серце було у нього м'яке, як тiсто!.. I знов усмiхнувся. Чи його вiзьмуть-таки до вiйська? Вiн хотiв би дуже, аби його вiдiбрали. Тодi не потрiбував би викрадатися до Рахiри, як той злодiй, бо батька не боïться; батько добрий i не каже йому нiчого в очi, а мама нехай собi говорить i сварить скiльки хоче, з того не робить вiн собi нiчого, увечiр вона за ним не пiде, але Михайло... Вiн стояв ще якийсь час, потонувши в гадках... Занiс вiдтак стрiльбу назад на мiсце, замкнув дверi вiд бурдея, а потiм, оглянувшись уважно на всi боки, пiшов спiшним кроком навскiс через поля до неï. Тим часом — се ж було пiзно по обiдi — Марiйка увихалася по хатi. Вона пересиджувала постiйно в сiльськiй хатi коло двору на горi i лагодила вечерю. Очiкувала Iвонiку й Михайла з мiста. Була се слабосильна, ще доволi молода жiнка з нiжними рисами обличчя, на якiм за першим поглядом було пiзнати, що тяжка, ненастанна праця й жура, що гнiтила ïï, надали ïï п'ятно старостi. Вона жила в згодi зi своïм чоловiком, поважала й подивляла його у всiх його вчинках, говорила до нього ви i сповняла всi його накази й бажання без опору. Було би тяжко сказати, котре з них було стараннiше й пильнiше; лише коли про нього говорено, що вiн незвичайно доброго серця, ïй закидувано скупарство. Вона знала про се, i се гнiвало ïï чимало. Чи се було скупарство, коли вона все дбала для своïх дiтей, за якi була би вiддала душу? Коли не тратила часу так, як iншi жiнки за балаканкою, сього або того без намислу з хати не давала або надто не роздаровувала? Коли ходила в полатаних речах i не стояла нiколи коло криницi й не прала? Проте вона все була доброю Ґаздинею i мала дома все, що повинно бути в кожнiй хатi i у кожноï доброï Ґаздинi. А хоч нiхто про се не знав, то все з тим було ïй добре. Нiхто не знав, скiльки полотна, напрятаного ïï власними руками, ховалося в скринi. Скiльки прегарних, чисто вовняних коверцiв висiло на подi. Скiльки подушок у неï було, скiльки рушникiв i бiлля, скiльки киптарiв i що в тiй бляшанiй круглiй пушцi2929, в якiй ховав Iвонiка своï важнi папери-контракти за поля й усякi iншi цидулки,— що там насподi лежали i банкноти... А що вони найчастiше ïли борщ i мамалиҐу, фасолю i бараболi,— се не мало попросту нiкого обходити. Вона нiколи не журилася тим, що по iнших хатах дiялося i що хто ïв або варив. Зрештою, чи iншi ïли лiпше? Се хотiла би вона побачити! Навiть Докiя, що все на цiле село хвалилася, що нiхто так добре не вмiє варити, як вона,— варила щодня борщ, а що, може, коли чай пила?.. Ну, тодi, певно, була слаба, або старий Петро з мiста привiз, то й зварила та парили собi роти! Але то вже раз так на свiтi велося, як хто лиш нiчого не давав, не робив дарункiв, нiчого з хати не роззичував, а хотiв i собi дещо оставити, той був зараз скупий i того обкидували такими латками, що матiнко Христова! Вона вже давно про се переконалася,— заглянула пушцi на дно й тому держалася вiд усiх здалека. В неï були лиш три добрi знайомi, з якими ненастанно зносилася. Двi зовсiм старi жiнки, бiлi, як снiг, i одна молодиця. Тi ж старi ставали ïй в рiзних пригодах з порадою, а молодиця була товаришкою ïï душi i при роботi. Бiльше не стояла за нiчию ласку. Iвонiка iшов за нею слiд у слiд. Жив з усiма добре, але у великiй приязнi лиш iз старим Петром. Марiйки й не бачив нiхто нiколи в корчмi. Дуже рiдко коли на ярмарку, а святами або недiлею по обiдi, то, вмiсто пiти де на балаканку в село, лягала на призьбу вiд сонця i спала, а як нi, то вимащувала собi й синам голови й чесала ïх гладко й гарно так, як чинила се в часах, коли були ще дрiбними хлоп'ятами, i розмовляла про худобу й землю i про те, як воно — як дасть бог дочекати — буде в будучностi. Часом ходила з Михайлом або Iвонiкою межею в поле i оглядала хлiб... Нинi було ïй тяжко на душi, i ïï думки були понурi й невiдраднi та й гнули ïï додолу. Зранку, як Iвонiка й Михайло пiшли до бранки у мiсто, вона накинула на себе сердак i побiгла направцi чорним полем до сусiднього села, до далеко й широко знаноï циганки-ворожки, щоби дiзнатися вiд неï iз карт, чи Михайло останеться дома, чи вiзьмуть його восени вiд неï до вiйська. А ворожка числила щось межи картами та числила, перешiптувала якiсь незрозумiлi слова, а вiдтак сказала ïй ось що: У тебе велика гризота, але ще бiльша журба тебе i твойого чоловiка жде вiдтепер. Перед тобою лежать потоки слiз; вони вкiнцi висохнуть, i ти будеш кров'ю плакати. Пороги суду переступатимеш, за один раз витопчеш стежку до нього... такий тяжкий жаль нестимеш iз собою тою стежкою... Межи бiдних роздаватимеш своє добро i вiд людей будеш утiкати, а те, що тобi наймилiше, пiде вiд тебе якнайдальше, а те, що стоïть вiд тебе подалеку, стане тобi близько серця. Вiд бога все зависить. Як бог схоче, так i буде! Вiн може все вiдвернути. Михайло падає додому. Так. Та й з тим вернулася. Була зовсiм прибита. Ворожка все вгадувала, коли було прийти до неï, та й сим разом, мабуть, правду говорила. Тому вона вже тепер плакала, ïй було так гiрко на душi, що не могла з собою упоратися. Вона знала, що Михайла обстрижуть, хоч вiн тепер i додому падав, i що пiде вiд неï восени на два-три роки, а може й навiки... Вона не сумнiвалася над словами ворожки. Говорила так, що не могла iнакше, як вiрити. А якби й половина того була правдою, то все ïï ждало якесь нещастя, ïï ждали,— як казала ворожка,— кривавi сльози... Ворожка оця була чарiвницею. Рiзними зiллями i примiвками вiдiбрала власнiй рiднiй сестрi чоловiка, а той, покинувши жiнку й дiтей, прийшов до неï i жив iз нею як чоловiк iз жiнкою, хоч вона була старша й погана. Вона зналася на рiзнiй силi й не говорила на вiтер. До неï зверталися всi дiвчата й хлопцi iз сусiднiх сiл, вона всiм помагала. Одним зiллям, iншим примiвками. Говорила як iз книжки й угадувала з карт, хто приходив до неï з серцем i вiрив у те, що вона говорила. Вона вiрила в те, що вона виворожила... Тихо плачучи, робила тепер одну роботу за другою. Розклала огонь, приставила вечерю, перечислила всi кури й качки i злагодила в клуночок снiдання на завтра. Враз iз дниною мав iти Iвонiка з Михайлом орати в поле. Пораючись отак то тут, то там, вона не замiтила, як Сава вступив у хату i, станувши в кутi пiд пiччю, слiдив за нею мовчки напiвглумливо, напiвзчудовано. Вiн був високий ростом, вищий вiд свого брата, але нiжно збудований, як мати. З лиця подобав також на неï i був би гарний, коли б не його безустанно заблуканий погляд, що мав у собi щось зимного3030 й несупокiйного. З його нiжного, майже дитинячого обличчя вражав його погляд прикро i вiдтручував вiд себе. Очей сих не наслiдив вiн анi вiд тата, анi вiд мами. Коли очi Iвонiки були дзеркалом самоï доброти серця й чесноти, погляд у Марiйки м'який, звичайно глибокий i зажурений, в усмiху несказанно лагiдний i гарний, то його очi, великi й сивi3131, не мали нiчого спiльного з його дитинячо-молодим обличчям. Звичайно неначе гойдалися по землi, колисалися вiд одного предмета до другого, однак коли звернулися раз на що i прикувалися на хвильку до чого, почали миготiти в холодному, мов сталь, блиску й у тiм блиску розходилися. Страхали iменно, коли хотiли щось добачити. Очевидно, змiна i гра його очей була несвiдома, та тому не менше важка... Холодним, мов нiж, зимним блиском, що постепенно змагався, вiдпихав вiд себе, i треба було усмiху його молодих нiжних уст, щоб привабити душу до себе. — Мамо! — перебив нараз тишину дзвiнким голосом— Чи вечеря ще не готова? Вона прокинулася лякливо й оглянулася. — Ай, най тебе там! — кликнула з високо зморщеними бровами, неначеб вiдчула раптом сильний фiзичний бiль.— Як же ти мене перепудив! — I немов роздразнена тим, тягнула дальше: — Та вже вечерi хочеться? А чому ж ти вернув так скоро з бурдея? Напоïв худобу? Ти мав там сидiти, доки тато не прийде та доки Михайло сам туди на нiч не пiде! — Так! I голоден? — спитав вiн. — Чи я для них борше варю, як вони пересиджують у бурдею! Всiм в однiй порi варю. — Як я голоден, то ïх то не болить. — А де ти був досi? Хiба ж усе там у бурдею? — спитала ïдко. — Жаль вам, що ви не були там, де я ходив? — вiдповiв глумливо i стояв, мов стрункий дуб, перед нею i краяв серце холодним блиском очей. — Бог би тебе скарав, Саво! Менi з жури чорно перед очима, а ти ще приходиш i ïси моє серце! — Ей, чи то я ïм ваше серце? Може, я й тому винен, що ви плачете? Може, ви за мною плачете? Не плачте за мною, бо я ваших слiз не потрiбую. Навiть як умру, не потрiбуєте за мною плакати! — Саво! — крикнула вона з жахом. — Мовчiть! — сказав понуро й сам замовк. Глядiв на землю, неначе шукав на нiй кулi, що перебiгла з одного мiсця на друге, та схилив молоде, звичайно блiдаве лице, що стемнiло iз гнiву, який так раптово наплив йому до серця. — Мовчати, кажеш ти! — сказала вона й усмiхнулася гiрко.— Коли я межи людьми чую, як про тебе говорять, я й так мушу мовчати, сину мiй! — тягнула поволi несказанно гiрким голосом.— Навiть не можу перед ними пожалiтися, бо менi соромно. I менi так соромно, що з сорому не раз у землю запалась би, що мiй син вибрав собi дiвчину, яка сорому не має, доньку чоловiка, що сидiв у кримiналi, що славиться злодiєм на цiле село й що твойого тата хотiв до кримiналу упхати, а тепер, де може, безчестить. Його донька така, як вiн, ба навiть ще гiрша, а ти лiзеш до неï, бiгаєш за нею! Га-га-га! Стидайся, Саво! — смiялася зневажливим, гiрким смiхом, а вiдтак утерла сльози з очей. Вiн стояв, як перше, не змiнивши нi пози, нi руху, з похиленою головою i непостiйним поглядом, та слiдив за всiма ïï рухами i кроками. Вiн любив свою матiр, здається, любив ïï бiльше, як тата i брата, але бували хвилi, в яких ненавидiв ïï, так як тепер, з цiлоï душi своєï, коли нарiкала на Рахiру i прискала зневагою, як трiйлом3232. — I тому ви плакали? — спитав вiн поволi з пораженим глумом. Вона глянула на нього, а вiдтак обiзвалася: — Нi, ти не вартий того, аби я за тобою плакала! Я плачу, що Михайло пiде восени в рекрути! Вiн пiдняв брови високо вгору i спитав цiлком зимно й спокiйно: — Тому?.. Ну, то плачте, здоровi, дальше! Я гадав, що маєте вже кулешу готову, а ви заводите, як по вмерлих. Як так, то я можу собi знов iти... — Iди, iди, звiдки прийшов! — Я йду, звiдки прийшов,— скипiв вiн,— аби-сьте знали! Аби-сьте таки знали! — I очi його замиготiли зимним блиском. — Iди! — кликнула вона, вибухаючи гнiвом та пiднявши грiзно руку вгору.— Якби ти сьогоднi йшов до жовнiрiв, я би богу дякувала! Як ти смiєшся зi слiз маминих, то нехай собаки плачуть за тобою, а коли тобi слова мами й тата байдужi, то нехай тобi вороги твоï радять. Iди з моïх очей, забирайся! Вiн вiдвернувся i вийшов повiльним кроком надвiр. Тут постояв хвильку, вiддихаючи сильнiше з раптового зворушення. Надумувався, але не пiшов зараз туди назад, звiдки прийшов. Зайшов уперед тихо до стайнi, де стояла одна дiйна корова, i почав там перешукувати. Шниряв за яйцями. Коли повибирав ïх з гнiзда, вернувся ще в курник, узяв першу курку, що сидiла скраю пiд рукою на бантах, i висунувся безшелесне на подвiр'я. Аж вiдтак пiшов туди, звiдки прийшов... II Марiйка осталася знов сама. Не плакала вже бiльше. Сцена iз Савою прогнала м'якi сльози вiд неï. Несказанно гiрке почуття отуманення запанувало нею i скривило болiсно ïï уста. Чому був Сава такий лихий? Чому був такий лихий, коли дитиною був такий добрий i щирий, такий, як Михайло? Чи не працювала вона для обох, вiдколи свiт побачили, чи не жила лише для них? Чим скривдила його? Не годувала ïх однаково, не убирала? Як малим, так тепер великим змивала власними руками ïх волосся i бiлля; цiлою душею рада була видiти ïх добрими Ґаздами, щоби люди шанували ïх у селi, щоби шанував ïх свiт. А однак... коли Михайло вже змалку вичитував ïм ïх волю з очей, заходився коло господарства, мов дорослий, працював, гарував3333, був притiм добрим та лагiдним, мов шовк, Сава був лiнивий i впертий, твердий, мов камiнь, у ротi мав на кожну хвилю повно лихих слiв, що доводили родичiв до роздразнення. Нiколи не мiг при однiй роботi довго видержати, все горiла йому земля пiд ногами; йому було наймилiше, коли мав роботу й дiм за плечима, коли мiг закинути стрiльбу на плечi i брести лiсом та полем. Се знав вiн найлiпше. Вистрiлював усi воробцi iз гороху, а взимi зайцi, що лiзли аж пiд хату в сад i обгризали молодi овочевi дерева. Але се й було все, у що вкладав свою душу! Вiн повинен iти до вiйська замiсть Михайла. Вiн!.. Се було б для нього чистим щастям! Там би, певне, зробили з нього людей! Його приязнь до Рахiри — боже, скарай ïï! — устала би, i з тим покинула би його вся зла натура. Все було би, як бог любить. Вiдколи з нею сходиться, стає з дня на день гiрший, лiнивiший i твердiший, справляє всiм лише гризоту та жаль. Та й коби ще на тiм скiнчилося! Але як схоче з нею побратися, що тодi? Вона зiтхнула тяжко i глибоко, запалила свiтло коло печi й хотiла саме виглянути надвiр за Савою, чи справдi вiн пiшов — вечеря була вже майже виготовлена, нехай би нiкуди вже не йшов,— коли саме в тiй хвилi дверi знадвору вiдчинилися й увiйшов Iвонiка. Вiн ступав мовчки, тяжким кроком, неначеб не бачив нiкого в хатi, прямо до постелi, i почав iз себе здiймати одну рiч по другiй та скидати на постiль. Марiйка дивилася на нього хвилю з переляком, вижидаючи, i не мала вiдваги спитати, що сталося, ïï серце само вiщувало, що зайшло щось недоброго. Врештi, вiн обiзвався: — Ми стратили нашого хлопця, Марiє! — сказав, але слова йшли йому так поволi й важко з уст, неначеб мав горло й уста переповненi слiзьми. — Боже, боже, боже! — зойкнула Марiя i вдарила розпучливо долоню об долоню.— Що ви кажете, Iвонiко? — Стратили, Марiє, стратили! — Все пропало! — сказала беззвучним голосом.— Чому нас бог так тяжко карає, Iвоне, скажiть, чому? — I по довгiй хмарнiй хвилi, пiд час якоï обоє так тяжко мовчали, спитала: — I де ж вiн? — Пiшов просто до бурдея, товару доглянути i плуг злагодити. Хоче, аби ми завтра досвiта йшли орати. Земля жде... Тут вибухла Марiйка нараз голосним плачем. Плакала так гiрко, що, хлипаючи, дрижала всiм тiлом. Спогад, що син був такий добрий i дбалий, i що його саме вiдiбрали вiд них, розiрвав рану в ïï душi, i вона вiддалася несамовитому, нестримному жалевi. Такий був Михайло! Просто пiшов до бурдея, не ïвши, щоб товару подивитися, за всiм доглянути; аби на завтра пристарати до орання, аби братися до землi, як усе в останнiх днях... I вiн мусив ïх покидати — на три роки покидати! — Михайле! — крикнула вона вголос i впала на лаву. Потiм ударила кiлька разiв головою до стiни i стала тяжко проклинати.— Пощо мав iти вiдтак з дому? Пощо? Тi, що його вiдiбрали, бодай би нiколи не зазнали радостi з своïх дiтей! Тi, що придумали вiйсько та се, щоби сини покидали родичiв у найкращому вiцi, бодай би i в гробi не найшли супокою, а тих, що видумали вiйну, нехай бог скарає, нехай ïх тяжко скарає! Землi нехай наïдяться i най подавляться, кров'ю най уп'ються, коли ïм уже чого iншого замало на оцiм свiтi. Так, так, так... Вiн мовчав i глядiв понуро перед себе. Йому з жалю серце краялося, але вiн не мав слiв, як вона, на свiй жаль. Вона ж була жiнка... Бив лиш вiд часу до часу рукою по колiнi. Але тут же, саме посерединi прокльонiв, вона вмить прокинулася. — А грошi, Iвоне? — спитала з поспiхом, сiдаючи прямо на лавцi, створивши широко очi, в яких ще блистiли сльози.— Що сталося з грiшми, коли Михайла покликали? Вiн махнув рукою, неначеб зрiкався грошей, i не вiдповiв. — Що сталося з грiшми, Iвоне? За що забрав ïх жид, коли Михайла взяли? — питала, натискаючи. — Жид, Марiє,— вiдповiв iз намiром помирення,— жид десь дiвся! Я його не видiв! Бог знає, що з ним сталося! Може, отуманив мене. Як отуманив мене, то нехай його бог за те скарає, бо гiрко працював я на тi грошi. Я хотiв усе по-доброму, не жадав задурно своєï дитини вiд них, хотiв ïм заплатити, щоби менi його лише лишили, не вiдривали його вiд хати та вiд землi, але коли вже iнакше сталося, то се хiба сам бог так хотiв. Не журися, Марiє! Як бог допоможе, зложимо собi знов стiльки, що пропало! Най на тiм скiнчиться. Що вже грошi! Коби руки в мене годнi, а я закуплю пару молоденьких бикiв, вигодую та й за два роки знов буду мати те, що лиха година витуманила. Вона гiрко розсмiялася. — А за що купите молодих бикiв? Зложеними грiшми? Хто ïх зложить? Ми? Я вже не годна так працювати, як давнiше, ви не зможете наполовину розiрватися, як хлопець нас покине, будете мусити робiтникiв наймати, бо Сава... Урвала. — Саво! — крикнула голосно й бистро, пригадавши собi хлопця.— Саво, де ти? — I, вiдчинивши нетерпливим рухом дверi, поступила кiлька крокiв за порiг i крикнула в темряву за хлопцем.— Саво, ходи до хати! Тато прийшов! Михайла взяли! Ходи до хати! Надворi панувала тишина... Вокруги виринало iз навислоï нiчноï темiнi галуззя садовини, що обтулювала хату; трохи дальше розляглися поля, а тут i там пiдiймалися iз землi неповоротнi сусiднi хати — i нiчого не перебивало тишини. Небо було захмарене, й лише десь-не-десь блистiли зорi. — Саво! — крикнула Марiйка голоснiше, майже з розпукою, i надслухувала. Але i сим разом надармо. Ось далеко в селi, майже пiд лiсом, брехала собака, i ïï брехiт — напiвблагальний, напiвжалiбний — добився, перебиваючи тишину, аж сюди i викликав блискавкою в ïï душi враження, що собака була присилена, а вiдтак згубилася... Роздразнена, вiдвернулася i вступила назад до хати. — Отже, таки пiшов! — сказала гiрко до себе.— Бог би його скарав! — Куди пiшов? — спитав Iвонiка. — Куди? Таже до тоï...—- вiдповiла нетерпливо i, не докiнчивши речення, люто сплюнула перед себе. Iвонiка зiтхнув глибоко й тяжко. В тiй хвилинi тьохнуло в його болем розритiм серцi якесь почуття, мов лихе вiщування, i полишило, крiм дисгармонiйного тону в його сумнiм настроï, ще щось iншого. Вiдчув через хвилю страшну самоту в душi. — Марiє! — сказав понуро, спираючи тяжко голову.— Щоб ти знала, оце має бути нещастя! — Чи я, може, що iншого кажу? А я що кажу? — вiдповiла вона ïдовито.— Ви повчили би його з раз, Iвонiко! Хлопець псується, став ще гiрше лiнивий i бере слова в уста, що хiба плакати над ними. Ви повчили б його з раз, Iвонiко, бо вiн уже й вас перестає боятися. Ви або Михайло вiзьмiться добре до нього, так, аби йому в костях пограло, аби аж почорнiв. Iнакше не буде нiчого з нього. I не поможе йому нiщо iнше. Наша хата стала для нього корчмою. Прийде, скаже собi дати ïсти й пити, та йде далi. Я не годна iнакше — i прости менi, господи, грiхи моï,— але я все мушу лише клясти та клясти йому i ïй. А найбiльше вже тому старому розбiйниковi Григорiєвi. Вiн учить його саме найгiрше! — Так, вiн намовляє його до всього злого! — вiдповiв Iвонiка зажурено.— Та й чого вiн хоче? Що я йому винен? Що враз iз ним не хотiв чужого добра гарбати? Що не обкрадав людей i не хотiв товаришити йому в кримiналi? А вiдтак, чи я винен, що у нього землi нема? В ньому вiчно зависть грає, Марiє, я се вже знаю. Вiн видить, що ми маємо й поле, i хату, i худобу, а вiн нiчого, i то його гризе. Але чому не робив так, як ми, Марiє? Його жiнка — твоя рiдна сестра — дiстала вiд свойого батька стiльки пражин поля, що й ти, але коли ми, як тi чорнi воли, гарували вiд рання до вечора,— бог лиш найлiпший свiдок,— вiн сидiв у корчмi i пропивав пражину за пражиною та пересипляв найкращу пору днини. Лiнивий волошисько! I те, що вона заробляла, заносив вiн до корчми, а як уже не було що з дому виносити, брався до крадiжки. Коли я його краденого бика не хотiв у себе переховати, вiн став моïм найгiршим ворогом. Затроюе менi мою дитину та пхає ïï на ту дорогу, якою сам iде, бо не хоче колись сам станути перед богом. — Аякже! — докинула злобно Марiя.— Гадає, що як Сава вiзьме його гадя, його Рахiрку, то ми таки зараз вiддiлимо йому половину нашоï землi, та вiн буде знов мав за що пити! — Аякже, так вiн думає! — притакнув Iвонiка.— Але воно не буде так, як вiн гадає. Сава ще молодий, у нього сьогоднi та дiвчина на душi, а завтра iнша. Але як Михайло пiде до вiйська, вiн буде видiти, що до роботи треба iнакше забиратися, а не, як вiн гадає, гратися лише. То вiн стане iнший, звернеться до землi назад, i вона його вилiчить. Бог нас не опустить. Я все маю надiю. Вiн же ще молодий i дурний, а лиш iншi намовляють його до грiха. Марiйка зiтхнула, а по довшiй хвилi понурого обопiльного мовчання промовила: — Менi серце трiскає, Iвонiко, як згадаю, що ви дурно стiльки грошей викинули, а Михайла, проте, взяли. Як се може бути? Де тут правда? Iдiть шукайте жида i вiдберiть грошi назад. Волiла б я була тi грошi на службу божу дати, як упхати проклятому у грiшну руку! Добре то пан казав, та не слухали ми його доброго слова! Подумайте, Iвонiко, стiльки грошей! Вона зойкнула й похитала розпучливо головою. Вiн зарив пальцi у волосся. — Не кажи менi нiчого, Марiє! — сказав здавленим благальним голосом.— Якби ти знала, як у мене на душi, ти й не згадувала би менi про се! Я виджу сам, що воно зле! Воно зле розпочалося — та най уже на тiм скiнчиться. Кожне хоче свою часть мати. Десь щось пiдсунулося i пожерло мою криваву працю, але най уже на тiм скiнчиться. Мовчи вже, Марiє! Михайло iнакше каже. Не гризiться, тату,— каже,— повернуся, зароблю вам своïми руками удвоє стiльки, лише не журiться! А лiтом, Марiє,— тягнув Iвонiка дальше,— як нам бог допоможе, пiдемо до св. Iвана до Сучави й дамо, що зможемо, аби нам хлопець вернувся здоров додому. Дамо панотцям на службу, аби молилися за нас, аби бог нас не забував, а дiтям нашим аби дав щастя i здоров'я! Не журися, Марiє! Вона сидiла мовчки на лавi пiд пiччю i кивала на його слова головою, а ïï уста вряди-годи судорожне дрижали вiд болю. Як Iвонiка перестав говорити, встала й поставила на стiл вечерю. Вiд часу до часу утирала долонею сльози, що все на силу тиснулися ïй до очей. Михайла не було ще в хатi, але вона мала його й без того перед очима, обстриженого, перебраного, зi смутними очима i змарнiлим обличчям... Другого дня, ще досвiта, ледве що сонце зiйшло, ледве що розгуляло у своïм багрянiм сяєвi, потьопав Iвонiка з Михайлом орати в поле. Далеко-широко розлягалася тишина. Земля розтягнулася, немов ожидала кого й вiддихала землисто-вогким вiддихом. Легка сiра мряка здiймалася то сям, то там по ïï багнистих мiсцях, i вона лиш темно визирала з сивавого серпанку, коли тим часом ïï iншi частi прибралися в нiжну ясну зелень озимини. Небо було чисте й голубе, i в його шаленiй висотi щебетали не виднi оку жайворонки, ïх голоси звучали, мов воздухом придавленi трiлери3434. Батько та син висунулися з бурдея в поле. Михайло запрiг препишнi тiрольськоï раси воли до плуга й поганяв ïх, а Iвонiка став при чепiгах. — Хiба тут почнемо,— звернувся до батька i вказав на довге, чорне, великанське пасмо рiллi, що бiгла мiж двома плахтами зеленоï озимини.— Отут починали ми й тамтого року... — Як хочеш! — вiдповiв добродушно батько.— Воно буде добре й тут! Опiсля перехрестилися оба, сказали майже одноголосне: Боже помагай! — i хлопець пiгнав воли з мiсця. Тi поступили повiльним, майже лiнивим кроком уперед, по кожнiм ступеню покивуючи пишними головами у ярмi, а Iвонiка справив плуг. Чутно пiрнула чиста, мов дзеркало, блискуча сталь широкого плугового лемеша в землю, роздерла ïï i потягла борозну за собою, а по обох боках борозни земля розкришувалася у м'якi куснi. Землi було миле те розорювання ïï маси, вона не противилася йому в жодному мiсцi, була м'яка й крихка i грiла своï освiженi сустави в сонцi, а ïï вогкий вiддих розходився у воздусi i зраджував ïï глибоке вдоволення. Iвонiка був нинi сам не свiй. Не кермував добре плугом, бо все наново звертався його погляд вiд плуга до сина, що, обнявши правою рукою одного вола за шию, iшов звiльна, рiвною лiнiєю вперед. Оцей хлопець мав його покидати! Сама молодiсть, сила i здоров'я! Коли вiд часу до часу озирався Михайло за батьком, щоб побачити, чи батьковi добре ореться,— сей не мiг надивитися на нього, неначеб не бачив його досi добре, аж нинi. Своïми добрими голубими очима дивився, як би хотiв кожному з очей вичитати бажання, щоб заздалегiдь сповнити його. Чи вiн, батько, не знав досi, який в нього був гарний хлопець? Люди говорили, що вiн йому, старому, з очей витятий, так дуже походив на нього, але вiн сьому не вiрив. Вiн був дрiбноï, слабоï будови тiла, його лице обросло правдивою щетиною, а Михайло був мов образець! I не саме великий, але плечистий i сильний, а з лиця мов у якоï дiвчини, лише що над устами засiявся вус. Дiвчата в селi знали добре, який вiн був, одначе вiн держався вiд усiх так далеко, був такий соромливий i замкнений, що нiхто не мiг про нього сказати, щоб глядiв за одною довше, нiж за другою. Тепер мав його втратити! Три роки не мав бачити його в своïй хатi, хiба що деколи в свята, в чужiй одежi, обстриженого, пересяклого чужими звичаями — вiн верне вже не виключно його скарбом! А гiрка острота3535 при вiйську, перед якою вже кожний наперед дрижав! О, який важкий тягар вложив господь бог на нього, вiдбираючи вiд нього сина на такий довгий час! Як буде йому житися без сина? Як буде бурдей визирати без нього? А вже надто, коли зима настане, пiдуть завiрюхи, заметiльницi, мов лихi сили, помчать скажене полями й найгрубший слiд завiють?! Молодий хлопець опирався всьому завзято. Смiючись виходив iз дому i смiючись вертався назад. Мов олень, перескакував весною глибокi шанцi в полях, якими гнала розбурхана вода, а восени, як птах iз висоти, розрiзняв i в найгустiшiй мряцi всi предмети на пустих просторах. — Тату! — перебив нараз Михайло думки батька.— Не пустили б ви мене до плуга? Ви сьогоднi якiсь слабi, i плуг не заривається доволi глибоко в землю. Женiть воли, а я буду йти за плугом. Я се так люблю робити, i хто знає, коли знов за плугом ступатиму! Старий зробив синовi мовчки мiсце. Був зворушений i пiшов радо до волiв. Михайло вхопив живо за плуг i обернув його так бистро в землi, що залiзний блискучий лемiш пiрнув глибоко в землю, так, що корiння ростин чутно порозривалося, а великi подовгуватi куснi землi розсипалися грубою стяжкою, хвилюючи лагiдно в один бiк. Мов граючись, розривав срiбний лемiш чорну землю. Часом ховався глибоко в ïï крихкiй масi, а часом вискакував, полискуючись ясно у раннiм сонцi, на ïï поверхню i пишався рiвними, довгими борознами за собою. — Восени буде вам уже Сава при всiм помагати, тату! — обiзвався Михайло по довгiй хвилi мовчання.— Вiн не дуже охочий до працi, але хто має вам помагати? Ви мусите його приневолювати до роботи, бо вiн забагато ходить по селi. Через то вiн бутний!3636 Ви задобрi, тату, а Сава вмiє використовувати доброту. — Я журюся Савою, Михайле! — Ей, що журитися, нема чим! Вiн ще дурний, наш малий, i трохи впертий, але вiн добрий хлопчисько! — Бог його знає, але вiн часом такий, що мов каменем у серцi стане. — Ну, вiн такий, як я кажу! Якби мав розум, не тратив би часу, плентаючися зi стрiльбою цiлими днями по полi i в лiсi, а приложив би, як ялося, руки до землi, яка його годує, i сидiв би на мiсцi. До того, слухає Григорiя (вiн соромився вимовити перед батьком iм'я Рахiри), а той пiдмовляє його до зла й до всякоï пустоти. Онодi видiв я, як вiн ховав старанно передо мною якесь зiлля, з котрим хотiв щось очевидно починати. Що ти маєш? — питаю я його. Що маю? Вгадай! Звiдки я можу знати, що ти маєш? Коли не знаєш, то не потрiбую тобi казати! — вiдповiв. Я розсмiявся. Але ж то з тебе мудра голова! — кажу я йому i знов смiюся. Хотiв я його побудити до смiху, але вiн заодно хмарився. Ну, Саво,— кажу,— маєш зiлля вiд ворожки? Кому хочеш ним поворожити? Хочеш вiдiгнати трутнiв вiд бджiл? На те ще час! Хочу ним розiгнати тих, хто менi в дорозi! — каже вiн. Ади-ади! — жартував я далi.— Може, хочеш позбутися непрошених свiдкiв тодi, як стрiляєш на зайцiв? Я радив би тобi, аби ти лiпше цiлком лишив, бо тепер не вiльно стрiляти. Менi вiльно! Саво, брате! — кажу йому вже без смiху.— Чому ти такий мрачний? Журися лiпше тим, як тобi буде у вiйську, а не мною! — вiдповiв менi. Я вже пожурюся тим, як буду там! — сказав я йому.— Але ти залиши се, з чого може вийти бiда. Зiлля добре або лихе годиться лише жiнкам у руки або циганам, але не молодому хлопцевi. Вiзьми лiпше рискаль та обкопай тих пару яблiночок коло бурдея. Най земля коло кореня вiдсвiжиться, щоби цвiли та родили. Як добре, що я обкопував ïх досi щороку: липовани нiколи нашу хату дурно не минали. Йди, Саво, йди! Що менi з того прийде? —спитав надувшись. Тобi? Ну, i заговорив знов по розумовi, що й стара баба не перехрестила би тебе! А що має бджола — як каже тато—з того, що мед збирає? А що має земля з того, що родить i нас годує? А що мають тато i мама з того, що мають нас i годують? Що, питаюся? Так уже бог дав, i так мусить бути! Уважай на все, як я що роблю, щоб i ти так робив, та щоб з тебе стариня була вдоволена й за мною не сумувала. Так буде i для тебе лiпше. Вiн мовчав. Саво! — кажу. Вiн вiдвернувся вiд мене, переносячи свiй зiр iз зiлля на моï ноги. Саво! — кажу.— Дай менi оце зiлля! Менi сором за тебе, що ти його маєш у руках! А вiн — подумайте лиш, тату — зробив у воздусi над бурдеєм рукою щось нiби кружево, але так скоро, мов блискавкою. Сплюнув три рази перед себе, кинув менi зiлля пiд ноги i втiк. Дурню один! — кликнув я, розлючений, вслiд за ним.— Сей раз прощу ще тобi оце бабське ворожбитство, але другий раз не вдасться воно тобi бiльше. Я, тату,— говорив легко зворушений дальше,— i не хочу на нього руку класти. Нехай не згадує мене лихим словом, коли пiду з дому. Та й я таки люблю його, i менi жаль було б його вдарити. Але я виджу, таки виджу, тату, що його пiдмовляють. — Що пiдмовляють, се певне; воно й не все помагає бити! — вiдповiв старий журливо.— Мама все каже, щоб його бити, але я не можу зважитися. Все гадаю, що з часом прибуде йому розум. Вiн молодий, та й у тiм-то вся бiда. Дурний! З чоловiком, як зi збiжжям. На однiм мiсцi достигає зерно скорше, на iншiм — пiзнiше. Один приходить борше до розуму, iнший пiзнiше. — То правда! — потвердив поважно Михайло. Вiдтак заговорили про землю i як воно буде, як вiн пiде до вiйська. — Як вам буде тяжко, то спродайте молодi бички! — дораджував Михайло батьковi.— Коло худоби треба ходити день i нiч, а ви будете доста мати на своïй головi, хоч би Сава й як ураз iз вами увихався. Слава богу, у нас є коло чого увихатися. Спродайте ïх, та грошi заховайте добре, а як я поверну, то купимо iншу худобу. — Сього я вже не зроблю! — вiдповiв Iвонiка.— А якби зробив, то таки зараз на ïх мiсце купив би молодi, доглядав би, як ока в головi, бо вони були б твоï, як i оцi, синку мiй. Як вернеш зi служби додому, вiзьмеш ïх собi. Нехай вони привезуть тобi скриню i майно твоєï жiнки додому, як дасть бог дочекати, коли оженишся; я ïх уже для тебе придумав. Розпiчнещ iз ними Ґаздувати, а вiдтак, як зi всiм упораєшся, спродаш i купиш на ïх мiсце iншi, молодi. Вони добрi на початок. Усе, що я за ïх слiдом зорав i засiяв, приносило менi хосен3737. Михайло почув себе мов полум'ям обнятий. Слова батька викликали у нiм сором, а заразом почуття ляку. Батько думав, очевидно, про якусь багату невiстку, згадуючи про майно жiнки, а вiн мав зовсiм iншi думки... Вiн вiдвернув думки батька вiд себе якимсь питанням про насiння i втiшився вельми, коли побачив, як полем прямував до них Онуфрiй. Се був старий панський побережник, що мешкав пiд малим панським лiсом, мав там своє поле й хатину i сторожив лiса, а часами й сам ще лiпше його обкрадав. Люди в селi прозивали його дурнуватим, хоч вiн був лише фантаст. Був у походi року 59, служив дванадцять рокiв у вiйську й оповiдав кожному, наймолодшiй дитинi, своï пригоди з того героïчного часу. Притiм закидав тут i там iталiйськими словами, що вправдi не стояли з оповiданнями в жоднiй зв'язi, але мали на цiлi прикрасити оповiдання. Говорив живо iмена значних вiйськових героïв з того походу й зачиняв тим уста слухачам, котрi важилися часом висловити чуднi сумнiви щодо його пригод. Спомини про його при вiйську перебуте життя змiняли його цiлковито, i здавалося, вiн бачив усю велич, усю красу i знеслiсть3838 того часу аж тепер, i се поривало його. Вiн пристроював кожний i найдрiбнiший епiзод фантастично, говорив, мов поет, i брехав, вiруючи свято в те, що говорив. При тiм поривав в руки, що йому попалося: рискаль, граблi або й мiтлу — все одно, оскiльки воно походило на оружжя — i, оповiдаючи своï неможливi пригоди, вимахував тим на всi боки слухачам перед носом. В таких хвилях бував такий поважний, що слухачi, смiючись на цiле горло, ставали в слiдуючих хвилях зовсiм поважнi i самi попадали в захват його одушевлення. Влiтi, коли ходив кругом лiсу на вiзитацiю3939, вiшав перед себе на груди коновку до поливання огородовини i бубнiв на нiй, як у бубен, так що брязкiт розходився по цiлiм лiсi, i вiн тiшився тим, мов дитина. Був жонатий i мав одну доньку й двох синiв. З тих один був злодiй i при однiй крадiжi коней утопився, а другий, iдiот iз уродження, сидiв при батьковi дома. Доньку любив найбiльше, гордився нею i, мабуть, з гордостi раяв кожному хлопцевi брати ïï за жiнку, а кожному Ґаздi за Ґаздиню. — Не гадайте,— мовив,— що вона вдалася в мою жiнку! Вона вдалася в мене, i хто ïï вiзьме за жiнку, буде менi вiчно дякувати! Чи, може, я лихий господар? Я маю всього подостатком. I справдi, в його городцi було всьо. Вiн мав найшляхетнiшi овочi, мав малини, суницi, великi ягоди й iншi овочi, що водяться по лiпших садах. Мав грядку паприки4040, якоï, як хвалився, навiть сам двiрник не мав у своïм городi. Був замолоду в огородника одного боярина в Молдавi помiчником i навчився плекати садовину. В своïм городi мав i малий ставок iз рибою. Все, що в тiм городi росло, носило iм'я Каisег4141 i мало означати тим своє високе i шляхетне походження. Каisег-яблука, Каisег-грушки, Каisег-паприка, — лепетiв, неначе рекомендуючи ïх глядачам. Коло хати мав бурдей, як Iвонiка в полi, лише багато менший. Там пересиджував iз замилуванням улiтi, а взимi переховував бджоли. Був забобонний, але не в такiй мiрi, як Iвонiка. Коли спинився коло вулiïв, командував, голосно викрикуючи, мов мiж жовнiрами, i жив у пересвiдченнi, що вони розумiли i слухали його. Найурочистiша хвилина була, однак, для нього тодi, як витягав свiй вiйськовий абшит4242 i показував його своïм гостям. I вiн не опускав нiколи такоï нагоди, коли мiг похвалитися тим документом. Показував його кожному чужому чоловiковi, що вступив припадково або умисне в його хату. Тодi говорив звичайно : — Прошу покiрно ще пождати! Я ще щось покажу! Виймав i з барвного пуделка4343 цикорiï великий, вже аж потемнiлий з самого складання i розвивання аркуш i, розкладаючи його з незвичайно важною мiною перед гостем, питав: — Ну, i що ж? А правда? Припадком не мiг у селi нiхто виказатися таким документом, i вiн гордився ним до смiшностi, пересував пальцем по нiм, мов по реєстрi своïх предкiв. Вiдтак просив гостя сiдати на липовiй лавцi, що тяглася попiд цiлою стiною вiд одного кута до другого,— про неï вiн говорив, що полишилася йому в спадщинi ще по дiдовi,— та угощував гостя медом. Коли мав у себе гостем когось iз панського дому, надскакував коло нього, мов воробець (був страшно худий i тонкий), раз по раз промовляючи: Прошу ïсти; я знаю, як з панами обходитися; я був у Вiднi, в Iталiï i в Яссах. Я не тутешнiй сiльський дурбас. До селян говорив: Ïжте, ïжте, не стидайтеся! Я знаю, що ви дурний мужик, що не бачив того, що я. Я був у Вiднi, в Iталiï, у Яссах. Любив дуже горiвку, а що був хоровитий i не мiг як слiд ïсти, вмовив у себе, що може ïсти лиш по горiвцi. Вiд часу до часу посилав свою жiнку за нею, а що й вона не була тому чудотворному напитковi противна, сповняла все радо його бажання в тiм напрямi й ходила радо, хоч i як далеко було вiд ïхньоï хати до Гоппляцу, до Мендля, i приносила лiкарства. Нинi нема часу, вiн завдав ïй пильну роботу в городi, й тому вибрався сам до Мендля. Крiм того, мав поступити в якiйсь справi до пана й хотiв де з ким побалакати та розвiдатися, що чути нового в селi. Розпiзнав уже здалеку Iвонiку з сином i привiтав ïх лиш йому властивим способом. Пiдняв, мов дикий, руки вгору i кликав на цiле горло: — Гей, ге-ей! боже помагайï Вiдтак смiявся. Коли станув уже близько них, пiдняв праву руку вгору, мов пророк, опустив ïï доволi нелагiдне, як грудку, хлопцевi на голову й промовив: —Ти вояк. Я чув уже про те.—Вiдтак додав:— Гей, що то буде за ревiння восени, що за зойки! I розсмiявся наново, причiм його добродушне й незвичайно худе лице ставало симпатичне та притягаюче. — Воно не може бути iнакше, тому мусимо все зносити, як бог дасть! — вiдповiв Iвонiка побожно,— Але постiйте й розповiджте, що нового. Як там iз вашими бджолами? — З моïми бджолами? А, добре! Я за них подбав так, що ïм лiпше йде, як менi. Коби менi так солодко, як ïм. Я вже слабкий, умру незадовго. — Ей що, бадiко! — вмiшався Михайло. — Днi числить бог, а ми маємо лиш на головi те, аби ïх прожити. — Та й аби працювати...— докiнчив Iвонiка.— Ми починали нинi орати, та й ореться, слава богу, добре. Може, буде сього року добре лiто. Як навеснi земля добре ореться, буде добрий рiк. — Отам, на панських ланах, почав уже хтось ще тамтого тижня орати,— докинув Онуфрiй,— та, мабуть, не оралося добре, бо, бачу, не докiнчили загону. — Бо земля була ще мертва. Я бачив! — вiдповiв Iвонiка.— Доки бог святий сам землi не улегшить, нема що зачинати. Перед благовiщенням нема що зачинати. Часу ще доволi; коби лиш тепер погода настала. — Та так! — притакнув Онуфрiй, оглянувся i сiв на землi, пiдiбравши пiд себе ноги. Вiдтак витягнув з-за ременя тютюн та люльку й закурив. Iвонiка й Михайло скористали з тоï хвилi й сiли снiдати. Волам пiдкинули пахуче сiно... — Кажiть, що нового, бадiко Онуфрiю! — спитав весело Михайло, що любив старого балакуна. — Ай, лихо там знає, що нового! — вiдповiв старий, нiби нетерпливо.— Якби я знав, що ти за дiвчатами шпираеш, що вони тобi у головi, то я сказав би тобi, що найжвавiша iз них, весела Марiцена, нанесла своєму татовi й мамi гризоту у хату. Ну, дiстала ж уже вона за те вiд свого тата добрих гепакiв у плечi, але все пропало. А той навiть не хоче признатися до бiди. Але се тебе, мабуть, не обходить, га? Ти самий як дiвчина, ну, але люди не мовчать, про те й я розказую. Старий пiшов до панотця i пожалувався, а панотець сказав: Та що,— каже,— се ще не такий великий грiх, але вiддай дiвчину. Вона ще молода, i як буде порядно з чоловiком жити, то бог простить ïй грiх. Не сватає ïï нiхто? Та якийсь там сватає! Ну, то добре! Пришли обох до мене, принеси, що треба,— i справа скiнчена. Се ще не таке велике нещастя. Буде жити, як бог приказав, буде все добре. Правда, що се не таке велике нещастя,— мудрував старий дальше,— але-бо се нечесть! Ну, але вона має поле. Чую, дiстане кiлькадесять пражин поля, грошей зi сотку й телицю. Тому й найшовся борзо жених. Мою Iвону не сватає нiхто, хоч понад неï немає чемнiшоï дiвчини в селi. Таке у нас село. Такого не бачив анi у Вiднi, анi в Iталiï, анi в самих Яссах. Панотець наш задобрi. Я ними комендерував би iнакше, якби я був панотцем. — Дай спокiй панотцевi! — докинув Iвонiка.— Йому здається, що його нещастя найбiльше. — Воно таки й велика бiда. Де ж, аби добродiйка та вже так запивалася? — докiнчив Онуфрiй.— Онодi билася з двома жiнками у корчмi за якесь полотно. Казала, що мали принести панотцевi на хрестини, та й не принесли. А раз то таки п'яна напала старенького в церквi. Ледве що жiнки вивели ïï з церкви. Тодi була така вiйна, як в Iталiï. А бiднi його чотири панни так плакали i кричали, що аж жаль було. Воно таки так i є, що се нечесть,— тягнув дальше, сплюнувши далеко перед себе крiзь зуби.— Через неï не можуть панни вiддатися, хоч мають грошi i гарне вiно. Та й дивiть, яка сильна, коли хоче. П'є, цiлий рiк п'є, а у великий пiст i крапельки до рота не вiзьме. Така мiцна! — Старенький панотець погодував би сватiв i самим медом, коби лише прийшли! — сказав Iвонiка з почуттям.— Але нiхто не приходить, бо кожний боïться, що й молодi стануть колись запиватися, як стара. Раз було приïхав якийсь молодий панич до них, вони прибралися гарно всi чотири й позасiдали всi разом за стiл. А старий панотець просив гостя, кажуть, дуже просив, аби собi вибрав одну за жiнку. Або оцю, або ту, або оту, котру схочете, берiть, вони всi добрi Ґаздинi i чемнi дiти, i всi дiстануть однакове вiно,— приговорював. — Та й, кажуть, молодий хотiв уже одну брати, але як стара довiдалася, що вiн не на панотця вчиться, упилася i завела таку галабурду в хатi, що, кажуть, добре, що ще не набила кого. Така люта була на всiх. Вiн як поïхав, так i не вертав бiльше до них. Бiднi панни з жалю постарiлися й посивiли, та й сидять i донинi. А старий,— додав злобно Онуфрiй,— старий, боже, прости менi грiхи моï (тут ударив себе долонею кiлька разiв по губах), не гадає вже про нiщо, як лиш се, аби якнайбiльше гроша збити. Так, як би його ще доста не мав! — Не має вiн його там багато, Онуфрiю! — докинув Iвонiка. — Ет, не має! Коби я стiльки мав та й ви, але бiда, що не маєм! — вiдповiв Онуфрiй.— Вiн собi тепер лиш тим голову б'є. Онодi ïду з паном на фiрi, а вiн iде. Бiла борода спадає йому по грудях, а сам згорбився майже удвоє, бо вiн, бiдний, уже старенький. Йому бiльше як сiмдесят. Вже в нашiм селi вiн бiльше як сорок лiт. Iде, а як побачив нас, уклонився. Пан злiз з брички, подав руку, вклонився та й каже: Як ся маєте, панотчику? Зле, зле! — вiдповiв вiн журливо.— Люди не вмирають! Ади! — гадаю собi,— диви, який старий мудрий! Хоче, аби ми вмирали. Грошi за похорон брав би, не має ïх досить! Правда, вона п'є, дома сидять чотири дiвцi, але тому маємо ми вмирати? — На те вiн i панотець, аби нас хоронив, а за похорон грошi брав! — обiзвався Iвонiка.— Хоронив сорок рокiв, чому би йому сього й тепер не робити? Iншi те саме роблять! Дурно не зроблять! — Раз приповiдав, що свiт закiнчиться! — обiзвався знов Онуфрiй.— Як закiнчиться, то нащо грошi збивати? На тамтiм свiтi бог святий самий уже нас погодує! — Що ви таке говорите, бадiко Онуфрiю! — кликнув Iвонiка, що понад усе любив справедливiсть i правду й тим-то йому оповiдання Онуфрiя нiяк не западали в душу. — Вже як я кажу, то можете вiрити! — кликнув Онуфрiй з притиском i вдарив себе сухим кулаком у груди, що аж у них щось вiдiзвалося.— Я кажу правду. Раз оповiдав людям при однiй клацi4444 в себе, аби давали бiльше на службу божу, бо настане кiнець свiту. Ви сього не чули, бадiко Iвоне? Ну, врештi, як ви не чули, то й не диво. Ви так рiдко заходите в село або на Гоппляц, що не знаєте нiчого. Все лиш пильнуєте вашого бурдея та того, що коло нього дiється. Ви видiли, може, нового професора?4545 Говорили з ним? — випитував дальше Iвонiку. — Нi. — Ну, так знов не знаєте нiчого! Вiн так п'є, що може собi з попадею руку подати! Вiн не є делiкатний пан. Як уп'ється, береться зараз iз мужиками за шию. То так не має бути. Я був в Iталiï, i я того не бачив. Нашi люди жалують за попереднiм, та й хотiли би, аби вiн назад вернув, але вiн, мабуть, не верне вже. Пан каже, що ми лiпшого не вартi, як оцього, коли не знали тамтого шанувати. Що коли нам доброго вчителя i доброго панотця потрiбно, то нам потрiбно й доброго бука! Всi три розсмiялися весело на оцi слова, а Онуфрiй говорив далi: — Може, пан i правду каже! Бог його знає! Але я вже мушу йти. Не журися, Михайлику, що Марiценка вiддається! — звернувся до хлопця, поморгуючи весело очима.— Дивися лише, аби вернув назад додому, так як я, iз медальйоном, тодi погуляю i поухкаю на твоïм весiллi, хоч який я старий. А як будеш уже при вiйську й пiзнаєш там якого доброго хлопця, що ще щось i має, то скажи йому, що в Онуфрiя Лопати є дiвчина, гарна, як писанка, i добра, й робуча, i нехай ïï сватає. Нехай прийде сам, на храм най прийде i подивиться сам на неï. Як уподобає собi ïï, то весiлля може бути в м'ясницi. Вiн не буде жалувати, що вiзьме ïï за жiнку, вiн менi вiчно дякуватиме. Скажи йому оце! Оце, та й що в мене є всього, i де я всюди бував, i що я не такий дурний дурбас, як усi iншi мужики в нашому селi. Потiм устав, вийняв люльку з рота, утер його широким рукавом вiд сорочки й заховав люльку за ремiнь. Вiдтак постояв ще хвильку, устромивши очi в землю i в одну точку, роздумуючи над чимось. Врештi, не сказавши бiльше нi слова, подав мовчки батьковi й синовi руку на прощання i, мов невидимою марою потягнений, вiдiйшов поквапним кроком. Батько й син усмiхнулися мовчки i, поснiдавши, взялися назад до розпочатоï працi. III Було в маю. Перед обiдом. Михайло лежав недалеко бурдея в городi, що вибiгав кiнцем у дрiбний лiсок, який притикав iз iнших бокiв до пiль, i пас воли. Довкола бурдея пишалася земля в рiзних пасмах зеленi, а ген далi вiд нього, та все-таки в сусiдствi, лежали два меншi лiски. Один приналежний до сусiднього i званий тому сусiднiй лiс, а в тiм самiм напрямi недалеко нього лежав малий лiсок панський, де Ґаздував i верховодив старий Онуфрiй. Оба тi лiски, з яких сусiднiй був удвоє вiд панського бiльший, дiлила вiд себе велика левада, звана багном, задля своєï багнистоï землi. В нiй буяв рогiз, раз у рiк викошуваний, i виростала якась висока трава, на яку нiхто не лакомився. Михайло лежав близько звiрят на землi, наглядаючи, аби не зайшли в конюшину, що росла найближче бурдея, що ïï насiння було дорого оплачене; вiн грiвся в весняному сонцi i глядiв пильно за звiрятами, що паслися тiсно коло себе. Думав над своïм будучим життям у мiстi, над поворотом додому, i як опiсля все складеться, а вiдтак спинився думками коло пишних звiрят. Мiшалися, неначе його рiдня, з його будучнiстю. Бачив у душi якесь нове обiйстя, своє обiйстя, чорнооку струнку дiвчину i ïх. Вони були тут i там i мимоволi виповняли собою якiсь порожнi мiсця... Чув виразно, як спасали своïми грубими здоровими писками траву, як вiдсапували, бачив дрiбнi крапельки поту на тих теплих пильних писках, ïх великi лагiднi очi були отiненi довгими смiшними вiями, а вола були такi широкi, ноги низькi, що вола звисали майже до землi. Препишнi звiрята! Темно-бурi, майже чорно пiдсипанi, з бiлими короткими рогами, i такi ситi й виплеканi, що було мило гладити ïх по хребтi. Притiм були спокiйнi й випещенi, мов дiти, i знали його голос дуже добре. Коли вступав до стайнi, звертали своï статечнi голови за ним, простягали шиï, оскiльки се ïм ланцюги при яслах позволяли, i нюхали своïми грубими нiздрями у воздусi, чи не принiс ïм хлiба або кулешi. I вiн усе приносив ïм щось, коли приходив з дому, з села, з гори до бурдея, а коли не мав нiчого при собi, то бодай гладив i пестив ïх, а се вони також приймали вдячно. За те лизали йому руки, плечi й груди. Були добрi, вдячнi звiрята... Деколи в недiлю або свята, коли надворi була сльота, вiн волiв пересиджувати в бурдею, чим iти додому в село, витягав сопiвку, сiдав на постiль, що стояла рядом iз ними, i грав годинами. Заховувались нерухомо, хiба що жували одностайно. Вiн любив ïх, як добрих товаришiв, а тепер, мабуть, ще бiльше, вiдколи дiзнався, що були призначенi для нього. Навкруги панувала тишина. Та не та мертва тишина, що царює зимою над широкою просторiнню. Тут пишалось життя, куди оком доглянути. Лани з хлiбом зеленiлися, конюшини розцвiталися, у воздусi грав милий запах з цвiтiв сiножатi, буяли рiйно комахи, метелики, бджоли, а високо, невидно, пiд голубим небом розсiвалися жайворонки дрiбними милозвучними перлами. Сонце почало легко припiкати, а яснiсть так i вабила стулювати очi. Коли стулював, бачив прерiзнi барви... Малий садок за бурдеем стояв у самiм розцвiтi й дихав солодкими, сильними пахощами. Мiж молодечою зеленню листя визирав цвiт грушi бiлими в'язочками, там вишень, слив, а там глибше, стикаючись уже з лiсом, блiдо-рожевий цвiт яблiнок. Безлiч бджiл вешталося воздухом, бринячи, привабленi пахощами, як i самим цвiтом, всмоктувалися жадiбно в нiжнi, бiлобарвнi звiздки мiж листям i неначе впивалися ïх тоненькою красою... Мiсцями збиралася ïх громадка на в'язанках цвiту, i коли ледве замiтний подув вiтру порушив галуззям, вони, мов у грi, хиталися враз iз цвiтами й здавалися якоюсь пренiжною пустотою природи, особливо ж у тих мiсцях, де пишалася садовина в розцвiтi. Довкола саду й бурдея буяла грубою густою верствою зеленi накраплювана бiлим i рожевим цвiтом конюшина; а далi за нею простягалися лани збiжжя, яке легко й ритмiчно колихалося пiд такт подихiв леготу. Далеко й широко нiчого, крiм миготливоï, широкоï зеленi, а десь-не-десь мiж нею горстка поважного лiсу, докупи збита громадка струнких дубiв-сторожiв. Звичайно ледве замiтний бренькiт бджiл творив тут, у тишинi, своєрiдну, пренiжну музику, що переводилася воздухом пильно-рiйними хвилями з мiсця на мiсце, оминаючи хiба безцвiтнi пасма землi... Нiжна, ледве замiтна музика мала в собi щось сонливого, однак молодий хлопець був далекий вiд усякого сну. Зрештою, i не звертав зовсiм не неï уваги, зрiс i зжився з нею i не вiдчував ïï звучноï гри округ себе. Думав про робiтницю в панських покоях, про Анну, яку любив тайком iз цiлоï душi; думав над тим, як то буде, коли пiде восени з дому й не побачить ïï вже скоро. Знав, там, у мiстi, не побачить ïï, бо i як би? Вона була наймичка, i нiяк ïй було по мiстах ïздити. Вправдi ходила чутка, що панi переселиться в мiсто, бо часто занепадала на здоров'ï, але чи пустить ïï мама з нею в мiсто? Певно, що нi. Се ж була погана жiнка, люта, мов той лихвар на грошi лакома i гiрша, як деяка мачуха. Все грозила ïй, що вiдбере ïï вiд панi й видасть замiж за якогось свого горбатого сусiда-вдiвця, як не буде вiддавати ïй зароблених на службi у панi грошей. А бiдна давала, що мала, лиш аби могла дальше в панi лишитися i не вертати до дому, якого боялася, мов самого пекла. Вона взагалi була бiдна з своєю матiр'ю-вiдьмою i тим, що була без батькiвськоï опiки, ïï батько, чесний Ґазда, як розказували люди, помер давно, а одинокий брат ïï, колишнiй вояк при кiннотi, парубок зарозумiлий i язикатий, хiба що бив ïï вiд часу до часу, як не пхала йому в руки гроша на тютюн або горiвку. I звiдки мала остаточно набирати стiльки тих грошей? Вона стидалася просити у панi грошей, але вiн не вiрив ïй i бив тайком, коли лиш навинулася нагода. Бог знає, вона цiлком була iнша, неначеб не його сестра, хiба що була така струнка, як вiн, як смерека. Вiн був дуб, не парубок. Коли думав про неï, бачив ïï перед душею такою, як колись перший раз. На панськiм подвiр'ï. Одного разу лупили там кукурудзу. Коло стодоли й кошниць4646 сидiли робiтники, линки, чоловiки й дiвчата, вiн i вона, i лупили. Вiн i вона сидiли при однiм гуртi, а мiж ними старий Петро, що наглядав за роботою. Кукурудзи мали з одноï купи сипати вже до кошницi. Старий Петро гукнув на одну грубу пизату4747 дiвчину, що неустанно передиралася з одним хлопцем, щоби принесла iз стодоли драбину. Вона вiдповiла, що принесе, але, не рушаючись iз мiсця, гралася найспокiйнiше дальше, перекидаючися з хлопцями кукурудзами. — Ну, сороко, ти оглухла? Не чуєш, що я казав? — гримнув наново Петро на неï, нiби погрозив кулаком.— Я зараз там прийду на твою голову! Та дiвчина, мабуть, знала, що його слова не такi грiзнi, як здавався його грiмкий голос, i, замiсть виконати наказ, почала боротися з хлопцем, що саме в тiй хвилi упхнув ïй шумилиння4848 за ковнiр. Анна бачила те все. Вона заховувалася цiлий час мовчки й скромно коло роботи, а обзивалася лише тодi, як ïï хтось прямо про що питав. Вiн, Михайло, неначе не бачив ïï, хоч сидiв проти неï i ïх погляди вiд часу до часу стрiчалися. У неï були тихi блискучi очi й часом знiжна усмiхалися. Бачачи, що пустотлива дiвчина вдруге не сповнила наказу, пiднялася вона з свого мiсця i пiшла сама до стодоли по потрiбну драбину. Петро глядiв хвильку за нею мовчки, а вiдтак посвистав злегка перед себе. — Мой, мой, що за дiвчина! — сказав до громадки коло себе.— Варто, щоби ïï порядний хлопець полюбив, а вiдтак засватав. Дiвчина як золото, та й добра? Йому, Михайловi, заграло серце живiше в грудях, а iншi люди поглянули ласкавим оком за нею. За хвилину вона винесла драбину. Iшла повiльним ритмiчним кроком, несла на лiвому раменi довгу драбину, а праву руку сперла на клуб, щоб iти в рiвновазi. Була прегарна в тiй хвилi. Середнього росту, з темним, як шовк, волоссям, мала на собi скромну рiклю, що, не стiсняючи ïï в рухах, приставала пестливо до ïï молодоï, гнучкоï статi, що, на око нiжна, таïла в собi силу та вабила до себе, мов музика, гармонiєю жiночностi. Не пiдводила очей, зближаючися чимраз бiльше до громадки людей. Коли станула вже близько гурту, вiн устав iз мiсця i взяв вiд неï драбину, причiм стрiнувся знов iз ïï чорними очима. У неï грудь хвилювала злегка. Вона усмiхнулася до нього. Отакою бачить ïï тепер у душi. Отакою, як iшла з драбиною на раменi через подвiр'я, однаковим, обережним кроком, та й iз легко спущеною головою... Була чесна дiвчина, про яку й одна душа злого слова не сказала. До того, знала стiльки прерiзних робiт, про якi iншим дiвчатам в селi й не снилося. Все була коло панни й вивчилася при нiй всячини. Панна говорила з нею, мов iз рiвною собi. А й стидлива була страшенно. Там, де iншi дiвчата лускали зо смiху, штовхаючи одна одну лiктем, нiби потайки, та перешiптуючися, вона соромилася до слiз i була б, мабуть, iз сорому в землю запалася iз-за того, що чула все, особливо ж коли вiн був при тiм. — Гай-гай! — грозив ïй раз один хлопчисько, якого висварила за нечемнi слова.— Та уважай, щоби колись галузочка не зломилася! А вона обернулася й ударила його по лицi. Iншi дiвчата засмiялися. Iншi... але вона не була, як iншi. I справдi. У неï був уже — як глумилися деякi хлопцi — панський розум. Але найбiльше любив ïï Михайло, коли усмiхалася, як тодi з драбиною, а загалом за те, що була тиха та добра. Iнший раз, де вона йому знов так дуже подобалася, було в сусiдньому селi. Вiн iшов по сiль для товару й мусив саме в тiм селi минати хатину ïï мами. Бiдолашну, похилу хатину в серединi малого городця i близько гостинця4949. Вона стояла в городцi межи темними мальвами й соняшниками, сама як струнка мальва, i помагала мамi чистити горох решетом. Зблизившися до хати, вiн поздоровив ïï i станув на хвилину. — Боже помагай, Анно! — сказав несмiливо. — Дякувать! — вiдповiла вона, геть пiд волосся зарум'янiвшися. — Чистите горох? — Ай, певно, що чистимо! — вiдповiла, замiсть неï, грубим голосом стара, витрiщившися на нього недовiрливим поглядом. Вона була дуже погана, оця ïï мати. Переднi зуби виставали у неï з рота, як кли; сорочка на грудях була вiчно розп'ята, а бiлий рушник на головi завсiди перекривлений. Виглядала, коли б i не глянути на неï, як п'яна або як би що лише з ким побилася. Вiн стояв хвилину, дивлячись на неï, як вона, не пiдводячи очей до нього, бачила й вiдчувала його присутнiсть i мовчала. — Я йду до склепу5050 по сiль для товарний! — сказав. — Не тяжко йти, як худоба є! — обiзвалася знов стара неприязно.— У нас нема худоби! Мiй чоловiк помер i лишив мене з довгами. Я мусила останнє теля продати, щоби його поховати. Тодор (так звався ïï син) був при жовнiрах, а оця,— вона кивнула зневажливим рухом за дiвчиною,— помагала лиш ложкою при мисцi. Тепер вiн усе, що заробить, складає для себе — вiн задумує женитися,— додала злобно,— а оця чiчка5151 працює день i нiч для чужих. Боже борони кожного перед такими дiтьми, як я ïх маю! Се кара божа, такi дiти, вороги! Розум i руки у них лише для себе. — Ей, мамо! Вам би таке не говорити! — сказала Анна з легким докором. — I нинi позволила менi панi помогти вам у роботi, хоч i у нас роботи було всюди повно. Я рятую вас, де можу! Але ви нiколи не вдоволенi! — Бо мене лютить те, що тобi чужi пани милiшi, як твоя мамка. Я з тобою доста набiдилася, заки таку вигодувала. Все добре, що панi й панна скажуть або навчать, а все зле, що мама скаже. Гай-гай! — говорила вона твердо далi, пiдкидаючи високо горох в решетi.— Будемо видiти, як далеко ти зайдеш iз твоïми панами! Ти ще не знаєш: панська ласка лише до порога, а там — марш за дверi! — Я ж вам усе даю, мамо, що там заслужу, хiба що собi яку одежину справлю! — говорила дiвчина з огiрченням. Ïй було соромно за маминi докори перед ним, i вона хотiла немов оправдатися. Вiн за нiзащо в свiтi не смiв думати, що вона для своєï матерi не була добра. —- Ай, певно, речi! — глумилася стара.— Вiдколи ти в панiв на службi, то вже й горботку5252 покинула носити, де ж би, соромно вже! Гай, гай! — Панна каже, що любить мене у спiдницi, ну, i все дає в дарунок спiдницi. Але я можу й горботку носити, сього менi нiхто не забороняє. Але як панна для мене добрi, то чому ïх не слухати? — Воно гарно й у спiдницi ходити! — вмiшався вiн несмiливо, хотячи звести розмову на що iнше. Йому було жаль дiвчини, яка ще не мала вправдi слiз в очах, але в голосi було ïх уже повно. — Про мене! Але збанок, кажуть, до часу воду носить! — сказала стара.— Ти вже стала гонорна, нiби кухарка. Добре, що навчилася вже в панни в покоях викручуватися та каву варити, то тепер уже мамки не потрiбно. Вже те бiлля, що я виперу, не бiле, а те, що я його вшию, загрубо шите. Але пожди! Я ще тебе колись навчу розуму! Я лиш дивлюся, як то ще довго потриває, на як ще довго твою мамку полишиш, а сама по службах ходитимеш, я лиш дивлюся! Вона усмiхнулася поганим, злобним усмiхом i висипала лютими, роздразненими рухами очищений горох у мiшок, що лежав недалечке на землi. Дiвчина схилилася i помогла. Однак вiн бачив, як вона обтерла скоро рукою сльози, що таки втиснулися ïй в очi. Вiдтак мусив iти дальше. Поздоровив стару й молоду i пiшов, але заким вiдiйшов, попросив ще трохи води напитися. Вона винесла йому води й подала через низький плiт. Пив мало. Замiсть того заглянув у ïï тихе смагляве обличчя i в очi. Очi, що промайнули в тiй хвилi по нiм, були несказанно сумнi й не говорили саме тепер нiчого до його душi. Неначе засоромлений, перескочив вузький шанець, що дiлив його вiд дороги, i вiдiйшов скоро. Вона йому дуже подобалася, але стара, та стара! Коби Анночка дiсталася раз по правi в його руки, то вибив би ïй тi кли напередi, що ними кусала всiх, мов лиха собака. Чарiвниця ота... Вiдтак бачив ïï ще частiше. Часами мав дiло на панському подвiр'ï, або тато висилав його туди з орудками. Тодi все перемiнявся з нею кiлькома словами. Не говорила нiколи багацько, але все розумно i скромно, i не смiялася на все горло, як iншi дiвчата. Була iнша, як другi сiльськi дiвчата. Не знав, саме докладно, чим рiзнилася вiд iнших, не застановлявся над тим нiколи глибше. Вiн вiдчував лише слiпо рiзницю. Була нiжнiша й тонких обичаïв. Була в одежi все чиста, а гарне темне волосся ïï було в порядку. Воно улискувалося в неï з дня на день, коли тим часом iншi дiвчата розчiсували його лише в недiлю або в свято. У неï не було багато намиста на шиï, але тi цiтки5353, що ïх носила, були завсiди гарнi. Єство самого лiпшого i тоншого лежало в тiм, що зайняло його некультурну, але в основi чисту й добру душу, i його впливовi пiддавався несвiдомо. З нею годi було як-небудь шуткувати, за рукав тягати, зачiпати. Чоловiк так i сам ставався поважним, як опинився близько перед нею. Немов затихала цiлим єством i глядiла ожидаючим поглядом на тi уста, що мали до неï заговорити. А коли i здобувся хто на те, що звернувся до неï легким словом, тодi рум'янiлася, потопаючи в полуменi чистого, дiвочого сорому та усмiхаючись вимушено й змiшано, щоб уже, однак, в останнiй хвилi мати очi вогкi, а уста щоб умовкали цiлковито. На танцi не ходила нiколи. Була майже вiд чотирнадцяти лiт на службi у дворi, а забави й розривки5454 ïï сiльських ровесниць були для неï цiлковито чужi. Не мала й жодних товаришок мiж сiльськими дiвчатами й товаришувала виключно з донькою Докiï, Парасинкою. З iншими не мала що балакати. У неï не було таємниць i любовних справ, якi спонукували дiвчат до шаленого дитячо-безумного смiху й переговорiв. А що панська хата лежала потрохи вiдстронь вiд властивого села i все-таки треба було годину ходу, аби до нього дiстатися, а вона все рвалася як не до одноï працi, то до iншоï, то ïй лучалося лиш дуже рiдко забiгти на яку там балаканку. В недiлю ходила до церкви, але й тут не лишалося ïй багато часу до бесiди, до ближчого зазнайомлення. По службi, щоправда, зближалися до неï i обступали ïï дiвчата, оглядали ïï одiж, ïï гарно вишиту снiжно-бiлу сорочку, ïï маленькi срiбнi ковточки, що дiстала одного разу вiд панi; доторкалися всього пальцями, допитувалися о плату i ïдло, яке мала у панiв, дарували ïй цвiти, але тому, що по тому всьому вичерпувалися теми правильно, а вона перша не починала наново розмови, так усi розходилися байдужне. Сiльськi хлопцi журилися нею ще менше. Вона була убога, та й тому не мала для них нiякоï вартостi. Не мала нi землi, нi грошей. Землi не мала нiколи, бо ïï родичi були бiднi зарiбники, а грошi, коли були у неï хоч i найдрiбнiшi, вiдносила зараз до матерi. Мати ж мучила ïï та била доти, доки вона не вiддавала ïх до останнього феника. Таким чином була ïï будучнiсть обмежена на працю рук, неустанний пострах перед матiр'ю i остротою брата. Пiзнання та свiдомiсть великоï бiдноти, аз тим почуття своєï безповоротностi настроïли ïï i без того до поваги й думання склонну натуру поважно до глибини душi. ïï щоденнi сходини з панею i панною, чутливими i благородними жiнками, що ïï дуже любили за ïï тиху та консеквентну5555 вдачу, вiдiбрало ïï єству жорстокiсть i неповоротнiсть некультурноï селянки з першоï руки, а натомiсть надало ïï поважнiй душi корму, гнучкостi i свого роду iнтелiгенцiï. Не вмiла читати й писати. До писання не складалися ïï пальцi, звиклi лиш до грубшоï працi, а до читання не ставало часу. Все i всюди манила праця, i свобiдних хвиль в ïï скромнiм життi не бувало. Та зате заховала ïï дiвоча душа, iз-за умних i щирих наук i присторог благородних жiнок, бiлiсть i чистоту. Пригадувала дику цвiтку, що виростала в затишку лiсу, далеко вiд голосного свiту, або диких голубiв. Старшi, поважнi й багатшi Ґаздинi, як Докiя i кiлька iнших, що бували частiше в панськiй хатi i знали ïï добре з пильностi й чемностi взагалi, любили ïï i були ïй прихильнi. Проти них вона була покiрна й цiлувала ïх, при стрiчi в недiлю i свято, в руки. ïм се було мило, i вони, цiлуючи ïï в чоло, називали ïï доньцею. Але простiшi не мали для неï серця. Вона навчилася в дворi багато, чого вони не знали i чого дiвчина не могла затаïти — вигладжувати бiлля, варити i т. iн.,— а що се незнання тоï роботи не годилося з ïхньою гiднiстю Ґаздинь, то вони глумилися з неï i кепкували при кожнiй нагодi. Вона дивиться лише, аби на нiй сорочка була бiла,— говорили,— але чи ïï скриня заповняється бiллям, се вже ïï не обходить. Вiдай, треба буде двi пари волiв, аби потягнули ïï скриню до хати чоловiковi, як дiстане якого, бо одна пара не встигне. Або знов: Вона вмiє бiлля вигладжувати й наперстком шити, але тим вона не доробиться анi землi, анi чоловiка. До землi треба з сапою приступати, а до чоловiка — з повними руками. Але, може, ïй придасться коли й наперсток. Лишиться без даху над головою, бо в неï мамка i братчик такi, що за те не тяжко, тодi вона поставить собi його на голову, й вiн ïй стане за покривало... I такi iншi глупостi... Дiвчина знала про те все, i се вiдбирало ïй певнiсть у поведеннi й огiрчало. Як тяжко було бути убогою! Чоловiк нi для кого нiщо не значить. То добре, що хоч руки були в неï здоровi. Тi руки поможуть ïй, аби ïй як тяжко було в життi, бо й що було дiяти? Свiт для всiх. Для багачiв i убогих. I тепер вiн думав про неï. Гiрко було все покидати. Родичi хоч раз-два в рiк прийдуть, але вона? Люди кажуть: Що має чиє бути, те не мине його! Вiн має надiю, що вона буде його. Вiн ïï любить. У неï нема нi поля, нi худоби, нi грошей, але вiн ïï, проте, любить. Дасть бог, доробляться. Зате у нього є поле й худоба. А ось хоч би й бики оцi, товаришi його. Вiн задумався на хвилю i не заздрiв, як один з волiв потягнув писком за конюшиною i, смикнувши добру жменю, молов ïï пильно, пiднявши голову вiд землi, Не мiг сердитися на нього. Вiн був усе цiкавiший до всього вiд Лiвого i був би хто знає що пожер. Стiну злизував, як ясла перед ним були порожнi... Звiрина дивилася живими очима перед себе й молола пильно писком, а вiн аж погладив ïï пiд впливом якогось наглого5656 теплого зворушення, яке ним заволодiло. I вона буде ïх любити. Хто ïх, врештi, не любив би?.. Ей, коби вже до того дiйшло! Потiм зiтхнув i обернувся миттю лицем до землi. Перед ним розстелився час якоïсь будучностi, що, мов земля, заважила на його душi й мов чорним смутком залилася... Робiтниця в панських покоях не знала, як воно зчинилося, що нараз син Iвона Федорчука, Михайло, опинився перед ïï душею. Думала над тим тiльки, чому весною цвiтуть дерева, зеленiють лани й ластiвка гнiздо лiпить. Воно прийшло було, а коли було вона його здалека або зблизька бачила, заходила з нею змiна, з якою не вмiла собi здати справи. Знала, був добрий для неï i не так, як iншi. Вiн був багатший, як iншi Ґаздiвськi сини, але проте говорив iз нею, як iз рiвною собi. Як просив сiрнички, або води, або коли питав, чи пан дома, то все був дуже чемний. Не заходив собi нiколи з нею в жарти й не плiв пустих слiв. Туга за ним зростала в нiй чимраз сильнiше, ставала чимраз бiльш докучлива. Вона ж не була дитиною, ïй було вже двадцять рокiв, не була нi глуха, нi слiпа. Знала, що любила його. Неначе злочинство, крила се в своïй молодiй смутнiй душi, не знаючи, що з тим почати, та купала ту свою любов ночами в своïх сльозах... До ворожки боялася йти, а хоч би й пiшла, то що вона ïй скаже?.. Вона ж була бiдна наймичка, а вiн син багатих родичiв. Стала така поважна й похмура, що ïï окруження се майже спостерiгло. Вона сама не запримiтила сього. А ïï мати та брат усе грозили ïй вiд часу до часу, що видадуть ïï замiж за горбатого сусiда. У нього була й хата, i поле, i худоба... i вiн був, як говорили, добрий чоловiк... Незамiтно уклалася лiнiя болю коло ïï молодих невинних уст... Було се одного вечора в липнi. Анна ходила до жiнки старого Онуфрiя по гриби й саме вертала домiв, ïх хатина стояла пiд панським лiском, i вузька стежечка вела вiд неï через поля попри бурдей Iвонiки, аж до сiльськоï дороги. Було пiзно. Чудовий, ясний, тихий вечiр. Небо iз незвичайно випуклою глибиною було засiяне зорями, а мiж ними мiсяць жаристий i свiдомий побiди. Далечина була лагiдна й виразиста, а над полями, на якi спала рясно роса, здавалося, розпростерта срiбна сiтка. Нива з гречкою простягалася нiжним бiливом коло високого й буйного жита, а там далi краплi роси блистiли, мов осталi, на житi i пшеницi зачiпленi сльози проти мiсячного свiтла. Десь-не-десь знiмалася з мокрiших мiсць легка, прозора мряка. Глибока тишина панувала всюди, лиш сверщки5757 перекликувалися численно й оживляли широко i далеко далечiнь. Крiм того — жодного звуку. Все стояло неповорушно, штивно, пило спокiй ночi, що наближалася повiльним кроком i гiпнотизувала все магiчним мiсячним свiтлом. Анна йшла спiшно вузенькою стежкою, що вилася майже невидимо скiсно мiж гордим житом. Жито сягало ïй майже по груди i було таке пишне й буйне; такого вже здавна на нивах сього села не бачили. Се було саме збiжжя Iвонiки, через яке йшла стежкою i яке вiд часу до часу гладила верхи рукою, мов голублячи його до себе. Була поважна, як звичайно. А там, у старого Онуфрiя, чула рiзнi новини. Вiн оповiдав, що до нього заходив онодi Iвонiка, хотiв вiд нього купити один штубей5858, але Онуфрiй не продав; вiн не продає, як казав, нiкому своïх бджiл, бо своï бджоли має вiн лиш для себе; йому оповiдав Iвонiка, що у нього всi такi згризенi, що Михайло вже в жовтнi забирається, i що вiн, Михайло, дуже зажурений. Неустанно шукає собi роботи. Ба сеє вiзьме в руки, ба теє. Ба йде в поле, ба вештається коло товарини, коло бджiл. То знов лагодить щось коло плота, аби його завiрюха i снiги не звалили взимi до землi, то знов покопує шанцi по полях, щоби в дощових часах не перепоювалася земля надмiрно водою, то знов бере сокиру в руки... Все хоче лишити татовi в порядку, як пiде, бо... може, нiколи не поверне! А Марiя плаче, що далi буде треба керницю для ïï слiз копати... Але вони всi дурнi, сказав до неï опiсля Онуфрiй. Вiн був в Iталiï, у Вiднi, й вернув зате з гонорами додому. Але всi люди в оцiм селi — останнi дурнi,— се сказав вiн Iвонiцi на всi його жалi. Вона роздумувала над тим, як то буде, коли молодий хлопець пiде. В ïï поважнiй душi зарився вже здавна бiль розлуки i зростав чимраз бiльше. Вона вже здавна знала, що вiн мусив iти; знала се скорше, як всi iншi. У пана, де родину Iвонiки любили i шанували, говорили не раз про се, що хлопець не буде й не може бути увiльнений i буде мусити вiдслужити у вiйську свiй час. Але вони не вiрили й усе пробували на рiзнi способи урятувати сина. Тепер же пересвiдчилися, що там правду говорили. З ним самим не говорила вона нiколи про се, що вiн пiде. Вiн приходив тепер доволi часто на панське обiйстя. Перед двома тижнями принiс вiд свого батька меду для панi в дарунок. Передав ïй, i вона вiднесла мед до покоïв. Коли хотiла вiдтак миску вимити i йому вiддати чисту, сказав: — Лиши се! (Тикав ïй, помимо того, що була бiдна наймичка). Се вже дома зроблять! Що ти робиш, Анно, i як маєш ся? Я ïду позавтра з татом на ярмарок на Петра в мiсто. Хочемо одну корову продати й молодi бички купити. Що тобi звiдти привезти? При тiм узяв ïï за руку i шукав ïï погляду. Жарiюча полумiнь так i обгорнула ïï, i вона вирвала руку назад. Вiн, очевидно, жартував. Так питають звичайно, коли ïдуть на ярмарок. Лише ïï дика душа не могла увiйти в той жарт, i вона вiдповiла майже жорстоко: — Що хочете! — Я тобi принесу файний перстiнь! — сказав вiн непевно. Вiдтак увiйшов один iз слуг у кухню, i вiн вiддалився мовчки. Тепер було вже по Петровiм ярмарку. Вона лиш чула,— старий Iвонiка був майже що другого дня у пана, любив усiх дома, мов батька й матiр,— що спродали свою найкращу й найдорожчу корову i що Михайло за нею плакав. Але ïï треба було спродати,— оповiдав вiн,— бо не мiг запускатися багато з товаром на зиму. Все те потрiбувало надзору i працi, а вiн сам не зможе всього як слiд допильнувати. Зрештою, йому буде потрiбно грошей, i Михайло буде також при вiйську потрiбувати грошей. Всюди стрiчала його iм'я, чула щось про нього, чула, як його вихвалювали все i все... Ой боже, нехай уже буде, як бог схоче! Вона могла свою долю хiба богу повiрити. Всюди визирало щось смутного, але, певно, вже ïï доля була така... Вона схилила голову i прискорила крок. Вже пiзно стало. Нiч настала вже вповнi. Вона оглянулася, а кругом нiчого, лиш поля й поля, лиш небо i звiзди. Ген далеко по однiм боцi, куди вона прямувала, бiлiли заслоненi почасти садовиною стiни поодиноких сiльських хат, а цiлком далеко, на легкiм згiр'ï, здiймалися мiж верхiв'ям старих лип два високi комини панського дому. Мала ще перейти цiлу ниву жита Iвонiки, вiдтак конюшину, а вiдтак ще минути хату Докiï, i аж потiм вийде на дорiжку, що веде до панськоï хати. Близько неï крикнула перепелиця, захована в житi, вiдтак перелетiла ïй майже перед лицем; сверщки цвiркали, здавалося, саме коло неï, а якби хто хотiв оглянутися за ними, добачити ïх там, звiдки продзвенiло ïх цвiркотання, та воно доходило знов з iншого мiсця. Се була ïхня сверщкова тайна, якою дразнили нiчних мандрiвникiв. Нараз виринула недалеко постать, розхилювала осторожно обома руками штивне море збiжжя i пiдiйшла прямо до неï. Се був Михайло. Вона перелякалася. Вiн з'явився, неначе з-пiд землi виринув, ïï єство пiдлягало могутньому впливовi неожиданоï хвилi й не могло вiд нього освободитися. — Добрий вечiр, Анно! — сказав сердечно, знiмаючи капелюх, i додав ïй руку.— Вiдки вертаєш так пiзно? — Вiд Онуфрiя з грибами! — вiдповiла слухняно, мов дитина, тремтячим голосом. Вiн мовчав хвилю i дивився на неï. Стояла перед ним темнява, пряма, замкнена високим житом, мов смерека, ïï голова була схилена низько на грудь, а руки спущенi вдiл. Нiч була така погiдна i прозора, така прегарна й тиха,— нiчого, крiм цвiрiнькання сверщкiв... Вiн бачив виразно ïï голову i ïï сумовито закроєнi уста. — Анно! — почав зворушено.— Глянь на мене! Я знав, що ти йшла до Онуфрiя. Я ждав i визирав цiлий час за тобою... хотiв iз тобою поговорити. Сказавши се, поклав обi руки на ïï рамена, оглядаючись заразом притiм лякливо позад себе. I вiн був соромливий i полохливий; нiколи в життi не промовляв ще так до дiвчини. А як i вчинив се, то не довiряв i самiй тишинi ночi й мовчазним нивам. Вона позирнула на нього, щоб опiсля опустити очi. Цiла повага ïï єства обхопила ïï i заволодiла нею цiлковито. До того прилучилося дике зворушення, що замкнуло ïй уста. — Анно! — тягнув вiн нiжно далi, притягаючи ïï несмiливо до себе.— Ти мовчиш так, як би я хотiв тебе бити; може, тому, що йдеш через моє поле? Сею стежкою йде кожний, хто хоче. Ти можеш десять разiв бiльше вiд iнших ходити, коли схочеш. Я вистелив би тобi сю стежку найкращими килимами моєï мами. Я люблю тебе! Вона поблiдла, глянувши на нього дико зворушеними очима, i мовчала далi. Щастя було таке велике, але й таке несподiване, що вона стала безрадна й не знала, що сказати. — Я люблю тебе, Анно, вже вiддавна! Ти така гарна й добра! Хочу тебе взяти за жiнку, тебе одну! Тебе одну-однiсiньку! Ти мусиш менi сказати, чи ти хочеш i чи любиш мене? Паралiзуюча повага усунулася з ïï душi. Вона обвила його шию руками й повисла на нiй. — Ти любиш мене?— прошептала врештi.— Любиш мене, Михайле? Я сього не знала! Я така бiдна... Я нiчого не маю... Я не маю поля... Але я тебе люблю... — Я не питаю за поле, зозулько... — Але я тебе люблю... знаєш? — Хотiв знати... Поцiлувалися. З цiлою повагою, яка була ïй властива, пробилася ïï глибока любов; з цiлою потугою молодоï лиш десь-не-десь культурою дiткненоï душi розлилася вона тепер i розiгралася гучно. Була цiлком сповнена любов'ю, цiлком перейнята тим надсильним, досi завсiди лиш боязко заховуваним, затаюваним почуванням. Але так, як воно зложилося, було майже не до увiрення. Найпоряднiший, найлiпший хлопець у селi i один iз найпожаданiших любив ïï. ÏÏ, що нiчого не мала, була убога, i лиш виставлена на гнiв матерi i штовханцi брата, якою нi один хлопець у селi не журився, яка не iстнiла для нiкого, крiм для своïх хлiбодавцiв. — Я стiльки по ночах наплакалася! Бог один лиш знає! — прошептала тихо, ховаючи соромливо голову на його грудь. — Чому, любко? — питав вiн, гладячи ïï чорне, у свiтлi блистяче волосся i притискаючи ïï до себе, мов дитину. — Бо так! Як було менi не плакати? Все було таке смутне! В мене нема нi жмiньки землi, нi грошей. Моє серце пiдгризало щось, мов червак. Я анi знала, що ти мене любиш, анi що... — Анi що хочу тебе за жiнку взяти? — докiнчив вiн речення й усмiхнувся.— Але тепер уже знаєш! Тепер не потрiбуєш уже плакати! Вiджени смуток i вiзьми замiсть нього мене! А як тобi знов коли стане на серцi тяжко, то вийди й поцiлуй мене! Доки я ще тут, цiлуй мене! Доки я ще тут... — Та й доки я жива по свiтi ходитиму, Михайле! — сказала, обнявши його дико за шию i надставляючи з несказанною щирiстю молодi, непорочнi уста до поцiлунку. — I доки я по свiтi живий ходитиму! — сказав глибоко зворушеним звуком, iз щирою вiрнiстю й сердечнiстю, i поцiлував ïï. Був несказанно щасливий у тiй тихiй, яснiй, мiсячнiй ночi, сильно зворушений i розжалоблений i притiм собi зовсiм новий. З ним нiколи не бувало, як тепер. Було так чудово й гарно i що вона його так дуже любила, оця гарна, розумна, тиха дiвчина, що не мала собi пари й не була нiкому рiвна. — Я тобi перстiнь принiс, що купив на Петра в мiстi! — сказав вiн i витягнув його iз-за ременя. Вiдтак засунув його ïй на палець. — Тримайся мене, Анно, як я пiду! — промовив поважно.— А я тобi також слова не зломлю! Скоро поверну, зробимо весiлля! — Ти не повернеш скоро, Михайле! — сказала й зiтхнула. — Чого зiтхаєш? Не зiтхай! Не смути менi ще бiльше серця, я й так iз жалю землi не виджу. Дома не виджу нiчого, крiм слiз. Мама заодно плаче, а тато зiтхає мовчки. Я все собi гадав, що воно не прийде до того. — Я се знала, Михайле! Я чула, як пан i панi говорили, що нiчого не поможе, що ти будеш мусити свiй час вiдслужити. Пан був би порятував, якби було можна. Вони люблять тебе. Тебе, твого тата i твою маму. Я лиш перед своєю мамою боюся i перед братом. Вони все грозять менi сусiдом... Вона урвала i притулила, як перше, голову до його грудей. Вiн мовчав хвилину, погладжуючи наново ïï голову нiжно, а вiдтак сказав: — Терпи, а не йди за нього! Бог нам допоможе! На рiздвянi свята дiстану, може, вiдпустку i приïду. У мене є надiя, що все буде добре. Дотримай лиш менi слова, а як я верну з вiйська живий, тодi не буду боятися твоєï мами, нi твого брата. — А твоï родичi, Михайле? — спитала вона i, пiднявши голову, поглянула йому вигребущо й боязко в очi. Вiн здвигнув плечима й усмiхнувся примушено. Знав, що вони не будуть за тим, особливо ж його мати. Вона для нього бажала самоï королiвни, але вiн мав те пересвiдчення в серцi, що здобуде ïï для себе. А батько його знов дуже любив його, i коли батько пристане на те, мати мусить пристати. — Ти тим не журися! Оставай лише на дальше у панi й будь менi вiрна та молися за мене, коли буду там. Як там не вмру, буде все добре. Вона почала тихо плакати. Вiн запримiтив се. — Тепер уже плачеш! Я ж iще не пiшов i ще не вмер! Пожди ще з плачем! — потiшав ïï, а тим часом огорнуло i його якесь почуття смутку.— Поцiлуй мене радше ще раз! Вiн обняв ïï пестливо рукою i пiдняв ïй голову. Тут вона схаменулася. — Я мушу вже йти! — сказала полохливо, пригладжуючи собi волосся.— Я забарилася! Боже мiй! Що там скажуть? А я цiлком забулася! Скажу, що в Онуфрiя забарилася. А там, у Докiï, вже спустили з ланця великого пса, а менi прийдеться минати ïï хату. Вона пiдняла одною рукою з землi кошик iз грибами, а другою обняла ще раз його шию. — Будь здоров, Михайле; добранiч i приходь! Прийди з чим-небудь до пана, щоби я тебе ще бачила! Я буду за тебе молитися i слова не зломлю. Вже най буде, як буде! — Може, чей, не застрiлять мене! — жартував вiн вимушено.— А коли мене й поцiлить яка куля, то, може, не загину вiдразу. Я мiцний, i недурно кажуть, що я як той медвiдь. Сава вимовляється все тим, коли не хоче мiшки з насiнням виносити на пiд. У тебе плечi, як у медведя,—каже вiн,—неси ти! Вона ступила вперед i подалася вперед. — Я вже йду, Михайле, вже пiзно! — Я тебе пiдведу! — Ми не маємо тут обоє мiсця, бачиш? Стежка така вузька, а що менi з того, як ти будеш iти за мною? — То я пiду вперед тебе! — вiдповiв вiн весело. — Так я не буду видiти твого лиця. Все одно, чи вперед, чи назад, я хочу видiти твоє лице. — То я буду йти побiч тебе. — То хiба жодне з нас не буде йти серединою стежки. Грудою зле йти! — Ще й ослабнеш з того! — сказав вiн iз здержуваним усмiхом, i вона усмiхнулася. — Потолочимо колосся! — сказала вже цiлком лагiдно й щасливо, погладжуючи рукою тяжке золотисте колосся, мiж якими тепер темнiв високий блават5959. — А се ж грiх, воно таке гарне! — Так iди ти вперед мене! — промовив вiн.— Нехай тебе добре затямлю! Коли пiду вже геть звiдси, буду мiж чужими й сам чужий, як буду на вартi стояти, буду тебе згадувати. Iдемо обоє нашим полем — буду гадати — ти все навперед мене, вузенькою стежечкою, а я за тобою. Вiдтак ти обернешся й усмiхнешся до мене, а я поцiлую тебе... У тiй хвилi вона подалась у ходi з жахом о один ступiнь назад. Заєць бiг житом i перебiг блискавкою стежку близько ïï нiг. Вона розсмiялася. — Бодай же тебе! Як же я злякалася! — Бо ти дiвчина! — вiдповiв вiн iз легким глумом у голосi.— Я ловлю ïх, як мухи! Десь у гущавинi жита обiзвалася знову перепелиця. Вона станула мимоволi i заслухалася. — Перепелиця пiдпiлiтькає,— сказала майже побожно,— а сверщки галасують, мов наймити. — Бо нiч ясна; вони люблять мiсячнi ночi. Галасом своïм заповнюють тишину, мов цiтками! — вiдповiв пiвголосом. Обоє звернулися назад до мiсяця i дивилися хвилину в освiтлену, виразну i лагiдну далечiнь i назад — на ту стежку, якою йшли. Перед ними простиралися лани, пишнi й багатi, мiсцями знижуючися, а мiсцями здiймаючися у лагiднi згiр'я. Вони мов збивалися коло лiсових оаз, що темним тлом стояли позад ланiв. — Усе спить! — сказала вона шепотом, неначе боялася голоснiшим гомоном збудити що-небудь у природi. I справдi. Здавалось, що все вокруги спало. Високе, буйне збiжжя, бiлi, срiблистi ниви гречки, а далi струнка понура кукурудза. Легка iмла, що тут i там знiмалася прозорими серпанками над поодинокими мiсцями пiль, здавалося, оберiгала дрiмучу ростину в тихiм снi. Малий лiсок, там ген за ланом, з якого винесла гриби, лежав закутаний у темiнi, а над усiм здiймалось ясне, величаво-високе небо з своïм блискотом зiрок i м'яким срiбним свiтлом мiсяця, що безгомiнно пронизало темiнь лiтньоï ночi i творило з неï пречудовий, тихий, своєрiдний свiт. Обоє мовчали. Вони все ще стояли, зверненi назад проти мiсяця i проти тоï сторони, з якоï вона вертала. Вона дивилася довгу хвилю в далечiнь, неначе забула про себе, так витрiщилася туди. Нараз заблис переполох, ïï очi розплющилися широко. — Михайле! — обiзвалася раптом i боязко.— Дивися, видиш? — Що таке? — спитав. — Iди очима назад тою стежкою, якою я прийшла. — Ну, i що ж? — Дивися, видиш ти тепер ваш бурдей, як вiн он там унизу лежить, обведений округи густою деревиною, так, як стара бабка, скулена на землi? Видиш його? А дерева, що густо виросли за ним, як лiсок, видиш ти? Воно так ясно, все видко докладно, цiлком докладно. Дивись на малу стайню коло бурдея, на плотi висить довге пасмо бiлого полотна. — Я виджу. Мама бiлили й забули заховати полотно. Та що таке? — А тепер дивися! Кусень вiд бурдея направо вiддiлений багнистою левадою, де все застрягають конi возом, як вивозять скошений той рогiз; тепер гуляє там шматами легка iмла, на крок звiдти лежить панський лiсок. Вiн тепер дрiмає, видиш? — Чому б не видiв? — спитав на те зчудовано на ïï дивнi допити.— Я його щодня бачу, я маю його щодня перед очима. Лiсок веселий, мов хлопець. — Так, веселий, як хлопець! — повторила майже механiчно.— Але тепер, Михайле, дивися! Видиш ти сусiднiй лiс, що чепить позаду багнистоï левади межи бурдеем i веселим хлопчиськом? Таємний i страшний, видиш ти? Вiн вiддалений добрий кусень вiд вашого бурдея; ти се знаєш, Михайле, се сусiднiй лiс! — додала, чудно зворушена, майже нетерпливо, i в ïï голосi пробився несказанний бiль, i мов слiзьми затремтiло. — Перед тим лiсом, хоч вiн невеликий, боюся я все страшенно. Вднину й вечором, Михайле. Не можу туди переходити, щоб не прискорити крокiв. Мене тягне туди й жене звiдти. Менi на плач збирається, коли побачуся там сама... Я страшенно боюся... дерева такi темнi... воно так страшно... я не знаю... я не знаю... Вона говорила, перехилившися легко вперед. Широко створенi, майже витрiщенi очi вiд того лiсу не зводячи, неначе мала вiзiю6060, держалась одною рукою його i, здавалося, була всiма змислами там, у далечинi, коло згаданого лiсу. — Все... воно менi... так... коли... я там...— говорила розiрвано й боязко.— Коли дивлюсь... туди... А... нинi... де воно так ясно... дивися... як ясно... напрочуд... ясно... Звiдти iде щось! — скричала нараз несамовито в дикiм переляку.— На тебе й на мене!.. Кинулася до нього судорожне i, мов ослонюючи його, обхопилась його бурливо руками i притиснулася лицем до нього. Слiд за тим попала в конвульсивний плач, що його приводить iз собою лиш несподiваний, несамовитий перестрах. Майже в тiй самiй хвилi обвiв i вiн ïï руками. Його пройняло холодом, волосся стануло йому дубом. Тримав ïï мiцно, притиснувши до себе, i витрiщився гострим поглядом в указаний напрям. Вiн не боявся i не бачив нiчого. Його бурдей, до якого мав небавом вертатися, лежав спокоєм повитий i справдi, мов скулена старенька в намiтцi, ослонений ззаду густою деревиною, а там далi, направо, за багнистою левадою, на тлi, де здiймалися легкi прозорi iмли й неначе на границi другого села, лежав сам для себе сусiдський лiс. Чужий, невеликий i лиш рiдко побережниками звiдуваний. Неначе добро без властителя, де кожний мiг ограбувати дерево й доволi часто ограбував, так лежав вiн. Вiн знав його аж надто добре. Зрубував там у нiм часом сухе гiлля, кiлля до плота й переводив не одну нiч в його глибинi. Але тепер не бачив нiчого. Йому й не впало там нiчого в очi. Нi вднину, нi вночi, i вона мала, певно, лиш пустий привид. — Ти дiвчина,— успокоював ïï рiвним голосом, але наглий переполох, який перейшов вiд неï на нього, дзвенiв ще й у його голосi,— i тому боïшся! Перехрестися! Бог з нами, i я проведу тебе аж додому. Там нема нiчого, i тобi лиш щось привидiлося. То була мряка. — Се не була мряка! Воно летiло крiзь мряку! — . говорила розiрвано i хлипаючи, пiднiмаючи на хвилю голову й дивлячись йому переконуюче i заразом з докором в обличчя.— Воно летiло... на мене... i на... тебе! Нараз урвала. Завернула звiльна, неначе невидимою, зростаючою мiццю силувана, голову знов просто в синявий, освiтлений напрям, де на полях, що знижувалися, темнiлися тепер оази лiсiв... Дивилась туди хвилю вигребущими, заляканими очима, з болiсно зморщеними бровами, не звертаючи нi погляду, нi голови анi на хвилиночку вiд того мiсця. Нараз обхопила пальцями його рам'я мiцнiше. Почала мов у болю стогнати, а вiдтак легко зойкати: — Вже знов... вже знов...— а вiдтак скричала, як перше, з несамовитим перестрахом: — Знов летить! Вiн пiрвав ïï з собою. Вона плакала голосно, а вiн смертельно перелякався. — Ходи! — кликнув, хрестячися та дзвонячи зубами.— Тут нечисте мiсце! Ходи! — I, пiднявши з землi гриби, що вона в перестраху опустила, обвив ïï рукою й потягнув дальше. Iшли, притулившись тiсно одне до одного, мiж високим збiжжям. Вона утирала очi рукавом, оглядаючись раз по раз боязко поза себе, перемагаючи все наново напливаючий плач, i йшла послушно за ним, коли мiсцями мусив сам ступати вузькою стежкою. — Не вертай сею дорогою! — просила благаючим голосом i притискаючи його руку до себе.— Я боюся! — Менi не станеться нiчого, голубко! — вiдповiв рiвним, поважним тоном.— Менi не страшно! Я не боюся! — Тут щось нечисте... на тебе й на мене, Михайле,—промовила в розiрваних реченнях, тулячись тiснiше до нього.— Я се видiла тепер! — Що ти таке видiла? — Щось страшного, не знаю напевно що! Щось престрашного... закривавленi, вогнянi шмати... з двома розжареними, несамовитими очима, що зближались до нас у шаленiй скоростi. I так скоро, як воно летiло до нас ураз iз лiсом, так само скоро зникло. Боже, що се могло бути?! Його пройняла дрож, i вiн перехрестився. Був забобонний, як батько й мати, як взагалi бiльша часть люду його села. — Мiсячнi ночi все таке з собою приводять! — сказав опiсля в поучнiм тонi, щоб вона успокоïлася.— Але воно не може хрещеному чоловiковi заподiяти лиха! Ади, там недалеко панського дому, де виïжджається вже з толоки на дорогу, коло малого яру, яким можна найборше дiстатися до нашоï хати з толоки. Там також нечисте мiсце! Завжди, як мiсяць вповнi, показується там великий чорний пес. Той пес гуляє на одному мiсцi i не пропустить жодного чоловiка дальше, доки не схоче. Нi за що в свiтi не пропустить! — Ти видiв його? — спитала боязко. — Нi! Я нi, але старий Петро казав, що бачив його раз! Вiн вертав,— оповiдав одного разу,— пiзно з села додому! Нiч була ясна й мiсячна, як нинi. Вiн iшов сам. Чим ближче доходив до того мiсця, тим бiльше ослабав у колiнах. I нараз станув перед ним величезний пес iз огняними очима i витрiщився на нього. Вiн i собi вилупив очi на нього. А коли вiдтак здiймав руку, щоб перехреститися, пес зник, а вiн, знаєш, вiн лежить, як снiп, на землi!.. Вже пiзно по опiвночi прийшов до себе, здiйнявся з землi й поволiкся додому. Казав, що ще три днi по тiм чув слабiсть у колiнах iз страху. Воно вже так буває! — докiнчив крiпшим голосом.— I в таких хвилях треба все лиш про хрест пам'ятати, треба зараз перехреститися. Вiдтак не видиться вже нiколи нiчого! — А я забула про хрест, Михайле! — сказала вже вiдважно й спокiйнiше i усмiхнулася, мов дитя, з вогкими ще вiд слiз очима, неначе вiдкриваючи щось нового,— i тому видiла я те ще раз. Але тепер буду вже все пам'ятати про хрест,— i, сказавши се, перехрестилася побожне, склонившися глибоко до землi. Вiдтак обiзвалася, вiдiтхнувши: — Тепер я вже не боюся! А нинi так ясно, що можна б цiтки збирати! Але ще нема пiвночi! А я таки страшно перепудилася! — завернула вона на попереднiй предмет.— I що се могло таке бути, що я бачила? Що се могло таке бути? I нiби знаю, що воно було, а прецiнь не знаю! — Не згадуй! — обiзвався вiн щиро.— Нехай воно вiд нас щезає! — Нехай щезає! — повторила поважно, а по хвилi додала: — Зi всього я лиш припiзнилася! Панi наказувала не бавитися допiзна, а я якраз забавилася. Ходiм швидше, Михайле! Дома будуть мене ще потрiбувати! I прискорили мовчки кроки. Iшли все ще вузенькою стежкою полем, та лиш уже тепер високою кукурудзою. Шовкове листя ïï неначе шепотом вiдзивалося до них, коли одно або друге, переходячи повз струнких ростин, десь-не-десь дiткнулися або й вiдпирали ïï зi стежки руками. По недовгiм часi спинилися недалеко бiлоï хати Докiï, а заразом коло дороги, що вела до панського дому. Тут обняв вiн ïï. — Поцiлуй мене тут ще раз, зозулько! — просив нiжно.— Далi не пiду з тобою, бо люди будуть видiти! Не треба тепер! — Не треба, не треба! — вiдповiла живо, обнiмаючи його тiсно за шию. — Бог видить! — закинув пiвголосом i поцiлував чистi ïï уста. — Лиш бог один видить! — вiдповiла з цiлоï душi, вiдтак розсталися. Вона пiшла, а вiн остався ще хвильку на мiсцi та глядiв за нею, як iшла польовою дорогою, а вiдтак як минула бiлу хату Докiï, пустившись толокою до недалекого панського дому. Неначе темна струнка смерiчка, так iшла прямо, легко колихаючись, доки не зникла йому з очей. Вiн чув себе вповнi щасливим. Вона його любила, й хотiла на нього ждати, i... буде його жiнкою. Вiдтак перехрестився i пiшов назад стежкою, що вела в ясно освiчений напрям. Його бурдей лежав, тихо дрiмаючи, закутаний у синяво-срiблисту мряку, й вижидав його з отвертими дверима i двома дрiбними, проти мiсяця зверненими, тепер ясно-блискучими вiконцями... IV Того самого дня, зранку, спостерегла Марiйка, що в неï знов пропала одна велика курка, i завела голосний лемент. — Треба спитати Саву! — обiзвався Iвонiка, що сидiв недалеко хати, клепав косу i на всякi нарiкання й допити своєï жiнки не мав досi жодноï вiдповiдi.— Вiн же Ґаздує тепер коло курей! Онодi чув я, як казав, що половик6161 ухопив одну! Вона розсмiялася, викрививши уста. — Проклятi половики: тепер пхаються вже аж до курника та хапають кури тодi, як вони сплять!.. Старий пiдняв голову i глянув на жiнку. Щось бiльше важного прокинулося в тонi голосу, чим у словах, коли спитав: — Що кажеш, Марiє? — Кажу, що є й такi половики, що пхаються аж у курник i забирають дрiб6262.— А як не будете вважати, то повиносять вам i iншi речi! — Марiє! Уважай, що говориш, та й май на увазi, аби нiхто не чув того, що ти говориш! — сказав, остерiгаючи.— Люди завидують нам i так-так усього, а як довiдаються, що наш син злодiй, будуть iз того ще радi. Я знаю, що то Сава все робить, i я йому того не дарую! — Вiд мене вiн уже дiстав свою партику,— обiзвалася знов жiнка,— але то все Рахiра через нього робить. Намовляє його до всього, а вiн лиш виконує те, що вона йому накаже. Онодi здибала я ïï, як вертала з пляшкою горiвки вiд Мендля. Ти гадаєш, що сказала менi хоч добрий день? Де там! А я ж ïй прецiнь тiтка! Ïï мама — моя рiдна сестра. Дивилася, як вовчиця, в землю, переходячи коло мене. В неï нечисте сумлiння, бо ходить i намовляє хлопця до злого. Вона продає мiй дрiб у Мендля й купує горiвку та тютюн. Я вже прийшла на тото. Домнiка менi се сказала. Вона мешкає там недалеко них i бачить усе та чує. А Домнiка розумна й видiла й знає багато. Недурно в мiстi десять рокiв служила... — Вона розумна, але й хитра i фальшива, Марiє! — вiдповiв вiн спокiйно й узявся далi клепати свою косу. — Вона фальшива, але я ïй нiколи жодного зла не заподiяла; я з нею добре живу. Врештi, вона знає все, що в селi дiється, а вона би сього не знала! Сава пересиджує тепер бiльше у Григорiя, як у нас. Колись тутки помагав йому на його винаймленiм жебрацькiм полi косити, казала менi Домнiка. Я вам не хотiла сього казати, але тепер таки скажу. Михайло працює коло нас, мов чорний вiл, не має супокою, аби все в ладi утримати, зривається вiд рання до вечора, а сей тратить своï днi i своï молодi сили там, для поганця. Вам би побити його з раз, Iвонеï Iвонiка мовчав, i нiме зiтхання зняло йому грудь. Вiн се знав. Вiн знав багато дечого iншого, чого вона не знала. Недавно, примiром, копав щось у панському городi й украв iз пшихлiра6363, що стояв на часок створений, грубезний ланц6464. Цей ланц продав вiдтак старий Григорiй жидовi на Гоппляцу, а вiн, Iвонiка, був саме тодi при тiм i пiзнав панський ланц. Догадався зараз, вiдки се походило, але мовчав. Сава ж був його дитина! Те все скоïв Сава, однак що вiн мав дiяти! Сором признатися-таки перед усiма, що ось його син злодiй а з другим злодiєм камратуе6565 й туманить людей. Бог дав йому двоє дiтей. Але що по однiй сторонi було саме добре, вийшло по другiй саме зло. А вiн ïх однаково любив обох, вигодував однаково працею своïх рук. Оба були його рiднi-рiднесенькi дiти... — Як Михайло пiде до рекрутiв, i вiн побачить, що нема кому все кутати6666, вiн поправиться. Тепер вiн ще на Михайла спускається! — потiшав вiн жiнку й себе самого. — Дай боже! — вiдповiла Марiя.— Але доки вiн буде держатися сеï гадини, доти буде триматися його зло й лихо. Се я вам кажу, бадiко. Вiн смiється вже з мого жалю, а то, вiдай, не смiшне, як мама плаче. Вiн видить, що менi серце з жалю трiскає, що Михайло мусить iти, а вiн каже: Iдiть з ним до жовнiрiв... Хто йому там подасть грудi? Таке вiн до своєï мами говорить. У нього тверде, недобре серце, i бог би його скарав за його слова! — Не проклинай, Марiє! — успокоював, остерiгаючи, Iвонiка.— Вiн так само наша дитина, як Михайло. Вiн поправиться. Я вже йому кiлька разiв казав та упоминав його, що коли не поправиться, не дiстане вiд мене нi грудки землi. Все, кажу, дам Михайловi. Вiн се знає. I вiн знає, що чоловiк без землi нiчого не значить. Вiн се дуже добре знає. I видить, що Григорiй у селi значить перед людьми... — Вже змалку був такий упертий i злосливий! — тягнула Марiя далi своє.— Я собi нагадую все добре. — Вiд дитини нема чого великого надiятись, на те воно й дитина, i до того нема що чiпатися. I ми були колись дiтьми й робили добре i зле. Що хто винен тому, що був дурною дитиною? — Я кажу лише, що вiн уже тодi був непослушний i упертий i робив своïй мамi все наперекiр, як вона приказувала що-небудь! — Чи ти слухала все твоєï небiжки-мами, Марiє, ге? — спитав чоловiк i усмiхнувся, бог знає чому, вимушено. — Ви старi й дурнi! — затрiпотала вона нетерпливо.— Я говорю про огонь, а ви говорите про воду. Я кажу, що вiн був уже змалку упертий i злобний, а ви кажете менi, якi-то змалку були ви, яка я i якi були iншi. Що менi з того?! Адiть, одного разу, коли ще буз малий, вiдiбрав йому один хлопець — менi здається, молодший брат Тодорики, що вiдтак помер, нагадуєте собi? — вiдiбрав йому сопiвку, бо вони все оба разом на толоцi пасли товар. Сава не сказав нiчого. Чотири недiлi пiзнiше зловив великого джмеля i упхав його хлопцевi за ковнiр. Як хлопчище заслаб i лежав запухлий, а Саву за те били, i сварили, та й допитували, чому таке наробив, мовчав, як камiнь. Затявся та й мозчав. Видиш? — кажу йому.— Вiн може i вмерти! Вiн споглянув лиш по-вовчому в землю, зморщив брови, а по якiйсь хвилi почав плакати. Плакав, але не сказав анi словечка. А як я приказала пiти до хлопця та його мами та перепросити обох, не рушивсь з мiсця. Неначе закам'янiв, так стояв тутки, i нiби занiмiв. Тодi була би я йому з гнiву костi поломила. I лише мав щастя, що був усе такий мiзерний i блiдий, iнакше, бiгме, була б костi поломила? Та й такий вiн i тепер, та й тому маю я жаль до нього! — Вiн не був усе такий, як тепер, не слухав тiльки свого розуму, Марiє! — сказав старий.— Лише вiдколи зайшов у приятельство з Григорiєм, вертиться йому плутанина в головi! — Ей, вiн усе був лiнивий i упертий! — закинула стара знов своє роздразнено. — Лiнивий!.. Але вiн не крав i не бокував вiд працi так, як тепер, та й... — А ви се видите i скажете йому хiба раз у рiк яке слово! — перервала вона люто бесiду Iвонiки.— Якби вiн вам i хату над головою запалив, ви б набрали води в рот. Я не знаю, що у вас за серце. Ви все лиш добрi та добрi; лиш оце одно знаєте ви, але се недобре, Iвонiкуi Вiн задержався в клепаннi i глянув на неï. — Марiє! — сказав поважно i докiрливо.— Чи Сава не є так твоя дитина, як Михайло? I чи ти його менше любиш? Чи ти його не вродила? Що ти вiд мене хочеш? Вiн молодий i дурний i пiдмовлений лихими людьми. Рахiра наробила йому щось, але як то минеться, вона стратить свою мiць над ним, вiн назад верне до нас. Я його пазю6767, хоч i мовчу. Мовчи й ти i тримай язик за зубами. Михайло також видить бiльше, як ти думаєш, а Сава се знає. Довго не буде ïï триматися; вона не чесна дiвчина, а женитися з нею вiн не буде, бо ж вона його перва сестра, а се ж грiх. Вiн знає оце все, i оце все мусить скiнчитися. Треба лиш бути терпливим... i бога просити, щоби нас не опустив... щоб i Михайла не опустив... — Михайле, Михайле! — зойкнула нараз Марiя, мов уколена.— Дитино моя, серце моє! За що вiдривають тебе вiд мене, за що садять у ярмо? Що будемо без тебе дiяти? Що пiчне земля без тебе? Як те сонечко, так зайдеш ти для нас, а я розiб'юся, жаль за тобою виссе мою кров i побiлить моє волосся. Ми-хай-ле! Ми-хай-ле! Вiн пiдняв живо голову i глипнув журливо на неï. Чи не товкла знов головою до стiни? Коди жаль обхопляв ïï так нагло, як тепер, коли пригадувала собi розлуку iз своïм любимцем, чинила се майже за кожним разом, а вона була вже слаба i немолода. Але сим разом вона не робила того. Вона лише заводила й нарiкала, а там, може, й заплаче знов... Похнюпив голову, як перше, на груди, зморщив болiсно чоло i клепав перед собою дальше мовчки косу, ба ще пильнiше. Вона не вмовкала. То зсередини хати, то по надвiр'ю прокидався ïï голос жалiсно... все нарiкала. Вiд часу до часу здiймалася ïï худа права рука... i грозила комусь удалинi... Вiдтак настала нiч. Ясна й тиха, найшла обох, як спочивали кожне в глибокiй тишинi в темнiй хатинi... з ïдовитим горем у серцi, безсонно... V О тiй самiй порi, коли Михайло дожидав своєï дiвчини, закрадався Сава, мов злодiй, крiзь городи й помiж хати до Рахiри. Мешкала зi своïми родичами в малiй, хатинi в по-близькостi старого величезного лiсу, що станув коло села, мов велетенський мур, недалеко найлiпшоï товаришки Марiïноï, розумноï та язиком гладкоï Домнiки. Старий Григорiй i його жiнка, слiпа на одно око Тетяна, не мали жодноï землi i винаймали щороку кiльканадцять пражин поля у чужих людей, щоб хоч отак тручати свою бiду вперед. Мала хатина, що стояла посерединi малого садка, була стара й похила, i здавалося, що по кожнiй сильнiй тучi щораз бiльше похилялася в сторону лiсу. Григорiй був зарiбником, його жiнка ходила враз iз ним на роботу, бралася за всяку працю, лиш Рахiра оставалася дома i проводила своï днi у безробiттi або швендяла по селi, задержуючися коло кожноï хати, де були дiвчата або молодi хлопцi й нав'язували балаканку. Се було правда, що вона, а властиво, ïï батько походив iз Циганiï. У сусiдньому селi, що вважалося уже мiстечком, бо в ньому вiдбувалися ярмарки й торги, осiлася була ще за давнiх лiт колонiя циганiв. Тодiшнiй дiдич i властитель села подарував тiй колонiï якусь частину землi. Так вона осiлася там, i частину тоï землi враз iз мешканцями прозвано Циганïя. Цигани мали тут свого, окремого двiрника, своïх громадських радних i держалися крiпко своïх звичаïв i циганських установ. Найкращу циганочку взяв властитель села до свого двору, i вона проживала тут у розкошах, мов княгиня в давнiх казках. Однак роки 66—67 привели змiну. Запанував голод, прокинулася холера, багацько родин вимерло, багацько вивандрувало iз Циганiï до Молдави, а тi, що осталися на мiсцi, змiшалися з iншими мешканцями, i лиш небагато з них осталося вiрними своïм традицiям i обичаям. Старi люди, що пригадували собi ще добрi часи, у яких процвiтала Циганiя, оповiдали не один цiкавий епiзод про ïхнє життя-буття i вдачу та про ïхнiй особливий талант обманства. Та проте згадували ïх iз симпатiєю й якоюсь теплотою. Як було проходити коло ïх толочки, де лiтньою дниною пасли звичайно краденi вiвцi, у недiлю, примiром, мож було смiятися до розпуки. Всi малi циганята, нагi, збиралися тут роями, гуляли, качалися i крутилися, побравшися за руки, блискавкою, так що ïх чорнi тiльця у сяєвi сонця лиш так поперед очi мигали й вилискувалися. Кидалися переходячим пiд ноги й просили дикими а заразом бутними рухами милостинi, кричали та благали, спiвали й заводили правдиву чудасiю, так що хто переходив, мимоволi усмiхнувся й сягнув рукою до кишенi. Вони мали свою окрему музику, торгували дерев'яним начинням, мали своïх ремiсникiв, а в суботу передягалася бiльша часть жiнок у лахмiття й ходила в сусiднi села по милостиню. Григорiй Чункач, батько Рахiри, був потомком Циганiï. Вiн одружився з сестрою Марiï, на одне око слiпою Тетяною, бо мала кiлька пражин грунту, а коли пропив усе, мусив винаймати землю й ходити на щоденнi зарiбки. Тетяна була добра робiтниця й мала славу такоï на цiле село. Ïй i тiй славi мав одиноко завдячувати Григорiй, що дiставав роботу, iнакше не мав би нi одного свого прихильника, нi своïх рук. Вiн був злодiй i мав на своïм сумлiннi одне людське життя. Одного разу упився i побив одного старого так сильно, що той кiлька днiв по тiм помер. За те просидiв у кримiналi довгий час, однак, коли вийшов на волю, не став нi на волосок лiпший. Рахiра цiлком у нього вдалася, i вiн любив ïï, мов свою душу. Мала не лише його круглi чорнi жадiбнi очi, але i вдача його вiдбилася у неï, немов у дзеркалi. Лiнива до розпуки, пленталася цiлими днями бездiльно по селу, балакаючи та оглядаючи все, що впадало ïй в очi, особливо ж дрiб, або ставала там, де Ґаздинi бiлили своï полотна, щоб опiсля, при вiдповiднiй нагодi, з одного або другого затягнути незамiтно пiд паху. Ïï мати не мала жодноï волi й жодного голосу дома i чинила завсiди лиш те, що наказував чоловiк i чого бажала донька. Була для обох мовчазливою, невсипущою машиною. В молодих сiльських хлопцiв не тiшилась Рахiра симпатiєю. Вони погорджували нею явно i висмiювалися з неï голосно. Вона накидалася кожному, i осягнути ïï ласку не було трудно. Нiякий хлопець не просив ïï на танечнiм мiсцi до танцю, але вона лiзла вiд одного до другого, мов ласиця, i пiдлещувалася та просила так довго, доки один або другий не потягнув ïï за рукав напiвжартом, напiвповагою до танцю i, обкрутивши ïï кiлька разiв, трутив вiд себе або вiдiслав двозначними словами на мiсце. Але вона смiялася з того. Зi своïми бiлими, блискучими зубами й червоними викоченими устами виходила при слiдуючiм танцi, неначеб не було нiчого, смiючись наново до них, i вмiла наново звернути на себе увагу i дiпняти свого. Вiд кiлькох мiсяцiв лип до неï Сава. Симпатiя взяла початок у гульбi. Жартами i смiхом, штовханцями, а вiдтак перемiнилася в грiзну, поважну силу. Вона була старша вiд нього. I було се тому — чи лежало се вже в ïï вдачi, вона так ним знала верховодити, що не було нi одноï майже точки мiж ними, в котрiй вiн не згоджувався б з нею i не пiддавався б наслiпо ïï видумкам або напiвдиким химерам. Була для нього богинею i держала його при собi, мов магiчною силою... Крiм того, випереджувала всi його бажання, i кожний поступок його повискував у неï похвалу. Находив у нiй пiдпору для своïх найгрубiших i найнижчих зворушень, а що не замiчав у заслiпленнi ïï хиб, так тонув чимраз глибше й глибше в атмосферi ïï духу й душi. В товариствi ïï родичiв не потрiбував нiколи в'язатися. Пив враз iз ними i не бачив у тiм нiчого соромного бути п'яним. Вони знаходили все якусь вимiвку на те, а коли Рахiра приносила додому кусень бiлого вкраденого полотна або вкрадену курку, оповiдаючи, як одно або друге опинилося в ïï руках, то головною рiччю в тiм було те, як вона заходилася коло того, щоб добути се в своï руки, i що скаже вiн на те. Вiн смiявся дивним здавленим смiхом i подивляв ïï зручнiсть i притомнiсть. Поводився з нею свобiдно. Батько й мати не в'язали ïх нi в чiм, i так Сава проводив iз нею не раз цiлi вечори й ночi, i нiхто не встрявав до ïхнiх вiдносин до себе та до ïхнього дiла. ïх почуття могли розвиватися без упину i розвивалися... Старi вийшли в сусiднє село на роботу й не вернули ще. Вона сидiла сама пiд хатою на призьбi i, дожидаючи Сави, глядiла нерухомо великими очима в жаристий мiсяць. Недалеко вiд хати направо тягнувся великий чорний лiс, налiво — сади сусiднiх хат, i глибока тишина панувала повсюди. Що не приходить!.. А обiцявся, що прийде ще перед заходом сонця. А де вже тепер сонце!.. I слiду з нього нема. Нiч розцвiла як можна пишно, а замiсть сонця запалився мiсяць i розжеврiвся, аж притягав до себе. Певно, заставили його дома умисне до якоï роботи, щоб лише перешкодити йому пiти до неï! Тета Марiя! О, то вона така злобна! Вона ненавидить ïï, Рахiру. Вона бажала би ïï скорше нинi як завтра побачити на лавi, i все через те, що Сава любить ïï i помимо всяких заборон i грiзьби ходить до неï i тримається ïï. Ïï великi, неприборканi, неуговтанi очi спалахнули. Вона держатиме умисне Саву при собi, ïм на злiсть буде Сава ïï любити, вiзьме ïï за жiнку, ïм на злiсть... на злiсть... Тiй старiй, скупiй воронi на злiсть i йому, Михайловi, що вдавав усе такого святого... Ïх не має нiщо обходити, що вiн ïï любить. Вона ïм усiм уже покаже, хто вона, особливо ж тiй старiй вiдьмi! I що вона ïй за тiтка? Має грошi й корови, мала полотна й мед, всiлякого рода збiжжя, а навiть не дивиться в той бiк, де проживають вони! Часом не мали в хатi й по кiлька день молока, кусня кулешi, а вона вдавала, що й не знає ïх. А ïï мати, Тетяна, ïï рiдна сестра! Але вона сього колись жалуватиме. Вона ïм колись покаже, аби вона так здорова. Має в сусiдньому селi тiтку, що розумiється на всяких зiллях i ворожбитствi; до неï пiде й виманить яке недобре зiлля. Нехай вони лише лишать ïï в супокою! Ïï й Саву... Чорний худий пес, що був недалеко хати присилений на мотузку, забрехав нараз завзято. Але вже у слiдуючiй хвилi приляг до землi, поволiкся кiлька крокiв покiрно вперед, опустив голову на простягненi переднi лапи й замахав живо хвостом, перемiняючи брехiт на втiшне скавулiння. Замовк. Се Сава надiйшов. Iшов скоро. Пiд пахою держав малий збиток. Вона скочила з мiсця i пiдбiгла проти нього. — Аж тепер, Саво? Чому так пiзно? — спитала нетерпливо й вирвала збиток з-пiд ремен. — Та що хочеш, мене затримували. Я мусив ще муки нажорнити, бо так старiй забаглося! — зайнявся вiн, обiймаючи ïï за шию.— Але зате принiс я тобi муки на кiлька кулеш. Можеш собi зараз зварити. I кусень сиру принiс тобi. Ти, вiдай, любиш сир, гм?..— Вiн усмiхнувся, а й вона розсмiялася, показавши при тiм прегарнi блискучi зуби. Вiдтак розвинула з листкiв сир, з'ïла жадiбно одну грудку, потiм занесла з мукою в хату й вернула знов до нього. За той час вiн усiв на призьбi й виймив iз-за ременя тютюн. Вона сiла близько нього й обвила рукою його шию. — Знаєш,— почала,— я думаю, що стариня буде сьогоднi там ночувати. Дивися, як пiзно! Коли досi не вернули, то певно вже не вернуть; там заночують. Лишися тут, i будемо говорити. Таж i так тримають тебе там цiлу днину у себе, мов собаку на ланцюгу. Що ти сьогоднi робив цiлу днину? — Косив. Цiлу днину був запряжений. — А що той робив? — Той? Вiн удає з себе великого господаря. Раз у раз дає науку й перестороги, як маю робити се або те, коли його не стане дома. — Коби вже раз забрався,— закинула, звернувши наново своï великi круглi очi на мiсяць.— Вiн так, як би наш нечистий, Саво. Я все гадаю, що вiд нього прийде нам нещастя. — Ай, нещастя! — глумився хлопець.— Хотiв би я знати, що вiн менi може зробити! — Вiн бунтує старих проти тебе. — I...? — Ти дурний, Саво. — Чому дурний? — Ти не видиш, як вiн пiдлещується старим... як iз очей тети бiжать потоки, а старий туй-туй що душi своєï за ним iз жалю не згубить? Ти гадаєш, що як вiн буде при вiйську, то вони будуть за ним менше банувати?6868 Я тобi кажу, за ним помандрує все з хати до мiста. Всi грошi, увесь дрiб i все. А ти будеш, як той дурень, що буде тут сидiти й за всiх робити. Ая, так воно буде. Будеш видiти, що так буде. — Так що ж менi дiяти? — Наперекiр, нiчого не робити. Ти так добрий ïх син, як i той другий! Ïï очi замигтiли злобним блиском, i вона почухалася всiма п'ятьма пальцями в голову. — Я на твоïм мiсцi й пальцем не кивнула б! Най би вже сварили! — То... так... не йде... не можна!..— вiдпер вiн здержливо.—Не йде, Рахiро! Онодi сказав менi тато: Хто не любить землi, той ïï не потребує мати! Се було тодi, коли говорили, щоб орати на озимину, а я не хотiв вiдвезти до направи плуга до коваля. Ïï очi горiли, як перше. — Але ти любиш землю, Саво! — сказала i притулилася близько до нього. — Ей, що там любиш! — вiдповiв вiн роздразнено.— Що значить чоловiк без землi? Те, що мiй батько... — хотiла було сказати, але не сказала Рахiра, а натомiсть поцiлувала його своïми повними теплими устами. — Ти будеш мати землю, Саво!—сказала.—Вас лише двоє синiв у тата й мами. Ти i Михайло. Тато не смiє одному все дати, а другому не дати нiчого. Не бiйся! Я тобi кажу, Саво, що не маєш чого боятися! Але як будеш дурним, будеш ïм усе лiзти пiд ноги, будеш раз у раз хилитися перед ними, грати в ïх трубу, то певно будуть тебе лякати й воробцем на плотi. Покажи ïм кулак, одному i другому. Будеш видiти, що воно зараз iнакше буде! Мене вже найгiрше тета злостить. Красна тета! — додала з неописаною погордою.— Вона мене найрадше в ложцi води втопила би за се, що ти мене любиш i до мене приходиш, правда? — Авжеж! — вiдповiв Сава.— Сьогоднi вчепилася мене, що я украв ïï велику сиву курку. Ти знаєш тоту... тоту...— й обоє пирснули нараз смiхом. — А ти? Вона зiгнулася, чигаючи, вперед нього i глянула йому в лице. — Ти, певно, перепудився... Вiн розсмiявся вимушено. — Перепудився? Я?.. Я сплюнув перед неï!—вiдповiв i перехрестився три рази.— Мене чiпається, ви? — кажу ïй.— Чи ви вже зовсiм розум стратили з жалю, що ваша дитинка йде до жовнiрiв? Вiдтворiть лiпше вашi очi й дивiться лiпше, куди лiтають половики! Спитайте раз Михайлика, а не все мене! Чому все мене? Чи я вам уже такий великий в очах стою? Бо ти все виносиш отiй гадюцi; ти злодiй, злодiй,— i почала кричати. Рахiра сховзлася, мов кiтка, перед ним на землю i втопила свiй погляд у його очi. — А ти, Саво? — спитала пiд час, коли коло ïï уст задрижало, а голос утратив свою звучнiсть. — Я? Я пiдняв кулак i погрозив ïй. Видите оцей кулак? — сказав я ïй.— Як скажете менi ще раз таке слово, то всуну вам його межи вiчi! Я ваших курей не крав,— казав я ïй,— а як ви видiли, що я крав, то було мене тодi схопити. Файна з вас мама, що називаєте сина злодiєм! I до Рахiри не маєте жодного права! Знаєте? Не приводьте мене до того, щоб я вам оце ще раз казав, бо буде зле! Я доста терплю вiд вас, що жалуєте менi й кусника хлiба! Чекайте, ще мало чекайте! — казав я.— Прийде ще колись час, що будете за мною скавулiти, але я анi не подивлюся в той бiк.— Не дочекаєш ти того, ти проклятий! — пищала вона.— Скорше буду на лавi лежати! Ти заженеш мене в сиру землю! Ти, злодiю, непотрiбе! —та й з тим луснула мене в лице... Ну, я не захотiв здiймати на неï руки, вона слаба, спорохнявiла, як старе дерево, та й тато надiйшов на те, i я побоявся, але був дуже лютий. На все мусить вона прийти, та стара, все мусить вона добачити, i вiдтак заводить крик на цiле село. А вiдтак надходить iще й той i починає пiпчити. Ой,— вирвалося нараз iз його уст нетерпливо,— як уже вони менi всi допiкають, як же допiкають! А все тi перестороги...— i вiн урвав нараз, спльовуючи вперед себе згiрдливо. — А що каже вуйко Iвон? Вiн мовчав хвильку, задивившися понуро вперед себе в землю. — Ну?.. — Ет, каже! — Та що? — Коби казав, а то вiн нiчого. Се гiрш усього! Його очi прийняли чудний вираз. Здавалося, що збiльшаються в льодово-зеленiм блиску, що стають такими, вiд яких доводиться страхатися. — Старий лиш один, що його я боюся! Вiн менi нiчого не каже! Мовчить! I, власне, тому, що мовчить, я його боюся! По словах не так страшно! Сьогоднi в'язав я з ним посторонки разом, i вiн за цiлий час не промовив одного слова. Аж страшно було! Але ще давнiше казав менi: Кинь Рахiру! Се грiх, що ти ïï любиш! Вона тобi сестра! Я не позволю, аби ти взяв ïï за жiнку! А як не послухаєш мене, то не слухай! Лише аби ти того потiм не жалував! I нiколи бiльше про те не говорив. Не можу знати, що вiн думає. Мама заводить на цiле обiйстя, а вiн мовчить. — Якби вiн був для тебе добрий, не заказував би тобi мене брати! — обiзвалася дiвчина, обнiмаючи поривисто обома руками його колiна.— Се грiх! — каже вiн,— i розсмiялася.— Чи вiн буде за нас покутувати, у пеклi горiти? А то не грiх, що вiн i тета цькують за нами та гонять за мною лихими словами, мов за нечистим? Чи я тобi ворог? Хто тебе бiльше любить, як я? Ти можеш вiд мене просити чого хочеш, я тобi все дам. Я тебе за одну курку не битиму й не клястиму. Я вкраду у жида мила, аби тобi випрати сорочку, а вона вiдкусила б собi скорше палець, чим вiднесла б кiлька крейцарiв iз дому. Вони тебе ненавидять, Саво, вони жалують тобi кусника хлiба, що береш у рот. Вони хотiли б лиш твоïх рук, твоєï працi, а бiльше нiчого, нiчого! Замовкла на хвильку. Вiн не обзивався. Мiж них неначе що уступило. Вона ждала, вiдтак завертiлась. Глянула на мiсяць, округ себе, глянула на нього. — Чому мала б я так говорити,— перебила нараз мовчання, що ставало неначе стiною межи ними,— якби воно не було так? Та я, власне, бачу, що воно так. Ти б мене завсiди слухав, Саво! — Слухаю,— сказав вiн. Сказав правду. Цiле його єство звернулося до неï. Була чимось сильнiшим вiд нього. Не боялася нiчого... Нiчого в свiтi. З тим було йому добре, хоч не здавав собi нiколи справи з того. I вiн не боявся, але вже з нею... ех... з нею... з нею!.. — Ми маємо багато ворогiв, Саво, навiть i в селi межи чужими людьми! — тягнула далi.— Ади, мого батька не шанують, бо його найшло нещастя, що мусив сидiти в кримiналi. Ми бiднi, не маємо нi грошей, нi поля. Навiть одноï худобини не маємо коло хати, лише он того чорного на мотузку, котрому голод з очей свiтить, i кiлька курок. Усi Ґазди вiдмовлятимуть твоєму татовi, аби ти не брав мене за жiнку. Се я знаю! Ну, а вже надто твоя мамочка! Несказанна ненависть заблисла в ïï очах, i звернулася в сторону, де мiж стемнiлими тепер городами бiлiлася сiльська хата його старинi. — А моя мама,— тягла дальше,— боïться тети, неначе ïï наймичка. Здається, полизала б ïï руки, якби вона до неï слово промовила. — Може, не вiзьмуть тебе до жовнiрiв, як уже Михайло пiде додому! — сказала по новiй хвилi короткого мовчання.— Тодi ми могли б побратися! — Скорше врубаю собi руку, нiж пiду до вiйська! — закинув вiн завзято.— Я не хочу до жовнiрiв. Ти гадаєш, що нi? Аби я мучився там через три роки дурно? Пощо й для кого? Нi, я не буду такий дурний, як iншi! Я нiкому нiчого не кажу, але я знаю, що зроблю. Вони ще не знають, хто такий Сава. Спустив голову вниз, а вiдтак пiдняв ïï трохи i глянув похмуро на мiсяць. Вiн жарiв i стояв недвижно на своïм мiсцi, здавалося, саме проти хати, щоб могли глядiти на нього. — Роби, що знаєш,— заохочувала вона його,— лише аби тобi було добре. Я тобi буду помагати. Як буде треба, то я пiду й у мiсто до Ч. Я там не заблуджу. Допитаюся, де буде треба; будеш видiти! Я не така дурна! I твоï старi знають, що я не така дурна! — додала спiвучим голосом.— Та й тому спекли би мене за те, що ти тримаєш зо мною. Але я тебе нiколи не покину,—говорила все пристраснiше,—нiколи, хоч би i мiй тато й моя мама убивали мене! Вона прилипла до нього, мов ласиця, а ïï блискучi, майже дикi очi впилися жадiбно в його блiдаве, нiжне обличчя. — Бог звiв нас докупи й судiльницi! — обiзвалася схвильованим пiвголосом.— Я буду таки твоя, Саво, щоб ти се знав! Воно йде дорого! Я все виджу! А вiдтак чому любиш ти мене, а не другу? Завсiди, коли я ось тут сиджу на призьбi, на ось тому мiсцi, i коли ворожу собi картами, падеш ти менi. I все стоïмо ми разом. I все стою я коло тебе. А коли ти на одному кiнцi, то я стою на другому, i нас щось в'яже... не знаю, як воно зветься, але се щось так, мов нитки, що ïх не видко. I коло нас стоïть багато людей... коло тебе бiльше, як коло мене, але ми все виходимо десь iз карт, iдемо окремою дорогою. Я ще не знаю, що нас веде,— сказала з задуманим, глибоким поглядом,— але нас веде щось, i ми пiдемо за тим, що нас веде, бо так нам стоïть у картах... Вiн дивився на неï розгорiлими очима, i у його умi кружало. Не думав нiчого ясного в тiй хвилi, не мав слiв i не шукав за ними. Але душа його хвилювала, мов ладилася впотемки до дiл, вiддiльне вiд розуму й волi, i зовсiм на свiй невидимий лад. Замкнула його уста й пiрнула у свою незглибиму атмосферу... — Тобi паде земля через мене,— тягнула пророчим голосом i з котячою м'якiстю дальше.— I в злому чи доброму, ми все разом. Ти гадаєш, се все пусте? А тамтого року, коли я на Андрiя несла воду в ротi з великоï керницi, щоб спекти пампух, знаєш? То собаки гавкали з твоєï сторони. Се була, може, i ваша стара Сойка, що в тiй хвилi вiщувала менi тебе, а моє серце сказало менi виразно: Сава буде твiй. Тодi зав'язала я перед брамою нитку, i прецiнь ти розiрвав нитку, як прийшов того вечора до нас... сказати менi, щоб я тебе не дожидала другого дня, бо тобi несподiвано випало ïхати з батьком до млина. Пригадуєш собi? А як я потiм лягла спати й пiд подушку засунула гребiнь, а чоло зв'язала поясом, з чого сниться той, кого мається дiстати за чоловiка, снився ти менi, Саво! А як я приступила до столу iз замкненими очима й витягнула один колос, аби видiти, чи мiй чоловiк буде багач чи бiдний,— вийшло, що вiн буде багач. Колос був iз зерном. Ти будеш багач, Саво, i будеш моïм багатим Ґаздою! О Саво, Саво! — кликнула все ще пiвголосом, iз сильною радiстю, що наплила раптово до ïï серця, i обняла обома руками, притягуючи бурливо до себе. Вiн почув себе дитиною, оголомшеним. Був воскои у ïï енергiчних руках, i вона вiдбирала йому весь розум i всю свiдомiсть його єства. Без неï чув себе опущеним i безпомiчним, а коли неначе виступала з себе так, як у тiй хвилi, пiддавався цiлковито властi ïï дикого, бездонного характеру. — Рахiрко! княгине моя! — прошептав зi сльозами в очах.— Не покидай мене! — Я не кидаю тебе... Чи я коли про се сказала? — вiдповiла зворушеним голосом.— Нашим ворогам усiм на злiсть! Най буде так, як ми хочемо! Ти слухай лише мене, а ми добудемо свого! — Я слухаю тебе! — Ти будеш перший Ґазда в селi, а я твоя газдиня! — Ти моя Ґаздиня!.. Чорний худий пес не мiг знайти собi мiсця коло своєï буди. Вертiвся, вставав, лягав, вiдтак пiдняв голову вгору i почав вити. В довгих здержуваних звуках i болiсно. Мiсяць стояв нерухомо на ясному небi, звертаючи своє розжарене обличчя повно до землi. Все потонуло в мовчаннi. Могутнє, мов царство, прокинулось воно, а в нiм заворушилось життя, нiме, незглибиме, i нечутними невидимими рухами покермувало будущими подiями слiпих на його iснування iстот... VI Настав жовтень. Небо звисало одною сiрою, мрячною масою над землею. Великий лiс, що задержався коло села, виглядав поважно i стурбовано, i лиш десь-не-десь дрижало замираюче пожовкле листя на чорному гiллi, зеленiлась якась витривала ростинка на землi, зрештою, лежали лиш грубi верстви обпалого листя у пнях дерев i панувала тиша... Над лiсом виглядало iнакше. Густi маси мряк, здавалося, лежали в лiнивих формах, у нiмiй боротьбi з чимось. Магiчна сила лiсу силувала ïх клубитися над його понурим верхом, мiж тим коли ïх тягнуло в далечiнь. I потяглися в далечiнь. У сумовитих неповторних постатях простяглися над голими стернистими полями, доки око сягало, одностайно, сiро, знiмаючися й упадаючи, неначеб шукали вiдповiдного мiсця, де б могли сформуватися в хмари. Так тягалися, блукаючи цiлими днями. Вiдтак згубилися, i на полях стало ще пустiше. Земля здавалася ще чорнiша й голiша, i мимоволi прокинулася туга. Тяжка, пригнiтаюча туга, що укладалася над усiм, гризлива туга, якоï сила остiльки зростала, оскiльки йшло до днини. Нiжний дощ росив безнастанно. Нечутно усувався з понуроï висоти, розкладав повiтря i розсiвав смуток холодною мокротою. Такого одного дня покинув Михайло своïх батькiв i свою землю. Сава лишився останньоï ночi перед його вiд'ïздом у сiльськiй хатi на вартi, а Михайло ночував iз родичами в бурдею. Мусив досвiта вирушати з батьком у мiсто, а мати рiшилася сим разом остатися до повороту батька при худобi i бджолах у полi. Останнiй вечiр хотiла перебути з сином. Плакала ненастанно. Раз у раз заглядала до його клуночка, чи все вложила йому, що постановила, чи чого б йому ще не потрiбно. А переконавшися за кожний раз, що все було так, як склала, почала турбуватися, що йому все вiдберуть у касарнi i при вступi до служби. Анi син, анi батько не могли ïï в тiм зглядi цiлковито успокоïти. Оба глядiли в будуче життя, як у нiч. Було для них зачинене. До того, володiло ними пересвiдчення, що у вiйську панувала над усе строгiсть. Безоглядна й безпощадна, одинока строгiсть. Раз у раз споглядала на сина, як виглядає. Неспокiйними очима вигрiбувала щось iз його обличчя. Вiдтак питала: — Чого тобi ще треба? Може, тобi чого треба? Вiн не вiдзивався. Його очi заходилися грубими слiзьми, i вiн вiдвертався вiд неï. Слова покидали його, одно по другiм губилися в його душi, i вiн нiмiв. Та проте нiколи не чув у собi стiльки вiдтiнкiв чуття, як тепер... Корiння його душi хиталося, а хвилями вривалося десь у бездоннiй якiйсь глибинi. Глухо, без лоскоту. Проти того никло все, що б не сказав. Та й не знав би, що сказати... — I не мордує нiкого, i не рiже, а мучиться, як той, що лежить у кровi! — сказала заплаканим голосом Марiя, коли вiн вийшов надвiр, а вона поралася iз снiданням сiрого поранку при свiтлi в бурдею. — Або то вже все? — вiдказав Iвонiка.— Кров страшна, але... ей боже!—махнув рукою й занiмiв. Не дорiс до того, що вiдчував i що в'язалося довкола нього й над ним невидимими тисячними ниточками... Насилу ïв Михайло снiдання. Горло було у нього мов зашите. Найрадше був би плакав, як мала дитина. Йому здавалося неможливим, зовсiм незрозумiлим, що мав уже зараз, за годину все покидати. Навiки, може, покидати... Бувало часто, що при вiйську вмирали. Навiть тато казали раз одному знайомому, що таке буває часто. А його тато не говорили нiколи чогось, що не було правдою. Старий Iвонiка здавався вiд усiх найбайдужнiшим. Сповняв свою звичайну працю. Обiйшов худобу, заглянув до бджiл. Обiйшов стоги, однак коли бачив себе на хвилину сам, стогнав тяжко. Щось, мов камiнь, лежало йому в мiзку, i вiн не мiг того усунути. Михайло йде! Поза тим не був в силi бiльше думати. Воно всисало в себе все iнше рухливе. Лишило лиш одно свiдоме: Михайло йде! Надворi зверталася до нього рiвна, чорна, землиста просторiнь i говорила тисячними очима i устами: Михайло йде! Все тхнуло тою свiдомiстю. Звисало в воздухах i в одностайнiй сiринi небес. Неспостережена трагедiя, що з'являлася всюди на невидимих пальцях щодня, прокинулася i на полях... Одно корiння виривалося й уривалося. Нечутно, невидиме, в супроводi глухого мовчання, без барв i голосних рухiв, в самiй щоденнiй одежi... Михайло вступив до стайнi. Там стояли його пишнi воли й одна корова з кривими рогами, що належала до Сави. Всi три штуки обернули лiниво голови за ним, дивилися й жували. Вiн обняв ïх за порядком за шию i притиснув до себе. Такi добрi звiрята... а мале теля, що було в малiй iз рiзок сплетенiй кучцi в одному кутi стайнi, скочило при його приближеннi на рiвнi ноги й витрiщилося на нього великими сполоханими очима... Що се мало таке бути? Вiн приступив до нього i хотiв його погладити, але воно вiдскочило з жахом вiд нього i глядiло за ним недвижне ще довго, хоч його вже давно не було в стайнi... — Тату, принесiть менi мою сопiвку, як прийдете другий раз до мене до касарнi! — просив вiн старого, вступаючи до хати.— Може, я коли заграю собi на нiй; тепер менi не хочеться якось ïï брати! Старому задрижало щось коло кутикiв уст, а Марiя прикрила долонею губи. Вона плакала нечутно, бо Iвонiка сварив ïï, що своïм плачем завдає синовi лиш жалю. — Що вже ти там, синку, награєш! — сказала здавленим голосом, уривано i силувалася всмiхнутися, та замiсть того вибухла голосним плачем. Усi плакали. Михайло приступив до неï. — Перестаньте, мамо,— сказав.— Менi й так серце каменем лежить. Перестаньте, мамо, та й бувайте здоровi! Взяв ïï руку й пiдвiв до уст. Вона цiлувала його раз по раз у голову i притискала до грудей. — Бувай здоров, Михайлику, бувай здоров! Не забувай за мамку; вона стара i слаба i може вмерти... Михайлику, прийди скоро назад, верни скоро-скоро... Не могла докiнчити. Плач знову прокинувся в горлi. — Я прийду, мамо, певно прийду, може, на рiздво... — Ой, прийди! — i махнула рукою. — Пришлiть пшеницi i приходiть! — А видиш? — зойкнула вона i розплакалася гiрким, розпучливим плачем. Iвонiка квапився. Мусили йти до сусiднього села пiхотою i тiльки звiдти мали сiдати на залiзницю. Вiдтак вийшли всi троє з бурдея. Нiжний, ледве замiтний дощ росив униз, i маси мряки звисали над землею. Далеко вокруги тягнулися стернi, i великi громади кавок6969 кружляли у воздусi, випочиваючи вiд часу до часу на гiллi дерев малого лiска, приналежного до бурдея, або i на самiм бурдею. Михайло оглянувся ще раз. Його око огорнуло ще раз цiлу просторiнь, що розкинулася перед його зором, i прощався несвiдомо з нею. Так часто обробляв ïï плугом, знав так докладно, де була плодовита й товста, а де вогка й болотиста. Там пишалася рiк-рiчно перед ним у покiрнiй гордостi пшениця, а там рiс овес, а тут, недалеко бурдея, простяглеся майже щороку бiле море цвiтiв гречки, а тут, направо, зеленiла конюшина, а там, далi, шелестiла тайком кукурудза, i все так тягнулося всюди на вiдмiну, i лише що сей кусень поля належав сьому, а той тому. — Бувайте здоровi, мамцю, бувайте здоровi! — звернувся ще раз до матерi. Вiн зняв капелюх iз голови i поцiлував ïï востаннє в руку. Пiшов... Мряка уклалася мiж них. Мати стояла ще довго коло бурдея i дивилася за чимсь. Не рухалася. Одягнена майже вся бiло, здавалося, перемiнялася в якийсь бiлявий стовп i, перейнята самим болем, мала розiйтись з iмлою... — В сирiтство iдеш...— шептали ïï уста,— в сирiтство... а нас лишаєш старими сиротами... Повторяла се майже несвiдомо, ïï слiзьми затемненi очi супроводжали сина чимраз далi й далi, а вiдтак, немов оловом обтяжена, вернула сама назад. Тижнi минали, нiм олово i сльози опустили ïï... Вiн оглядався ще кiлька разiв назад. Бурдей виглядав здалеку, мов земляний горбок з двома скляними очима. Вiдтак спинився його зiр на сусiдньому лiску, перед котрим злякалась була свого часу Анна. Вiн лежав темний i тихий. Здавалося, глядить прямо на нього... Несказанний жаль огорнув його в тiй хвилi. Неповздержна, дика туга... був би ревнув уголос... Чи за тою темною шматиною лiсу, що дивилася за ним невидимими очима? Не знав. Не знав i не думав над тим. Був у тiй хвилi далеко вiд усього зверхнього й був темний... Iвонiка оглянувся. — Мама все ще стоïть там? — спитав коротко, здавленим голосом. — Мама?..— вiдповiв здивовано.— Нi, пiшла вже!.. — Бо ти оглядаєшся... Хлопець змiшався. — Я подивився лише! — сказав. Вiдтак, мовби повернув звiдки думками, поступив твердим, свiдомим кроком i зрiвнявся з батьком. Занiмiли i прямували квапною ходою до села. Iвонiка засунув свiй великий нефоремний капелюх низько на чоло, а очi хлопця прощалися востаннє з усiм, що минали. Минаючи хату Докiï, побачили всiх на дворi. Старий Петро поïв пишну, кокетливу Шагу, Василь — худобу, а Докiя годувала дрiб. — Уже в дорозi? — кликнув до них Петро. — Щасливоï дороги й щасливо вертайте! Станули i привiталися. I Докiя приступила до малого гурту. — Вже! — вiдповiв Михайло. — I що ж робити? — сказав Iвонiка. — Не журися, мой! — кликнув веселим голосом старий Петро.— Там щось побачиш i навчишся дене що! Ей, коби я був такий, як ти, молодий i здоровий... гей, гей! Вiн говорив так голосно i дзвiнко, так виразно, що його слова летiли далеко, а з його голосу била геройська неустрашимiсть i вiдвага. Вiдтак засунув капелюх набiк i луснув iз батога. — Що, синку, — спитала його Докiя ласкаво, — ти смутний, правда? Пiдняла чоло вгору, похитала жалiсно головою й зiтхнула глибоко. Вона згадала в тiй хвилi свою Парасинку, що опустила ïï хату й пiшла за чоловiком, i стару Марiю. — А що мамка робить? — спитала зажурено. — Ай, мама...— вiдповiв Михайло й махнув рукою, не докiнчивши речення. — Так, так! — вмiшався Василь (на диво тверезий), потакуючи.— Се вже наша доля така! Чоловiк виносить свою силу i своï днi, як на собачий ярмарок. Нiхто не журиться тим, як вiн верне назад. А Николайка знали ви? Ви його знали! I вiн радо йшов до вiйська, а що з ним сталося? Вiн був буршем7070 в одного лейтнанта. Мав ще лиш кiлька мiсяцiв служити i мав iти якось на вiсiм день на вiдпустку додому. Так як завтра мав iти. Робив лад у хатi, але то було влiтi надвечором, i було ще видно, сонце ще лиш зайшло. Робив лад у хатi, щоб усе стояло на мiсцi, як пан любив, бо вiн був чемний хлопець, i лейтнант любив його. Другий вояк, що чекав з якоюсь книжкою на лейтнанта в покою, взяв до рук револьвер, що лежав на столику, й оглядав його. Лиши револьвер,— каже йому Николайко,— бо вiн набитий! Та що, що набитий? — каже той. Що? Дурню! Може вистрiлити! А ти як гадаєш, що я не вмiю набитого револьвера в руках тримати? Оце сказав. I як лише сказав, а револьвер гримнув, i Николайко лежав уже готовий. — Господи! Господи! — зойкнула Докiя й заломила руки. Всi iншi свиснули крiзь зуби, а Михайло поблiд. — На, маєш, так приходить смерть! Але вона йому вже здавна стояла за плечима. — Та й на мiсцi застрiлив його? — крикнув Петро. — Нi, не застрiлив; поцiлив у клуб! Вiн лежав, пiдпливаючи кров'ю. Цiлий покiй закрасив кров'ю, i громада людей збiглась зараз, бо то було при дорозi. Той лейтнант мешкав при дорозi. Менi показували ту хату. Я видiв ту хату. Висока панська камениця з великими довгими вiкнами. — А вiдтак? — Вiдтак?.. Лежав кiлька мiсяцiв у шпиталi, вимучився, сарака7171, бо йому не могли витягнути кулi. А вiн був такий здоровий i мiцний хлопець, саме такий, як Михайло. Акурат, як Михайло. Аж вилисiв вiдтак. У шпиталi. Борода йому виросла аж по груди, отак... А накiнцi випустили його цiлком на волю. Два жовнiри пiдвезли його додому. — Ото мала його мамка потiху, як увидiла його такого! — майже заспiвала з жалю Докiя, похитавши, як перше, головою. — Мала... — А тато, сарака?..— закинув Петро. — Тато?.. Тато, кажуть, так плакав, що гадали, що минеться7272. Нiчого не знали. Вiн не мiг писати. Вони писали до нього два рази, але вiн не вiдписував. Та й що мав писати? — Йому вже все одно було...— сказав Петро з легким усмiхом i далеко сягаючим тоном. — А його тато був багатий Ґазда! Мав поле, мав худобу, вiвцi... — Яким чоловiк iде, то знає, але як поверне, то не знає! — обiзвалася знов турботно Докiя.— Се лиш бог знає! — Се лиш бог знає! — повторили iншi всумiш.— Се лиш бог знає! Вони всi любили й поважали Михайла i цiкавилися щиро його долею. Тепер кожне глянуло на молодого хлопця зi спiвчуттям. Вiн стояв он тут нерiшимий i оглядав то свiй клуночок, то товарину. — Ти уважай, синку, як будеш брати яку стрiльбу в руки, аби, не дай господи, не лучилося тобi яке нещастя. Нiколи не можна знати, звiдки воно приходить! — остерiгала поважно Докiя. — Вiн обережний! — обiзвався нараз Iвонiка, що мовчав досi уперто. — Вiн дуже обережний... — Я того не боюся! — вiдповiв Михайло, насилу усмiхаючися. — Я якщо не мушу, то й нiколи не взяв би стрiльби до руки. — Нi, ти мiй паничику, се вже я знаю! — гукнув весело старий Петро.— Я знаю, що ти убиваєш зайцi буком! — А то, може, не добре? — вiдповiв, усмiхаючися, хлопець.— Менi не треба нi пороху, нi шроту!7373 Я таки зроду не любив стрiльби! Стрiльби чи там пiстоля уникав я з дитинства. Воно скрите й небезпечне, мов нечисте. — Ой правду кажеш; ой бiгме, що правду кажеш! — притакнула Докiя. — Ну, але тепер ходiм! — обiзвався твердо й рiзко Iвонiка.— Час не стоïть. Вiн був глибоко зворушений розмовою знакомих, але не зраджував себе. До того було йому дуже прикро, що зайшли в таку розмову перед Михайлом. Вiдчував, як хлопець в'янув пiд враженням оповiдання. — Нi, нi, не стоïть! — кликнули всi троє в один голос. Вiдтак стиснули мужчини Михайловi руку, бажаючи йому щастя й здоров'я на дорогу i на будуче, а Докiя, котру Михайло поцiлував у руку, поблагословила його. — Дай тобi, боже, добрих днiв i доленьки доброï. Не забувай, синку, за нас та справуйся добре! Добре тобi буде! Доброму всюди добре! Тужити — не тужи, синку, бо однаково треба свiй час вiдслужити. Не бануй за хатою, а на рiздво приходь. Ми пшеницi наваримо, паляниць напечемо. Приходь коляду доколядувати! — Та не фудулися вже дуже, як вернеш капралом! — пiдкинув давнiшим веселим тоном Петро.— Вертай та почастуй дома доброю горiвкою. Тато при-лагодить. Будемо пити так, що нам у головi шумiтиме. Не бiйся, все буде добре! Все минеться! Як минали панський двiр, Анна стояла коло брами. Стояла висока, рiвна й поважна, мов статуя. Ïï обличчя було блiдаве, а очi глядiли мов iз другого свiту на батька й сина. Оба поздоровили ïï, а вона вiдклонилась низенько. Цiлу душу вложила несвiдомо в сiй хвилi у поклiн... Прямуючи до великоï одинокоï корчми пiд лiсом, що становила граничну точку межи двома селами i все була переповнена гiстьми, здибали напроти себе Саву. Вiн iшов повiльним кроком. Ледве волiкся. Закинув руки на плечi, а голову спустив, як звичайно, вниз. — Ти не коло хати? — спитав його Iвонiка. — Я ходив до Мендля по тютюнi — вiдповiв звiтливо.— Хати не вкраде нiхто! У Мендля ждуть на тебе другi рекрути! — звернувся до Михайла.— Пiдете разом; бувай здоров! — Бувай здоров, та й давай позiр7474 на все! — просив його Михайло, простягаючи до нього руку. — Давай ти позiр! — вiдповiв йому Сава, зсуваючи уперто капелюх набiк.— Ти тепер iдеш межи Ґудзики! Я маю ще час! — Iди до мами; вони самi,—радив батько.—Будуть плакати! — Нехай ïх тi потiшають, що ïх сьогоднi нагодували! — вiдповiв вiн, роздувши губи, i обернувся до них плечима. — Нещастя з тим хлопцем! — сказав Iвонiка, зiтхаючи.— Нi в чiм йому не догода! Мама лишила йому ïду — се я знаю! — Не докоряйте йому, тату, вiн ще дурний i не буде все такий! — уступився за брата Михайло. Був розжалений до глибини душi, особливо ж по стрiчi з Анною, i був би рад бачити все в мирi, тим бiльше, що розставався з рiднею i окруженням на довгий час. Старий усмiхнувся болiсно. — Хто йому рад бiльше добра, як я? Вiн добрий, я знаю! I чому не мав би бути добрий? — Добрий, але обмотаний циганськими вговорюваннями! — вiдповiв Михайло.— Нехай ночує з мамою в хатi на горi, а ви вже самi пересипляйте в бурдею! Як буде сам на полi, буде все до неï забiгати. А йому ще не час думати про весiлля! Замовкли. Звiльна й мовчазно вийшли на горбок, де стояв найважнiший у селi будинок — корчма,— i злучилися з iншими рекрутами. Пiвгодини пiзнiше вирушило коло вiсiмнадцять мужчин i кiлька жiнок iз пропiнацiï7575 i звернулися на широкий гостинець, що вiв до самоï залiзничноï станцiï. Рекрути, побравшися по двоє-троє за шиï, йшли, бiльша половина з них до крайностi розжалена i помимо вчасноï пори вже добре пiдохочена, неправильно, широкими кроками вперед, i вигребуючи з себе голосом увесь запас своïх почувань i запас свого дотеперiшнього життя... Спiвали пiснi... За ними йшли батьки, а цiлком наостанку кiлька матерiв... Се були вдовицi, що йшли. Трималися, мов голуби, вкупi. На своïх плечах несли малi скриньки або клуночки синiв. Нарiкали голосно на свою сирiтську долю й говорили журливо про тяжкi днi, що ожидали ïх без синiв у недалекому вже часi. Одна, заливаючися гiркими сльозами, спiвала... Надвечiр згубилася десь мряка, i густий дощ спустився на землю. Падав тихо й заповiдав сльоту... Ворони стрясали зжурено чорне своє пiр'я, а над полями розстелилася цiлковита пустка. Малий сусiднiй лiсок, що визвiрювався неустанно на рiвнину села своïми темними очима, закутався в миготливу тишину i ждав... VII Iз приходом до мiста зайшла в Михайлi змiна. Погоня й надмiрний натовп, поспiх i незвичайна рухливiсть та машинальнiсть мiста натхнули смертельною блiдiстю й знесиллям його душу, звиклу до супокою i ритму, спорiднену з природою. Проста й некультурна, якою була, вiдчувала лише болiсно разючу рiзницю мiж лагiднiстю й незамiтнiстю рухiв природи i безоглядним воруханням тут. Оцього свiту, що вдарив його тепер, мов могутня хвиля, вiн не розумiв. Та замiсть того тиснулися перед його душу тихi широкi поля, великi лагiднi очi полишених його звiрiв, якi глядять заодно створеними дверми за ним... малий бурдей посеред великоï самотностi i коло нього похилена мати... Плаче... З рiзноманiтного руху мiста виринула в його душi туга за домом... туга, що волiклася, що висисала його, що безгомiнно пристала до нього... На вид великоï касарнi стануло його серце в бiгу. Отже, тут. Щось замерзло в ньому. Вiдтак проломило собi дорогу неясне почуття: ось тут має вiн стати iншим... Коли Iвонiка, йдучи так само мовчки, як його син (бо що ж було говорити?), побачив на подвiр'ï касарнi стiльки рекрутiв i iнших жовнiрiв, збудилася в нiм самосвiдомiсть. Вiн звернувся до Михайла i сказав: — Дивися, Михайле, се все з цари!7676 Пiзнiше стратив те почуття й почув себе дрiбним i маловажним. До вечора остався Iвонiка коло касарнi. Вечiр мусив вiдходити. Син поцiлував його мовчки в руку i сказав лише два слова: — Кланяйтеся мамi... А старий поцiлував його побожно в голову i буркнув жорстким, змiненим голосом: — Пильнуйся, Михайле, я знов прийду! Вiдтак пiшов. Малий, незначний, убого одягнений, так вийшов iз високоï касарняноï брами. В тих грубих мурах полишив своє все. Чув. Нiс додому двоє старих рук i хору душу, що квилила... Вiн, стара мати й земля — осиротiли... Надвечiр упився проти звичаю так сильно, що коли прийшов до одного знайомого мiщанина на нiч i той спитав про сина, вiн не був в силi вiдповiсти й лише махнув розпучливо рукою. Випросивши собi один закуток у сiнях, зiрвав диким рухом iз себе кожух, шпурнув на землю i кинувся сам на нього. Пiзнiше зачулося якесь уривне хлипання, що подобало бiльше на звiрячi, як на людськi звуки... Чорнi, покривленi, мозолистi пальцi рили в волоссi, i вiд часу до часу чувся стукiт або радше глухе ударювання голови об стiну. Вiдтак тихо. У сумрацi другого поранку спiшилася незугарне одягнена постать, оперезана вузьким ремiнцем, самiтним гостинцем поквапне вперед. Вiдтак пустилася в поля. Все направцi, через шанцi й межi, через стерню, чимраз глибше в поле й у лiс. Був се Iвонiка. Зi сходом сонця мусив бути дома. Так заповiв свiй поворот, i там ожидало його все... Тижнi минали, як Михайло покинув свою землю. Не мiг звикнути до машинальностi касарняного життя. Те, чого ждали вiд нього, сповняв так тяжко! Воно було жорстоке й деспотичне й не мало нiчого спiльного з вимогами землi, якiй вiддавав досi неподiльно всi своï молодi сили. Його душа, звикла до простоти i ясностi, обтовклася i ранилася тут о тисячнi незрозумiлi йому якiсь вимоги i явища — i кривавилася ненастанно. Чи мало все так бути? Iнстинктивно вiдчував рани, якi мало завдати йому оце життя. Звiдки? Ким? Чому? Вiн сього не розумiв, однак вiдчував, хоч i неясно. Тут, i немов за одним разом, вiдчув, що на нього був звернений звiдкись якийсь набiй, що на нього чигала якась небезпека. Строгiсть, що панувала тут i давила все, виблискувалася проти нього щохвилi, мов гострий, блискучий нiж... А його бiдний тато i його бiдна мама дома? А Анна? Кидався за сопiвкою i вигравав на нiй. Сумнi, протяжнi мелодiï, що видобував ïх iз дрiбонького iнструмента, приволiкали знайомi образи перед його смутну душу. Йому здавалося, що находиться знов на своïх полях, сидить знов на жолобi в стайнi при своïх волах, яких очi зверненi на нього, а вони самi спокiйно жують,— i вiн чує ïх сильний, теплий вiддих... Тодi розплакувався, мов дитина... Деякi з його камратiв смiялися й говорили, що спочатку все буває смутно, але пiзнiше привикається до всього. Вiн не привикав. Вiн губив себе. В ньому не держалося купи те, що трималося там, на полях, тiсно при нiм. Вiн ступав боязко й незугарне, бо не смiв ступати своєю ходою, а його рухи були неповоротнi й несмiливi, бо не були його рухами. Одiж, яку носив тепер, вiдiбрала йому всю певнiсть. I звiдки мав би ïï вiдтак узяти? З хвилею, як покинув свою землю, покинула його i свiдомiсть своєï вартостi. Вiн прийшов сюди, аби стати чимось iншим. Тихо й незамiтно вiдiгралася з ним буденна трагедiя. Обставини, в якi увiйшов, гризли його, мов iржа, i вганяли в розпуку. Одного дня зiрвалася в нiм дика думка — здезертирувати. Геть! — все одно куди — лиш геть звiдси. До Молдави або до Бессарабiï — куди-небудь, лиш поза оцi грубi зимнi мури, лиш геть вiд тих невидимих страшних оковiв, що в'язали його, мов тяжкого в'язня. Туга за рiднею впивалася в нього тисячними устами i зростала до невидимого вихру. До того, не розумiв мови тих, що давали накази... Притiм не все вмiв сповняти ïхню волю,— ось i за те його не раз строго карали. Найбiльше терпiв вiд грубостi нижчоï шаржi7777, брутальнiсть якоï переходила часто у звiрськiсть. I нiкого не було тут, кому б мiг був повiрити свiй жаль. I на що, врештi, жалуватися? Був лагiдноï i боязливоï вдачi, що уникала й боялася всяких голоснiших вибухiв i волiла терпiти, чим викликувати дальшi наслiдки. Лиш один розумiв його. Але той один був далеко вiд нього. Се ж був той старий, на слова скупий, на вид незначний чоловiк, там далеко на полях, з предивно нiжним почуттям i добротливо несмiливим серцем. Мов бiлi меви7878, так лiтали його тужнi думки крiзь тиху широку рiвнину до молодого сина. Що вiн робив? Що робив у тiй, а що в оцiй годинi? Що вiн поробляв, як палив свiтло в своïй дрiбнiй хатинi i в однiм ïï малiм закутку теребив мовчки кукурудзу? Чи не голодував, чи привик уже? Якi були там люди для нього? Терпiв неначе разом iз ним, вiдчував його тугу за домом, що його гризла, i був у ненастаннiй, несказаннiй тривозi о його життя-буття. До того, терпiв мовчки. Марiйка не смiла про те знати; була б попросту впала в розпуку; вона була хоровита й передчасно постарiла, i коли вже була така його доля, що син мав прожити два чи три роки далеко вiд дому, то треба було вже пiддатися неминучому й терпiти. Вiн потiшав ïï все, що поведе ïï влiтi на ярмарок на Петра до мiста, до сина. I материна душа звернула своï очi на той день, мов на спасення. Лише мусила ще ждати. Ще мало минути багато тижнiв i днiв, вона мала переплакати ще не одну сльозоньку, заким мав настати той день, Терпiла на свiй лад. Мала його в кожнiй хвилинi дня перед душею. Бачила його замученого, збiдованого, бачила, що задурно терпить, що ненастанно голодує. За кожним разом, як пекла хлiб, приповiдала: Синку мiй добрий, хто за тебе дбає? Твоя мамка далеко, а ти десь голоден! Ади, який хлiбець вдався, а ти з голоду умлiваєш! Вiдтак заливалася слiзьми й замовкала. Дальшi слова губилися десь у горлi й перемiнялися в глухий жаль. Коли Сава був жорстокий i упертий i не виконував зараз ïï приказiв, нарiкала: Приятель пiшов, а ворог лишився. Чого гризеш моє серце? Ой, нема тебе, Михайлику, нема! Ти пiшов, а з тобою й добра годинонька пiшла! Але прийде лiто, я пiду до тебе! Хоч поплачу перед тобою! Все вiдкладала на той день... ждала того дня... неначе великого свята... Але вiн не мiг дожидати таких днiв. Його син тратився там поволi... Одного разу мав Iвонiка ось який сон. Напiвутiшний, напiвжалiбний брехiт староï суки Сойки, брехiт, що зворушував сильно, спонукав його виглянути з бурдея надвiр. Що тут дiялося? Крутився хтось коло бурдея, щоб викрасти його бурих? Нiч була ясна, саме добре видко... а бурдей лежав сам серед пiль, мов гриб. Он там за сусiднiм лiсом лежало село злодiïв та шибеникiв... про шкоду не тяжко... Звернувся вперед до стайнi й найшов усе в порядку. Товар лежав сплячи, а й Сава лежав на постелi коло волiв, де спав звичайно Михайло, i спав мiцно. Вiн вийшов зi стайнi. Дивиться, видить: усе поле, як лише око далеко сягало, було прибране цвiтучою гречкою. Виглядало, неначе перед ним розстелилося море бiлiсiнького цвiту. Однак чудно. Тут, i там, i он там здiймалось червоне полум'я жадiбними язиками з землi й кидало жарiючим свiтлом на бiлоцвiтну рiвнину далеко вокруги. Вiн злякався й хотiв кликати помочi. Нараз опинився звiдкись перед ним Михайло. Стояв перед ним просто, як свiчка. Руки звисали безсильно. Чорний сердак, розщiплений на грудях, показував бiлу сорочку. Мовчки глядiв на батька трохи зависоке пiднятою головою, зломаним скляним зором i смертельно блiдим лицем. — Михайле, се ти? — крикнув вiн, утiшний, до нього.— Звiдки взявся ти тут? Син не вiдповiв. З полум'я зробився дим, а радше димовi гадюки. Кинулися за хлопцем, а одна склубилася i зап'ялася до його грудей. — Що се? — крикнув з невимовним переляком батько.— Що се? Син мовчав дальше, тим самим скляним поглядом позираючи на батька, а коли старий у смертельному переполосi кинувся на сина, щоб його потягнути за собою, сей упав на нього, мов тяжка фiгура з глини, i поломився в кавалки... Збудився... Серце товклося йому в грудях до розпуки, i вiн тяжко дихав. Трясся, мов у пропасницi, i перехрестився, прошептав скоро Отче наш. Се був сон. Слава богу, слава богу! Але що за тяжкий, недобрий сонi Вiн лежав зовсiм стомлений, зовсiм змучений, мов по раптово сповненiй тяжкiй фiзичнiй та несподiванiй працi... Лежав... мов спочивав... Вiдтак, по упливi кiлькох довгих, важких хвиль, пiднявся iз своєï постелi. Вiн ночував сам у бурдею. Пiднявся i приступив непевним кроком до дверей, створив ïх i виглянув надвiр. Мусив бачити, що там дiялося пiд голим небом... Нiч була преясна й зимна. Небо неописаноï глибини замикало безгомiнно мовчаливу, порожню рiвнину. Сусiднiй лiс лежав напроти i витрiщався, як звичайно, тихо, чигаючи на поля... Далеко з села, здавалось, доходило хвилюючим пасмом тихе, здавлене скавулiння якоïсь собаки через поля. Воно тривало кiлька хвиль, а вiдтак розiйшлося в тишинi ночi, i цiлковита соннiсть, здавалося, обгорнула все навкруги. Дрож пройшла його тiлом. Вернувся до бурдея. Перехрестившися ще раз, лiг назад у постiль, але вже не спав. Лежав нерухомо. Нiч була така ясна й така тиха, а страшний сон стояв йому незмiнне перед душею. Се був кривавий сон. Михайло виглядав як труп. О боже, боже, труп! Вiн застогнав iз остраху. Його мусило зустрiнути щось недобре, i вiн думав про батька й тужив за ним... Його серце стиснулося раптовим, перекипаючим болем, i гарячi сльози залили його очi... Михайло, Михайле! — кричало щось у самiтнiй його душi.—Що вiн там дiяв? Що вiн там дiяв, такий самий, чужий, мiж чужими й у чужому мiстi?.. I гарячi сльози котилися чимраз густiше й густiше по його лицi. Тут вiн мiг плакати. Нiхто сього не бачив. Марiйка ночувала в сiльськiй хатi, а Сава спав у стайнi при худобi. Вiн розумiвся на снах, i вони нiколи не заводили його. Сам бог говорив ними. Бо й звiдки бралися б вони? Лише в них треба входити й розбирати так, як грудку землi, аби знати, що вони промовляють... Докiя зналася на снах, але й вiн знався на них. Полум'я значило вiдомiсть. Дим — зла новина, а що дим клубився гадюкою до хлопця — означало лихi люди. Вигляд хлопця свiдчив виразно про хоробу або про велику гризоту... Ой! — кликнув знов гiркий голос у нiм.— Уже останнiй раз, як я ходив до нього (бачився з ним тодi лиш кiлька коротеньких хвилин, бо вiн саме мав вирушити на якийсь марш), вже тодi жалувався вiн на одного капрала, що йому нi за се нi за те, а особливо ж при вправi Niеdег7979 садив кулаком межи очi. Певно, було там знов щось нового... I чорним роєм пiдсувалися йому рiзнi болючi думки до ума, напливали здогади на душу й мучили. В тишинi й самiтностi родилися рiзнi пригоди в його мiзку, i вiн бачив свойого сина в найнеможливiших положеннях. Раз мучив i бив його капрал; другий раз сидiв вiн у шпангах8080. Раз сидiв знов у гарнiзоновому арештi, а раз виглядав зголоджений i змордований i викликував жалiбним голосом тата й маму. Iншим разом знов марширував iз iншими далеко в зовсiм не знану мiсцевiсть, i впав iз високого мосту в багно, й був би там задушився в болотi, саме як лучилося братовi сiльського вартiвника Пентелея... Грубi каплi поту виступили йому на чоло i зiсувались на скроню. Вiн зiтхав тяжко, майже голосно... Все буде, як бог схоче! Все виходило наостанку так, як правила божа воля. Все пливло вiд нього... Прошептав удруге впiвголос iз найщирiшою побожнiстю Отче наш i примкнув очi... Зовсiм ясна, виразна постанова очутилася нараз в його душi. Вiн пiде завтра зараз досвiта до сина. Зовсiм напевно. Повторяв се собi в душi, воно видалося йому великим добутком i чимраз бiльше мiцнiло. Коби лиш борше по пiвночi. А може, вона вже й минула? Мав три милi йти пiхотою, тому мусив збиратися зараз по пiвночi, аби враз iз дниною станути коло касарнi, бо ану ж хлопець буде мусити де знов iти на марш?.. При бурдею не було дробу, i через те не мiг когут пiянням означити пiвночi. Але вiн i сам пiзнає по ночi, котрий буде час. По пiвночi блiднiють зорi, настає сумерк, мов надвечiр'я прокидається, а потiм розвиднюється чимраз бiльше. Вiн устав iз постелi й вийшов наново, схилившися в низеньких дверях пивничноï хатини, надвiр. Страшлива тишина зустрiла його. Нiч процвiтала далеко-широко ще так вповнi i свiжо, так сильно, небо було таке засiяне зорями, неначе саме тепер творилося там щастя i блукало зористим небом. Мусило бути саме перед пiвнiччю. Перед пiвнiччю! Щось могутнє зайняло його роздратовану душу. Зовсiм неясно, майже несвiдомо почув себе в бурдею, мов мушка пiд листком, слабим та безпомiчним... Навпомацки звернулися якiсь iнстинкти в нiм у безконечнiсть... Як страшно мовчала природа в тiй хвилi! Волосся дубом ставало в тiй брутальнiй тишинi — а вона не була мертва... Нiмiв у думках. Його розпука десь згубилася, потонула, зiллялася в щось, що своєю силою аж гнобило, i вiн, мов п'яний, поплентався назад у глибiнь бурдея. Але ледве що минула пiвнiч, устав, узяв довгий, кривий бук у руки й пiшов до стайнi. Там збудив Саву. — Саво, синку! — сказав тривожним шепотом.— Я йду до мiста, до Михайла! Уважай на худобу та на бурдей! Переляканий Сава протер очi. — Що вам бог дав? Вчора ж не казали ви ще нiчого! — вiдповiв заспаний. — Та що з того, що не казав? Так прийшло, що мушу йти. Я боюся, що з ним лучилося щось недобре! — Та що мало б йому статися? — обiзвався хлопець неохотно, запалюючи маленьку лiхтарню i освiчуючи нею батька. — Вiн менi недобре снився! Та й ти не знаєш. Як кого має що найти, то най вiн i дверi зачинить, то, воно до нього прийде. Iнший хотiв би, аби воно прийшло, а воно не прийде, а до iншого прийде само й застукає просто в дверi! — Ет! Ви вигадали щось таке, тату! Iдiть та лягайте спати! Тепер лиш що пiвнiч минула! Куди вам iти в мiсто? — Нi, сину, я таки пiду! Старий стояв при своïм. — Не кажи мамi нiчого, що вiн менi недобре снився... та й уважай... Пiшов. Iшов справдi окриленим кроком. Не довго тривало, як перейшов поля, що дiлили його вiд його сiльськоï хати. Витривалий, мов лiсна звiрина, був загартований проти всяких утяжливостей непогоди й мав ноги, мов олень. Вступив i до Марiйки, збудив ïï. Вона злякалася. — Що там такого? — спитала перестрашена й заспана, шукаючи за клямкою вiд дверей, щоб ïх створити. — Нiчого! — вiдповiв.— Я вибрався до Михайла та й поступив, може, передаси що для нього?.. — А чому ж ви менi се вчора не сказали? — кликнула, як Сава, зчудовано, а заразом докiрливо.— Та- же було менi вчора сказати! — Вчора не сказав, бо не знав сам напевно. А тепер не гайся, давай, як що маєш! — Квапив. Про сон, що гриз його ненастанно та гнав вперед, мов огонь, мовчав, мов нiмий. Не був би нi за що в свiтi спiмнув ïй про нього. Вона засвiтила свiтло, почала нарiкати, а притiм нишпорила по всiх полицях, щоб зiбрати щось доброго для свойого любчика. Дала масла, сиру, дещо iншого й мамалиҐу, яку, бог знає чому, увечiр зварила й прилагодила на полицi. — Так, як би знала! — говорила раз по раз.— Так, як би знала. А я була вже така втомлена! — тягнула дальше одностайно.— Ледве на ногах держалася! Я носила вчора ввечiр воду звiдти, з гирла, з великоï керницi, хочу завтра прати. Та й так погадала собi: Ей, зварю я ще одну мамаличку, може, буде треба, най буде! Та й дивiться, як воно склалося! Михайлик буде ïï ïсти! Я ïï для нього зварила! Се воно вже так мало бути! —подумав собi Iвонiка поважно. Вiдтак помiг ïй вложити все в один старий мiшок. Взяв на себе киптар, поверх того старий сердак, скрутив iз соломи посторонок, обперезався ним i, засунувши на голову стару високу шапку, перехрестився, закинув мiшок на плечi i, взявши бук у руки, пiшов. Ледве що мож було замiтити, як день присунувся крiзь лiнивий сумрак. Лежав такий здавлений i тяжкий, такий сiрий, мов смуток над землею. Але враз iз дниною станув i Iвонiка при тихiй касарнякiй брамi. Було щастя, що прийшов. Так се вiдчув. По-перше, син був хорий, а по-друге, звiрився йому, гiрко жалуючись, що хоче дезертирувати. Не мiг тут витримати. Дальше нi. Радше волiв утекти до Молдави або до Бессарабiï, волiв не бачити нi батька, нi матерi, не бачити бiльше i свого села, нiж терпiти тут тяжкi муки i зносити збиткування. Не хоче нiчого бiльше, лише геть i геть. Се добре, що батько прийшов, вiн день i нiч думав об тiм, аби батько прийшов до нього, очiкував його. Слава богу, що прийшов... Вiн писав додому лист, чи тато не одержав того листа? Нi! А вiн казав написати лист. Натискав, аби лист якнайскорше вiдiслано... Кiлька крапельок поту виступило на чолi батька. Отже, так рiч малася. На тiм усiм було щось. На тiм, що його привело сюди... Вiн уже вiд тижня хорий на горло, — оповiдав син дальше, — мельдувався8181 хорий, але лiкар, що оглядав його, казав, що йому нiчого не хибує i нехай вертає назад до служби. А вiн i вернув. По правдi сказавши, в шпиталi ще чи не гiрше, як у касарнi, та й, врештi, то йому, може, i само перейде, але нога його болить. Має затiснi черевики, вони натиснули йому цiлу рану, i лише бог знає, як гiрко ходить вiн по всяких маршах та яка у нього нога, коли скине вечором тi кайдани. А перед кiлькома днями...— чи батько слухає?.. Слухає... ...Був би мало що не пiшов на два мiсяцi до гарнiзонового арешту. Уснув на вартi... i його мало що не зловили на тiм. Але, богу дякувати, скiнчилося лиш на тiм, що дiстав кiлька разiв у лице. Вiн був такий втомлений i змучений; вiд хороби був такий, як поламаний, i так сон найшов якось на нього, що вiн i сам не стямився, коли i як? А все мав на думцi не вснути. А прецiнь таки уснув на хвильку. Але певно не був би уснув. Абияк не був би пiддався. Чи тато собi пригадує, аби вiн коли засипав коло товару в полi або коли наглядав за розложеним хлiбом на току? Нiколи... Але се вiн так з бiди й утоми... з болю... його нога й тепер ще дуже болить... — Домнiка примовить тобi болячку! — обiзвався батько, що сидiв мовчки досi, сперши голову на руки. — Дай лиш який значок вiд себе! Зараз як прийду додому, закличу ïï, i вона вiдмовить ïï. Дай дрiбку твого волосся! Хлопець утяв трохи волосся, завив у шматину i передав батьковi. Вiдтак тягнув дальше: — А тi муштри! Все стрiльбу мати коло себе й перед собою! Менi так тяжко, тату, я не видержу, я не видержу! Вiн схилив голову глибоко вниз i почав пальцями рити в волоссi. Вiдтак сказав тихо, здавленим голосом : — Тату... я втiкну... Батьковi пiдлiзло волосся вгору. — Ет, не говори таке, Михайло! — вiдповiв з удаваним спокоєм, а душа так i тремтiла в нього з жаху.— Замельдуйся, що хочеш бути горнiстом! — радив. Деякi розумнi вояки вiдраджують вiд того. Кажуть, що се ще тяжче i що майже нiколи не можна дiстати вiдпустки, так що йому за хосен iз того? Казали, що мусить привикнути. Але одна днина по другiй минає, один тиждень по другiм стелеться, а вiн не звикає тут i все однаково. А вчора лучилося щось таке, чого вiн, вiдколи на свiтi, такого не бачив i не чув. Один вояк мав кiмнату, до якоï i вiн належав, вимести i впорядкувати. Всi мали се, властиво, робити разом, але вiн зобов'язався се сам зробити, i всi iншi згодилися на те. Вiн вимiв кiмнату, але смiття згорнув на купу й лишив у однiм закутку. Прийшов каштан, побачив се й укарав за те шаржу. Капрал пiмстився, але на всiх пiмстився за се. Кричав, як звiр, та грозив. Вiдтак вчинив отаке: казав iз того смiття протягнути пасемця наохрест через кiмнату, лягати всiм воякам на землю i язиками з пiдлоги вилизати смiття. Хто б не послухав, той побачив би. Вiн i один гуцул... однiський, з котрим товаришував тут, не хотiли сього вчинити й — видите, тату, яка в мене запухла лiва щока? То вiн менi ïï своïм кулаком так справив... а вкiнцi ми мусили-таки смiття вилизати. Я ще й донинi ситий! Старий чоловiк не сказав нiчого. Вiн став лише о один вiдтiнок на лицi темнiшим, щось мов сльоза заблисла в його добрих синiх очах, а голова почала незамiтно трястися. Але вiн мовчав. Глядiв хвильку нiмо в землю i вiдiтхнув сильно. Перший раз у життi заграло обурення з невимовною силою в ньому, майже вiдiбрало йому можнiсть гамувати себе. Все знялося в його душi до пiмсти. Його дитину, над якою дрижав так, тiло i кров його, суть життя його,— над ним так збиткуватися? Хто мав право до того? Хто мав таке право? Був би тут вже вголос ревнув, такий був обурений, так заболiло його серце за дитиною. Його сильнi, залiзнi руки, чорнi та твердi, заворушилися незамiтно... Се тривало хвилину, але вiдтак згадав про задуману втечу сина i, мов поборений, спустив голову вниз. Мабуть, якесь невидиме полум'я грало геть пiд його волоссям на чолi пiд шкiрою, бо там усе ставало йому гаряче, коли згадав оце. Що значило оце все проти втечi?.. Вiн, неначе проковтнув усi розбурханi у нiм почування й думки i сказав дрижачим голосом: — Се вже так буває, Михайле, буває так! Усе було так, що нещастя нiколи не приходить само, ще як i мiй батько жили, але що робити? Все має свiй час — добре i лихе. Тобi ще не одно прийдеться стерпiти, та ти вже терпи! Гадаєш, менi легко? Мамi? Вiд рання до вечора топчемо землю та й згадуємо тебе, але й се скiнчиться. Ти згадай лише, якби ти був, не дай господи, калiкою. Слiпий або переламаний, або якби втратив тата та маму... а так... ти ще молодий i здоровий... маєш тата й маму... i служиш цiсаревi... се... гонор... При тiм словi йому голос урвався. Вiн не вмiв брехати. Вiн говорив про честь, а дрижав ще перед хвилею за тяжку зневагу сина. Йому краялося серце за сина. Скiльки терпiння стоïла його та честь, i з якими жертвами була вона сполучена, а що найбiльше, що сталося з сина! Скiльки перемiнилося, вiдколи вiн пiшов, i скiльки перемiниться ще вiдтепер! Навiть i та землиця, вiд якоï були всi залежнi, вiдчує його неприсутнiсть. А тепер до того всього ще страх, що вiн утiкне,— се було вже найстрашнiше. Вiн бачив його зловленого, розстрiляного перед собою, бо се чув вiн ще давнiше вiд когось, здається, вiд Петра, що дезертирiв розстрiлюють... Вiн надав своєму голосовi рiвного й твердого звуку й почав наново: — Воно вже так є! Але ти, синку, того не роби! Най тебе бог боронить, щоб ти се зробив! Ти ж якийсь хлопець, син Ґазди, але то най не приступає до тебе. Не втiкай! Смiйся! Все мине! Не роби того, синку! Знай, тато й мама лишуться, та хiба будуть тими стежками ходити, що ти ними ходив, бо яку пам'ятку лишиш по собi, як утiкнеш? Будеш тата ночами вiдвiдувати, як помершi, що також ночами ходять? Синку, не на те тебе твоя мамка годувала, аби чужi коло тебе тулилися! Я буду до тебе приходити, Михайле, як зможу часто! — тягнув далi, потiшаючи.— Досi не мiг я так часто приходити, робота приковувала до хати, але вiдтепер буду щонедiлi в тебе. Скоро по пiвночi, встану й пiду. Щонедiлi, кажу. А тут,— тягнув дальше й перебрав голос, неначе перед ним сидiло мале хлоп'я, яке обожав невимовною любов'ю,— тут пiслали тобi мамка ïстки... Вiн силувався розв'язати клуночок своïми грубими мозолистими пальцями й розложити принесене перед ним. Се йому не дуже вдавалося. Його руки дрижали, а пальцi не складалися до розв'язання вузла. Врештi, розв'язав i розложив усе. По лицi хлопця перебiг усмiх, як побачив розложене ïдло вiд матерi. Йому здавалося, що мати сама стоïть при нiм у бiлiм рушнику i з журливим лицем — i глядить на нього. Тiшився в тiй хвилi, мов дитина, i, помимо своïх сильних плечей i пишноï фiзичноï сили, виглядав дуже дитинно. — Се тобi мамка пiслали! — повторив Iвонiка, i крiзь його голос пробилася, як перше, пренiжна, безгранична любов. Iвонiка сидiв на землi коло Михайлового лiжка; не хотiв сiдати на лiжко. Я можу й тут сидiти! —мовляв скромно, в дiйсностi боявся усiсти на постiль, щоб вона чим-небудь не заплямилася i син за те не потерпiв кари. Молодий сидiв на постелi, аби камрати не висмiяли, ïв поволi дещо з розложеного ïдла. Говорили про матiр, що не могла помиритися з його неприсутнiстю. — Я вже потiшаю ïï, як можу! — говорив Iвонiка.— Але вона все нарiкає, що ïй без тебе день — нiччю. Влiтi приведу ïï до тебе. Дасть господь лiта дiждати, то вона розвеселиться! Вiдтак перейшли незамiтно на iншi господарськi справи, i Михайло спитався, що чути нового в селi. Нiчого! Все здорово, все по-старому, лиш онодi пiдпалив хтось нову стодолу багача Iфтелiя, i при гашеннi вогню помагав i вiн, Iвонiка; не можна чоловiка в нещастi без помочi оставити, бо сьогоднi найшло його нещастя, а завтра може воно до нього звернутися. При тiй нагодi украв йому хтось двi цiлковито новi коновки, i мати сварила! — Най на тiм скiнчиться, най вже на тiм скiнчиться i щось гiршого за собою не потягає! — потiшав Михайло.— Як будемо здоровi, заробимо бiльше, як двi коновки в кухнi. Вiдтак спитав про худобу i про Саву. — Сава працює,— вiдповiв Iвонiка,— i я не можу на нього нiчого казати! Не можу казати, що вже надто над роботою розпадається; але вiн помагає менi всюди, де треба. Онодi молотив самий цiлий день овес. Я обiцяв, що куплю йому чорний сердак. Вiн усе хоче чорного. — А з Рахiрою як? Старий махнув рукою. — Ти гадаєш, що розум приходить чоловiковi через нiч, як вiн його так довго не мав? Лиш мама гадає, що вiн приходить через нiч! Я гадаю, що вона навкучиться йому. Погана, а до того, не має нiчого й лiнива. Чого доробиться чоловiк iз лiнивою жiнкою? Шкода, аби святу землю топтала! Вiн сам з часом те змiркує. Як вiзьметься порядно до працi, а з весною буде ïï доста, то переконається, що чоловiк без працi нiчого не варт. Сама земля навчить його того. Вона навчить його, що Рахiра не для нього дiвчина. Я йому поки що нiчого не кажу. Дивлюся, що робить, куди його тягне та як стелить собi дорогу на пiзнiше. Поки що я рад, що вiн не покидається роботи. — А худоба, тату? — питав дальше хлопець.— Менi снилася недавно наша худоба! Я десь нiби стояв коло нашоï керницi й оглядав себе. Ви стояли коло мене, тату, а нараз зарикала вона так сумно й так страшно, що я кинувся до неï. Коли увiйшов я до стайнi, дивлюсь, а вона так коротко до жолоба прив'язана, що не могла лягти на. землю, нiби кликала мене риканням. Тату,— докинув, упоминаючи,— уважайте, аби Сава не прив'язував на нiч волiв закоротке. Я зловив його раз на тiм. Се було тодi, як ми вернулися пiзно вночi з ярмарку на Петра. Вiн прив'язав ïх тому так коротко, аби не лягали спати на землю, не мастилися, аби вiн не мав вiдтак роботи коло них. Бiдна худобина оглядалася, як скалiчений чоловiк. Я був тодi такий лютий на нього, що мало не вдарив його. Онодi, кажу, приснилося менi отаке. — Ти думав, сину, про те, та й воно стало тобi в думцi! — успокоював батько.— Я все увечiр ходжу до стайнi та заглядаю всюди; не спускаюся нi в чiм на нього. Доки мене земля носить, та доки дивлюся своïми очима, та й доки я не калiка, не забуваю i про зерня коло хати. Вiдтак розказав синовi, що пан хоче перенестися до мiста. По лицi хлопця перебiгла легка полумiнь. Перед його душею станула Анна такою, якою бачив ïï останнiй раз коло брами. Висока й тиха, з опущеними руками й вигребущим поглядом. Що тепер?—крикнуло в ньому щось розпучливо. — Коли? — спитав зi здержаним вiддихом. — Се ще не знати напевно! — вiдповiв старий.— Але як я був онодi у пана й прийшла бесiда на те, що вони переселяться до мiста, так панi жалувалася, що ïй буде тяжко зразу з чужою наймичкою, та питалася, чи я не знаю якоï доброï дiвчини, щоб ïï взяли iз собою. Отже, певно, може, за мiсяць-два переселяться. Я якось не смiю допитуватися. Михайло мовчав. Се було перший раз i було так чудно, що батько заговорив про його дорогу дiвчину перед ним. Та коби вiн усе знав, що там тепер скоïться, коби вiн усе знав! Але з тою вiдомiстю пристала до нього нараз велика, блiда жура. Що станеться з Анною? Вона пiде додому, i там розпiчнеться для неï пекло. Мама i брат будуть над нею збиткуватися, i ïй нiчого не лишиться, як наново поступити до якоï служби або — перед чим його серце тремтiло — вийти за маминого сусiда. Якби ïï пустили сюди з панею, як би то все для нього змiнилося! При тiй думцi в його душi неначе роз'яснилося. Почув вiдразу, що життя тут не було б для нього таке тяжке, якби вона перебувала тут. Десь-колись побачив би ïï, розмовився б з нею, все, все було б iнакше, але так вiн сидiв нiби зi зв'язаними руками, i хiба довiдався б, що там коïлося... Опустив смутно голову, а по якiйсь хвилинi зложив i зв'язав назад у клуночок усе, що мама вислала, i що його зразу так утiшило, й з чого ледве що покушав. Отже, нещастя таки не приходило само. Се казав тато недавно i сказав правду. Вiн був тут на лiта прикований, а вона не зможе утриматися там супроти всякого лиха й гризоти, що ïï тепер грозить. Його будучнiсть розривалася неначе перед його очима... Вiн спер голову на руку i глядiв, немов безтямки, вперед себе. А що не вмiв лицемiрити i причаюватися, так завважив Iвонiка вiдразу його смуток. Його серце стиснулося з жалю. Вiн згадав знов про втечу. — Михайле, синку, чому ти не ïси? — Я вже ситий! — вiдповiв вiн. Настала хвилина, пiд час котроï погляд молодого затемнився. Коли стрiтився з поглядом батька, здавалося, що та сама сльоза появилася i в очах у батька... — Михайле! — вирвалося нараз з невимовним горем iз уст батька.— Скажи, чому тобi так тяжко? — Менi так тяжко! — вiдповiв сей.— Менi так тяжко... i я виджу, що я покинув хату в недобрiй годинi. Недурно перелетiв менi чорний ворон дорогу. Тут має бути або моя смерть, або я не витримаю! Настала тяжка хвиля мовчання. Чуття розiгралися грiзно й замкнули уста. Вiдтак почувся тихий, нiби ослаблений голос: — Що ж я тобi поможу, синку? У мене хлопськi руки, голова хлопська. Руками кривавлю землю, а головою хiба розiб'ю я сей мур?... Син схилив голову вниз i почав тихо плакати. Старий був безрадний. Нещастя панувало вже тут. Воно приступало чимраз ближче й ближче i тепер було вже тут. Воно панувало поважно й мовчки. Вiн почув його близькiсть, його перейняло холодом, i воно вiдiбрало його голосовi звук. — Михайлику, що тобi? Що тобi зробити? — спитав дрижачим голосом. — Витягнiть мене з сього, або я пiду геть, я хочу назад додому! — вирвалося вже дико й непогамовано з його грудей.— Назад, кажу вам! Старому здавалося, неначе вдарив головою о камiнь. Вiн витрiщився на сина, i його уста скривилися. — Я знаю, що ти хочеш додому,— сказав,— але як ти пiдеш? Без дозволу? Ей боже! Хлопець мовчав, закусуючи дальший плач. Зачув своє нещастя тут i втiкав би вiд нього додому! —промовив у нiм голос, i голосно додав: — Я, що мiг, Михайле, робив, знаєш! Та що з того? Де пiшла моя праця? Що я можу дальше зробити? Все як iз залiза, а моя рука не переломить сього. Хто витримує — витримує, а хто нi — iде землю гризти. Як твоя смерть має тут бути, як ти кажеш, то нi я, нi нiхто iнший не задержить ïï; а як тебе має грiм на чистiм полi вдарити, то ти вийдеш звiдси чистий, як лиш того треба. Оце я тобi кажу. Ти того тримайся! Упрягли тебе — упрягають i iнших. Буває кiнець усьому — буде й тому кiнець. Роби своє та здайся на божу волю, я тебе не можу рятувати! Докiнчив твердим, рiзким голосом, неначе урвав, i замовк, втупивши очi в землю. — А я не витримаю! — обiзвався молодий, майже хлипаючи.— Щохвилi чути — там один умер, тут побив кiнь якогось на смерть... там якийсь стратився... I чому? — прошептав, витираючи долонею сльози з очей. — Бог знає чому! — вiдповiв Iвонiка.— Про таке й недобре питати! Анi я, анi ти не змiнимо сього! Все те старше вiд нас, i ми того не змiнимо, як само воно не змiниться! — Ми нiчого iншого, як собаки! — видобулось iз найглибшим огiрченням iз уст хлопця.—Я чув се вже тут! — С-т! — успокоював батько хлопця. — Я се вже чув тут! — повторив хлопець рiшуче.— Вiд делiкатних панiв, тату, i так зчаста, що уха моï тим уже переповненi. Але я не пес,—боронився вiн вiдважно, пiдводячи обурено голову догори,— чи як, тату, пес я? Тому, що мужик?.. — С-т, с-т! — втихомиряв знов батько з переляком; вiдтак, задивившись на хвилину в землю, сказав: —Ми люди, що знаємо лиш землю! Вона чорна та й руки нашi почорнiли вiд неï, та проте вона свята. Я хотiв би, аби й онуки моï й дiти онукiв моïх не вiдривалися вiд неï. Крiзь нашi руки йде i бiлий хлiбець, а як не соромно тим, що називають нас псами, той хлiбець iз наших рук побирати та ïсти, то най буде ïм соромно, що вони делiкатнi та топчуть нас пусто та дурно, як землю, що годує ïх. Колись заважить вона тяжко на ïх грудях i не будуть вони вiдтак годнi вiдкинути ïï вiд себе. Але се сказав хтось у гнiвi, не бери собi того до серця! — Та й iншi чують те, тату! Доперва тут зачув я, що таке мужик. Там, у полi, ми сього не чуємо! Хто се нам має там казати? Тут чоловiковi отвирають очi. Я знаю,— тягнув дальше роздразненим голосом,— за що мужика мають. За один день та й чоловiк почує й навчиться стiльки, що й удавився б тим. Вiдтак оповiв пiвголосом, що йому розказував один камрат, що вже довше служив i був якийсь час буршем у одного офiцера. — По пiвтора роцi,— оповiдав вiн менi,— просив я о вiдпустку на святу недiлю. Моя мама двi недiлi перед тим умерла, й лишився лише тато, слабовитий, темний старець, iз трьома цiлком молодими сестрами... Мама несподiвано вмерла. Все лишилося, як поражене, по нiй... все було без голови... I написали по мене... нiби найстаршого. Я просив свого пана о вiдпустку. Я мусив iти додому. Небiжка мама плакала за мною кривавими сльозами, як я йшов iз дому. Дома лишилося тодi по менi все, як би сокирою перерубав. Я просидiв дома два днi. Як повернув, був уже враз iз дниною третього дня тут i увiйшов до пана в хату; вiн скочив до мене червоний, як буряк. — Де ти був? — ревнув до мене. Мене обняло холодом. — Мельдую покiрно, пане лейтенант, я був на урльопi8282 дома! Вiн гримнув мене в лице. — Ти, проклята собако, ти тепер приходиш? — верещав.— Я тобi лиш на одну днину урльоп дав! Знаєш ти те? — сопiв iз гнiву. — Прошу пана лейтнанта: менi казали при компанiï8383, що я маю два днi... Тарах — другий раз. А потому: — Менi все одно: чи ти є, чи тебе нема, чи ти здох! Але менi йде о те, аби ти знав порядок... Що я мав казати? При вiйську не вiльно вiдповiдати. Анi писнути... анi рота не вiльно створити, ще гiрше потiм. Вiн ще багато говорив, а потiм: — Марш! Я пiшов. Тодi було менi так, як би мене гадина в серце вкусила. А дома я анi пив, анi гуляв, анi колачiв не ïв. Я застав там таку нужду та такий смуток, що менi здавалося, що ходжу по колiна в сльозах. Бiднi сестри вилетiли проти мене, як мокрi птахи, а бiдний темний батько плакав гiрко... Дотепер бодай вона тебе видiла,— говорив,— а тепер навiть вона тебе не видить! Дивиться у вiко деревища, а я в темну нiч... I на все те мав лиш два днi, та й за тi... Вiн урвав i не мiг iз жалю говорити. — Та й тому кажу я, тату...— тягнув дальше хлопець i також не докiнчив.— Вiзьмiть мене з собою звiдси, тату! — вирвалося знов, як передше, болiсно з грудей хлопця.— Я хочу геть, куди-небудь, я тут гину, я тут сонця не виджу! Робiть, що хочете, нехай мене пустять! Старий дивився на сина. — Ти, синку, тут так змудрiв, що й татовi перестав вiрити! — сказав за малу хвилину iз уданим супокоєм. Син витрiщився на нього. — Аякже! Я виджу! Вiдтак вiдiтхнув глибоко. Вiн усе вiддихав так тяжко, коли в нього серце було стиснене, мов оковами, i пiднявся iз землi. Вiн зробив се раптом i ненадiйно. Син злякався. — Тату! — Я йду вже, синку! — Та як же? Сидiть iще! — Чого? Що я тобi такого? Ади, не вiриш татовi! Я тебе не можу з сього врятувати. Я прийшов лиш, аби тебе побачити, та й аби ти тата побачив! Дома ждуть на мене! Вiн говорив iз морозячою повагою i рiшучiстю. — А я думав про вас день i нiч! Зiрвав собi очi за вами! Не раз був би мури головою розвалив та й пiшов до вас. Плачучи, гриз кулаки своï, аби жаль переходив, та я лиха не накоïв, а ви... — Мовчи! Вiн не сказав сього голосно, одначе сказав так, що син злякався i вмовк. Не говорив бiльше анi слова. Вiдчув вiдразу, що розсердив батька, а не мав анi слiв, анi вiдваги направити сього. Довкола нього й на нiм тяжiло щось, а до того нараз пробудився в нiм голос: Тато сидiв, мов собака, на землi, а ти... Собака, собака! — скричало голосно в нiм, як голос лейтнанта, про якого щойно оповiдав.— Менi все одно, чи ти є, чи тебе нема, чи ти здох... Кiлька воякiв увiйшло й закликало голосно, що компанiя вимаршируе зараз на егзецирку8484 за мiсто, та хто там ще не готовий? Капiтан ïде вже верхом, та й лейтнант уже є. Один вояк приступив до Iвонiки й сказав: — Iдiть додому, бадiко! — i, вiддаляючись, окинув вигребущим поглядом хлопця, додаючи: — Не гайся! Михайло зiрвався, а старий зiбрав сполохано своï мiзернi речi в мiшок. — Ви вже йдете, тату, вже йдете? — сказав хлопець жалiсно.— Коли прийдете знов? Приходьте, iнакше я страчуся! Вiн говорив, як у гарячцi, уриваними звуками. Не знав, чи брати за гвер8585 i торнiстру8686, чи прощатися з батьком. — Зараз будуть нами гнати, як псами,— кликнув,— але най-но, най! Помахав грiзно п'ястуком i убирався скоро в плащ. Старий позирнув на нього i, подаючи йому два пальцi, докинув пiвголосом: — Я пiду за вами, де будете егзецируватися! Буду там так довго, доки не вернете назад до касарнi. Буду дивитися, як ти будеш егзецируватися.— Вiдтак додав: — Я буду щонедiлi в тебе! Аби як, то я прийду! Хiба що заслабну, то не буду! В недiлю все жди на мене, Михайле! Бувай здоров, бо я вже не буду бiльше з тобою говорити! I я мушу йти! Там жде все на мене! — Бувайте здоровi, тату! — зiгнувся i поцiлував покiрно чорну, грубу руку. Вiдтак старий вийшов скорою ходою скромно з кiмнати. Саме супроти касарнi розпростерся великий старий мiський парк. Коло його входовоï брами станув Iвонiка й дожидав сина. Був неначе строєний. З Михайлом не було добре. Рвався додому, як вiд смертi. Жаль до розуму прибирався. А у нього були руки скованi, й вiн мав на те все мовчки глядiти. Отак само, як тепер полишив вiн його, вiн мiг або стратитися, або все покинути та пiти свiтами. Не має серця до жовнiрiв! — сказав до себе, а вiдтак згадав про те, що обiцяв йому. Приходити щотижня до нього. Аби вiн його видiв. Вiн був дитина. Сава не був такий — казало щось у нiм. Сава був би пiшов i служив, i був би зносив тяжке й тверде твердо й уперто, i дурно не грозив п'ястуком. Сава не був би мав таких пригод, як сей, i вiн не боявся б ïх. Сава — залiзний. З тiла тонкий, марний, а проте залiзний. Вiн знов зiтхнув, а проте лице його оставало все однакове, майже байдуже. Так чогось усе посумнiло! I нiяк було того всього обминути або переiначити. Стануло, мов гора, i хiба головою було о нього товчи... Думаючи про сина, дивився, мов у забуттi, на великий похмурий будинок. Нiчого — крiм строгостi. Високi пустi вiкна витрiщилися з муру, як зголоднiлi очi; а за ïх Ґратами указувалося десь-не-десь молоде обличчя або заблистiло холодне залiзо. За якусь хвилину вдарило щось о його слух, мов градом. Вiн прокинувся. Вояки виходили з високоï касарняноï брами. Величезна сиво-синя змiя викотилася безчисленними ногами iз касарнi на дорогу... Як була вже зовсiм надворi, зовсiм до останньоï ноги, вiн закинув свiй старий мiх на плечi, справив шапку на головi й пустився вслiд, мов дрiбний хрущ незамiтно за колосом. Там у другiм рядi компанiï ступав його син. Вiн силувався не спускати хлопця з ока, але се не вдавалося йому довго. Остаточно мусив лише приглядатися останнiм воякам. Але се було все одно. Його син був у оцiй компанiï, i всi, що тут iшли, були бiднi, як вiн. Вiн ступав гостро, в такт ураз iз ними, i здавалося, що перемiнявся в тверде, сильне залiзо. Зимний вiтер дув йому в лице. Вiн ледве що запримiтив се. Змiя вiйська неначе загiпнотизувала його. Iшов наслiпо за нею. Годину за мiстом станула. Компанiï поуставлялися рядами, а вiн, задержуючи в оцi компанiю, в якiй був його син, вiдiйшов, зiгнувшися iз своïм мiшком униз, вiдповiдний кусень вбiк, усiв на землю i приглядався муштрам i егзецирцi, що якраз почалася. Бистрим своïм оком захопив сина i не вiддалявся вже вiд нього. Цiлi двi години слiдив гостро за рухами компанiï i хлопця, не рушаючись iз мiсця, неначе примерз до землi, а коли вiйсько уставилося, врештi, по вправах до вiдходу, пiднявся й вiн iз землi. Час було i йому додому. Розпрощавшися очима iз сином, постоявши якусь хвилю у нерiшучiй задумi, звернувся, врештi, на широкий гостинець i пiшов. За якийсь час здрiбнiв на нiм здалека, мов чорна точка, i згубився. Спiшив уже полями додому. Зимний вiтер палив його в лице. Був саме гострий грудень, i прониклива студiнь в'ялила все довкола. Та вiн на нiщо не зважав. Чорна жура йшла крок у крок за ним i зайняла його цiлковито. Думка, що його син мiг утекти з вiйська, висисала всю рiвновагу й весь супокiй його душi. Се ж могло наступити нинi, завтра, позавтра, при першiй карi, яку мiг дiстати, вiн же був ще не ознайомлений зi всiми муштрами,— i вiдтак пропав його син. Тодi все скiнчиться, i буде по його хлопцевi. В розпуцi гнав, мов олень, додому. Йому здавалося, що чим скорше опиниться дома, тим скорше збiжить час i вiн побачиться знов коло сина. Бачив лише один спосiб, аби врятувати його. З'являтись якнайчастiше перед ним, зацитькувати його душу й давати йому можливiсть виговорити свiй жаль. Вiдчув iнстинктом, що се могло статися одиноким способом успокоєння розбурханоï молодоï душi... Поля розкривалися чимраз бiльше перед ним i манили своïм тужливим смутком, мов у вiчнiсть. Вiн спiшив ними невтомимо. Людей не стрiчав тут майже нiяких. В душi мiнялися, мов навперейми, два образи на сiрому тлi. Великий будинок iз порожнiми заҐратованими вiкнами, заморожений самою гостротою, i на пустих полях дрiбний його бурдей i Марiя... Марне лице з бiлого рушника з журливими, допитливими очима... Вернувши додому, розповiв Iвонiка Марiйцi, що хлопець смутний i хорий, та що принiс вiд нього значок на примiвку. Все iнше замовчав. Знав, що роздратоване серце матерi був би до глибини зранив. Жалував ïï, як жалується малих дiтей, та й в душi заодно питав: I що з того, що скажу ïй? Порятує тут чим?.. Вiддихав тяжко, згадуючи полишеного в розпуцi сина, вмовкав i звертався до працi. Вона, ба й уся природа, вiдiгравала нiму, могутню роль в оборотi того, на око так незначного, дрiбного життя,— i його становище до них було пов'язане тисячними невидимими ниточками, що обмотували його тiсно та становили своïми неозначеними рухами й появою потреби саму головну долю його. Поглибившись у них, жив на око мовчки й бездiльно, хоча коли внутрi його душi мов дiти рвалися наслiпо iнстинкти в рiзнi сторони й вигрiбували окремо вiд тверезого розуму рухи долi. Марiйка, дiзнавшись про стан сина, скривила уста, мов у фiзичному болю, i побiгла прямiсько до своєï приятельки Домнiки. Та мала примiвкою вiдвернути слабiсть i смуток вiд сина. Домнiка була жiнкою яких сорок рокiв i була для сiльських жiнок неоцiненна особа. Мала свою окрему iсторiю, а в селi — окремi права. Передусiм вiдрiзнялася своєю минувшiстю у дiвочих лiтах вiд iншихi сiльських дiвчат, яких життя монотонне, згори назначене, не мало в собi стiльки вiдмiни й особистого дiлання, як в ïï життi, заким вийшла замiж. Наслiдком того, може, було се, що вона дуже пiзно вiддалася. Служила в мiстi у одного багатого лихваря майже десять рокiв, i iнодi перешiптували собi, що була не лиш вiрною слугою для напiвзглупiлоï панi, але й пановi своєму була не менш вiддана. Одначе нiхто не мiг сього твердити. Вона сама була незвичайно розсудлива, в поведеннi iз мужеським полом гостра до грубостi, а повернувши майже по десятьох роках служби з мiста назад у рiдне село, показалася настiльки працьовита, що й гарна, настiльки хитра й замкнена, що й притомна — то й замкнула всiм балакунам рот. Одно, на чiм ïздила, була ïï залiзна витривалiсть у постах. В роцi не було одного такого понедiлка, в котрiм була б що iншого взяла в уста, як сухий хлiб i воду. Хоч була здорова, хоч хора, хоч як ïï перемовлювано з'ïсти хоч раз скоромне в понедiлок, вона не дала себе перемовити. На пiдставi того перешiптувано собi, що в неï є тяжкий грiх на душi, за який, мабуть, кається, а дехто усмiхався й говорив прямо: — Служила вiрно своєму пановi-жидовi. Була гарна, чорноброва дiвчина, з острим i спритним язиком. I не щоб саме багато говорила. Нi, була лиш бистра й вiдважна. За те прозвано ïï в цiлiм селi оса. Ïй було бiльше як тридцять рокiв, як повернулася до рiдного села, де мала лише одного брата, i поступила на службу до двора. На гулянку ходила зрiдка й називала всiх хлопцiв прямо смаркачами. I диво! Помимо ïï краси й розуму, помимо незвичайноï старанностi, з якою завсiди одягалася, не викликувала подиву й симпатiï в мужеськiй половинi сiльських мешканцiв. Здавалося, що добру пайку тоï вини поносили ïï чорнi холоднi очi, що мали в собi щось неприязного. Хоч i якою милою була не раз у словах i в поведеннi, та проте не прив'язувала нiкого до себе. Треба було — так сказати — удержатися на обережностi перед тими очима. Коли говорила або оповiдала що — слухали ïï радо. Говорила добiрними, здержливими словами, i як така, що знає, з ким говорить. Але все ставало милiше, коли вступалася з очей. Зразу, коли повернула iз служби до села, слiдили за нею хлопцi й дiвчата з цiкавiстю. Чи не подобалася нi одному? Не подобався ïй нi один? В неï були зложенi грошi й гарна тонка одiж. Носила все як снiг бiле бiлля, мала довгий, шовковими кутасами прибраний та богородицею вишитий киптар. Але не зробили нiяких спостережень. Вона оставалась байдужна. Нiколи не бувала тепла й нiколи холодна. Лише раз зрадила свiй душевний настрiй, але про се дiзнався лише старий Петро, що сидiв у городi за копицею трави й острив серп, i панна, що стояла при створенiм вiкнi, що виходило до города. Домнiка сидiла коло грядок, полола й спiвала. Се не була звичайна пiсня. Уложила ïï собi сама, приноровивши й мелодiю до неï. Виповiдала в нiй цiлу свою любовну iсторiю. Любила молодого хлопця, сироту без тата й мами, сироту, що пробував у вiйську. Любилися взаємно i прирекли остатися собi вiрними й побратися, як вiн поверне з вiйська. Тодi мали працювати й доробитися маєтку. Гарну хатину поставити, гарнi бiлi воли закупити й жити щасливо. Тепер не мав про се нiхто знати, крiм бога, зiрок i полохливого соловейка, що втiкав перед людьми вдень i вночi, бо люди були лукавi й лихi й подобали на вовкiв. Спiвала пiсню смутним, монотонним голосом i дуже чутливо. Як закiнчила, увiйшла панна до неï до города i спитала: — Що се за пiсня, що ти ïï тепер спiвала, Домнiко? Як вона зветься? Вона змiшалася i вiдповiла: — Не знаю! — Пiсня подобається менi; я радо записала б собi ïï! Чи не повторила б ти менi ïï ще раз? — Не можу! — вiдповiла. — Як же се? Таж ти ïï спiвала напам'ять! — Так... але... я ïï не вмiю напам'ять... — Але ж ти спiвала ïï напам'ять! — стояла панна при своïм. На те вона ще бiльше змiшалася, вiдповiла, одначе, за малу хвильку цiлком вiдважно: — Я спiвала ïï нинi перший раз! Я спiвала ïï з голови... — Ти собi ïï сама уложила? — iшло дальше питання... — Так! Менi було так тяжко на душi... я мусила виспiватися! — I не могла б ти повторити тоï пiснi? — наставала панна. Вона здвигнула плечима i всмiхнулася. — Сьогоднi нi! Може, iншим разом! Я сього сама не знаю! Воно так само вийшло! I по короткiй хвилi, пiд час якоï дивилася панна на неï задумливо, пiдняла голову й подивилася на панну своïми холодними, неприязними очима. — Нащо вам сього? — спитала. — Я хочу мати ту пiсню! — Нащо? — Сподобалася менi! — Не збагатiєте нею! Спишiть собi iншу пiсню! Поглянула на панну так зимно, що та, не сказавши бiльше нi слова, вiддалилася. Старий Петро за травою задержався на хвильку в гостреннi серпа, а як панночка переходила попри нього, проговорив до себе цiлком голосно: Вiдьма! вона спiвала про свого милого, я знаю! Знаю тепер також, чому всi хлопцi — смаркачi! Ади, ади! але вона таки собi щось варта! Ей боже, боже! — посвистав весело, а потiм споважнiв i задумався. Вона, оця чорноока вiдьма, зi жвавими руками, що нiколи не вiдпочивають, iз премудрим, гадючим язиком, вона була одинока, що ïï взяв би за жiнку. Так, вiн, Петро, якому всi дiвчата були те саме, що снопи, вiн узяв би оцю Домнiку за жiнку. Але вперед мусив би заробити трохи грошей. Лиш трохи. Вона була така працьовита, мов бджола, запопадлива; вiн розумiвся також на тiм, як гроша роздобути; а з таким вiном можна би вже щось розпочати. Роздумував ще довго. На старi лiта принаймнi мав би де голову склонити, мав би свiй кут та мав би когось, хто б йому свiчку потримав, на лаву як слiд уклав. В його головi прокинулася думка: пiти до Молдави на роботу. Вiн приносив звiдти вже не раз гарнi грошi, але пропускав ïх, бо кому мав ïх остаточно передавати? Але попробує ще раз. Може заробити бiльше. А поки що най все буде так, як є тепер. Остаточно все-таки буде так, як бог схоче. ïï нiхто не вiзьме. Вона вже немолода та й дурна не була. Не дасться вхопити кому-небудь на вудку... I як наступило лiто й настали покоси, зник старий Петро, не зрадивши нi словечком про своï замiри. Пiшов iз iншими людьми до Молдави. Нiхто не здивувався тим. Се не була в нього першина. VIII Се було того самого року восени. Старий Петро принiс з Молдави грошi, визичив ïх одному Ґаздi, а сам пiшов ще в гори на заробiток до трачок8787. Зимою, себто в м'ясницi, думав вернути й здiйснити своï намiри... Домнiка довiдалася вiд жiнки писаря, що перед Андрiєм поститься цiлiсiнький день насухо, увечерi печеться i ïсться якусь паляницю, а вночi з'являється у снi богом суджений муж i подає води пити. Потiм можна напевно числити, що вийдеться замiж за того, що увi снi покажеться. Мабуть, нiхто в свiтi не постив так щиро в день перед Андрiєм, як Домнiка. Стала майже чорна на лицi з голоду. Старалася все по надвiрку вештатися, аби не задержуватися в кухнi межи челяддю, особливо ж у полудневiй порi, коли всi парубки сходилися i мусили запримiтити, що вона не доторкалася нi до якоï страви. Мiж iншим, був тут i дурнуватий рудий Iлiя, якого ненавидiла задля його лiнивства i глупоти, який одначе все мусив знати, що вона дiє i говорить. Той був би перший, що переказав би зараз iншим хлопцям, що вона постить. Не був понедiлок, а вона постила. Вона боялася глуму. Була цiлий день поважно настроєна й мовчазлива i зiтхала журливо й тяжко. Увечiр зробила так, як навчала писарка, i лягла спати. Головне, не забула поставити бiля себе горнятко з водою. Се горнятко мав ïй подати увi снi богом суджений чоловiк... Зрання побiгла до худощавоï жiнки писаря, нiби з якоюсь просьбою. В дiйсностi хотiла лише оповiсти ïй свiй сон. — Ну i що ж? — було перше слово писарки, як обi побачилися, врештi, у пекарнi. Домнiка сплюнула. Худа писарка пiдняла брови високо вгору. — Що ж, Домнiко, не снилося тобi нiчого? — Ей, лишiть мене, панi писарко! Бодай би я була його нiколи не бачила, бодай вiн менi й не снився. Волiю в землю запастися, як такого чоловiка мати! — Ну, та кажи ж бо! — натискала панi писарева, що вже почала непокоïтися. Домнiка обiцяла ïй в дарунку, якби приснився ïй справжнiй Ґазда, дати красний рушник. — Та що вже казати! — вiдповiла насуплено.— Менi приснився дурний Iлiя... — Що-о?.. — Дурний Iлiя снився менi! Таже знаєте його, рудого парубка вiд товару у пана! Вiн, щез би, приснився менi! Панi писарева дуже здивувалася. Се мусила бути якась помилка. Оця розумна, робуча дiвчина, ся — так сказати б — Ґаздиня, вона не могла дiстати того дурного, простого парубка за чоловiка. Хоч би се й сам сон зазначив, i хоч як вона все у сни вiрила, сим разом не могла повiрити. — Може, ти не зрозумiла добре сну, Домнiчко? Може, тобi показалося увi снi бiльше хлопцiв, а ти не спам'ятала добре саме тобi судженого? — А бiгме, що нi! Я добре знаю, що се був Iлiя! — вiдповiла зажурено i зiтхаючи Домнiка. — Та як же вiн тобi снився? — випитувала неспокiйно панi писарева. Обiцяний ïй у дарунку рушник здавався вже втраченим. Домнiка вповiдала: — Я була нiби десь у городi. Не в панськiм, а в якiмсь iншiм, чужiм, i там було дуже гарно й зелено. Крiзь нього вела одна вузенька стежечка. Вона, Домнiка, робила в городi, нiби пересаджувала щось. Притiм снилося ïй, що поглянула на стежку й погадала собi: На тiй стежцi добре босому ходити. Вона така чиста й гарна, мов шовковим вiником зметена. — Оце погадала я собi. I коли я собi оце гадаю, дивлюся нараз, а на стежцi стоïть склянка з водою. А потiм дивлюся, а стежкою переходить якийсь пан. Вiн не рушив склянки з водою i пiшов дальше. Оце тобi не подасть склянки,— подумала я собi, бо я все про те думала. I нараз побачила я перед собою дурного Iлiю. Пий пиво,—каже вiн менi й подав велику склянку пива, таку, на яких iде в мiстi по двi, i якi я все для свого пана приносила. Я вiдвернулася вiд нього i сказала: Пий ти собi сам пиво: я не п'ю пива! На те каже вiн менi: Здiйми накривку зi склянки й подивися, що там є! Ти брехун, Iлiе! — кажу я йому.— У склянках вiд пива нема води! Подивися, заки скажеш, що я брехун! — каже вiн на те менi.— Чи я тебе багато разiв оббрiхував? Чи я тебе оббрехав, як казав, що маю кусень поля пiд лiсом коло Григорiя, Рахiриного тата? (А вiн поле має, панi писарко,— додала побiжно Домнiка). Чи я брехун? На те пiдношу я накривочку вiд склянки, а в нiй — вода. Можеш випити ту воду! — каже вiн.— Вона свiжа та й чиста, а вiдтак пiдемо в танець. А я взяла склянку i випила воду. Випила що до крапельки. Вiдтак дивлюся за ним, а дурний смiється: Ти добре зробила,—каже. Коли я на нього хотiла насварити, дивлюся, а його вже нема. На тiм мiсцi, де вiн стояв, стоïть лише велика бочка з дощiвкою. Вiдтак видiла я ще багато-багато склянок, видiла зеленi дерева в саду й iншi речi — i се було все. — А чоловiка не видiла вже жодного бiльше? — допитувалася журливо писарка.— Пригадай собi! Увi снi забувається дуже часто не одно! — Скажiть менi, що з сього має бути? — питалася замiсть усього дiвчина. — Кажу... чоловiка не видiла бiльше жодного? — повторила своє питання панi писарева. — Нi, не видiла нiкого бiльше! — вiдповiла смутно дiвчина. Вона дивилася безрадно на писарку i мовчала. — Але ти якогось пана бачила, Домнiчко! Домнiчка здвигнула глумливо плечима. — Та що менi з того прийде? Вiн не подав менi води, та й вже пан не засватає мене! Панi писарка показала преважне, побожне лице i сказала урочисто: — Як бог дасть, так i буде! Може, ти аж на другий рiк вiддасися; сон не значить нiчого, хоч би тобi не знати що снилося... —А я б таки хотiла знати, що з сього має бути! — настоювала Домнiка на своïм, дивлячися поважно допитливим поглядом писарцi в лице.— Що з сього має бути? На те вiдповiла писарка: — Треба ще раз на благовiщення постити, тодi вже напевно довiдаєшся, що тебе чекає! На таку вiдповiдь поцiлувала потiшена Домнiка писарку в руку i пiшла... Двi недiлi пiзнiше почувся увечiр в челядинськiй двiрськiй кухнi здавлений плач, а радше рев, що стихав, то змагався. Саме в ту пору вступила Марiйка до кухнi. Шукала Домнiку. Мала двi краснi курки на продаж i, не хотячи везтися з ними другого дня на торг, прийшла поспитатися, чи не закупить ïх панi. Зачувши в сiнях перед кухонними дверима всерединi плач, спинилася. Що там зайшло? Били кого? Хтось плакав, неначеб йому серце розривалося... Здавалося, одна-однiська особа була там. Вона потиснула за клямку i увiйшла досередини. Кухня була слабо освiчена. Пiд стiною, на довгiй лавцi, що сягала вiд печi до дверей, лежав на животi на цiлу свою довготу Iлiя i, пiдклавши пiд лице руки, плакав гiрко. При входi пiдняв трохи голову вгору i глянув на неï. Побачивши, що се чужа, заграбав лице наново у рамена i, зiтхнувши тяжко, замовк. — Добрий вечiр, Iлiйко! — промовила Марiйка в добрiм, несмiливiм тонi, спинившися посеред пекарнi. — Чи нема тут Домнiки? — Най ïï кольки пiрвуть! — закляв хлопець, не пiдводячи обличчя з рук. — Ей боже, Iлiйко, а вам що такого? — кликнула з переляком Марiйка, приступаючи близько до хлопця.— Що вам Домнiка винна? — Що вона менi винна? — вiдповiв вiн, пiдводячи голову вгору.— Вона з мене смiх пустила! Я сватав ïï, а вона мене вiдкинула! Тепер з мене всi смiються! При тих словах упустив голову наново на руки й розревiвся вголос. Марiйка мовчала хвилю, дивлячись поважно на хлопця, а вiдтак сiла недалеко нього на стiлець i задумалася. Ся справа зайняла ïï. Iлiя був сиротою. Не дуже вже молодий, хоч молодший вiд Домнiки, i не дуже-то мудрий. У вiйську не служив, бо не взяли його. Мав два морги поля. Був усе у службi i наскладав трохи грошей, не був пияк i не крав, i як роздумати, то був зовсiм порядний парубок. Розуму не було в нього дуже багато, але в якого чоловiка пребагате розуму, в того не все жiнцi дуже добре. Сам не знає, чого вiд жiнки вимагати. Вона любила Домнiку i була б ïй усього добра рада, як рiднiй сестрi. Вiдчула, що ïй припала в оцiй справi якась дiяльнiсть, i що на цiлу справу не можна було не зважати. — Коли ви сватали Домнiчку, Iлiе? — спитала поважно, присуваючись ближче до хлопця, забувши зовсiм справу, в якiй, властиво, прийшла. — Сьогоднi зрання! — вiдповiв хлопець.— Вона розсмiялася менi в лице та сказала, що не наïлася дурних грибiв, аби пiти за мене. Прошу вас, лелiчко Марiє,— додав вiн щиро,— що я за дурень? Якби я був дурний, то мене б нiхто не тримав на службi. Тут я вже бiльше як рiк у службi, i не лише тут, я служив деiнше. У панотця. Там мав я весь товар пiд собою. Я склав собi грошей, маю гарнi речi, два кожухи, два сердаки, я хочу собi хату поставити, а вона менi каже: Iди, дурню, йди! Я ще не наïлася дурних грибiв, аби за тебе пiти! Посватай Григорiєву Рахiру, i так його город о межу до твого поля! Оце сказала вона менi! Вiн усiв одним рухом прямо на лавi, вдарився з цiлоï сили по ногах i зiтхнув iз глибини серця: — Такий сором! Вiдтак почухався майже з диким рухом у голову, в своє руде волосся. Був до глибини душi зворушений, майже знiвечений. — Оце б ви упхалися в гадяче гнiздо! — кликнула ненависно Марiя, що вже тодi з Григорiєм. i сестрою не дуже-то в згодi проживала.— Григорiй пропив би ваше поле, нiм би ви оженилися. З них кожне ходить по людях, як лиха година, та коïть лише лихо. Рахiра краде, як ïï тато. Не потрiбна така! — Але Домнiка не лiпша вiд них усiх. Я мав ïï день i нiч у душi, я любив ïï так, що лише бог знає, а вона мене не хоче. Чи я ïй що злого зробив? Нехай хто скаже, що я ïй злого зробив! — А де ж вона? Я б з нею поговорила! — сказала поквапне Марiя. — Та десь вертиться он там по хатi! — Я з нею поговорю! — потiшала його Марiя.— Не журiться! Дiвчина так, як вiск, тане, коли хлопець сватає! Вона також не з великого роду, та й уже в лiтах! Сьогоднi вона вас вiдкинула, сьогоднi вона не ïла дурних грибiв, але за тиждень вона собi все роздумає, i ви пiдете до панотця та й дасте на заповiдь. Не журiться, сину, не журiться! Я з Домнiчкою добре живу, а ви добрий хлопець, то я вас порятую, як зможу. — Ой лелiчко добра, ви нiчого не вдiєте!. — забiдкався наново парубок.— Вона мене не хоче! Iди, дурню, iди! — сказала менi та глумилася з мене; i тепер знають про те чи не всi у селi та й смiються з мене! Ой, коби ви порятували мене, коби навчили ïï розуму. Говорив розпучливим голосом i, неначе б не було нiкого в хатi, кинувся, як перше, на лаву i, заривши лице в старий киптар, що лежав перед ним на лавi, простогнав iз цiлоï грудi. Марiйка потiшала, як могла, станула близько розплаканого та вмовляла, обiцювала, доки й справдi нарiкання i зiтхання не устали, а вiдтак пiшла з хати, аби, як сказала, навчити дiвку розуму. Двi недiлi пiзнiше змiнила Домнiка своï думки щодо сватання Iлiï. Чи вже розумнi слова Марiйчинi, котра щиро любила i подивляла чорнооку дiвчину, вплинули на неï так, що вона надумалася зовсiм iнакше, чи, може, ïï просьби й намови зворушили ïï серце? Нiхто сього не знав. Вона ходила цiлий тиждень iз захмуреним лицем, сварила на Iлiю щохвилi за кожну нiсенiтницю, а напослiдку станула перед панею i вимовила ïй службу. — Я вiддаюся! — сказала iз згриженим лицем i вдiл спущеними очима. Панi здивувалася. — Ти, Домнiко? За кого? — За Iлiю! — вiдказала рiшучим тоном, не пiдводячи очей. — За Iлiю? — кликнула панi зчудована, а вiдтак додала ласкаво: — А чи буде се добре, Домнiчко? Ся здвигнула плечима. — Не знаю! — вiдповiла.— Але воно таки виходить на таке, що вiн має бути моïм чоловiком. Вiн не дає менi супокою! День i нiч не дає менi супокою! Вiн таки буде моя доленька! Панi представляла ïй, що вiн ïй не пара, що молодший за неï, нагадувала його глупкуватiсть та лiнивство, що прибирало в деяких днях величезнi розмiри, але дiвчина оставала при своïм. — Я сього не боюся! — була ïï одинока вiдповiдь на всякi закиди. Iлiя був найщасливiшим чоловiком на божiм свiтi, тим часом Домнiка знаходилася у чуднiм настроï. Раз сварила судженого в найбрутальнiший спосiб, раз плакала тайком, а знов iншими хвилями бувала говiрлива й весела i шила весiльну сорочку. Тим часом панотець виголосив у церквi другу заповiдь. Одного дня пiшли обоє з кiлькома iншими Ґаздами i Ґаздинями до мiста, аби дещо закупити на весiлля. Вiдти повернули вже на якийсь час нареченими назад. Домнiка здибала там свого давнього милого, що служив при вiйську, i коли сей довiдався, що вона дала слово iншому i вже мало бути весiлля небаром, напав ïï з грозьбою i просьбами, аби цофнула8888 дане слово, iнакше або один, або другий пiде землю гризти. Домнiка стала бiла, як стiна, i на всi його закиди находила лише однi слова оборони: — Так бог дав, бо надставив менi його! А Iлiя бiдкався та лементував: — Я вже зо тридцять ринських видав на весiлля, та й що в селi скажуть? Притiм тримався судорожне Домнiки i глядiв, моз дитина, безпомiчно в ïï обличчя. З хвилi, в якiй дала йому слово, що пiде за нього, пiдчинявся наслiпо ïï волi, i, як здавалося, вона була йому зовсiм не потрiбна. — Я вiддам вам ваших тридцять ринських,— впевняв героïчно вояк,— лише не мордуйте мене, добрий чоловiчеi Моє нещастя спаде на вашу голову. Я маю при вiйську ще лиш пiвроку служити, а ви зважте, що вона дала вперед слово менi. Чекав я, може й вона чекати! — Се останнє повторяв вiн раз по раз, утираючи все наново маленькою хустинкою зiпрiле чоло i вихиляючи одну чарочку горiвки по другiй. Платив щедро нареченим i глядiв з амбiцiєю, аби пили. Iлiя пив справдi, а Домнiка вимовлялася. Говорила мало, i було по нiй видно, що зайшла в боротьбу з собою. Оцей ïï перший наречений, се не був Iлiя... Коли змiркувала, що Iлiя змiнився пiд впливом напитку, потягнула його за рукав i спитала остро: — Береш тридцять ринських? Дмитро тобi ïх зверне! Iлiя вибалушив на неï своï круглi очi i вiдтворив рот, неначе для лiпшого зрозумiння ïï слiв. — Другий не виплатить тобi ïх так скоро готiвкою на руку,— сказала.— Купиш собi зараз кiлька пражин поля або теля! Закупи лiпше землi, дiвчину найдеш хоч би й зараз! Я тобi добре раджу; тобi оце добре трапляється! Вона вп'ялила в нього своï чорнi холоднi очi, i сталося диво. Чи пiд впливом ïï магiчного єства, чи внаслiдок якоïсь уяви, що, може, прокинулася в його убогiй душi, заманюючи якоюсь свiжою картинкою за собою на будучнiсть, вiн глянув по раз другий на неï, безвиразно, неначе в забуттi, промовчав хвилинку, а вiдтак ударив крiпко в надставлену йому жовнiром руку. Сповнив ïï волю. Запанований моментом, забув про себе, а вояк обiцяв по упливi означеного обома часу звернути йому всякi починенi вже весiльнi видатки. Тим часом, коли оба сидiли в найбiльшiй уже згодi в корчмi, побравшися за шию i викрикуючи щиро якусь сумовиту пiсню вперед себе, вимкнулася Домнiка з ïх товариства i побiгла до одноï голосноï8989 ворожки, що мешкала тут у мiстi та яку знала ще з попереднiх лiт. Вона мешкала в бiднiшiй частинi мiста i була далеко та широко знана, особливо ж по селах тiшилася вона незвичайною славою як ворожка. Була вихрещеною жидiвкою, бездiтна i на одно око цiлком слiпа. Звiдти й пiшла ïï назва у мiських i сiльських мешканцiв: слiпа ворожка. Молодою дiвчиною навчилася вiд кочуючих циганiв ворожбитства в карти й силу деякого зiлля i розпочала тим свiй гандель. Ïï справи пiшли феноменальним способом угору, i вона переселилася по якiмсь часi в оце мiсто. Тут засватав ïï один убогий уже старший мiщанин, i вона вийшла за нього замiж. Вихрестившися, стала побожною християнкою, ходила щонедiлi до церкви, а в ïï спальнi горiла без перерви перед святою богородицею лампадка. Чи голосну славу здобула собi своєю хитрiстю, чи штукою вгадування з карт — було трудно сказати, одначе рiч була певна, що як з iнтелiгенцiï, так i з iнших класiв тиснулися до неï люди роями. З найвчаснiшого ранку до пiзньоï ночi товпилися в ïï кiмнатах люди, а вона, одних випускаючи, а iнших впускаючи, ворожила невтомимо. Мiж двома малими, щiльно ослоненими кiмнатами знаходилася мала кухонька, i присутнi в правiй кiмнатi нiколи не знали, кого приймала в лiвiй. В кухнi сидiли селяни, зворушенi самим святочним ожиданням. Прiли з нетерпливостi або оповiдали собi взаємно своï клопоти, задля яких з'явилися у славноï ворожки. З'являлися тут i люди з далеких околиць, ждучи не раз i по пiвднини, поки ïх допущено досередини. Вона подавала ради в недугах, у найприкрiших процесах. Ïï втаємничувано в найглибшi родиннi тайни. А вже найбiльшим була порадником в любовних справах. Зверху незначне, замаргане мешкання, що лежало в жидiвськiм сусiдствi, було внутрi незвичайно симпатичне. Переважно в пiвсвiтлi держанi кiмнати бували взимi приємно огрiтi, помiст застелений грубими килимами, а попiд стiнами стояли вигiднi софи. Посерединi кожноï кiмнати стояв стiл, округ нього крiсла, а на столi — карти. Колись убога жидiвська сирота, ходила тепер у недiлю i свято в шелестячiм штивнiм шовку, а в ïï так званiм салонi пишався дорогий фортеп'ян. Не дивота. На подвiр'ï, особливо ж влiтi i в днях торгу, стояли вiз коло воза, а на них сидiли стурбованi люди, вижидаючи нетерпливо поклику до славноï слiпоï ворожки. Постiйний сумерк кiмнати, палаюча лампадка при iконi пресвятоï богородицi, вокруг таємна тишина — творили майже магiчний вплив на засумованi присутнi душi. Зжуренi Ґаздинi-матерi, поважнi господарi кланялися низько перед нею, цiлуючи з почестю ïï руки, i оповiдали широко та докладно своï клопоти. Тодi потiшала ïх ласкавими, надiйними словами, казала сiдати за стiл i розкладала карти... Мала неописану вправу в розкладаннi карт. Вилiтали ïй уже самi з ïï бiлих, ситих рук та укладалися на столi в кружало. Вiдтак ставала говорити, прижмурюючи око i гугнявим голосом. Говорила скоро i наказувала людям уважати на ïï слова, бо у неï був час дорогий. Вiд часу до часу звертала своє око (друге було напiвприжмурене, i не бачила на нього нiчого), остре, сиве око на слухача, звiщала йому його будучнiсть i подавала ради. Майже поголомшенi, опускали9090 слухачi кiмнату. Коли було бiльше присутнiх, роздiляла ïх на двi кiмнати i ходила на вiдмiну вiд одних до других. Тут були густо завелонованi9191 панi, несмiливi, делiкатно повбиранi дiвчата i молодi люди з глумливим усмiхом на устах та зворушеним поглядом. — Пощо ви прийшли до мене, коли не вiрите моïм словам? — спитала вона одного молодого чоловiка, якого усмiх поразив ïï.— Бог сам дав менi сей хлiб у руки, i я не винна тому, що ворожу. Я анi одноï душi не силую i не кличу. Всi приходять iз власноï волi. Ви також iз власноï волi приходите! Ви можете собi йти, менi однаково, чи буду вам ворожити, чи нi, зрештою,— додала з вигребущим поглядом на вираз його лиця,— зрештою, ви дуже зжуренi й неспокiйнi! I справдi, вiн був дуже зжурений i неспокiйний. Рiк-рiчно давала на служби щедрi дари й тiшилася у священикiв великим поважанням i протекцiєю. Перед нею спинилася тепер Домнiка. Зiбрала своï останнi грошенята, що осталися ïй ще з закупна, i поспiшила сюди, як уже не раз робила давнiше, коли не могла з собою в чiм-небудь упоратися. Смеркалося, i у ворожки горiло вже свiтло. Мусила ждати, доки ворожка не впорається з двома паннами, яких застала у неï, i доки вони не опустять цiлковито хати. Вiдтак приступила до неï. Ворожка змiрила ïï проникливим поглядом вiд голови до нiг. — А чого ж ти хочеш? — спитала.— Менi здається, ти вже була раз у мене!.. — Так, уже кiлька разiв! — вiдповiла дiвчина тихо й несмiливо задля погляду ворожки.— Сьогоднi знов приходжу! — З чимось iншим? — Так! — Маєш уже все за собою? Домнiка опустила погляд униз. — Так! — вiдповiла; але в ïï очах затлiло щось ненависне. Тепер доторкнулася вона речi, про яку дiвчина нiколи в життi не хотiла згадувати, та яку хотiла направити молитвами, постами та щирим каянням перед богом, а яка кого iншого не мала обходити. — Що ж хочеш знати сьогоднi? — спитала гостро ворожка, звертаючи до неï свiй чисто наполеонський профiль. Дiвчина розповiла свою пригоду з давнiм нареченим, i як той наставав на те, аби вона розсталася з Iлiєю. Се не тяжко зробити, але чи воно на тiм добре вийде? Нехай ïй карти порадять, що має вчинити, бо вона тепер надвоє роздiлена. — А любиш давнього нареченого? — блискавкою спитала ворожка, перемiшуючи карти. — Таже нiби люблю! Але чи буде се добре, аби я ще рiк на нього ждала?.. В селi називають мене вже старою дiвкою i нi один iз молодих хлопцiв не тикає вже бiльше на мене. Я вже для них застара, i менi стидно! На те вiдповiла ворожка, неначеб не знала нiчого про минуле життя дiвчини i про саме лише що пережиту аферу з нареченим: — Будемо видiти, що скажуть карти! А вiдтак, коли розложила карти в кружало, примружила по привичцi очi i заговорила: — Iди додому й не журися нiчим. Одна жiнка тобi дуже прихильна i один старший чоловiк, що тепер далеко звiдси. Вiн кавалiр i думає тебе посватати. Але вiн тебе не вiзьме. Тобi паде iнший, з яким ти зв'язана. Тобi паде хата, багато тяжкоï працi. Дiтей не будеш мати нiколи. Ти будеш мати щастя з добром i в iнших речах. Тобi паде, як мужчинi, гандедь, але з худобою не будеш нiколи мати щастя. Один чорний хлопець дуже зажурений через тебе, але йому паде бiлява i далеко звiдси. Тобi паде дорога. Будеш мати малу шкоду. Ти обережна в бесiдi i притомна; се дар божий, i вiн поможе тобi до багатства. Се твоє щастя. Iди! Домнiка дивилася хвильку на ворожку мовчки, з похмуро-блискучими очима, вiдтак розв'язала з одного вузлика своєï хусточки дрiбку грошенят i, поклавши ïх на постiль та поцiлувавши ворожку з шаною в руку, поспiшила назад до свойого подорожнього товариства. Ïй неначе тягар спав iз грудей. Тепер вона неначе за нiщо не вiдповiдала. Так мало бути, як буде. Не хотiла нiчим журитися; хотiла лише дiстати чоловiка. Мала вже тридцять рокiв. Ïй стало нараз зовсiм байдужно, чи той чоловiк звався б Iлiя, чи Дмитро. Дмитро знав про ïï давнiй нещасний грiх, а Iлiя був дурний. З обома буде гiрко. Нехай буде, як бог схоче! — так казали карти.— Не журiться нiчим! Ворожка вгадала все, все; вона й тодi все вгадала i, як ялося чеснiй i побожнiй жiнцi, навчала розуму i ганила... Жiнка, про яку говорили карти, що вона ïй прихильна, се була, мабуть, писарка, а про чоловiка, що думав ïï сватати, було ïй байдуже, хто се був, вiн же й так не мав ïï брати. Два днi по тiм ходив Iлiя до панотця, аби не оголошував третьоï заповiдi, а в день по тiм пiшов просити, аби таки оголосив. Вiсiм днiв пiзнiше вiдбулося ïх весiлля. В селi висмiяли люди Iлiю, що вiн, мов худобу, вiдступив дiвчину iншому, а Марiйка напоминала Домнiку не випускати дурня з полем iз руки, бо вона все-таки не могла напевно знати, чи Дмитро ожениться з нею. Бо, як толкувала вона ïй ту рiч,— Дмитро тепер жовнiр, а жовнiр може дiвчинi все обiцяти, але коли вiн знов по-своєму перебереться i запустить волосся, тодi вiн уже iнший i може на все сказати: Я був тодi жовнiром, було менi не вiрити. Домнiка признала далекосяглiсть тих слiв i звернулася наново до Iлiï, котрий рвав собi волосся, що випустив таку робiтницю з рук. I так узяло все мирний i щасливий кiнець. Не довго по ïх вiнчанню вернув старий Петро iз своєï вандрiвки. Вiн принiс грошi й показався в прегарнiй одежi, на яку покладав завсiди велику вагу. Як почув, що Домнiка вiддалась за Iлiю, сплюнув i кликнув: За дурного Iлiю? — За дурного Iлiю! — дiстав поважно у вiдповiдь. — Ото! — аж заспiвав та й покивав головою. Вiдтак устав, буркнув пiвголосом, що дурному щастя само в руки лiзе, вхопив свою високу кучеряву шапку i попрямував прямо до корчми. Там просидiв чотири днi. Пив, доки не пропив останнього гроша, доки майже не запух, вiдтак вернув назад до своєï сестри Докiï i взявся наново до працi. Але все, коли бував пiдохочений, жалкував: — З нею,— говорив жалiсно,— був би я iншим чоловiком став, з нею можна було яке-небудь дiло почати, а так, ет! — i махав з резиҐнацiєю9292 рукою. — Нема за чим жалкувати! — потiшала сухо Докiя, що не дуже симпатизувала з дiвчиною.— В неï очi зроду-вiку не були добрi, а розум, як у староï жидiвки! Буде колись перша шахрайка в селi! — Але зате не буде в ïï хатi пусто! — вiдгризався Петро, що почувався обидженим у своïм смаку. — Та вiдтак; але ïï в селi нiхто не любить! Вона, що чорне пiд нiгтем, не зробить добра нiкому задурно, все виманить щось вiд тебе! Лише Марiйка з нею у великiй приязнi, але вона розумнiша вiд Марiйки! Добре ïï скубає! I так минуло вже цiлих два роки, як Iлiя з Домнiкою побралися. Поставили собi недалеко од Григорiя малу хатину i жили доволi мирно. Але бiльша половина працi спочивала на плечах Домнiки, Iлiя пересипляв кращу половину свого життя, i вона працювала за двох, помагаючи собi якомога, аби свого дiпняти й сяк-так збагатити свою хатину. Гарувала невпинно, а як лучилася нагода, то простягала руку й за чужим добром. Брала все, що сунулося пiд руку, — збiжжя, насiння, хатнi знаряддя або начиння, а особливо делiкатнiшi речi. Те все зносила, мов бджола, до своєï хатини i невимовне тiшилася тим потайки. I, щоправда, у неï в хатi було, мов у дзеркалi, чисто й гарно. Нiколи не можна було ïï пiймати на гарячiм учинку. Виступала проти всiх так поважно й чемно, говорила так розсудно й чесно, що нiхто не важився прямо ïï зачепити, i все наново вертало назад довiр'я до неï. В однiм напрямi була необхiдна для сiльських газдинь. Розумiлася знамените на кухнi в мiстi та знала випiкати рiзнi бiлi й чорнi хлiби. Кожним разом, коли мала йти в мiсто, заповiдала знайомим Ґаздиням уже вперед, i тi находили рiзнi орудки для неï. Однiй мала купити краски, iншiй волiчки. Он тiй дiвчинi цiтки на Ґердан, а тiй молодiй Ґаздинi iкону й дещо з начиння. I вона купувала i вдоволяла всiх. Часом, коли нi крейцарка не мала в хатi, говорила нiби побiжно, що йде в мiсто. Зараз знаходилися для неï орудки. Вiдтак повторялося се правильно, та дивно, що бiльша половина речей, якi приносила з мiста, належала до неï. Була ïм i в iншiм напрямi необхiдною. Нiхто не вмiв так добре примовляти проти недуг або вiд злих очей, як вона. Нiхто не вмiв так добре варити й пекти, як вона. Притiм була жвава й обзорна, i можна було на неï хоч iз яким великим, весiльним чи посмертним обiдом спуститися9393, вона все перевела до самого кiнця в найкращiм порядку. Була справдi найлiпшою товаришкою Марiйки, одинока (з виïмком ще двох чи трьох старих сусiдок), з якою зносилася Марiя з довiр'ям i перед якою не мала нiякоï тайни, хоч Iвонiка вiд часу до часу остерiгав ïï, аби не була перед нею вiдверта, бо хто мав уже раз жiночий язик, не вмiв мовчати. Але досi Домнiка ще ïй нi в чiм не споневiрилася. Була ïй у кожнiй працi, коли б i не захотiла, щиро помiчна, а коли не могла вже до чого рук прикласти, то бодай порадою i добрими словами рятувала, а се вмiла Марiйка цiнити... За те обдаровувала ïï щедро молоком i хлiбом, а на храм вiддiляла для неï окремо мисочку меду, так, аби Iвонiка не видiв. Домнiка тiшилася в неï ласкою ще й через те, що доносила ïй i найменшу дрiбницю, яку лиш дiзналася про Саву i Рахiру. А се було для неï важнiше, як усе iнше. Що Домнiка бачила все на своï очi, не було сумнiву. Григорiй був ïï найближчим сусiдом, i коли Сава хотiв до нього заходити, мусив усе минати ïï хату. З нею одною могла говорити одверто про своє нещастя. Домнiка була мудра й хитра i вмiла не лиш промовляти як треба, але й мовчати. Неначе половик, що з найбiльшоï висоти задержує в оцi мiж травою захований дрiб, так i Домнiка слiдила за молодими людьми i зносила пильно, мов бджола або та вiрна собака, всi новини, дотично хлопця i дiвчини, до матерi, повiдомляючи ïï про кожну появу Сави у Рахiри й iншi ïï поступки. Часами ставала ïй гризота Марiйчина розрадою. Коли ïï лiнивство й байдужiсть Iлiï приводили iнодi до розпуки, забiгала до Марiï з якою-небудь новиною про Саву або його дiвчину, аби, впровадивши матiр у ïдкий настрiй, насититися ïï гризотою i роздразненням. Вкiнцi оповiдала ïй своï клопоти i так вiдзискувала рiвновагу. Так, нажалiвшись досхочу, потiшала одна одну й остерiгала одна одну перед ворогами... Сказано, Домнiка була найлуччою товаришкою Марiйки, i була ïй у радостi чи в смутних хвилях необхiдною людиною. Коли Iвонiка повернув iз смутними звiстками про Михайла та з його знаком на примiвку, Марiйка побiгла ще того самого дня до своєï приятельки з просьбою, аби прийшла вiдмовити недугу синовi. — Поможiть, Домнiчко, поможiть, душко,— просила вона,— я вам красно подякую i не зроблю вам кривди! —I Домнiчка примкнула свою буду, почислила кури (перед добрими сусiдами), витягнула з-пiд стрiхи малий там захований ножик, i обi жiнки махнули живенько до Марiïноï хати. Прийшовши тут, Домнiка припочила трохи, а вiдтак вступила в сiни й пiд комин. Тут, саме посерединi, поставила знак вiд хлопця (волосся) i, виконуючи руками рiзнi рухи перед ними (вони представляли лице хорого), говорила без перерви й одностайним голосом ось що: Болячка пухка, Болячка з рожi, Болячка з марини, Болячка з лихим часом, Болячка з гiстцем, Болячка з роботи, Болячка з охоти, Болячка з урокiв, Болячка з лихоï волi, Болячка наслана, Болячка прислана, Болячка вiтрова, Болячка польова! Тут ïй в голову не лупати, В ухах не стрiляти, Зуби не лупати, Кровйов не плювати, Мiсця не шукати, Але iти собi На широкi броди, На глибокi води, Там ïй пiски пересипати, Води мiряти, Камiння лупати, Броди розширяти,— Якi заглибокi, Якi заширокi, А чистого, Божого, Молитвенного Михайла — Лишити. Як його мати на свiт породила — Аби його так злiчила Божими молитвами, Своïми примiвками, Вiд бога на вiк, А вiд мене на лiк! Повторила се дев'ять разiв, за кожним разом виконуючи новi рухи у воздусi, неначе фiгури, i мов округ голови хорого, i за кожним разом щось здмухуючи i спльовуючи. Вкiнцi прорила в землi ножем хрест i шпурнула його далеко вiд себе. Марiйка не була при процедурi примовлення. Воно не було добре. Примiвка тратила на силi в присутностi другоï особи, i ïï наслiдки зволiкалися... Домнiка опустила мiсце примiвки i поступила до хати. — Вже! — сказала поважно й потрохи втомлено й вiдiтхнуга, усiвши на лавцi коло печi.— Як бог дасть, то йому зараз полегшає! — Дав би бог святий! — вiдповiла Марiйка побожно.— До всеï iншоï жури причиняється ще й гризота про його здоров'я. Iвонiка каже, що вiн дуже змарнiв. — Змарнiв! — закинула Домнiка глумливо.— То що, що змарнiв? Таже ïх тримають там, як собак! Я знаю! Спитайте його, чи вiн коли був ситий, вiдколи вiд вас пiшов? Га! Я знаю; я була бiльш десяти рокiв у мiстi; я не була слiпа! Я багато видiла й чула! По хвилинi бистроï надуми, пiд час якоï ïï чорнi очi оббiгли блискавкою хату, додала: — Я незадовго буду з ним i перекажу йому дещо вiд вас! З недiлi, як бог дасть дiждати i як менi що в дорозi не станеться i я не заслабну — бо я слаба, та лиш бог один знає, як я з отим бовваном гарую i яка я слаба — то пiдемо з Iлiєю в мiсто. Злагодьте дещо для нього! Спечiть кiлька хлiбiв або малаïв, доложггь кусень сиру й масла, а як маєте солонини, то дайте й солонини; принесiть до мене, i я або Iлiя передамо йому. Iлiя викличе його з касарнi, а я вже сама передам йому та перекажу, що треба. По слабостi буде жадний маминого хлiбця; а там дiстає три рази денно ïсти або, може, лише рано й увечiр. Так, так, мамцю! — тягнула з великою щирiстю дальшi— Зробiть, як я кажу! Злагодiть усе, а я вже вiзьму те з собою та зроблю так, аби добре було. Буде тiшитися, бiдний. Якби ви не мали часу,— додала ввiчливо,— то злагодьте лише усе, а я прибiжу сюди та й поможу вам зробити. А як нi, то дайте менi муки додому. Я все дома пороблю i вже готове принесу вам. Муку могла б я вже i тепер iз собою взяти,— додала байдужнiше,— не треба б було по два рази ходити. Ви, може, не будете мати часу, а що я вже сама тут, то зроблю вам те зi щироï душi, i ще як зроблю! — додала майже спiвучо.— У мене нема дiтей, але я знаю, як мамi на серцi, коли вона видить, що ïï дитина голодом млiє i над нею збиткуються. Я се добре знаю, i чому менi не помогти, як можу? Марiйка зворушилася тими словами до глибини серця i обтерла долонею сльози, що тиснулися ïй до очей. — Бог заплатить вам, Домнiко, та й я вам ще зосiбна красно подякую! — вiдповiла так само щиро.— Оце, що ви кажете, ви добре кажете! А якби ви були такi добрi та й спекли зо два буханцi хлiба й зо два малаï, то б мали поману9494 за мене, слабу та нездорову. Муку може вам Сава вiднести. Вiн i так має iти по свiтло до Мендля. Домнiка злякалася. — Сава? — кликнула.— Ей боже! Сава не донесе до мене всiєï муки. Вiн простiсiнько пiде з мукою до Рахiри, та й там зроблять собi з неï празник. А хоч i принесе, то певно лише половину з того, що ви дасте. I хоч би вiн ïй i сам не дав, то вона видере вiд нього. Вiн же не витримає, аби не вступити вперед до неï. Вiд мене недалеко до неï. Дайте менi вже лiпше все вiдразу; я собi сама понесу, попечу все красно i вже вам готове принесу. А як хочете, то вiднесу вже прямо до хлопця, та й не будемо часу тратити. Йому кожний день там чорний, як нiч. Вже я для нього що зможу, то найлiпшого зроблю; вiн у мене хлопець жвавий i добрий! — додала, як перше, щиро i побожно.— Спустiться лише на мене! Вона звернула своï проникливi очi на засмучену жiнку перед собою i додала: — Село осиротiло, вiдколи вiн пiшов. Марiйка хитала мовчки головою. — Чи лиш воно осиротiло! — вiдповiла гiрко.— Чи лиш воно осиротiло? Але я вже послухаю!—додала, пiдводячися з лавки.— Зроблю, як кажете! Дам вам тепер муки, вiзьмiть iз собою, а все, що злагоджу, наднесу завтра до вас сама! Богу дякувати, що йдете в мiсто! — додала, ущасливлена думкою, що бодай хтось ïï близький побачить любимця i передасть ïï посилку. Iвонiка аж за тиждень буде у нього, а вiн, певно, зрадiє, як побачить знайомих iз села, та ще, до того, Домнiку iз клуночком вiд мамки. Утерши сльози, що мов мухи лiзли ïй в очi, почала нишпорити по хатi. — Вiдколи знаю, що Михайло слабий, то не маю супокою нi вдень нi вночi,— говорила, обернена плечима до жiнки, що сидiла на лавi та слiдила за кожним ïï рухом.— Здається менi, що таки злетiла би до нього! Але де менi йти до нього? Доста, як Iвонiка йде! Казав, що буде щонедiлi ходити! Щонедiлi! То вже хай вiн ходить! Я рада, що вiн буде ходити. Все йому буде легше, як побачить тата! Та й казав Iвонiка, що вiн смутний... А менi при тих словах так, як би хто студений нiж у серце всадив... А ви як гадаєте, Домнiко, як ви гадаєте? Домнiка потiшала розумними словами, що промовляли щиро до серця, а вiдтак тим, що все минає. Все мало свiй час i все минає. I не таке, та й минає. Вже якi вона гризоти мала у своïм життi, гадала, що в землю пiде з жури. А бог дав, та й усе минуло, та й вона i до сьогоднi живе. Коби здоров'я... Пiвгодини пiзнiше йшла назад тою дорогою, що перше. Сим разом несла мiшок на плечах i ступала повiльним кроком. Несла муку, з якоï мала спекти колачi i хлiб для рекрута, а далi й iншi речi, якi ще в останнiй хвилi передала за ïï намовами стурбована мати. З чорного змарнiлого лиця свiтилися вдоволено чорнi очi. Тiшилася добутком, думаючи: Спечу йому два малi колачi й зо два буханочки хлiба, а рештою подiлюся. Що то хлопцевi пошкодить, як я собi зi всього потрошку вiзьму? Коби всiм така бiда, як йому! Гей, гей! Тато щотижня бiгає, а мама день i нiч за нього пам'ятає. За мене хто дбає? Той туман? Ïï уста викривилися в гiркiй зневазi. Якби я сама не заробила та не придбала, то хоч гинь iз голоду! Тут є звiдки брати! Вони мають бiльше, як я! Коби всi ïх так кривдили, як я! Хто ïм так усе добре зробить, як я? А мiй труд не варт нiчого? А то, що я йду? Гей, боже, боже!—зiтхнула глибоко i, пiдкинувши скручений в руках мiшок вигiднiше на плечi, пошкандибала до своєï хати, що стояла пiд великим, тепер змертвiлим лiсом, i прямувала до одинокоï цiлi в ïï життi. Ототу хатину, що дивилася до неï, мов прикована на мiсце дитина, заповнити всячиною i прибрати стрiйно знадвору й зсередини. I се ïй удалося, ïï вроджена iнтелiгенцiя i розум перли все до дальшоï працi й акцiï, а вiдколи Михайло Федорчук покинув хату своïх родичiв, пiшовши в рекрути, вiдколи Сава подався за Рахiрою, хата Марiйчина сталася для неï якимсь невичерпаним джерелом, iз якого черпала своï зарiбки, та точкою, коло якоï кристалiзувалися всi живi думки тоï даровитоï, хитроï голови, спинялись ïï жадiбнi руки, руки, що нiколи не спочивали... IX Глибока зима. На широкiй площинi за мiстом, де вiдбувалися звичайно вiйськовi вправи, уставили за розказом9595 генерала кiлька наметiв. На нiч вислали туди кiльканадцятьох рекрутiв. Мали там провести нiч i тим випробувати, чи намети скажуться достаточною охороною проти трiскучих морозiв i заметiльниць. Мiж висланими рекрутами був i Михайло Федорчук. Вiн i ще один камрат мав також ночувати в однiм iз наметiв. Не смiли спати. Жоден з них не смiв заспати, хiба що на коротеньку хвилиночку i то на перемiну. Щоби котрий туман не замерз! — гукав за ними, остерiгаючи ïх, один пiдпоручник. Настала ясна тиха нiч i привела мороз i студiнь iз собою. Легенi, неначе хлипаючи, набирали морозячого воздуху в себе, а на вiï насiдали срiбнi iскорки палючого морозу. Зорi дрижали й миготiли, i ïх свiтло здавалося очищене й вiдроджене в тiй напрочуд яснiй, мов кат, немилосерднiй ночi. Оба рекрути були за приписом одягненi, одначе, коли зблизилася пiвнiч, студiнь паралiзувала сустави ïх тiла. Вуха понапухали, а щоки розболiли й розпеклися, мов огнем поприскуванi. Намети сказалися дуже марною охороною проти такоï брутальноï студенi, коли в однiй напрочуд яснiй ночi, одначе, треба було в них видержати аж до рання. Пiд час коли Михайловий камрат умостився на малу хвилину задрiмати, вiн сам проходжувався машинально на означенiм мiсцi коло намету сюди й назад. Грубi сльози тиснулися йому iз зимна й з болю все наново в очi. Був до крайностi огiрчений i розжалоблений. Мерз страшенно, а нiч ясна та скреготяча здавалася безконечною, та супокоєм своïм лиш завзивала до ворохобнi9696. Своïм здоров'ям мали випробувати намети. I невже ж? Хто журився ïх тiлом? Хто журився ïх здоров'ям? Хто журився мужиком? Ет! — збив кулаками докупи, мов грубими грудками землi, i протер морозом отяжiлi очi. А нехай би вiн свою силу i своє здоров'я стратив, якi внiс отут, вернув калiкою додому, яка нагорода ждала би його по тiм всiм? Хто рятував би його вiдтак? Хто, хто? Еге! Прийди, тату, та подивися, як твiй син, як та собака, виє зi студнi! В його нутрi здiймився огiрчений голос. Прийди! I дома гризе студiнь, з'ïдає, як огонь, але дома ти не собака i не йдеш на безплатне калiцтво, як отут... Перед його душею спинилася нараз одна картина, яку бачив раз iз своєю мамою на однiм торзi i ще й досi ïï не забув. I його мама хрестилася все, коли згадувала ту стрiчу. То пробували на ярмарку. Був великий стиск, i одно товпилося галасливо округ одного. Погода була прегарна, i старе i молоде, жiноцтво, i дiвоцтво, i чоловiки вешталися живо всюди. В тiм поквапнiм здвигу зачули нараз музику. Хтось грав на катаринцi чи на чiмсь подiбнiм. Мимоволi подалися за звуками. Вони протиснулися крiзь громаду, i який вид указався ïх очам! Жовнiр (в такiм же самiм мундирi, який вiн мав тепер на собi) незвичайноï сили в плечах стояв,— нi, не стояв, плечi його стояли на землi, бо у нього були ноги майже по пояс вiдтятi,— стояв i крутив на землi уставлену катаринку. В колосальних плечах, здавалося, сила сконцентрована. На грудях блистiла медаль, а його скiсно всадженi чорнi очi горiли недобрим огнем. Такий похмурий i небезпечний був його погляд, що вiн, не промовляючи до нiкого нi слова, поражав своïми очима. Виглядав, неначеб мав у найближчiй хвилi пiмститися тяжко на кiмсь iз товпи за своє велике нещастя. Дiвчата вiдверталися вiд нього, переляканi тим поглядом, а двi вагiтнi жiнки вiддалилися прудко з його округа, спльовуючи та хрестячися раз по раз. Його мати говорила, що чула до вечора його погляд на своïм чолi i мусила дома вугля гасити. Таке величезне було нещастя сього чоловiка, що, мов невидима лиха сила, переходило поражаюче на iнших. Вiн сам був сильно потрясений тим видовищем. Не раз бачив уже калiк, калiк рiзного роду, але тут, де чоловiк був у самiм найсильнiшiм розцвiтi своєï молодечоï сили такий скалiчений, де нещастя через полишену силу й мiць майже розкiшних членiв виступало так ярко наверх, воно було засильне, щоб не оставити тривкого враження. Вiн мав його свiже в своïй душi. Нiхто не розпитував у нещасного, в який спосiб окалiчiв так страшенно, одначе його мундир i медаль на грудi вказували самi, де шукати причини. Як Михайла вiдiбрано до вiйська, то мати його була перша, що нагадала йому того нещасного. — Сього можеш у вiйську дослужитися! — вiщувала гiрко й заплакала голосно. I коли вiн саме того не боявся, вiн був усе дуже обережний iз зброєю, мав взагалi перед зброєю якусь неописану вiдразу, то мiг окалiчiти в iнший спосiб. Кiлька то повiдало, як вернули калiками. Покинули свою землю молодими, здоровими, а вернули назад iз скалiчiлими руками... А земля вимагала лише дужих i здорових рук... Але що кого обходило, якi руки поверне вiн, Михайло Федорчук, своïй землi? Вiн збив iз зимна неповоротно прибраними ногами докупи i звернувся бистро вiд намета назад. Вiдтак глянув на нього. Нiч стояла ще вповнi... Пiвгодини пiзнiше станув камрат на його мiсце, а вiн, закутавшися в солому й у жовнiрське покривало, лiг спати. Нiч здавалася безконечною. Вiн мерз страшенно, а до того, болiли його ноги й руки. Лежав i мав, як звичайно, коли був на самотi, свою рiдню i рiдну сторону перед душею. Тамтого року в тiм часi був вiн дома i пильнував своєï худоби у стайнi. Там було тепло, i худоба огрiвала його ще своïм теплим вiддихом, а тут мав вiн мiряти своïм тiлом степенi зимна. А вiдтак, коли настане весна — за три мiсяцi вона вже настане — буде земля його надармо вижидати. Розстелеться чорна й широка, як море, голубе небо буде смiятися, а його не буде. Не вiн буде ïï орати. Великi ïï скиби будуть на нiй стирчати, i не вiн буде ïх розкрилювати. Тисячi чорних, обгорiлих рук будуть тим зайнятi, будуть тяжку залiзну зброю чистити i вправлятися в ïï уживаннi. Дужi, молодi, мускулярнi руки — се становило якусь силу! Кожний лишив дома десь там свiй загонець, i вiн буде надармо його вижидати. Мов сирота, буде його вижидати... I межи тою землею i ними грала, мов струни, сюди й назад — доля... Та кукурудза, що вiн iз татом ще сеï весни посiяв, вже геть пiдросла. Вже пряла. I ïï було багато, цiлий лан. Виросла висока й сильна, i ïï стьожкувате шовкове листя шелестiло неустанно в легеньких подувах вiтру... В тишинi чув вiн добре ïï шелест. Тепер, в отiм сонячнiм надвечiр'ю, як усе затихло, пизата гарбузина неначе навмисне висунулася на межу та шелестiла мiж собою: — Як мається Михайло? — Мабуть, добре! — Недобре! — потягло воздухом.— Вiн тужить! — За нами! — прошелестiло листям. — За нами... А вiдтак потягли, мов морем, незлiчимi шелестячi голоси понад лани: — За нами... Опiсля умовкло, неначе на мiсцi закам'янiло... Другого дня зранку вернули iнфантеристи напiвзамерзлi з повiдморожуваними лицями, вухами й руками назад до касарнi, а генерал прийняв мельдунок, що ним проектованi намети показалися нездатними проти студенi i що кiлькох iнфантеристiв, сильно перестуджених, вiдiслано до шпиталю. Х — Ти правду казала, Рахiро, бiганина не має кiнця! — говорив Сава глумливо до дiвчини, що несла пляшку з горiвкою iз корчми, де стрiнулася з хлопцем, що купував там пачку, i тепер вертала разом з ним додому.— Аби ти казала, що просидить дома одну недiлю, то й то нi! Скоро лише по пiвночi, старий зривається та й топче землю до нього! — Видиш! Не казала я? Я се вiдразу знала! — вiдказала дiвчина з енергiчною певнiстю.— Дивися лише, скiльки грошей вивандровує за ним! Тепер ви збили трохи хлiба! Дивися лише, що за тi грошi закупиться! I скажи менi вiдтак, чи й ти обiрвав що з тих грошей? Не вiдповiв нiчого. Знав, що його батько спродав уже половину змолоченого збiжжя, але вiн боявся сказати се Рахiрi. Вона силувала чоловiка зараз до чогось... а вiн не мав настiльки вiдваги, аби виступати проти батька. Чи мав жадати для себе грошей? Сього не робив досi ще нi Михайло, нi вiн; старi самi розпоряджали грiшми, та в нього й не було, до того, нiякоï причини до жадання. Але вона б ще присилувала його до того, та й таки ïï правда. — Чи вiн прийде на Великдень додому? — спитала. — Може, як дiстане урльоп! Старi аж гинуть за ним! — А ти? — Я? А менi що до того? Про мене, най прийде! Врештi, я хотiв би видiти, чи вiн усе ще такий боягуз i боïться стрiльби. Вiн страшно боязливий, Рахiро, ну...— вiдтак урвав раптом i замовк. — А стара все так дуже плаче? — Правда! Я мушу десять разiв на день слухати, що з ним потягло з хати й сонце, i все добро. До того всього вона тепер люта, що вiн там звикає. Вона була би хотiла, аби вiн i досi за нею заводив та плакав, тим часом вiн уже звик. Зразу так банував, що хотiв утiкати. Тато се сказав менi. Вона нiчого про се не знає. Через те й розпочалася була бiганина до нього. Щотижня, щотижня, кажу тобi! Тато потiшав та, мов камiнь, пересиджував на толоцi, де жовнiри егзецирувалися, щоб вiн тата видiв, аби не банував i аби йому легше було. Ти чула таке? I не сором йому? А дурний тато сидiв. Люди, що його десь видiли, як вiн сидiв, певно, гадали, що вiн одурiв, а вiн сидiв, аби хлопчисько мав його перед очима та аби не банував так дуже. — З ним, певно, й не один клуночок повандрував! — додала вона. — Розумiється! Стара гадає, що при вiйську не дають нiчого ïсти! — Ти,—сказала Рахiра по хвилинi бистрого намислу,— як довго вiн ще там буде? — Менi здається, ще пiвтора року. Але я не знаю напевно! — А вiдтак?.. — Що вiдтак? Вiдтак верне назад додому, ожениться i буде Ґаздувати, як усi люди! Вона не промовила нiчого. Стягнула хмарно брови над чолом i вп'ялила очi в землю. I вiн не говорив бiльше нiчого. Кiлька людей вийшло проти них, i вiн завернув дорiжкою до своєï хати. Розсталися. ХI Було вже по Великоднi. Озимина зеленiла тут i там у яснiшiй i темнiшiй зеленi i вiдбивалася весело вiд непоораноï ще рiллi. Iвонiка трохи припiзнився з оранням. Не вспiв покiнчити всього на час. Не мiг сам зi всiм упоратися, i хоч Сава живо при всiм помагав, все-таки не доставало Михайлових рук. Орання затяглося i, що найгiрше, оралося лише одною парою волiв. Тяжко було сеï весни. Роздумуючи над землею i своïм хлопцем, гадав Iвонiка те саме, що Михайло, лише iншими словами. Тисячi обгорiлих рук складалися на те, аби очистити тяжку залiзну зброю, мiцнi, молодi, годнi руки, а земля лежала облогом... Тому збиралися що другоï днини смутнi хмари пiд небом i волiклися жалiбно то сюди, то туди над занедбаною землею... Марiйка засiвала капусту. Взяла найбiльший горнець, який лише був у неï в хатi i в якiм на пущення варила завсiди капусту зi свининою, наповнила його дрiбненькою, неначе ситом пересiяною землею, перемiшала ïï з насiнням i засiвала на двох грядках на розсаду. Так звичай велiв. Такi великi мали бути опiсля й головки капусти, як он той горнець. Коли в нiм варилося на пущення i не було стiльки людей, аби те все поïли, вона висипувала на ïду худобi. Розходилося, головне, о те, аби в тiм горшку варилося. Сава помагав ïй при роботi. Чинив се трохи злiнива й мовчки. Але вона була рада, що мала його цiлу днину дома, а тепер при собi, i не робила вже йому докорiв. Починала вже вiрити в те, що все говорив Iвонiка, що як Сава, взявшися раз до працi, полюбить землю, не вiдвернеться бiльше вiд неï. Тодi й Рахiра вишумить йому з голови. Тодi буде мiг вибирати мiж Рахiрою або землею. Одначе коли б хотiв при своïм остати, то на них усiх спав би великий грiх. Се ж був би нечуваний грiх, аби вiн узяв за жiнку таку близьку своячку. Того вона не хоче дожити. Не дай, боже! Не дай, господи, дожити такоï хвилi!.. — Тамтих лiт помагав менi Михайлик розсаду засiвати, а тепер ти рятуєш мене! — почала поважно, вештаючись коло грядок i сина. Вiн не обзивався. — Нiби ти не мiг би менi все отак помагати, як вiн? Так, примiром: як вiн тепер на Великдень дома був, такий чемний та красний, як капiтан! I зараз заглянув у всi закутки, чи все в порядку i чи все так, як за його часiв бувало. Може, нi! Вiн усе ще мовчав. — Менi аж свiт роз'яснився, як я його побачила! — тягла вона дальше, незважаючи на те, що вiн не вiдповiдає ïй нi одним словом.— Лише бог один знає, скiльки ночей я через нього переплакала i як менi його смуток, мов камiнь, на серцi лежав. Але богу дякувати, що я бодай його видiла! Що знаю, що здоровий i живий! Коби я ще того дiждалася, аби вернув додому, та й тодi хоч най мене бог святий в землю спряче! Зiтхнула... По якiйсь хвилинi, пiд час якоï гладила заодно рукою грядки сюди й назад, почала знов: — Але коли дiждуся вже того? Тепер прийде знов хiба аж восени, може, дiстане урльоп по маневрах, а як нi, то аж на рiздво... На святу недiлю хоче тато до нього йти. — Чого? — спитав Сава i глянув на неï похмуро, скоса. — Так! Аби тiшився! — Аби тiшився! — повторив Сава глумливо i бiльше до себе. Голоснiше додав: — Вiн дасть йому, певно, i грошей, а ви пiшлете йому печену курку? Вона глипнула на нього. — А тобi жаль за тим? Дякуй богу, що ти дома зимну мамалигу ïси! Доста йому того, що вiн з хати пiшов! Чекай, прийде ще й на тебе черга, то й ти переситишся тим добром, що вiн! — А сього ви хотiли б якнайскорше дiждатися, не правда? — спитав вiн, i його позiр, що вiчно немов гойдався, повис на нiй. Здавалося, вiн сам розiрвав гать, що здержувала досi наплив слiв. — Мой, мой, мой! — кликнула вона i збила руками.— Дивися, що вiн менi спiває. А врештi, ти гадаєш, для тебе було би зле, якби ти пiшов? Га? Михайло каже, що не одного навчишся там. Тяжко там, каже, водно гаруй, не знай нi себе, нi землi своєï! Про тата та маму забувай, а науку ïх пам'ятай, але вчишся та свiту видиш! Для Сави було би добре в жовнiрах, казав, його чорна п'явка вiдпала би там вiд нього! Сава дивився хвильку мовчки на неï; його очi збiльшiли у холоднiм, страшнiм полиску i набрали виразу, що не мав нiчого спiльного з його нiжними, дитинячими чергами. Ледве що можна б було як-так означити. Щось незглибимого розiгралося в тих очах, мов вiчна, нерозв'язана гадка, на яку вiн сам не знав би вiдповiсти. — Вiн се казав? — спитав. — Аякже! Вiн видить, як вона тягне тебе в нещастя, як тобi яма отвираеться. При вiйську,— каже,—покинула б вона його, як пропасниця! — Най вiн на себе дивиться, а до мене най не мiшається! — вiдповiв хлопець неприязно. В його грудi мов грiм закрався, так дзвенiв його голос.— Я не дивлюся в той бiк, де вiн парубочить! Я не дивлюся, з ким вiн любиться! — Вiн не має жодноï, то й не маєш чим журитися! Вiн хлопець чемний, i кожний Ґазда в селi дав би за нього iз щироï душi свою доньку! — Гай, гай! Будемо видiти, що вiн вам за чiчку додому приведе! Ви першi будете собi з лютi кулаки гризти! — Будемо видiти! — Будемо видiти! — Коби ти таку вибрав, яку вiн собi вибере! Я б наслiпо тебе перехрестила! Та коби вiн менi вже дома! Але я тобi кажу, бо хто оце тобi скаже, як не я! Чужi не скажуть тобi, що й тато не раз казав: Як не кинеш Рахiру, то не дiстанеш анi грудки землi! Оце я тобi кажу! А що ти варт без землi? Га? Та й як ти гадаєш, небоже? Ми тяжко працювали, заки доробилися сеï землi. Твiй тато небагато взяв за мною, решту ми самi доробилися. З рання до вечора тягли, мов у плузi. Ледве що настала свята недiленька, що руки опустилися на спочинок, уже знов треба було запрягатися до плуга. Ми робили коло залiзницi пiд лiсом. Мiсця, якими вона бiжить, були багнистi, i ïх треба було висушувати й нову землю навозити. Гай, гай! Що ти знаєш, сарако, як я вас вигодувала! Ти гадаєш, я прохолодила собi коли губи краплею молока? Чи я з'ïла коли яєчка? Чи видiла коли кришку м'яса? Вороги моï най би завсiди такi ситi були, як я була сита i твiй тато в той чорний час. Молоко я продавала, клала крейцарик до крейцарика, i продавала яєчка, i прятала крейцарики, i воно тривало якийсь час, заки ми оцього доробилися, що маємо. Якби оця земля могла говорити, то вона б тобi розказала, скiльки нашого поту вона заважила. Моï крижi пiрвалися, бо я день у день тачками возила глину, а твого тата сам бог урятував, що не потонув там у багнах, в яких барбався день i нiч, вичерпуючи його ненастанно. I десять разiв на днину бiгала я додому та дозирала за вами й за хатою, лише бог один знає, як я не раз iз голоду скавулiла! Але зложеного крейцарика ми не дотикалися. Аби я раз булочку собi купила, то й то нi! А тепер, коли нам бог допомiг доробитися оцеï землi, в яку ми втопили своï роки, своï днi i кровцю свою, коли ми тiшилися, що вона перейде у руки наших дiтей, i вони як святу iкону рано й увечерi цiлуватимуть, тепер мало б таке чортище, як Рахiра, топтати ту землю i годуватися нею?.. Рахiра мала б годуватися кривавою працею твоєï мамки i твойого тата?.. Ади, видиш моï руки? — сказала, пiднявши дико своï худi, як патики, руки.— Якi вже слабi та недужi; але оцими руками задавила б я ïï на мiсцi, якби вона поважилася ступити на ту землю. Пам'ятай — нiколи! Ïï очi набрали такого ненависного, завзятого виразу, що ïï звичайно нiжне й лагiдне лице на хвилю вiдражаюче споганiло. Одначе в тiй хвилi виступила велика подiбнiсть мiж матiр'ю i сином i зiлляла ïх неначе в одно єство. — Нiколи, кажу тобi! Анi я, анi тато не допустимо до сього! Доки ми живi, нiколи! Ми не на грiх працювали! Не на кривавий грiх, що ще за гробом по людях ходить, синку! Вона випиває твiй розум i висисає твою добру долю, як опириця! — Чи я жадаю вiд вас землi? — спитав вiн iз непевним поглядом, переляканий ïï рiшучими, ненавистю палаючими словами.— Я не жадаю вiд вас анi крихiтки землi! Держiться вашоï землi, а я зроблю, що менi схочеться! — Iди, iди! — кликнула вона глумливо.— Наведи сорому на нас та на нашу хату, аби ми живцем у землю позападалися! Але цiле село, всi люди будуть знати, чому Iвонiчин Сава не дiстав анi кришки землi! Враз iз циганкою Рахiрою буде вiн кукурудзи в полi добрим людям красти, буде кулешку з них собi й ïй варити i з нею на заробiток ходити по чужих людях та по Бессарабiï. Отаке жде його, як йому милiша циганка-вiдьма вiд тата та й мамки i вiд землi, що його вигодувала! Ей боже! — застогнала вiдтак та так уже тяжко, неначеб грiм iз самою землею зсунувся тягарем на неï i здавив ïï живцем.—Такого дiждалася я на своï старi лiта за свою криваву працю, за свою криваву муку, господи милосердний! Гадину зродила моя сестра, замiсть дитини; а вона затроïла мою дитину, затроïла ïï душу, i оглушила, й ослiпила ïï. Але й вона колись згине, i довго буде вона конати! Моï сльози i прокльони не дадуть ïй умерти. Я тобi се кажу, i нiхто тобi сього не скаже, лише тато та й мама. Чужi тiшаться нещастям чоловiка. Та й що вартує Григорiй у селi? Хто Григорiй?.. Жебрак, розбiйник i злодiй! Його хата, як той випорожнений штубей, i добре, що засунувся з ним геть аж пiд лiс. Там нiхто не видить i не чує його. Неначе село сплюнуло ним туди. Так. Се я кажу тобi. Се я кажу тобi! — Вона цiлком утомилася безпереривним напливом слiв, i ïй неначе щось вiддих заперло.— Се я тобi кажу! Се тобi твоя мама каже! Нiхто не буде мати для тебе бiльше розуму, як тато й мама... тато, та й мама, та й бог святий... Вiдiтхнула з цiлоï грудi й, застогнавши, вмовкла. I вiн мовчав. Навiть очей не пiдвiв до неï. Механiчно роздроблювали його пальцi грудки землi на грядках, i здавалося, що мати виговорила всi ненавистю переповненi слова до якоïсь особи, що стояла оподалiк. Що дiялося в його нутрi? Се було б тяжко сказати! По нiм не було нiчого знати. Здавалося, немов занiмiв уже зараз по ïï перших словах... Надiйшов Iвонiка з батогом. — Боже помагай, Марiє! — кликнув.— Чи ти вже готова з грядками? Я потрiбую Сави! — Чи я його коли спирала тобi? Най iде! — Ходи, Саво! Сава опустив грудки, так як тримав ïх у руках, мов автомат, не роздробивши, на землю i пiшов за батьком, що звернувся до плуга, який лежав далеко вiд бурдея на загонi. Саме в тiй хвилi перебiг великий заєць, може, сто крокiв вiд хлопця скiсно через поле. Предивна змiна зайшла тут iз хлопцем. Здавалося, неначе в однiй хвилi забув вiн усе. Його очi замиготiли зимним, неприязним блиском, i миттю пiрвав вiн камiнь у руки. Ледве Iвонiка мiг угадати, що вiн задумує. Пiгнав уже полем за звiриною. — Лиши, Саво, тепер заборона на зайцi! — кликнув за ним услiд батько, вгадавши вже його намiр. — Саво! г-е-й! тепер заборона! Мовчання. — Саво! г-е-й! Надармо. В довгих, смiливих скоках, еластичний, мов тигр, погнав полем. Вiдтак, зiгнувшися вдвоє, розмахнув сильно рукою... щось забринiло у воздусi, а камiнь полетiв у рiвнiм, мов нитка, напрямку низько понад землею i влучив iз цiлою силою зникаюче звiря. Воно погнало ще кiлькома довгими скоками вперед, перебiгло крiзь шанцi, скочило, майже пiдкинене самою землею, вгору i перевернулося додолу. Кiлька хвилин пiзнiше притягнув хлопець звiра за заднi ноги за собою. З носа звiрини капала кров. Хлопець був блiдий i сапав. Його очi миготiли передшим блиском, а вираз його обличчя був глибоко поважний. — Пощо ти вбив зайця? — гнiвався Iвонiка.— Ти ж знаєш прецiнь, що вони тепер недобрi. Що тепер заборона! Га? Хлопець не вiдповiдав нiчого. Сопiв, як передше, дивно, майже по-звiрячому, i шпурнув убитим зайцем геть далеко. — До чого ти його вбив? — повторив обурено i гнiвно батько, притупуючи ногою.— Будеш ïсти печеню з нього, чи що? — Бо так! — вiдповiв Сава втомлено. В дiйсностi не знав, пощо вбив його. Якесь щось у нiм приказало йому те вчинити. Так йому все бувало, коли заздрiв де якого зайця, як йому яка пташина чим в око впала або яке iнше незначне звiрятко. Тодi мусив ïх мати... Недовго по тiм пiшов iз батьком до плуга. Орав до пiзнього вечора, i здавалося йому, немов не орав нiколи з такою охотою, як того дня. ХII Увечiр, по скiнченiй роботi, сидiв Iвонiка в своïй хатi на лавi коло печi i теребив кукурудзу на мамалиҐу, що мала жорнитися. Сава пiшов до бурдея до худоби, як лиш повечеряли, а старi осталися самi. Хату освiчувала мала лампа, але з печi била ще ясна полумiнь i освiчувала ярко худу постать Марiï. Вона стояла коло печi й варила ще другу велику мамалиҐу, що мав Iвонiка взяти з собою досвiта в поле. Вiд часу до часу пересувала i збивала тлiючi полiна в печi й говорила в одностайнiм тонi. Перемелювала сотий раз стару рiч. — I видко, що вона йому ще добре в головi стримить. А що мене найбiльше гнiває,— нехай би я що говорила, вiн не обзивається до мене. Десь-не-десь кине словом, а зрештою, мовчить, як нiмий. — Що казав? — Казав: Не потрiбую анi крихiтки землi вiд вас! От що лише вiдворкнув. Iвонiка не обiзвався. В його серцi немов хто засягнув зимним ножем. Вiн зрозумiв слова свого сина. Сава хотiв радше вiдректися землi, чим покинути Рахiру, хоч не казав сього прямо. Що се було за нещастя з тим хлопцем? Уже два роки тягнулася та лиха година, i не було ïй кiнця. Вiн не хотiв анi крихiтки землi,— се було вже найгiрше... Несказанно смутне почування порожнечi майже запанувало над ним. Михайло тратив своï днi при вiйську, а сей тут... Не потрiбую анi крихiтки землi! — казав вiн, i бiльше не треба було казати. Для кого працював вiн, запрацював оцю землю, для кого обробляв ïï, як не на те, щоб колись ïм обом полишити? Хто мiг знати, як скiнчиться ще час при жовнiрах для Михайла? Вiн вправдi там уже звикав, але за кожним його кроком ступала смерть. Життя при вiйську йде рука в руку зi смертю, i його кроки мали для його кривавi слiди. Хто мiг знати, що його там iще ждало? Все буде, як бог дасть! Але тут — Сава? Вiн лишився при татовi й мамi, був iз дня на день вiльний, мов олень, мiг братися до всякоï роботи, до якоï хотiв, нiхто не спирав його. Його життю не грозило нiчого, хiба що сталось би так, як би бог схотiв, а вiн усе-таки не був такий, який мав бути! Смутно було. А вiн його любив так само, як Михайла. Плакав душею за ним, як за тамтим, бо й не мiг iнакше. Його пряма, гармонiйна натура не зумiла б iнакше. Лише як Михайло щокрок пiдходив йому пiд лад, iшов Сава, мов наперекiр усiм, своєю дорогою. А воно не було добре, що вiн iшов своєю дорогою. Десь здиблеться з нещастям, сам звертається до нього лицем. — А сьогоднi орав так добре, що я аж радувався! — почав по смутних хвилях мовчанки.— Нiколи не займався землею так, як сеï весни! Та й добре оралося, Марiє! — Я все кажу: доки господь бог сам не улегшить землi, нема що веснувати! — вiдповiла знесло Марiя.— Донедавна була ще земля мертва! А ви вже бiдкалися, Iвоне, що опiзнитеся iз засiвом! — Перед благовiщенням нема що зачинати... — Та й, кажете, добре оралося? — Дуже добре! Земля розкрилювалася, мов розжарене вугiлля, i не була анi засуха, анi замокра, Сава провадив плуг, як старий Ґазда... Тату,— казав раз та й такий рад,— тату, сьогоднi так добре ореться! Аякже,— кажу йому,— богу дякувати! Ти не втомився?—кажу, бо увидiв я, що вiн геть-геть засунув капелюх на зад голови. Нi,— каже,— я б так день в день за плугом ходив! Позвольте, тату, най я пшеницю посiю! Марiя аж засвистала з подиву. — Ади, ади, сам сiяв би! — Коби насiння не було таке дороге, був би я його пустив, а так я боявся, що вiн зле посiє, i пшениця не зiйде однаково! Михайло мав уже вправну руку, а все-таки, засiваючи, лишав голi латки! — Та вже ж, що мiг пересипати насiння... — Я кажу, Марiє, що вiн уже полюбив землю,— тягнув дальше Iвонiка,— та лише того не показує! Видить, що нема що без неï робити! Може, тому казав так собi, лише з лютi: Я не потрiбую вашоï землi! Бо хто не потрiбував би ïï? Що вiн без неï варт? Вiн се лиш так iз жовчi мав сказати, вiн упертий; я видiв, що вiн уже iнакше в поле вперед себе дивитьсяi Марiя пiдкинула плечима та й махнула рукою. — Ет! — Що, Марiє? — В нiм нема ладу! Ану, уважайте! Сьогоднi хотiв орати й сiяти, хотiв день у день за плугом ходити, а завтра або позавтра буде, як той вовк, снуватися, нишпорячи, буде хмарний, неспокiйний i до нiчого пальцем не дiткнеться. Як той вiтер... (Вона вдарила себе кiлька разiв пальцями по губах). Бог його знає, що ним так каламутить; так, як би проти пiвночi родився. А як був малий, то я боялася, аби й муха на нього не сiла. Таке-то було! Вона зiтхнула. — Такий уже вдався! — вiдповiв Iвонiка. I справдi, такоï вже був удачi, так уладжений. Нiхто не приспособлював його, був сам iз себе такий. — Чим старший, тим йому бiльше мову вiдбирає! Ще якийсь час, i вiн геть-геть занiмiє! — докинула ще Марiя. Обоє замовкли. Чулося тереблення кукурудзи, як зернята дзоркали до поливаноï миски, i лоскотiло дерево в печi... Вогонь горiв живо, а по стiнах колисалися предивнi тiнi.. — Марiє! — Гай, бадiко! — Я гадаю, чи не було би зле пiти сього року до святого Iвана до Сучави. Вона не вiдповiла зараз, аж пiзнiше сказала: — Чому мало би бути зле? Але що понесемо? — Те, що носили давнiше, та що зможемо! Там, у монастирi, все приймають! Понесемо свiчки, меду, полотна, може, маєш кiлька красних рушникiв i грошей. Звiдти принесемо собi свяченого зiлля. Я його потрiбую для бджiл, межи насiння i таки так треба його вже, аби в хатi було. Хотiв би я дати на чотирнадцять службiв. Сiм службiв за Михайла, за його здоров'я та й аби щасливо i скоро вернув додому, а сiм на щастя для Сави. — Аби якнайборше додому вернув, Iвоне, аби якнайборше додому вернув!—потвердила Марiя.—Тодi б я знов вiдiтхнула! Вже б я знала, що маю його при собi i нiчого не боюся! По малiй хвилинi задуми, пiд час якоï докинула трохи хворосту, спитала: — Чи пiдете ви самi на прощу до Сучави, чи пiдемо обоє? — Пiдемо обоє. — Я про се собi вже давно сама гадала,— сказала,— але не казала вам нiчого, бо не знала, чи схочете послухати мене! На думку пiти на прощу до святого Iвана навела мене Анна. — Котра Анна? — Ну, таже та, що в дворi служила! Донька староï Параски, тоï поганоï кланцатоï9797 вдовицi. Коли пани випровадилися до мiста, забрала ïï стара до себе; але вона довго в неï не витримала та й наймилась у попових паннiв. Вiд осенi, казала, хоче там-таки на рiк наймитися. Саме тепер буде зо двi недiлi, як я з нею говорила, зараз по великоднi, i якось тими днями, як Михайлик у мiсто назад вiд'ïхав. Вона вертала звiдкись i здибалася зо мною. Я ходила тодi до Домнiки. Ми йшли разом та й говорили. Балакали про одно i друге, а нараз спитала вона мене: Чого ви такi марнi, лелiєчко Марiє? Чи ви вже недужi? Ви такi бiлi й марнi! Як маю виглядати,—кажу ïй,—коли у мене пiд серцем як камiнь стоïть? Доки мiй син у муштрах, доти не матиму супокою! Дасть бог, вiн поверне до вас!—вiдповiла вона чемно. — Вона чемна дiвчина! — закинув Iвонiка. — Чемна. А я ïй сказала: Заки сонце зiйде, роса очi виïсть! Вона всмiхнулася й вiдповiла: Се правда,— каже,— але треба щось зробити, аби на душi легше було! Та що робити? — кажу. — Що я можу зробити? Та от,— каже,— пiдiть на прощу до святого Iвана та дайте на службу божу за вашого сина та й за ваше здоров'я! I як лише се сказала, менi на душi неначе й полегшало. Ти оце добре кажеш, доньцю,— кажу я ïй.— Може, я й пiду до святого Iвана. На те вона менi каже: Якби ви йшли, то й я б iз вами пiшла. Я б хотiла раз пiти до святого Iвана! Звiдси прийшла гадка менi пiти до Сучави. А якби ви,— тягнула дальше,— не могли зо мною пiти, то я б могла пiти сама з дiвчиною. Вона чемна i жвава дiвчина, i ми могли би обi пiти пiшком або поïхати колiєю. Вона казала, що волiла би пiхотою. Казала, годиться пiхотою йти. — На молодi лiта й ноги! — закинув Iвонiка, смiючися.— Але се вже байка. Пощо ïй до святого Iвана? Слаба, може? — Не знаю! Казала, що хотiла би раз пiти до святого Iвана, бо кажуть, що там дуже краско! Хотiла би там помолитися i свяченого зiлля принести. Каже: Бiдний, та й не має долi, але най хоч боже зiллячко у своïй скринчинi має. Тяжко на свiтi жити! Се правда! Ïï мама, як менi панi самi казали, погана жiнка, забирає вiд неï кожний крейцар, а ïï брат п'є пиво, то все хоче крейцара. Та й забирають i вiд неï, сараки. — А чому не йшла з панею до мiста? — Бо стара не пустила. Але вiд осенi хоче на рiк до попа в службу. Тепер лиш на днi наймається, та й мусить iще з мамою кукурудзи висапати. — Ну, в попа також буде мати своïх гiрких три днi,— сказав Iвонiка.— Попадя, як п'яна, все б'є, що ïй пiд руку прийде. Панни добрi, але як то вже буває: де нема Ґаздинi, нема й голови. До хати веде сто стежок. — Панни чемнi та й добрi! — боронила Марiйка. — Але зле платять. — То чого туди йде? — Бо, певно, хоче мамi з очей уступитися. — То най iде до нашого господаря. Але ïй, вiдай, усе ще кава пахне пiд носом, що ïï пила у панiв; а у попа таки, мабуть, буде ïï пити. Дурна дiвчина! Най богу дякує, що має кулешу, та й коби ïï лиш мала! Вона нiчого не має, бiдна така, хто ïï вiзьме? Фудулиться, кажуть деякi жiнки, що всяку роботу знає, але вже знає не знає, коби грунт! А в неï — дасть бiг! Iвонiка похитав поважно головою. — Хто знає свою долю? — промовив.— Бог дає та й бог бере! — Так, се правда! Я ïй не ворог, i мiй син не має ïï сватати... Що менi до неï? — Та вже ж! I знов замовкли обоє. Марiя задумалася над прощею у святого Iвана, як там буває, бо вона вже два рази там була i добре все знала; думала над свiчками i полотном, що ïх треба понести, котрi рушники вибрати ïй, аби вдоволити панотцiв та й собi аби кривди не зробити, а Iвонiка теребив невтомимо кукурудзу i думав про свою роботу. Завтра хотiв сiяти i знов до бджiл подивитися. Може, сього року буде добрий рiк? Весна почалася вчасно. Озимина зеленiла пишно, i пупчики на деревах пукали. Ночi були теплi, а днi краснi та сонячнi. Може, не заверне вже мороз, i бджоли матимуть добру весну! А вiн потрiбував сього року багато меду. Для святого Iвана, в монастир, вiдтак хотiв ще спродати, трохи занести до мiста панi й Михайловi, а наостанку й собi лишити на храм. (Може, Михайло прийде сього року на храм. Вiн припадав на вересень; повинен уже хлопець бути по маневрах). Потрiбував меду до горiвки на храм. Його горiвка з медом бувала все найлiпша. Не жалував меду й усякого пахучого корiння... Коби лише Онуфрiй не вкрав йому якого роя, бо вiн дуже на бджоли лакомий! А все бреше, що у нього страх як бджоли рояться!.. Вже й улiïв стiльки не має. А то все неправда. Так закрав йому вже кiлька роïв. А все намагався ненадiйно в його бурдей вступити i злим оком усе застановити. Ну, але се не часто лучалося йому. Хiба що як вiн вiд бурдея подалеки працював, або як його дома не було. Звичайно то не вдавалося йому. Стара Сойка була розумна собака i гавкала вже здалека на нього, тодi вiн мав час скинути з себе ремiнь i кинути ним вперед себе, чим загороджував приступ усьому лиху, хоч би те лихо було чоловiком або й чим iншим. Нiхто не знав, чому вiн се все робив, як хто до його бурдея приближався, се була його тайна. З нього смiялися, але йому було з тим добре. Вiн мав найкращий товар i найкраще збiжжя. Його i його жiнку називали скупарями. Але се було йому байдуже. Не один говорить, аби лиш рота не загулювати, але не всi вмiли так коло товару ходити, як вiн. I збiжжя було у нього прекрасне. Вiн давав землi, чого потрiбувала, обробляв ïï впору, а се ж була перша й найважнiша рiч. А коли зближалася туча, то робив усе, що знав, аби свою землю забезпечити перед градом. Коли збиралися чорнi дощовi хмари над нею i, мов нечиста сила, звисали над нею, аби збити та знiвечити ïï градом, або коли таки град садив i злива несамовито та несподiвано кипiла, вiн летiв з великим ножем, обнажений, через усi своï поля i промовляв проти граду та тучi. Нехай би вiдтак хто хотiв iшов та дивився! Он тут була кукурудза Василя Докiïного цiлком подiрявлена i пошматована, там лежала прекрасна пшениця двiрникова на землi, мов сама лягла гинути. Через кiлька загонiв панотця погнали справдешнi потоки, звернули овес до землi i пограбали його намулом, а пан мав i тут, i там, i он там, у долинi, замулений хлiб... Лише його земля оставалася неначе нетикана. Нехай би хто йшов та й дивився, то й побачив би. Навкруги його землi було збiжжя збите, але чим дальше в глибiнь, тим краще стояло, тим краще здiймалося по дощi. Воно лише сполоскалося в дощi, i тим сильнiше гнало вгору i в колос. Град оминав його поля, а дощовi хмари розступалися i перетягалися на iншi лани, неначе на нiмий, невидимий розказ... — Марiє! — Гай! — Нагадай менi, аби я на малiм ланку пiд сусiднiм лiсом викопав сими днями шанець. Я посiю там гречку, i як прийдуть дощi, аби менi не замулили гречки. Знаєш, насiння вiд швабiв роздобув, дорого коштувало, i грiх був би не схоронити. — Таже Михайло копав там щось, як був тепер дома! — Ая, але вiн лише почав був. Докiнчити мушу я. Вiн той ланок любить,— тягнув далi вдоволений Iвонiка, — тому що припирає до лiсу. Все каже: Тулиться до лiсу, як до своєï мами, треба його добре обробити! Вiн i той лiсок любить... — Аякже, любить! — вiдповiла Марiя спокiйно.— Любив ще малим хлопцем та все забiгав там шукати грибiв, хоч я не позволяла. Менi все здавалося, що вiн мусить там пропасти за тими грибами. — Лiс невеликий! — сказав Iвонiка, ледве замiтно добродушно всмiхаючися. — Та вiдтак. Як де кого блуд вiзьме, то най буде i яке мале, задурить чоловiка. Я не люблю того лiсу. Стоïть там так, як би лиш на те, аби в нiм злодiï ховалися. З нашого i з тамтого села. — Але гречцi буде добре пiд ним, все буде захована вiд вiтру. I Михайло наказував, аби там гречку посiяти. I для бджiл буде добре, що будуть ïï мати близько. Будуть мати конюшину i гречку. Марiя мовчала, мiшала кулешу. — Може, дасть бог, що сей рiк буде добрий; весна така, коби щороку так... Iвонiка вiдiтхнув. Мав дуже багато роботи, силу роботи. Але богу дякувати, що було на чiм працювати. Коби вiн лише здоров, то зi всiм упорається. З роботою в полi, коло товару, коло бджiл... Коби вiн лише здоров! Але бог добрий, простить людям, хоч як вони його гнiвають, хоч мордують однi одних, убивають, ошукують, присягають фальшиво, крадуть. Вiн все ще добрий для них... Мiж старими зовсiм утихло. Пiд пiччю в однiм закутку почав сверщок цвiркати. Полумiнь у печi згасла, ледве блимала, а свiтло дрiбноï лампини освiчувало лиш слабо невелику хатину. Марiя вилiзла по скiнченiй роботi на пiч i, перечесавши своє сиве волосся, уснула таки там. Не чула, як скiнчив Iвонiка теребити кукурудзу. Але вiн сидiв он тут, у слабiм освiтленнi, ще довго, як його твердi, мозолистi пальцi стереблювали механiчно дрiбнi зернята. Його уста неустанно ворушилися. Вiн молився. Голосним шепотом говорив довгi молитви, а побожнi, щирi й покiрнi слова оживляли чудово тишину, що чимраз бiльше зростала... ХIII Анна працювала тепер у попових паннiв. День у день ходила туди на роботу, а вiд осенi мала у них на стало лишитися. Так порадив ïй Михайло, з яким бачилася на великоднi свята. — Мама та, брат не будуть над тобою стiльки збиткуватися,— казав ïй,— а як я прийду додому на день-два, зможемо бачитися. Коли б я, як вояк, заходив до тебе до хати, то сварили би, та й таки не треба, аби хто про се знав. Коли верну з вiйська, покажемо людям, що знаєм! На те вона усмiхнулася. — Вже най би так, як ти кажеш. — А мама та й брат що казали, як ти пiшла вiд них? — спитав. Обоє знаходилися в поповiм городi. Вона чистила стежки, а вiн, перескочивши невисокий тин, лежав у цiлiй своïй довготi на землi, щоб його здалека нiхто з хати не заздрiв. — Та що! — вiдповiла.— Мама казала, що я ïï знати не хочу, а брат — що я стрiляю за якимсь голодником, та як коли мене з ним переловить, то поб'є, що попам'ятаю його. Ти,— каже,— даєш йому всi крейцари на тютюн, чи чорт знає на що, а мене та й тих, що тебе вигодували, знати не хочеш. Не вiрить,—додала,—що панотець мало платить. Каже: Я колись прийду та розвiдаюся, ти, мудрагельнице панська! Михайло зморщив чоло i збив кулак. — Гай, гай,— погрозив похмуро,— коби вiн лише коли менi в руки не попався. Я добрий, доки добрий, але нехай нiхто мене не зачiпає, бо в мене кулак тяжкий. — А я вже волю за менше служити, та й у панотця, та й тут у селi, нiж десь у жида або в нiмця, та й не снити, коли ти прийдеш. — Чекай, чекай! Дасть бог, усе мине! Тодi будемо iнакше в трубу грати! — потiшав, притiм вийняв цiлого лева з кишенi та й простягнув iз ним до неï руку.—На, сховай собi! Сховай собi або купи, що хочеш! Се я собi при вiйську ушпарував для тебе. Хотiв тобi хустку купити, але не ставало. То вже купи ти собi сама, коли захочеш. Вона не хотiла прийняти. — Або я вже не годна собi заробити на хустку? — боронилася.— Сховай! Тобi там скорше хибне, як менi тут! Деколи й ïсти немає що! Вiн стояв уже коло неï на рiвних ногах, а в його очах блистiли сльози... — Анно... Анно!..— говорив щирим, неголосним голосом.— Або я вже в тебе нiчого не вартую, що дарунка не хочеш приймати? — Сказавши се, здавив ïй так руку, що майже вголос з болю зойкнула; вiдтак, переглянувшися з ним, узяла дрiбний дарунок. Вiн кинувся вдоволений, як перше, на землю. — Кажи що! — просив iз внутрiшнього, щасливого, майже батькiвського вдоволення, з роз'ясненими очима. — Та що казати, Михайлику? — вiдповiла вона.— Менi не раз так тяжко на душi, що й сказати не можу! Так, як би менi щось душу пiдгризало! Щодня... тодi раз... а тодi раз... не раз аж плачу! Не раз прямо так, як би менi хто казав: Так має все бути! Вiн сплюнув крiзь зуби. — Ти така, як я. Я знаю, що мушу своï роки вiдбути при жовнiрах, а все-таки думаю не раз, так як мама, не раз-таки день у день, чи не можна би якось звiдти вирватися? Хоч знаю, що не можна! —Не можна, Михайле! — сказала вона поважно.— Була би бiда! Врештi, ти вже i звик там! Вiн махнув рукою. — Ет, звик! — сказав.— Менi вже тепер не так тяжко, як давно, але то змарнований час, що я його там переживаю; а чого найбiльше боюся, се, не дай боже, смертi. Якби я знав, що маю загинути, то волiв би таки зараз тут стратитися. Так тяжко там умирати! — Без тата й мами на чужинi! — додала вона стиха, смутно, неначе до себе, i сперлася на хвилину об паркан, мов вiдпочиваючи. — Я вже знаю, як у вiйську гинуть i ховають... Вона зiтхнула глибоко. — Ей боже добрий!.. День перед тим, заки я сюди приïхав,— тягнув вiн далi,— саме поховали одного хлопця. Вiдай, застудився на вартi, вiдлежав свiй час, не мiг ïсти, бiлiв та й бiлiв, кашляв, а одного раза як обернувся до стiни, то вже його аж камрати вiдвернули. Вже останнiй раз обернувся там. Йому зробили парад, музика грала. Але за його домовиною не йшов анi тато, анi мама. Не плакала нi сестра, нi дiвчина жодна. Iшли лише його камрати у парах, все в парах, iшов обер-лейтнант, лейтнант, а на чорнiм великiм возi везли його. Його труна була начорно помальована, на трунi стояло чако9898 та усе холiталося. Труна була така чорна, така чорна, кажу тобi, що я, вiдколи живу, не видiв такоï чорноï. Гiрше вугiлля. Я все мусив дивитися на ту труну. Вайльо, яка вже чорна! — гадав я все собi.— Та й iз нас по тобi може один пiти так, як ти! — гадав я.— Та й я можу! — Iди, йди! Не говори такого! — зганила його дiвчина з переляком.— Ще в лиху годину скажеш! — Гей, то буде твоя мамка радуватися,— гадав я собi,— як почує, що Iфтiмко вже на тамтiм свiтi! Гей, то буде заводити та й головою об стiну бити! — тягнув Михайло дальше, не звертаючи уваги на дiвочий закид. — А вона не знала, що вiн був слабий? — спитала дiвчина зi щирим спiвчуттям, утопивши своï тихi, поважнi очi вигребущо в його зiр. — Та де знала! Вiн не писав! Що вона менi нiби поможе? — казав. Врештi, вiн хотiв тепер iти на урльоп та й усе мав надiю, що до того часу пiдiйметься. Пiдведуся та й пiду,— говорив заодно, сарака. — Сарака! — Пiшов. Пiшов та й не поверне вже вiдти! А розказував менi, як був останнiй раз дома на урльопi, i як вiд'ïжджав, то його мама (тата не мав уже) i кiлька знайомих людей вiдпроваджували його до колiï. Мама, каже, так плакала за ним, що душа розривалася, та все кликала: Синку, я вже тебе не бачитиму бiльше! А як вiн уже сiв до залiзницi й вона рушила з мiсця, то мати кинулася за ним, i лише люди стримали ïï, аби пiд колеса не пiшла... Геть без пам'ятi була, такий жаль! — Маминi очi добачили його смерть за плечима! — обiзвалася дiвчина страшно поважним тоном i немов до себе. — Та й таки добре знала, що не увидить його бiльше! — А вiн, сарака, гадав, що мами не застане вже живоï! Така, як скiпка, все ходила! Обоє замовкли. — Я лиш того боюся! — обiзвався вiн по хвилi глибокого поважного мовчання,— А бiльше нiчого! Жодноï роботи, жодних маневрiв, лише того! Чоловiк гадає, що вiн собi паном, а вiн... Знов урвав. — Часом гадаю, що нiколи не скiнчиться той час, що я маю його ще сам перебути,— почав знов.— Такий менi довгий здається та нудний! — Та й менi! — повторила вона за ним голосом, переповненим слiзьми. В тiй хвилi переглянулися обоє, мов на чийсь приказ, i споважнiли. Вона схилилася живо над своєю роботою, а вiн почав ïï потiшати. — Сього року по маневрах прийду на шiсть недiль додому, а на другий рiк як прийду, то хiба знов аж за два мiсяцi пiду туди назад. А тодi пiду лише на три мiсяцi та й потiм уже — гай, гай! — аж свиснув на потвердження своïх слiв. — Якби ти мав там умерти, Михайле,— обiзвалася вона нараз (спиняючись в роботi), з поглядом, що розкривав цiлу глибину ïï поважного з природи єства,— то я не знаю, що би тодi було! Не дай боже, Михайле! Михайле, не дай боже! Вiн усмiхнувся. — Якби я се знав, то скорше приволiкся б на ногах та на руках додому. Але того не буде. Я не такий грiшний, аби мене вже бог святий кликав перед суд. Знов замовкли. — Може, я пiду сього року iз твоєю мамою на прощу до святого Iвана,— обiзвалася по короткiй хвилинi Анна побожно.— Твоя мама хоче йти, а я пiшла би з нею. А якби я не могла сього року, то бодай на другий рiк пiду. А все пiду! Так менi здається, якби лише там уступила, та й зараз би менi легше стало на душi. Аж там би я за наше щастя помолилася. Кажуть люди, що кому вдасться святого поцiлувати, той мiцнiє на тiлi й на душi. — Так кажуть,— повторив задумчиво Михайло.— Я буду намовляти маму, аби йшли. Нехай помоляться там за мене, аби я щасливо перебув маневри. Кажуть, сього року будуть тяжкi маневри. Гей, страшно буде. Але не кажи сього нiкому, Анно. Старi зараз би пожурилися. Доста, як менi гiрко, нащо ще й ïм гризтися. — Мама таки хоче найбiльше через тебе йти,— сказала Анна, а вiдтак додала:—А може, й через Саву, аби покинув Рахiру... Тут Михайло пiдвiв журливо брови вгору. — Ой, той Сава, той Сава,— сказав вiн протяжно,— вiн менi не подобається! З одного боку, нiби припадає вже до землi, береться до роботи й до всього, як каже менi тато, а з другого, обходиться з нами, як зi своïми ворогами. Се вже грiх ним так править. Грiх, кажу тобi. Вчора ввечiр трактую його своïм тютюном, кажу йому по-доброму, як ялося: Брате,— кажу,— Саво, як стоïть рiч iз Рахiрою? Вiдчепився вже ти вiд тоï гадюки? Я се сказав йому, як каже брат до брата, камрат до камрата, а вiн подивився на мене, та так уже, знаєш, погано. Його очi позеленiли й засвiтилися, як оцi твоï срiбнi цiтки на шиï. Вiдтак збив кулак, скривив рот, як собака, коли хоче несподiвано на чоловiка напасти, i зойкнув: Мой, мой, мой! Не чiпайте ви мене, люди добрi! —та й увалив собi кулаком по колiнi... По тих словах мав я вже доста. Я видiв, що вона цiдить його кров далi. То опириця якась. I що се грiх, що вiн за нею пропадав, йому й до голови не приходить. Я йому не казав бiльше нiчого, бо не хочу з ним по-лихому розходитися. А по-друге, знаю, що як вiн пiде до вiйська, то сам покине ïï. Там прийде вiн уже сам до розуму. Добре, що взявся бодай до роботи. Я боявся, що вiн розволочиться зовсiм, як я пiду з дому. Вона мусила йому матригунiв9999 дати або виробила щось iнше, що вiн узявся так дуже за нею. Та й ще гадаю я собi, що коли поверну з маневрiв, то побалакаю з нею сам. Буду видiти, що вона менi скаже. Хлопець змарнувався з нею цiлком. Здурiв ще. — Вона й на мене недобра! — обiзвалася Анна.— Вiд часу, як видiла, що я пару разiв говорила з твоєю мамою. Раз, як я переходила попри ïх хати, щоб зайти до Домнiки, крикнула за мною: Лизунка! А як я оглянулася i хотiла ïй щось вiдповiсти, сховалася борзо за паркан, i я заздрiла лише ïï чорне розпатлане волосся. — Лиши бiду, нехай щезає вiд тебе! — радив спокiйно хлопець, сплюнувши далеко вiд себе.— Нема з ким говорити! — Нема! — вiдповiла вона слухняно. Говорили ще довго, радилися, аби не казати тепер ще нiчого нi татовi, нi мамi про те, що хотять побратися за рiк-пiвтора, як вiн поверне. — Вже мовчiм i далi, як мовчали досi! — радив вiн.— Мама розповiсть про все Домнiцi, Домнiка селу, а се псує щастя. Недобре про щось наперед говорити. Я сам знаю, що недобре! При розлуцi наказував: — Тримайся вже одного мiсця, отут, аби я мав уже одну стежку до тебе. Як прийду коли, аби я не шукав тебе щораз деiнде. Знаєш, у мене небагато часу! А вона сказала поважно, що добре. Окремо сказав ще ïй голос без ïï свiдомостi: Чому нi? Вiн на те, аби хотiв, а вона на те, аби хотiла того, що вiн хоче! Чомусь мало так бути, бог знає! Вже здавна... здавна... здавна вже... Сама природа зблизила ïх до себе. Сильна, таємнича у своïх дiлах, закинула сiть на обоïх, устроïвши собi в них своïх пишних автоматiв, що йшли наслiпо за ïï незглибимими приказами, тулячися iнстинктивно до себе, доповнюючи одне одного, мов земля з ростиною, в мрiях про якесь щастя, не бачачи ïï руху i усмiху надальше... XIV Бiльше як рiк минуло з того часу. Нiщо не змiнилося в наведених обставинах. У хатi Iвонiки оставалося тихо i похмуро, а Марiйка вешталася, яr звичайно, зжурена i невдоволена. Перечислювала днi й мiсяцi, якi мав перебувати ще при вiйську Михайло, передумувала, як то буде, як вiн уже поверне, як його в себе побачить i як вiн, як дасть бог, приведе ïй в дiм чемну i багату невiстку. Вона постарiлася передчасно й була би припочила iз працi, i рада була б iз внуками побавитися. Се була ïï найулюбленiша мрiя. Бавитися з унучатами, пильнувати ïх, годувати, пересиджувати з ними на веретi на призьбi влiтi, на сонечку, вичiсувати ïх, як хлопцiв своïх чесала, а взимi на печi розказувати казки, аби тихо сидiли та не вирипували хати. Але на те все треба було ще пождати. Бiльше, певно, як з пiвроку, може, таки ще добре з рiк. Тепер мала його в себе, мов у гостях. На рiздво, на Великдень i на святу недiлю. I так, як тiшилася ним, коли приходив, так i сумувала, як вiдходив. — Прийшов, розорав серце й пiшов! — жалувалася перед своïми двома бiлоголовими старенькими сусiдками, що приходили ïï опiсля потiшати, а до нього говорила, прощаючися: — Iдеш, синку, i не застанеш мене, може, вже бiльше, як повернеш! Сього року по маневрах мав прийти додому на два мiсяцi. Вижидала того дня, мов сходу сонця. Коби лише бог святий допомiг, аби перебув щасливо тi маневри. Мав ïх вiдбувати в iншiм краю через три недiлi. Там-того року не пiшло йому на них щасливо. Як хотiла йти до святого Iвана, просто тягнуло ïï туди пiти й помолитися, аби перебув ïх щасливо, та й не вспiла. Кiлька день перед святим Iваном станула, не хотячи, на залiзнi граблi i пробила собi ногу. Мусила бiльше як тиждень бiдувати та штигулькати з палицею, заки нога загоïлася. З призьби калiка мусила придивлятись, як Домнiка або iншi добрi люди сповняли за неï ту абу сю роботу. Як було ïй пiшком iти в таку дорогу, як до Сучави? А навiть хоч би й залiзницею? Як би була там перебилася мiж стiльки народом? Не йшла. А Iвонiка також не мiг iз дому вiддалятися. Робота всюди кипiла. Саме пiд час жнива припадало. Вiн лише що до ïди забiгав до хати, а так, то все день у день пересиджував у бурдею i в полi. Жнива й покоси розпочалися, i кожний день приводив iз собою свiжу, наглячу роботу. Нiяк було йому йти на прощу. Та й, мабуть, тому не вiдбув хлопець щасливо маневрiв. Саме як вiдбувалися, царювала тяжка спека. Марширували до Галичини. Маршируючи одного разу через село, спинилися тут на вiдпочинок. Все кинулося до води,— оповiдав опiсля Михайло, прибувши додому на вiдпустку.— Я гинув за водою. Ми посивiли з пороху, почорнiли зi спеки. Ми марширували з ранку вiд третьоï-четвертоï до другоï по обiдi, а все рiвниною, все полем, все у спецi так, що з нас лише пiт ллявся. Як же по такiм маршi в такiй спецi опинилися в одному селi — хто б не кинувся за водою? Все гуртом пiгнало до керницi. I я кинувся до неï. Гинув за водою. Ви ще не знаєте, як то хочеться пити пiд час маневрiв. Гiрше, як у нас у жнива. Сто раз гiрше. Я стиснувся мiж iнших, аби зарвати крапельку води, та й i не снилось менi, що мало мене подибати за кiлька хвиль. Не хотячи, штурхнув я одного лейтнанта, що враз iз нами тиснувся до води. Та й скоïлося. Вiн оглянувся. Доки жити буду, не забуду його очей, чорних, великих, як спалахнули iскрами, i його лиця, що вiд спеки i злостi почервонiло та туй-туй кров'ю не заллялося. Вiн оглянувся, кажу, та й витягнув мене з гурту. Тут потряс мною з цiлоï сили, а вiдтак як всадить менi кулаком межи очi — боже! Всадив менi межи очi кулаком, а вiдтак в нiс, а вiдтак тарахнув ще по губах. Так мене справив, що потiм камрати не пiзнали. Кров мене обiлляла, i я стратив свiт з-перед очей. Вже як менi потiм було, лише бог один знає та й я. Голова болiла, аж лускала, а ще в такiй спецi! Лице запухло, аж скривилося, боже! Син нашого пана, що був тодi також на маневрах, той молоденький, що лише рiк служив, радив, аби я замельдувався хорим, але я не мiг сього зробити. В доктора я був би мусив сказати, що менi є, хто мене так справив, а я сього не хотiв робити. Той лейтнант мусив би був прийти перед капiтана, що був добрий пан i за такi речi тяжко карав, i я собi гадав, що най уже йому бог заплатить за мене. Та й хто б менi, врештi, був заручив, що вiн за мою скаргу не пiмстився б на менi? I як ще мене зганьбив, та й що я мiг зробити? Що такий простий рекрут значить? Ïх так багато, так багато, кажу, що коли один загине, то й слiду по нiм нема. А всi вони мусять стояти послухом перед старшими. Дарма що тi старшують i кулаком, i збиткуванням. Панич радив, мабуть, добре, та я вже махнув на все рукою. Нехай його судить лиха година, як вiн мене за мою провину осудив тодi! Я плакав, як дитина, i качався в гарячцi по землi, аж iншi термосили. Я проклинав... Боже, як я вже проклинав, але вiдтак, як настав поранок, я все-таки пiдвiвся та й поволiкся дальше. Бог мене не опустив. Я i то перебув. Декотрi з моïх камратiв похорувалися зi спеки i мусили лишитися, а один нiмець помер, сарака, таки пiд час маневрiв. Також зi спеки... Таке лучилося хлопцевi пiд час тамтих маневрiв, бо не могла, як задумала, за нього помолитися, так зате сього року вона ходила на прощу до святого Iвана. Ходила... Дала панотцям на чотирнадцять службiв божих. Сiм службiв за Михайла, а сiм за Саву. Нехай ïм на щастя вийдуть. Вона молилася з цiлоï душi за своï дiти, понесла святому, що могла. Меду, полотна, рушникiв i свiчок, а навiть i один гарний скорцик (килимок) в додатку. Тепер ожидала своєï дитини за пару недiль. А по тому... по оцих двох мiсяцях вiдпустки мав вiдтак лише ще кiлька мiсяцiв служити i потiм уже навсе вертався додому. Зiтхала i дивилася очима, що смiялися, кудись вперед себе в далечiнь. Бог добрий дає всього дiждатися... Але ж бо й молилася!.. Ïй здавалося, що коли лише вступила в церковне подвiр'я, мiж високi старi мури, то опинилася тут коло самого бога святого. А вже коли опинилася посеред церкви, запахи зiлля та кадила так i тягнули до бога. I скiльки побожних було тутки! Хорих, нещасних, калiк i темних... i все клячiло100100, все цiлувало святу землю, все молилося й приносило дари... Гуртом iз ними молилася й вона... I Анна ходила з нею. Як смерть блiда увiйшла до церкви. Не сказала нi словечка. Вiдтак кинулася на землю... та лежала майже з годину, молилася i била поклони, неначе мала назавсiди зi свiтом розпрощатися. Тодi вона любувалася нею i думала: Ади, яка побожна, як молиться,— але потiм усе вийшло наверх. Показалося, чому в неï було таке нечисте сумлiння. Всi дiзналися. Цiле село знало... Анна мала стати матiр'ю. Як? Що? Нiхто нiчого не знав. Вона до нiчого не хотiла признатися. Скiльки й допитувано в неï, скiльки намовлювано, грожено — все надармо. Мовчала, як камiнь. I вгадати було годi. Вона нiколи з хлопцями не товаришувала, а на танцi майже нiколи не заходила. Була тиха й працьовита, держалася вiд усiх здалеку, а нещастя спинилося бiля неï... Се був недобрий з роду, що пхнув ïï в таку тяжку годину, але й вона не була добра. Так ïй того треба було... I вона справдi пiрнула в тяжке горе. У панотця вимовлено ïй службу, а додому не смiла показуватися. Там ïï до кровi збито, коли не могла вже затаïти нещастя. А коли просилася, аби мати лишила ïï при собi, то викинули з хати. Навiть речей, що ïх мала дома i яких вiдтак домагалася, не дали ïй, а сперли ïï грубими словами. I не доста на тiм. Скiльки разiв здибали ïï брат або мати, стiльки разiв дiставала вiд них поличника. — Чи на оце я тебе вигодувала? — кричала стара на цiле горло, хоч би й серед дороги, а брат, бувший драгун, лише затискав зуби i мовчки бив у лице.— Оце маєш за гонор, що менi ти справила,— сичав,— за гонор! Найгiрше гнiвало ïх, що не хотiла признатися, хто мав бути батьком дитини. Бризкали найгрубiшими словами в лице, пiдсували найбруднiшi вчинки. Ходила блiда, зi змарнiлими щоками i з очима, як голодна собака! — як приповiдала Домнiка. А що трималася завсiди здалека вiд усiх, як убога дiвчина, не зносилася ближче нi з дiвчатами, нi з iншими газдинями, то не мала мiж жiнками майже жодноï для себе прихильноï душi, що була б заступилася за неï в ïï горi. Лише одна була ïй прихильнiша, як усi iншi. Се була Докiя. Вона прийняла ïï до себе за щастя i за здоров'я, за поману своєï доньки, що плакала за мамою майже не щодня, вiдколи опустила ïï хату i стала пiд розкази свекрухи й чоловiка, якого, щоправда, не дуже й любила... Докiя, отже, забрала ïï до себе i обiцяла не покидати в тяжкiй годинi. Василь запивався тепер, як i перше. Петро ходив на роботу, i його тижнями не було дома, а вона гарувала сама всiм дома. До того, ослабла ще бiльше вiд часу, як донька пiшла вiд неï; i вона не могла завсiди удержати всього сама своïми руками в вiдповiднiм ладi. Тому, з огляду на свою немiч, на доньку i з самого милосердя над нещастям молодоï дiвчини, мусив найтися i для неï кутичок у ïï хатi i найшовся-таки. Вона одна знала про тайну дiвчини. Дiвчина призналась ïй, але благала майже на колiнах, аби вона не зрадила ïï. Перед нiким, нiким. Михайло сам усе скаже. Прийде час, i вiн сам скаже. Так урадили... — Як хочеш, доньцю,— вiдповiла жiнка,— але чи се тобi на добре вийде? — Добре, добре,— впевняла дiвчина. — Ну, може, й твоя правда! — сказала повна задуми i поваги Докiя.— Що твоє має бути, того не вiзьме тобi нiхто, чи буде хто про се знати, чи нi. То вже правда. Ми з Iвонiкою задумували звiнчати Михайла з Парасинкою; поля нашi споювалися разом, неначеб земля сама бажала того, та й ади, що з того? Старий хотiв. Марiйка хотiла, я хотiла, молодi були б хотiли, але бог не хотiв. Усе буде так, як що має бути. В душi думала ще iнакше. Мала те святе переконання, що старi Михайловi нiколи не приймуть такоï бiдноï невiстки, як оця нещасна дiвчина, ïм нiколи не припадала iнша до вподоби, крiм Парасинки, а хоч би наостанку старий Iвонiка пристав на такий вибiр сина — вiн був чоловiк добрий i щирий, як кавалок хлiба,— то зате Марiя не попустить вiд свого нi за що на свiтi. Вона неначе чула, як стара нарiкає: На моïй гiрко заробленiй землi маю жебрацькi дiти годувати? Що вона має? От тоту дранку, що ïï покриває? Мiй син потрiбуе Ґаздинi й потрiбує землi! Але вона не зраджувала дiвчинi нiчого зi своïх думок, не хотiла вбивати ïï надiï. Ïï положення було й без того гiрке, невiдрадне. Так зажила Анна в Докiï, працюючи i ховаючися перед людськими очима. Числила днi до повороту Михайла, а з тим i днi злиднiв i горя. Зараз по маневрах мав Михайло вернутися додому i тут остатися два або, може, й три мiсяцi. На святого Михайла мав говорити з татом i мамою. При вiйську казав йому один молодий дячок, що його патрон, святий Михайло, се дуже могучий i важний святий i що дуже добре всякi важнi справи розпочинати або кiнчати в день святого патрона. Оцей великий день припадав на двадцять першого. Саме тепер було посерединi серпня. До приходу Михайлового було ще добрих чотири чи шiсть недiль. Одначе час скоро збiгав. Збiжжя звозилося з поля, тут i там косилося ще дещо — i праця не уставала. Ïï головна праця була: носити робiтникам харч у поле, доглядати товарний на стернях, поïти ïï i шити. Вона шила гарно i скоро (се мусила ïй сама зависть признати), i завдяки протекцiï Докiï дiставала вiд деяких Ґаздинь роботу, i капнув за те десь-не-десь дрiбний грiш у руку. Одного разу пересиджувала Анна знов iз товаром у полi й шила. Сидiла пiд якоюсь самiтною деревиною, пiд деревиною, що ïï колись на знак межi засадив хтось он тут, i шила якусь чужу мужеську сорочку. Ïï уста склалися мимоволi до суму, а на лицi малювалася турбота. Переживала дiйсно гiркi днi. Вчора переказувала ïй мама через старого Петра, аби забiгла додому, бо має ïй щось важного переказати. А вона знала, чого мама вiд неï хоче i що ïï там жде, коли пiде. Не хотiла йти. Мама буде домагатися грошей, а коли вона не дасть, наб'є i нажене. Як знаєш для чужих робити, то знаєш i грошi прятати! — були звичайнi ïï докiрливi слова, а вiдтак наступала обида. Але ïй було вже доволi того. Вже не ставало сили зносити всяке збиткування, чула себе до крайностi ослабленою. Не могла не раз i кусника хлiба проковтнути, хоч голод так i не переставав ïй дошкулювати, А все через гризоту i плачi. З усiх бокiв стрiчала цiкавi очi, а перешiптування жiнок, коли показалася мiж них, не мало кiнця, i ïй було вже найприкрiше. А мiж ними знаходилися такi, котрим замолоду анi на волос лiпше не велося, одначе якi були строгi й немилосерднi! А вже найбiльше дотикали ïï насмiшки Марiïнi, про якi дiзнавалася все через Докiю. — Адiть, адiтьi — розводилася перед Докiєю.— У святого Iвана чинилася така божа, неначеб не дивилася в життi на що iнше, як на святi iкони, а тепер показалося, що ïй було в головi! Докiя боронила ïï, а врештi, хто годен усi язики в обмовi застановити? До того, Домнiка причинювалася чимало до роздразнення тоï жiнки проти неï. Так, бодай, впевняла ïï Докiя. — Аби позiр вiд себе вiдвернути, обмовляє iнших, — говорила, — гадає, що тим примкне губи людям, що знають, як вона справувалася в службi у жида. (Тут сплюнула). Я лише дивуюся, що Марiйка тримає з нею компанiю. Се така хитрунка й шахрайка, якоï свiт не бачив. Волоска одного задурно не дасть. Вiддалася за боввана, а в ïï хатi, як у склепi, всього. Всього понашахровувала. Вже й обi вдовицi, старi, он тi, бiлi, сусiди Марiйчинi, дивуються не рад ïï лакомству до всього, та проте язиком своïм обмотає кожного, як павутина, i здобуває на свiй бiк. Усе те болiло й пiдгризало молоду дiвчину без устанку. Ïï честь, ïï дiвоча честь, яку здобула собi довгою службою у своєï панi, тепер розвiялася, немов iз вiтром полетiла. Чула себе такою самiтною й опущеною всiма, такою пригнобленою, мов справдiшня злочинниця. Коби хоч вiн тут був! — мовляла чимало разiв до свого серця.— Коби хоч вiн тут був, усе було б iнакше! Нехай би й мовчав, ще й цiлий рiк нехай би мовчав, я б уже ждала, лише нехай би тут раз був! — Ти не посмiєш менi на нiщо покласти, як будеш моєю Ґаздинею! — говорив ïй пестливо, коли приходив iнодi на пару день на вiдпустку додому, i вона жалувалася, що тут або там уривається з працi.— Я тебе буду як у дзеркалi тримати... Плакала за кожним разом, коли згадувала оцi його слова. Говорив усе так, що мусила плакати. Такий був любий. I тому любила вона його так... тому мала таке серце для нього... була би вибрала те серце для нього... Вона боролася... лише бог один знає, як вона боролася... а наостанку не змогла. Та й так... Обтерла шитвом очi, що зайшли великими сльозами, i затиснула губи. Вiдтак пiдняла похилену голову i позирнула на товар, що пасся. Був тут, недалеко неï. Тримався все вкупi й пасся пильно, ïï погляд полинув дальше понад стерню, там, де поля незамiтно знiмалися в легкий котел, i спинився мимоволi на них. Там збилася в купу зелена густа деревинка, дрiбна оаза; а коло неï, мов низьке гнiздо, бiлiвся бурдей. Бурдей Михайлiв. А там далi зеленiли лiси. Сусiднiй i малий панський. Несказанний смуток защемiв у ïï грудях. Вона згадала той вечiр, коли Михайло говорив iз нею перший раз, що ïï вiзьме за жiнку, i як вiдтак злякалася перед сусiднiм. Вона всмiхнулася смутно. Чого було тодi лякатися? Перед чим? От, дурна була! Вiн був коло неï, вона була як та птаха вiльна, вони йшли удвох разом... Надворi було ясно, тихо, i чого було лякатися? Що то було проти оцього тепер? Вона зiтхнула. Аж тепер було чого лякатися. Над нею збиткувалися, глумилися з неï, ïï гнала рiдна мама i рiдний брат iз хати, прогнали зi служби, де працювала щиро, спочинку нiколи не мала, а проте ïï нiхто не жалував. Щастя, що була ще годна робити. Нiяк не годилося сидiти на ласцi з заложеними руками. Аби знала, що з нiг колись упаде, не закладе нiколи рук. Але, може, бог допоможе ïй, що вона колись Докiï за ïï добре серце вiддячить. Покаже людям, що не така вона вже без честi, як вони собi думають. Покаже, покаже... I вона й вiн покажуть. Докiя стала для неï рiдною матiр'ю, а старий Петро — де-де був уже ïï брат коли для неï такий, як вiн! Нiколи злого слова не сказав, а десь-не-десь приносив i булку вiд Мендля з Гоппляцу для неï. — Ïж, сарако,— говорив i втискав на силу булку в руку, коли вона соромилася взяти.— ïж, небого. Тiльки добра твойого, що з'ïси! Вона все пiдозрiвала його, що вiн знає про ïï тайну вiд Докiï, але мала заразом те пересвiдчення, що вiн ïм нi в чiм не пошкодить. Умiв сварити й лаяти на цiлу хату могучим своïм голосом, зривав ним усiх з нiг, непокоïв сусiдiв, а робiтникiв, коли надзирав ïх у полi або коло стодоли, держав мов клiщами при роботi, та проте був вiн добрий i щирий, а серцем м'який, мов той справедливий шовк. Вона прала йому бiлля, передаючи його бiлим як снiг, i виконувала наслiпо всi його прикази в господарствi. Василь мало журився нею. Йому було байдуже, чи вона була тут, чи нi; ба було майже догiдно. Коли вiн не раз по цiлих днях пересиджував у Мендля на Гоппляцу за столом, Докiя все-таки не бувала цiлком сама дома. Днина була гаряча, i до заходу сонця було ще далеко. Великий мотиль лiтав плавучим, кокетним польотом у поблизькостi дiвчини, сiдаючи то тут, то там на хвилину коло неï, неначеб бажав, щоби вона подивляла його оксамитну, темну красу. Польовi коники дзикотiли в стернi неустанно й оживляли мило тишину, що розлягалася далеко-широко округ неï на полях. Трохи оподалiк вiд неï, на сусiднiм загонi, накладали два чоловiки снопи на фiру, а врештi, було безлюдно в ïï окруженнi. Нараз спонукало ïï щось пiдвести погляд вiд шитва. Якесь прикре почуття перешибло ïï вiд голови до нiг. Вона стала вразлива останнiми часами. Проти неï взялася звiдкись, неначеб iз землi виринула, Рахiра i зближалася живим кроком чимраз бiльше. Вона мусила на неï поглянути. Вони обi зналися лише переходом, не говорили нiколи з собою довше, як кiлька хвилин, та проте не почували до себе взаємно нiяких приятельських почувань. Рахiра не любила Анни, бо та не вдавалася з нею нiколи в балаканку, що молода цiкава циганка над усе любила, та й ще за те, що вона сказала ïй одного разу прямо в очi перед iншими дiвчатами: Чому ти не розчешешся? Твоя голова розпатлана, як вивернений киптар! А всi присутнi дiвчата реготалися весело. Сього не могла вона ïй нiколи забути. А Рахiра була Аннi немила, бо чула про неï вiд Докiï i Михайла, а переважно вiд осiб, нею найбiльше шановних i люблених,— саме пусте. Окрiм того, знала, що Рахiра була хитра, мов лисиця, цiкава до обурення i що — як зачула останнiм часом — тiшилася ïï горем. Вона уникала в недiлi танцiв на Гоппляцу, лiтала понад конюшиною, доки не вернула з медком на нiжках,— глумилася перед Савою, а Сава розповiв iншим хлопцям; зачув се i старий Петро та принiс додому. З того вийшло, що мiж ними прокинулася неприязнь i ворохобила тайком тут i там молоду напiвдику кров. Рахiра йшла до доньки старого Лопати, в лiсок, з якою мала вiчно iнтереси задля цiток i Ґерданiв, а що далеко й широко не було нiчого такого, що могло б викликати в ïï лакомнiй душi глибоку увагу, то, побачивши дiвчину при товарi, порiшила без вагання задержатися на часок коло неï i побалакати з нею. Може бути — думала — вдасться ïй он тут на самотi видобути з неï тайну, що саме тепер була для всiх жiнок i дiвчат найцiкавiшим предметом, а дальша доля поважноï дiвчини неабияким предметом балакань i вгадування. Кожна з них була б над усе бажала бути тою першою, яка б дiзналася щось певне про героя в Аннинiм життi i роз'яснила цiлу таємничу загадку, що всiх мов за нiс водила. Як бджола в потемки будує стiнку, так i вона зачинялася перед людьми та тче свою долю! — говорили одностайно бiлоголовi сусiди Марiïнi, двi вдовицi старухи, i здвигали байдужно плечима, ïх одних уже нiщо не цiкавило, хоч би Домнiка або Марiя не знати що розказували. З чигаючим поглядом у чорних блискучих очах надходила молода дiвчина, мов кiтка, безшелесне до сидячоï над шитвом похиленоï Анни. Анна вiдчувала чимраз бiльше близькiсть надходячоï, одначе удавала, немовби не бачила ïï. Ïï гнiвало се, що буде приневолена говорити з он тою, як ïï називав Михайло, молодою вiдьмою, вiдповiдати на всякi ïï допити; вона ж була славна з своєï хитростi i витривалостi у виграбуваннi всяких новин. Опинилася, врештi, коло неï. — Боже помагай, Анно! — промовила пiдхлiбним голосом. — Дякувать! — вiдповiла Анна.— Куди дорога? — До Єлисаветки Онуфрiевоï. Маю принести собi взiрець до Ґердану, що хочу висиляти на храм. А що ти робиш? Анна почулася в душi враженою тиканням несимпатичноï дiвчини. Вони були вправдi в однаковiм вiцi, але що Рахiра взагалi не тiшилася доброю славою i звикла була чути про неï лише легковажнi слова, так тепер подразнила ïï iнтимнiсть, що мусила вiдповiсти ïй доволi сердито: — Роблю те, що видиш! — Шиєш весiльну сорочку? —сказала з легким глумом, також уже подразнена, нiби притакуючи своïм словам, Рахiра. — Може, й весiльну! — вiдповiла Анна коротко. Рахiра помовчала хвилину. Вiдтак кинулася до iншоï тактики. Пiдняла одну ногу вперед себе i поглянула на неï журливо. — Перескакуючи он той шанець, я так роздерла собi ногу на тернi, що ледве можу далi йти. Мушу трохи сiсти! — сказала в зовсiм iншiй модуляцiï голосу. — Сiдай! — пробуркотiла Анна, окинувши ïï збоку похмурим поглядом. Вiдчула. Тепер лише сама цiкавiсть прикувала ïï бiля неï. Рахiра усiла й дивилася якийсь час мовчки, як Анна то впихала, то витягала голку в полотно. — Для кого оця сорочка? Се мужеська? — Так. — Се тонке полотно! З такого шиються весiльнi сорочки! Анна не обзивалася. — Я тобi всього добра з душi рада, Анно,—тягнула вона живо далi,— чи маєш велику гризоту! Коли твоє весiлля? Анна почервонiла. — Коли мiй милий захоче!—вiдповiла змiшана. — А жiнки в селi гомонять, що вiн уже тебе покинув i має другу! Аннин голос задрижав. — Так! Хто ж се каже? — Одна жiнка казала менi! Так казала: Якби Анна була розумна та не затаювала всього, то вiн був би ïï мусив узяти, а так вона мовчить, як би боялася свойого права, тим часом вiн собi другу найшов, а з неï лише дзвони пустив. Хто ïï вiзьме з дитиною? Хто схоче чужу дитину годувати? За яке право, за який довг? От так казала та жiнка. Анна задрижала з жалю i обиди. — Та вже вона побачить, хто такий мене вiзьме! — вiдповiла, глибоко зворушена.— Нехай не журиться мною! Я вже собi дам раду; нехай другi себе пильнують! — Се i я ïй сказала,— тягла Рахiра гладко далi,— але вона ще доложила: Анна,—каже,—робить сором i хлопцям, бо в наше село приходять люди iз сусiднiх сiл у свати, та що собi подумають? Скажуть, що у нас такi хлопцi, що збавляють дiвчат, а вiдтак на смiх ïх пускають. Не приймуть у своє село. Все сватав кожний дiвчину, як таке лучалося. Кожний iшов до панотця, покаявся, панотець насварили i звiнчали, а тут? Сором та й сором! Рахiра вп'ялила своï блискучi очi вигребуще в лице противницi i, помовчавши хвилину, додала: — А вiдтак ще сказала: Я була вiд Анни всього надiялася, але вже такого стиду мамi i братовi наробити, де брат хоче в порядного Ґазди засватати дочку, то, ану, де i хто таке чув? Тепер нехай iде до жидiв на службу! Тут Анна пiдняла голову. Була цiлком бiла. Ïï очi стемнiли аж вчорне, i несказанна погорда i ненависть пробилися в них. — Ти! — просила вона.— Чого ти прийшла сюди i пiд'ïдаєш мене твоïми мельдунками? Iди собi геть, звiдки прийшла, i не лiзь менi в очi! Я тобi не оповiдаю, що люди про тебе розказують! Рахiра зiрвалася миттю на рiвнi ноги. Витрiщивши своï круглi очi широко на Анну, мовчала хвилинку... Та лише недовгу хвилинку. В слiдуючiм уже моментi урвалася нитка ïï терпливостi i чисто градом посипалося ïй з уст: — Ти... ти... ти знаєш, що люди про мене розказують? Ти, що в тебе шкiра на плечах самими синцями вкрита, ти, що завтра будеш милостинi вiд людей просити? Ти знаєш, що люди про мене розказують? Агiй на твою голову, що таке знаєш? Ану, кажи зараз, най почую! — кликнула без вiддиху а непоборканими рухами.— Лише не бреши, як Iвонiчина Сойка коло бурдея, а кажи правду! — Хочеш знати що? — вiдповiла вже й собi роз'ярена Анна.— Зараз тобi скажу. Ти, кажуть, така злодiйка, як твiй тато, i не страшно тобi перед жодним грiхом, як йому. Ти дала Савi матригунiв та й розволочила його за собою, як теля на мотузку, що вiн не слухає нi тата, нi мами, нi нiкого. Так. Ти гадаєш, що про се нiхто не знає? Га? Ти гадаєш, що вiн тебе засватає i ти будеш розводитися на Iвонiкових грунтах? Зараз-таки! — розсмiялася вона на цiле горло, потрясаючи головою в якiйсь розбурханiй бутностi.— На се почекаєш ти ще трохи! Таких Ґаздинь, як ти, Iвонiка на своïх грунтах не потрiбує! Злодiйських невiсток та чарiвниць вiн не потрiбує, на те можеш спуститися. I нiчого тобi не поможе, анi твоя матригуна, анi твоï рiзнi ворожбитства, а мене не маєш шпигати, бо тобi до вiнчання також не вiльно вiнка брати, се всi знають, а Сава тебе не засватає! Впрочiм... Вона хотiла ще щось доказати, та Рахiра опинилася вже близько неï, вiдсапуючи широко випнятимй грудьми. Вона взялася попiд боки i кричала: — То вiн тебе засватає, га? — Мене нi, але й тебе нi. Iвонiка i Марiя нiколи на те не дозволять! Я знаю! — кликнула Анна дрижачим голосом iз цiлковито зблiднiлим лицем. Се було найгiрше, чим можна було вразити Рахiру, i перед чим жахалася, мов перед ïдовитим шпиганням голки. Ïï очi заiскрилися недобре, одначе i вона розреготалася, як перед хвилею Анна, на цiле горло. — Мене Сава не засватає, кажеш,— спитала вона,— i ти се знаєш? Вiн тобi казав? Можеш забожитися? А хто пiшле до тебе сватiв, ти, покойова на ласцi, коли ти так усе добре знаєш? Котрий з багацьких синiв? Чи, може, собi вибереш, котрого схочеш? Ïх у тебе стiльки, що перснiв у багачки на пальцях. А може, ти вже вибрала та забула, як його на iм'я охрестити, та й через те лишишся з сивою косою? Може, се старий Петро, що сидить у своєï сестри на ласцi, як ти тепер, а може, се Сава тебе вiзьме, як не мене? Га? Або, може, вiзьмеш його брата Михайла? Вiн буде, може, колись двiрником, хвалився раз перед Савою, то й ти будеш попри нього панi двiрничка. Старий Iвонiка i Марiя вiдчинять дверi заздалегiдь перед тобою, та й в куми можеш ïх запросити...— i, не докiнчивши речення, розреготалася наново на цiле горло. На останнi слова Анна схопилася на рiвнi ноги, мов на пружинах. Висока й обурена, станула перед молодою циганкою, погрозивши ïй дико п'ястуком. — Ая, ая, аби-сь знала! Я виберу собi Михайла, аби-сь знала! — процiдила бiлими устами й погаслим голосом.— А заки вiн стане двiрником i вiддiлить тобi твою партику101101, я тобi ïï дам вiд себе. Розмахнулась рукою, а ся спинилася на смаглявiм лицi молодоï дiвчини, i голосний вiдляск пiшов воздухом. Рахiра кинулась, мов справдiшня тигриця, з обома руками на Анну. Одначе Анна, до крайностi роздразнена i зворушена, трутила ïï майже з мужеською силою в груди i так несподiвано, що дiвчина подалася о кiлька крокiв назад. — А як Михайло буде двiрником,— кликнула беззвучним голосом,— а я його Ґаздиня, то вiн вижене таких ворожок i вiдьмiв iз села, як ти! Так! Тепер уже знаєш, що хотiла знати, i радуйся, як хочеш! Тепер уже можеш собi йти! Вже дiстала свою партику, по яку прийшла! Сказавши се, зiбрала живо своє шитво i звернулася за товаром, що, пасучися, вiддалився трохи вiд давнього мiсця. Рахiра не пiшла за нею. Вона боялася тоï роз'юшеноï постатi й тих сильних п'ястукiв, яких силу щойно спiзнала. Осталася на мiсцi, минаючися з гнiву й обурення, затискаючи раз по раз п'ястуки, погрожуючи ними та викликуючи голосно брутально-грубi i обидливi слова. —Чекай, чекай!—кiнчила кожне нове речення зневаги якимсь спiвучим голосом.— Попам'ятаєш ти ще оце! Попам'ятаєш ти ще, хто така Рахiра та й кого ти поличником почастувала! Тепер я тебе знаю, чекай, тепер видiтимемо, хто пiде з села, та й ще, до того, з торбами! Хто свою партику дiстане! Че-кай! Че-кай! Так вигрожувала довго рiзними словами, вiддаляючися повiльно, нескорим кроком iз нещасного мiсця назад. Але Анна не слухала ïï вже бiльше. Погнала товар у цiлком противну сторону на пашу i вже анi разу не оглянулася бiльше, ïй стало цiлком байдуже, що поза нею дiялося. Мала лише те виразне почуття, що якась тяжка пайка отруï, що гнiздилася десь у неï на днi в душi вже здавна, спала тепер. В чiм вона полягала, вона сього не знала. Чула лише, що ïй тепер добре... Рахiра не поступала бiльше в лiсок до доньки Онуфрiя Лопати по взiрець до Ґердану. Затягнувши хустку, що зсунулася ïй при бурливих рухах iз голови майже аж на плечi й очi, вернула поквапним кроком додому. XV Того вечора зайшов Сава до Рахiри, i так пересидiли обоє до опiвночi. Нiч була ясна й тиха; вони сидiли на призьбi, говорячи та сперечаючися. Вона була страшенно зворушена, i ïï круглi очi прискали раз по раз iскрами. Оповiдала йому приключку з Анною, може, по раз шостий, i все наново наказувала йому вiддати ïй, Аннi, партику, iнакше грозила: — I не подивлюсь у той бiк, де йдеш; очi тобi видряпаю, як приступиш на крок до мене! Вiн обiцяв ïй твердими словами покарати Анну. Був сам так глибоко обурений образою, заподiяною дiвчинi, що товк вiд часу до часу п'ястуком по призьбi, неначе мстився вже на неприятельцi, одначе се не вдовольняло дiвчини. — Та коли почастуєш ïï? — допитувалася нетерпливо.— I як се зробиш? Я б се хотiла знати; найлiпше, я б таки хотiла десь заховатися i дивитися, як ти частуватимеш двiрничку! — Не журися тим! — вiдповiв вiн глумливо, з похмурим поглядом у своïх сталевих очах, що нiколи не спочивали.— Се вже моя рiч. Я почастую ïï, де подиблю, на полi або й на дорозi. Вiдтак нехай iде до суду й подає мене. — Колись, як вона сидiтиме сама в полi при товарi, без свiдкiв. — Тепер зараз я сього не можу зробити, бо вона буде зважлива,— додав,— але трохи пiзнiше, як уже й сама забуде. Я пiду на наше поле... а наше поле об межу з Докiïним ланом, i там охрещу ïï. Зайду до неï цiлком тихо, так, як би хотiв спитатися, чи вона не має при собi глечика з водою, та й стану перед нею. Стану перед нею,— тягнув дальше нараз з обличчям зовсiм змiненим, неначеб переживав у дiйсностi сцену, яку малював саме словами,— i буду на неï дивитися. Вiдтак спитаюся: Слухай, Анно, хто така Рахiра? Хто вижене ïï з села? А вiдтак почастую ïï поличниками то вправо, то влiво, що земля зiгнеться пiд ïï ногами та й в очах почорнiє. А вiдтак спитаюся ïï: Вiдки ти знаєш, що Сава Iвонiкового Федорчука не засватає Рахiри? Вiдки ти знаєш, що вона вiдьма та й дає йому матригуни? Видiла ти те та й маєш на те свiдкiв? Потiм промине ïй вже охота чiпати тебе та й називати вiдьмою, не бiйся. Не прийде охота й тодi, як Михайло стане двiрником, а вона його жiнкою. Спустися лише на мене, лиши менi се. Вiн зблiд страшенно i предивно пiд час тих небагатьох слiв. Його очi зайнялися чудним блиском, збiльшилися незвичайно i стали зимнi, мов лiд. Все те стояло у дивному контрастi до його нiжних, дитинячий черт. Його груди пiднiмалися й опадали, а вiн сопiв, неначеб що лиш напружився тяжко при фiзичнiй працi. Вона вхопила його за руку i глянула вдоволено на нього. — Ти... як ти оце зробиш... як ти оце зробиш...— вона ледве могла промовляти з повздержаноï утiхи,— то я не знаю що... Iнакше я б i ïй, i Докiï, i всiм тим, що ховають ту гаспиду в себе, запалила хату над головою. Бiгме, Саво, що запалила би! Вiн обiцяв ще раз сповнити своє слово, i вона вкiнцi впокоïлася. Пiзнiше всунулася безшелесне в хату, де старi спали, i винесла тютюн i пляшку з горiвкою. — Тепер напийся! — прошептала вдоволено й пiдсунула йому пiд рот трунок. Сама усiла на землю, пiдiбравши пiд себе ноги на орiєнтальний лад, i напихала люльку. Се був для неï найкращий момент, найбiльше пожадана хвилина. Курила радо, до пристрастi, але не смiла того робити iнакше, як тайком, бо мати била ïï за се, а вона боялася глуму людей. Нi одна дiвчина в селi не курила, се було лише у циганiв звичаєм, а вона не хотiла уходити за циганку. Нiяким способом, нi за що в свiтi... Супротивлялася тому з цiлою амбiцiєю своєï дикоï, неуговканоï вдачi. Але так, уночi, коли вони сидiли на самотi i нi одна людська душа не доторкалася ïх, могла поступати собi до вподоби. I вiн любив, коли вона курила, бавився тим, мов забавкою. Купив ïй сам у поблизькiм мiстечку, що притикало до ïхнього села, люльку, i любувалися в тишинi незрадливоï ночi оцею приємнiстю. А що тепер були днi гарячi, то вона ходила лише в сорочцi пiдперезана. I так сидiла й тепер у його ногах. Густе неподатне волосся спадало ïй дрiбними кучерями на чоло, а коротка груба коса телiпалася при скорих руках ïï голови на плечах, мов жива. Курячи, глядiла ненастанно на Саву. Припала до нього цiлою пристрасною своєю душею. Тiшилася, бачачи, що справила йому приємнiсть принесеним трунком, що вiн оживився ним i став говiрливий. Iнодi й побоювалася його. Та все, коли трохи попив, було легше дiбратися до нього або випросити що-небудь у нього. Нiч була така ясна, круг них виднiлися всi предмети так докладно, що можна було з легкiстю виразно почислити дрiбне листя вишневих дерев, що здiймалися довкола нужденноï хатини. З темноï зеленi малого яринового садка визначувалися стрункi бiлi мальви гучним ростом угору, а ïх бiлi цвiти, здавалося, в деяких хвилях немов блiднiли мiж густим листям у магiчнiм сяєвi мiсяця. Зi схiдноï сторони хатини, десь за садком, закричала смутно, переразливим голосом сова. Рахiра зачула се. — Хтось умре! — сказала сухо, звертаючи своï блискучi очi в ту сторону, звiдки дався почути вiщий оклик.— Звiдки вона кричить? Вiн здвигнув плечима. Оклик повторився i, як уже тепер здавалося, зовсiм в ïхньому сусiдствi. — Агi, се таки близько коло нас! — кликнула. —- Боïшся? — спитав вiн i глянув поважно на неï. — Нi. — Не бiйся, ти не вмреш! Вона всмiхнулася i показала своï бiлi, блискучi зуби. — Най моï вороги гинуть! — сказала. По хвилинi, пiд час якоï мовчали обоє, обiзвалася: — Не скажеш таки нiчого старим про се? А я б ïм таки навмисне все розповiла. Нехай потiшаться трохи, як чорною годиною. Я ïм не до вподоби, то, може, вона приросте ïм до серця! Але вiн похитав головою. У нього прокинулася iнша думка. Вiн хотiв собi се заховати. Воно могло йому колись пiзнiше лiпше придатися. Колись i проти самого Михайла стати в пригодi. До того, хотiв колись Михайла захопити з дiвчиною i вже тодi... Його очi засяли, як передше, зимним блиском, що чимраз бiльше рiс, погойдалися по землi вiд одного предмета до другого, i вiн замовк. По якiмсь часi спер голову в руки, а тi на колiна, втопив очi в землю i промовив: — Сього року має тато прекрасну пшеницю! Саме та, на котру я сам орав i котру до кiнця досiвав! Вона виймила на хвилину люльку з-помежи зубiв i спитала: — Та й що? — Нiщо! Але та земля, на якiй ми сього року ту пшеницю сiяли, дуже добра. Всi нашi грунти дуже добрi! Земля товста така та красна, що хоч що посiй, то все пишно виросте! — Се ти вперше знаєш? — спитала вона iз легким глумом.—Цiле село знає, що грунти Iвонiки чи не найлiпшi тут у селi. I вiд панських, мабуть, лiпшi! — Я се й перше знав! — вiдповiв вiн звiльна i все задумчиво.— Але вiдколи Михайло пiшов, знаю се ще лiпше. Як чоловiк сам сiє, сам оре, сам сапає,— спiзнає все лiпше. Але той кусник — вiн лежить недалеко вiд бурдея i вiд нього найближче до цiсарського гостинця — я б його дуже хотiв мати. Я б собi хотiв там поставити хату. Але,— додав, сумнiваючися,— чи менi його тато дасть? I Михайло казав раз, що там було би дуже добре поставити хату. Навкруги мали би ми своï грунти. До дороги близько, в бурдею не буде можна все сидiти. Ми оба не зможемо в бурдею сидiти. — Старий не дасть тобi того лану! — закинула рiшучим тоном Рахiра. Вiн не вiдповiв. — Старий не дасть тобi його! — повторила вона роздразнено.— Вiн дасть його Михайловi, а як уже дасть, то захоче, аби ти мене покинув... Очевидно, вiн мав тi самi слова на устах, бо докинув так само нетерпливо i роздразнено: — Вiн зараз зачне говорити про грiх i скаже, що з грiхом на душi чоловiк нiколи хiсна з землi не здобуде, та й таке iнше. Я знаю! Я вже наперед знаю... Вона глядiла вперед себе хвилю живо, задумана, з випуленими очима. Побачила себе в уявi Ґаздинею, з красним, як снiг бiлим рушником на головi, в довгiм вишитiм кожусi, як iшла за ним у недiлю до церкви. Всi чоловiки й жiнки оглядалися за ними, а дiвчата аж миналися зi злостi. Вона була Ґаздинею на Iвонiкових грунтах! Вона, Рахiра! Се була ïï мрiя, що вiчно лелiялась у ïï серцi. Се було те велике щастя, за яким горiла ïï лакома душа й без якого не могла собi уявити життя. Прилягла до нього цiлою своєю ненаситною, гарячою вдачею, З цiлим голодом молодоï дикоï натури, що, зiллявшись ще i з iншим життям в одно, нiяк не могла розстатися хоч би й у думцi вiд неï i всiх об'яв i вимог, якi ïï за собою потягали. В погонi за удержанням того ïï грубого, уявою вимрiяного щастя деморалiзувалася несвiдомо чимраз бiльше, не жахаючися нiяких, хоч би найпiдлiших, учинкiв для заспокоєння своïх бажань. Так, як вона собi уявляла, як думала та як хотiла,— мусило статися. Iнакше й не могло воно бути. Вiн хотiв ïï, вона хотiла його, вiн мав дiстати землю вiд родичiв, а все iнше майже не iснувало для неï. — Ти! — вирвалося нараз нетерпливо iз ïï уст.— Чого ти нiби ждеш? Поки Михайло з вiйська верне?.. — Та й я маю ще до вiйська iти! — вiдповiв похмуро. — Раз не взяли, але другий раз можуть узяти! — I тебе? Таже вже Михайла вiдiбрали? — Та так, але я мушу за себе служити! — сказав знов хмарно. Вона помовчала хвилину, а вiдтак спитала: — А якби ти ще одного брата мав, мусив би й той iти? — Авжеж! — А ти б конче мусив? — Гадаєш, нi? Тодi тим бiльше! — Чому тим бiльше? — Бо при родичах усе б один лишився! Розумiєш? — Звiдки ти се знаєш, хто тобi те казав? — спитала. — Се я знаю! Та й вiд тата знаю! Те всi знають! Вона замовкла й попала, як передше, у живу задуму. По якiйсь хвильцi спитала: — А як воно буває, як дома є лише один син? — Тодi вiн може бути увiльнений, тодi можна сказати: Старi слабi, i вiн мусить лишитися дома, щоби старих доглядати та й господарством правити. Вона не питала вже бiльше. I вiн замовк, скрутив собi папiросу, а вона почала гризти нiгтi. По якiйсь хвилинi обiзвалася: — Як Михайло прийде, то ти будеш мусити йти. А заким ти вернеш, то вiн ожениться, i старий дасть йому найлiпшу землю.— Вона говорила се голосом, що чимраз бiльше знижався та упадав... Нiби бачила, як нараз ïï щастя розбивається, як гинуть усi надiï. — Та я не мушу йти до вiйська,— сказав. — Але ж ти сам казав, що мусиш iти... — Я вiдрiжу собi один палець... або нi — то ти менi даси щось вiд твоєï тiтки з М.— яке зiлля, якийсь трунок, щоби мене на той час звалило... Я стану марний, i мене не вiдберуть. Я не боюся жовнiрства,— додав з притиском,— але я не хочу служити. Я там буду волочитися зо два-три роки з гвером, а за той час утрачу найлiпшу землю. Менi лише про землю ходить, лише про землю. Все iнше менi байдуже. Нас є двоє на ту землю: маємо однакову й добру i слабу дiстати. — В тебе таке саме право, як у нього! — потвердила вона лакомо. — Таке саме, а може, ще й бiльше! Замовкли обоє. Так сидiли якийсь час. Згодом запiяв когут. Було по пiвночi. Вiн прокинувся зi своïх гадок, хотiв пiднятися з мiсця, але вона вхопила його за руку й затримала. — Лишися вже тут оцю нiч,— промовила пiвголосом. — Дома не будеш лiпше спати, як тут. Вiн усiв на мiсце, не сказавши нi слова, i обняв й рукою за шию. Вона прошептала йому кiлька пестливих слiв до вуха i притулилася до нього, мов ласиця, одначе вiн не всидiв довго. Нараз устав, неначе на якийсь внутрiшнiй приказ, неначе його гнало звiдсiля щось геть, i, вiдсунувши ïï руки вiд себе, пiднявся живо з мiсця. Його очi почали за чимось то сюди, то туди блукати, а вiдтак спинилися на пляшцi з горiвкою. Станув. — Є ще тут що? — спитав. А вiдтак, вiдкривши ще трохи трунку, приложив пляшку до уст i випив усе до останньоï краплi... — А тепер уже йду! — сказав. Вона встала за ним, простягнувшися коло нього безшелесне, мов кiтка, i випровадила його аж до перелазу. Опiсля подали собi руки. — Не забудь за Анну! — пригадала вона ще востаннє. — Не бiйся! — вiдповiв усмiхаючись. Але той усмiх споганив його нiжнi дитинячi черти до крайностi... Аби вже мене так моя добра доленька забула, як я ïï забуду!—думав дальше, прямуючи байдужим кроком полем до бурдея. Побожна! Полiзла з мамою на прощу, скавулiла перед усiма iконами, понесла свiтло та грошi, а тепер — ади! — як кертицi102102, як борсуки лiзли десь пiд землю, аби ïх нiхто не ймив, а воно таки вийшло все наверх! Цiле його роздразнене нутро зворохобилося, але заразом вiдчув вiн велике вдоволення i несказанну злорадiсть. Тато i мама докоряли йому за його зносини з Рахiрою, мов за проступок, називали найтяжчим грiхом, набивали вуха вiд рана до вечора прорiзними осторогами та грiзьбою, що нiчого вiд них не дiстане, а он тут пiшов старший, звiв дурну наймичку i хотiв ïм у хату нiби невiстку впровадити... Був би майже вголос розсмiявся, такою смiшною видалася йому оця цiла справа в тiй хвилi. Капiтан, як його мати iнодi називала, будучий двiрник! Так, таки так! Мама! — говорив у нiм якийсь голос дальше.— Вона вже створить очi i сплесне в ручечки, як довiдається про те. Буде вже мати собi потiху. Одначе його серце не смiялось довго. При спогадi про матiр замовкло i схолоднiло в його душi. Знав. Так як мати не припустить нiколи в хату Анни за невiстку, так не прийме й Рахiри нiколи до себе. Нiколи! Неначе вовчиця, кинеться на нього i буде вiдривати його вiд дiвчини, коли прийде вже до шлюбу. Вiдчув iнстинктом, що вона буде його найтяжчим ворогом у боротьбi за його щастя. Нi батько, нi Михайло, нi люди, нiхто iнший — лише вона одна! Одна-однiсiнька вона. Мимоволi збилися його руки в п'ястуки. — Мамо! мамо! — просичав ненависно крiзь зуби, затискаючи сильно п'ястуки. Всюди стрiчав ïï. Всюди було ïï повно! Здавалося, був би ïï здавив, так дуже станула йому нараз в дорозi i з такою свiдомою ненавистю згадав ïï в ту хвилину. Його груди пiднялися iз внутрiшнього зворушення i нiздрi задрижали. Був страшний в оцiй хвилi. Якби була Марiйка його тепер побачила, була б без сумнiву сказала: Тепер вiн знов якийсь без ладу! До того гризла й мучила його вiчна тривога, що не дiстане нiякоï землi. Почув себе неначе вiдкиненим, неначе без вартостi й вiдчув, що не може бути без землi... Але i без Рахiри не мiг лишитися. Рахiра — або земля!.. — сказав одного разу коротко тато, а мама неначе тисячами язикiв повторяла те саме. Всi закутки хати вiдзивалися до нього, як станув лише на порозi дому. Ба навiть i сама земля мала лише тi однi слова для нього. Всюди, де спинився його погляд: на полях, на нивах, де пишалося збiжжя, шелестiла кукурудза, перемiнялося все в те одно: Рахiра — або земля! Се випивало його кров i виводило з рiвноваги. Пiд час двох рокiв, коли був приневолений служити ïй удвоє стiльки, вона прикувала його до себе бiльше, як батько й мати. А Рахiра знов говорила: Як не будеш мати землi, то не зможемо побратися! З чого нам жити? I справдi, з чого ïм жити? А ïï покинути не приходило йому навiть на думку, не снило навiть. Попросту — не мiг бути без неï. Його чоло зморщилося хмарно. Рахiра — або земля?.. А вiдтак сказав у нiм голос виразно й голосно: А чому не одно й друге? Так, чому ж не одно й друге? I одно, й друге! — заспiвало в нiм, i вiн почув нараз вдоволення, немов був уже в посiданнi одного й другого дорогого скарбу. Так, обоïх! Се вистарчало йому. Вiн лише сього хотiв. Се був початок i кiнець його мрiй i бажань. Оце, власне. I сього хотiв вiн усiми нервами свойого єства, хотiв до кiнця свого життя. Бажав сього свiдомо й несвiдомо, лише жив i дихав тим... Iшов iще полем до бурдея. Нiч була така ясна й лагiдна, така тиха, неначе хотiла розiйтися в лагiдностi i красi. Десь-не-десь стояло мовчки, не шевелячися, не жате ще збiжжя, дрижала роса на колоссi, або товпилися один по однiм снопи в кланях103103, кидаючи вiдсторонь велику неповоротну тiнь коло себе. Вiн iшов у напрямi поля, тою самою стежкою, що знижалася, мов котел, що колись iшли нею Анна з Михайлом. Його позiр спинився на бурдею i деревинi, що обдавала його темною тiнню, а вiдтак мимоволi на сусiднiм лiску. Вiн лежав так темно й густо, так спокiйно, неначеб ждав на кого. Все оставав однаковий i поважний. Хлопець успокоïвся, поглянувши на нього, i iншi образки заповнили його душу. Звiдти вiн часто крав дрова. Там зрубав вiн одного разу цiлого дубка i спродав жидовi, i до сеï днини не знав про се нiхто, iншим разом украв татовi два штибулi, спрягав там i знов спродав жидовi, i тато на те не прийшов. А знов раз, саме в серединi лiта, забрав мамi кусень полотна, що бiлилося, закопав там — i нiхто й не писнув за ним. Вiн був там певнiший, як дома. Сей лiс ставав йому не раз у пригодi, не був далеко вiд бурдея, а що найлiпше — все, що в лiсi роблено, не було грiхом. Чи вкрасти що, чи крадене заховати, чи чинити там добре або зле,— се все не було там грiхом. Уже як лiс кiнчився, як лишилася остання деревина за спиною i чоловiк ступив на рiвне, чисте поле, так лишився за ним i всякий грiх, i вiн був свобiдним, чистим, як передше... Прискорив кроки. Побачив зайця, як той гнав уперед нього конюшиною високими скоками. Вiн мусив його дiстати. Нiч була така мiсячна й тиха, все спало, i нiхто не перешкодить йому вбити звiра. В бурдею мав пишну батькову стрiльбу, що нiколи не хибила, а вбивала на мiсцi. Так мав би що понести завтра до жида на Гоппляц. Жиди самi дичини не ïдять, але вони скуповують ïï для панiв до мiста. Он там виринув вiн знову iз конюшини, темний i зграбний. Пiднявся на заднiх лапах i стерiг вухами. Саме аж просилося гримнути в нього... Вiн не йшов уже з бурдея, а бiг. Забув уже i землю, й Рахiру, i вся вага, що тяжiла йому ще перед хвилею на душi, була неначе здута: вiн вiдчував i знав лише одного: того звiра он там вiн мусив спалити. Його гнало до того, неначе мусив се зробити за всяку цiну, неначе мав тим вiдзискати всю рiвновагу свойого єства. Легкi, iмлистi постатi, що висiли недвижно перед сусiднiм лiсом над вогкою, багнистою левадою, здавалося, ворушилися, оживлялися й незамiтно усувалися з мiсця. Здавалося, зливалися нiжно в одну масу i, здiймаючися побiдно вгору, мостили, приманюючи таємничими рухами, дорогу до темноï, вижидаючоï глибини лiсу, Одна звiзда на небi найшла своє мiсце невигiдним i замiнила його. Величезним, лукуватим розмахом кинулася в простiр i спинилася срiбною мерехтячою точкою на противнiм мiсцi безкрайого голубого неба. Одиноко й опущено лежав бурдей напередi горстки тих лiсових дерев, що збилися до купи садовини, а його два дрiбнi вiконця вилискувалися щиро до ясного мiсяця i до широкоï площини, що розлилася перед ним. Стара Сойка, здавалося, мала лихий сон. По довгiм вештанню з одного кутка свого обiйстя в iнше, сiла й завила. Ïï голова була сим разом спущена до землi, а ïï виття повне болiсних, зловiщих вiбрацiй. XVI Наблизилася пiзня осiнь — листопад. Вона привела сонячнi, але вже холоднi днi й незвичайно погiднi яснi ночi. Одначе про воду говорили люди, що вона вже цвiте. В самiй пiзнiй осенi був у неï час розцвiту. Вона була ледовато-зимна, мала рiшуче срiбний полиск, та була така чиста i прозора, що на ïï днi можна було розрiзнити i найдрiбнiшi камiнцi. Та вже минув час бiлення полотен. Бiлi довгi пасма полотен, що пишалися кожного лiта у Марiйки в поблизькостi бурдея в саду або на сiножатi коло конюшини, були старанно звитi й захованi в хатi на горi у великiй скринi. Поля простягалися обнаженi зi свого золотистого та рiзнобарвного строю, i тут i там спинялися громади товарини, випасаючи багату стернину. Поодиноке здавлене калатання майже беззвучних дзвiнкiв при шиï вибраноï чiльноï худобини блукалося, дрижачи тихими полями, завмираючи десь далеко в просторонi, а вiдтак наставала тишина. Спокiйна й мирна, а земля огрiвала, де могла, свою втомлену поверхню. Около бурдея виглядала гарно й вiдновлено. Михайло пробував уже цiлий мiсяць дома, увихався, як бджола, у всiх закутках господарства, i зробив iз нього — як говорив Iвонiка — чисте дзеркало. Вiн багацько чув i видiв при вiйську, навчився багато, i що його тепер вражало дома (тут в бурдею, як i в сiльськiй хатi на горi) немило — се була нехарнiсть. Що лише мiг у руки взяти — очищував, порядкував, i загалом працював iз такою охотою, неначеб вижидав щодня вiзитацiï самого генерала або й якоï iншоï вiйськовоï старшини. Нiколи не чув себе таким щасливим i вдоволеним, як тепер. Йому здавалося, що був паном якогось великого, пишного, зеленого свiту i мiг у ньому робити все, що хотiв. Звезене збiжжя стояло золотистим муром, або як рiвно вставлена компанiя, недалеко бурдея, коло саду, i анi одне стебельце не звисало з нього безладно, а малий тiк, що дiлив його вiд бурдея, був чисто i старанно виметений. Опале з деревини листя, що становило лiсок i сад бурдею, було зiбране в велику купу й ожидало своєï удачi, а кукурудза саме лупилася. Очищувану висипували в кошницю коло току, а вона визирала дрiбними жовтими зубками крiзь плетене пруття великого неповоротного коша. Всюди панував найбiльший лад. Надзiр над стайнею i худобою обрав Михайло зараз на другий день по своïм поворотi, а Сава мав тепер — як вiн сам йому, весело всмiхаючись, казав — на якийсь час урльоп. Вiн умивав i вичiсував своï воли, що вилискувалися на сонцi, мов шовк, а у стайнi завiв лад, мов у хатi. Iвонiка походжував, щасливий i вдоволений, по всiм усюдам, i як говорив, то говорив незвичайно голосно. Се був найпевнiший доказ його внутрiшнього вдоволення i тихого щастя, та що з його душi спала ослона смутку. Михайло був уже дома. Був уже бiльш як мiсяць i мав ще бiльше як з мiсяць остатися. Вiн мав Михайла щохвилi перед очима i знав, що як той пiде ще вiд нього, то за пару мiсяцiв верне вже навсе додому. До пiвроку буде його мати навсе дома... В недiлю ходив вiн iз ним до церкви i здоровив кожного щиро i голосно. Сього року було вже прецiнь цiлком iнакше, як тодi... Марiйка була горда й щаслива i вибирала в душi межи багацькими доньками невiстку, а навiть i Сава здавався веселiшим, як звичайно. Вiн помагав охотно Михайловi при кожнiй роботi, i хоча уникав усяких допитiв брата про Рахiру i його вiдносин до дiвчини, то однак присутнiсть його, здавалося, немов вдоволяла його; щонайменше не потрiбував ночами пам'ятати про бурдей i худобу в полi, i мiг безжурно пересиджувати в Рахiри й ïï батька. Тут став вiн, зрештою, майже щоденним гостем... Iнакше малася справа з Михайлом i Анною. Вони могли лише зрiдка бачитися, а ще рiдше з собою говорити. Анна уникала всякоï нагоди, щоб ходити в село, а коли пасла товар у полi, пересиджуючи там годинами, все ж таки не могла часто з Михайлом на самотi розмовитися. Зараз приступали до них дiвчата або хлопцi, що також доглядали тепер тут свою худобину (вона ж не була вже одна в полi), мiшалися в розмову, i бесiда сходила на звичайнi деннi справи. До того, боялися, що ïх тайна могла частими стрiчами зрадитися, i так вiдкладали все на день святого Михайла, ожидаючи його, мов спасення вiд усяких смуткiв i клопотiв. — А коли тато й мама заборонять тобi на святого Михайла взяти мене за жiнку, що тодi? — спитала тривожно одного разу, коли ïм прецiнь довелося побути хоч часок на самотi з собою. Вона звернула своï великi, з жури запалi, блискучi очi допитливо на його обличчя i усмiхнулася вимушено. — Тодi поставлю ïм таке питання,— вiдповiв вiн, весело всмiхаючись, — i скажу: або мати мене з Анною тут при собi, або мати мене з Анною в мiстi. Тодi вже вони зм'якнуть, не бiйся. Ти ж не Рахiра. Ти не моя перва сестра, i се не грiх, що ми любимося. Наша милiсть не потягне за собою грiхiв i бiди. Iншоï причини не мають вони, щоби нас розлучити. Що ти не багацька дитина, — додав, угадавши по виразу ïï лиця, що в неï були тi самi слова на устах, — то я спитаю в тата: тату, скажу, i ви, мамо! Чи ви були великими багатирями, як побралися? Га? А все-таки бог на вас не забув, та й допомiг щиро, що ви нинi краснi Ґазди. Я лишу вам усе поле, скажу я ïм, тiштеся ним, а я беру собi Анну й верну назад до мiста. Там я вже найду собi роботу i не згину. Тепер я вже iнакше думаю, як давнiше,— тягнув вiн дальше, пiдносячи пишно голову вгору,— я вже обглянувся трохи по свiтi i знаю, що чоловiк, який має добру волю до працi i здоровi руки, не згине з голоду. В мiстi живуть люди i без землi. Тяжко живуть вони, се правда, але все-таки живуть, а часто й не гiрше вiд нас. А втiм, я се лише так кажу,— додав, знов усмiхаючися, — бо я знаю, що як притисну ïх, стануть по моïй сторонi. У мами не стало би бiльше слiз плакати за мною. Вже що мала, здається, все виплакала. Я знаю, вони будуть сварити, будуть вiдказувати й нарiкати, мама будуть перед сусiдами жалуватися, а тато раз у раз зiтхати, а проте хто мене може силувати сватати таку дiвчину, що я не можу ïй в лице дивитися? Як чоловiковi жiнка мила, то так, як би вона його очима була. Отак я ïм скажу! Нема тобi чого журитися! Вона пiдвела до нього спущений погляд i глянула йому вигребущо в добрi, яснi очi. Вiн говорив так рiшуче й переконуюче, так щиро, що вона не могла не повiрити добрим успiхам в будучностi. У нiй оживилася надiя наново, i вона усмiхнулася. А однако ж затремтiло в ïï душi вже в найближчiй хвилi болюче, мов заткнене десь в однiм закутку серця жало, коли згадала хвилину, як вiн заявить батьковi, що ось вiн має сватати наймичку Анну. — Ти маєш надiю, що все закiнчиться добре? — спитала наново несмiливо i стиха. — Маю! — вiдповiв вiн певним голосом.— Не журися вже стiльки! — просив, обiймаючи ïï щиро.— Ти вже так нагризлася, що стала чорна, як он та земля. За кого ти мене маєш, Анно? Що я в тебе? Ти гадаєш, що обдурю тебе й покину? Ти гадаєш, що в мене нема честi й сумлiння? Вiдколи се ти така мудра стала? Ади, якi в мене руки! — додав гордо, потiшаючи ïï i простягнувши раптовим рухом вперед себе сильне мускулярне рам'я так, що вiд мускулiв аж лоскотом пiшло.—Видиш, яка мiць? На чотири такi, як ти, я б заробив, а ти боïшся? Анночко... ти боïшся? Вiн пiдняв ïï похилену голову й заглянув, зворушений, в ïï очi. Вони були повнi слiз. — Ну, i плачеш! Вона обтерла сльози, не сказавши нiчого. — Анночко...— просив м'яким, ослоненим голосом, притягаючи ïï тепло до себе.— Анночко, що тобi? Я ж тобi кажу: бог нас не покине! Вона вхопилася його обома руками за шию i заплакала. Щось вiдняло йому голос. — Що тобi, Анно? Боже добрий, скажи менi, що тобi? — просив налягаючи. — Нiщо,— прошептала,— нiщо! Менi лише так тяжко на серцi. Одна думка промайнула йому блискавкою крiзь голову i неначе роз'яснила йому все. Вона боïться смертi! — роз'яснила.— Так не гаразд умирати, грiх! I вiн почав ïï потiшати простими неповоротними словами, а однак скiльки почувань, скiльки нiжностi замикала в собi та мужицька грудь! Скiльки правди й вiрностi лежало в його тремтячiм голосi, що силувався до нiжностi i м'якостi, скiльки тривоги й щиростi зраджували його зворушенi добрi очi! Ледве знав, що говорив, коли звук його голосу вiддавав несвiдомо найкращу часть його почувань i душi. — Коли я тут, тобi вже нiчого боятися! — повторяв раз по раз.— Все буде добре! Я лише бога просив, аби найтися тут! Тут я пан! Най що до нас приступить, менi нi перед чим не страшно! Тут я дома! Я лише тут хотiв уздрiти себе! Нiчим не журися! Я стану у всiм за тобою, як дуб, i ану, най хто посмiє тебе на волос скривдити — побачить! — I перед Савою i Рахiрою боюся! — обiзвалася вона наново журливо. Вiн махнув легковажно рукою. — Перед тим дурнем? — спитав. Вiн знав про перепалку дiвчат у полi i обiцяв Аннi, що побалакає у вiдповiднiй хвилi з Рахiрою. — Що вони можуть тобi зробити, коли я тут? Можуть хiба старим зрадити нашу тайну, але наскiльки я замiтив, не сказали ще нiчого. Сава собi добре роздумає, заки зачне зо мною сварню. Вiн знає, зо мною добре жити в добрi. Йому вiд мене нема кривди. Я з ним добрий. — Але вiн от ледве що говорить з тобою... — Коли вiн багато говорив, зозулько? Нi, вiн не говiркий. Вiдколи з'єднався з Рахiрою, вiдтодi розпливаються йому слова в ротi; але ми живемо в добрi. Вiн прийде, — з'ïсть, йде до роботи; прийде знов, пробурмотить щось пiд носом i йде знов, або вiзьме стрiльбу на плечi i плентається годинами по полi. Увечiр iде до неï або й не йде — i се цiла його робота, вiдколи я дома. Ет, дурний хлопець! — Онодi я його також бачила зi стрiльбою в полi! — обiзвалася Анна, потрохи потiшена.-— Я бачила його ззаду! Вiн iшов поволi, в думках, без капелюха i дивився в землю перед себе. — Вiн винюхує зайцiв, як пес! — сказав Михайло з усмiхом.— Се його найбiльша втiха, як зможе застрiлити зайця. Ну, щоправда, в нього лiпша рука й лiпше око, як у мене. Та нехай радується тим, що менi до того? — Але вiн зайшов потiм у сусiднiй лiсок! — додала Анна.— А там же нема зайцiв! — Вiн, може, пiзнiше стрiляв звiдти! Краєм лiсу маєш там всiлякi корчi, вiн, певно, за них заховався. Вiн же не смiє ходити зi стрiльбою, в нього нема позволення на те. Могло б приключитися, що полем iшов би жандарм i вiдiбрав би йому рушницю, i вiн дiстав би за се кару. Се не можна. Вiн те знає i уважає. Та й таки най уважає. Якби вiдiбрали стрiльбу, була би велика шкода. Стрiльба дорога i нiколи не хибне вистрiлом. Коли лише не гукнеш iз неï, вона понесе кулю на мiсце, i там уже всьому кiнець. Тато Ґвалт за неï зчинили би. Вiн те знає, не бiйся! — Я чула, Михайле,— тягнула дiвчина несмiливо дальше,— що Рахiра забiгає тепер уже зчаста, а не раз i по кiлька день пробувае у своєï тiтки ворожки, он тоï циганки, що вiдбила своïй сестрi чоловiка. Я знаю, що в неï лише тiльки на думцi, аби менi якого лиха накоïти. Вона може собi роздобути там перемовленого зiлля i кинути менi на дорогу. Ти гадаєш, за таке тяжко? Вона погана дiвчина. Добре старий Петро каже: Се,— каже,— бог не сотворив, се само вродилося, тому таке погане! — I того ти боïшся, i через те в тебе на душi тяжко? — спитав вiн, знов смiючися. Вона вагалася з вiдповiддю. —Нi, не саме тому, але...—тягнула нерiшено,— щось буде, чим я журитимуся! I вже кiлька разiв снилося менi, що над вашим полем i бурдеєм тягалася туди й сюди чорна мряка. Та й що i надо мною перетягалася вона, як я доглядала в полi товару i шила сорочку. I я не бачила нiчого перед собою, анi коло себе, i на хвилину стало так тихо, вже так тихо i страшно, Михайле, що не дай боже нiкому дожити такого. А як мряка минулася, i я глянула на сорочку, були на нiй чорнi крапки. На бiлому полотнi — чорнi крапки. Се недобре, Михайле, недобре! Пам'ятай собi, що оце недобре! Я вмру! — Вiд сьогоднi за рiк будеш ти в мене Ґаздинею i будеш не собi, але менi сорочку шити. I не чорною волiчкою вишивати, а самим червоним шовком i хiром, золотом. Оце ти собi пам'ятай! — сказав вiн весело.— Журитися нема чого! Що снилося, то снилося! А що я кажу, то вже кажу! — При тих словах вдарив себе п'ястуком у своï груди, що аж задуднiло. I, усмiхнувшись, розсталися. Того самого дня пiзно вечором вийшла Анна з хати. Загорнувшися, пiшла до Мендля на Гоппляц по сiль, i, вертаючи, дiйшла вже недалеко панського дому, саме до того означеного мiсця, де свого часу старий Петро бачив великого чорного пса. Сього вечора не було ясно. Густа темiнь розлягалась, i ледве що десь-не-десь заблимала на ослоненому хмарами небi срiбна зiрочка. Темiнь так i товпилася довкола неï. Вона чомусь мерзла i, обвиваючися тiснiше сердаком, прискорила кроки. Нараз добачила в темрявi ясну постать, що прямувала саме проти неï. Сава! — зойкнуло ïй болiсно в душi, а вiдтак перейняла ïï блискавкою свiдомiсть, що вона сама. I справдi був се Сава. Вiн iшов рiвною лiнiєю, мов невидиме притяганий нею, i спинився раптом тiсно перед нею. — Сава! — кликнула зовсiм беззвучним голосом, i з ïï лиця збiгла кров.— Сава! Вiн не говорив анi слова. Вп'ялився лише очима в неï. Вони зайнялися в нього дивним, фосфоричним блиском i неначе заколихалися. Його нiжне, дитиняче обличчя стало поважне, майже терпляче, i вiн обiзвався якимсь диким, здавленим звуком. — Саво! Я тобi нiчого не винна! — зойкнула вона, страшно перелякана.— Я тобi нiчого не винна! Але вiн не вiдривав вiд неï погляду. Здавалося, що той зимний погляд, що мов нiж улискував, пiрнув лише на те в ïï душу, щоб ïï мордувати. Тепер зробив ще рукою рух, неначеб зривав з плечей стрiльбу, не вiдриваючи вiд неï очей, i простогнав. Майже без пам'ятi зсунулася вона йому в ноги. — Не вбивай мене! Не вбивай менеï — кликала зойком раз по раз, хапаючися судорожне його колiн.— Я тобi нiчого не винна! Однак що се було? Вiн стояв хвилину недвижне, мов прикований, коли лежала йому в ногах, i його грудь тяжко дишiла. Сопiв, неначе по тяжкiй фiзичнiй працi, неначеб пiднiс раптом i кинув до землi величезний тягар або перебiг шаленим бiгом широке поле на раптовий, як смерть поважний, поклик. Кiлька хвиль стояв тихо, важко вiддихаючи, а вiдтак, як би вiдзискуючи пам'ять i розумiючи своє i ïï положення, копнув ïï згiрдливо ногою i мовчки вiддалився. Коли вона, ослаблена несподiваним, наглим переляком, дрижачи на цiлiм тiлi, пiднялася i оглянулася за ним, його вже не було. Неначе розплився в глибокiй темiнi, так зник iз ïï очей. Два кроки вiд неï лежала сiль, яку опустила в переляку, i чорна земля дишiла грубою грудою. З-за одноï розiрваноï хмари показався за хвилину мiсяць, пождав, аж не приволiклася друга i не закрила його збiднiле магiчне обличчя наново. Десь недалеко забрехала якась собака, а вiдтак настала знов цiлковита тишина. Все волосся стануло ïй дубом, i вона скричала проразливим голосом, ïй здалося нараз, що вся темiнь i вся самiтнiсть чорноï спустiлоï землi збилися оце вкупу, заворушилися проти неï, що туй-туй вирине з-за неï наново постать Сави i не лишить ïï вдруге живою. Бiлий i рiвний, виросте з одноï або другоï сторони i зблизиться до неï. Вiн усе ще з нею не готовий. Вона чула се. Його страшнi очi чула на собi, а ïï душа кривавилася, мов покалiчена. Гiрко плачучи, забрала сiль i почала бiгти. Все наново оглядалася в дикiй тривозi, чи вiн не здоганяв ïï, але стрiчала лише саму глибоку тишину й густу темряву. Мiсцями збивалася вона в величезнi клуби i ставала муром проти неï. На розi пiд липами коло панського дому, потiм наздовж попри панський город, усе муром, усе муром, а наостанку коло Докiïного города попри старi верби, що дiлили сад Докiïн вiд ïï сусiдiв. Там вона перемiнилася в чорну стiну мiж густим пруттям i сунулася громом на неï. Стогнучи, забiгла в домашнє обiйстя, а при сiнних дверях майже повалилася. Незвичайним шелестом у тихих сiнях викликана, вийшла Докiя, здивована, зi свiтлом iз хати, i дiвчина була би ïï дверми звалила, наколи б вона в рiшучiй хвилi не подалася зо свiтлом назад. — Бог з тобою, Анно, що ти так летиш? — спитала здивовано жiнка, пiдносячи високо свiтло вгору i освiчуючи обличчя i цiлу постать задиханоï дiвчини. Анна була блiда, неначеб з ïï лиця зникла остання крапелька кровi, а з остраху губи ïï аж поштивнiли. Витрiщившися на жiнку широко створеними, до нестями заляканими очима, затрiснула за собою сильно сiнними дверми. — Бог з тобою, дiвче! Що таке? — повторила жiнка своє питання. — Нiщо! — вимовила беззвучним голосом.— Я здибала Саву! Я гадала, що вiн мене уб'є! Ой боже, боже, матiнко христова! — Та як уб'є, та за що уб'є? — питала живо Докiя, вступаючи за дiвчиною в хату. — Ну, таже уб'є! Через Рахiру! Такий був страшний, що... ей! боже, боже, боже! З печi роздалося пiвголосне хихотання. Се, пiдпивши собi трохи, Василь смiявся, та, умостившися вигiдно на великiй печi, прислухувався уважно всьому, що дiялося в хатi. — Сава хотiв тебе вбити? — спитав тепер весело.— Та за що? Щоб забрати собi вашу гуску104104 солi? Ну, i було би за що людську душу на себе брати! — i, сказавши се, захихотав знов, як передше, весело, глупкувато. Докiя поставила свiтло на своє мiсце, на комин, i звернулася до розпочатоï працi коло печi. Анна сiла втомлена на лаву коло неï i оповiла стрiчу. — Його очi були такi страшнi, Докiйко,— докiнчила,— такi страшнi, що я скiльки жити буду, не забуду ïх нiколи! — Iди, доньцю, йди! — вспокоювала жiнка.— За що мав би тебе вбивати? Сього й не кажи нiкому, бо якби старi почули про се, то б на мiсцi стали тобi ворогами. Сава ж лiнюх, пустий з дiвчатами, але вiн не лихий хлопець. Я його знаю, так як i того, другого, знаю. Тобi щось у нiм привидiлося, i ти перелякалася, доньцю. Iди, лягай на постiль i не згадуй про се нiкому. Вiдтак принесла з другоï, святочноï хати свячену воду й покропила нею зворушене дiвча, ïй було жаль молодоï мученицi, що зi самоï гризоти й тривоги про своє щастя бачила майже що не в кожнiм якогось ворога. Зрештою, вона вiрила i в нечистi очi. — Савинi очi для тебе тепер недобрi,— об'ясняла спокiйно дiвчинi,— бо для тебе тепер взагалi позори чоловiкiв шкiдливi. А коли ти ще перед ним перелякалася, то певно, що вiн десь добре на тебе витрiщився! То ти, доньцю, його вже сама злякала! Так уговорювала й успокоювала вона ще довгий час дiвчину, поки ся не лягла на спочинок. Але цiлковито не могла ïï вспокоïти. Скулившися на постелi, лежала непорушне i глядiла великими очима мовчки вперед себе. Вiн таки хотiв мене замордувати! — говорив у нiй якийсь голос, нiби десь дуже здалека.—Я се знаю! Хоч най сьому нiхто не вiрить, хоч най вiрить, то я се знаю! Оце хотiв вiн таки зробити, хоч бог знає за що! Погляд його вiдчувала на собi, неначеби блискавка попалила ïï, а його нiжне, дитиняче обличчя, з виразом поваги й болю, не покидало ïï у снi. Аж надранком попала в сон безсонний. Коли збудилася, були в неï руки зложенi, як до молитви. Вона й успокоïла глибоко розриту молоду душу дiвочу... XVII Щось чотири днi перед святим Михайлом скоïлося в Iвонiки нещастя. Два музиканти минали дорiжку, що вела в сусiднiй лiс попри бурдей, i грали. Скрипка заводила щось своïм тоненьким голосом жалiсливо, а цимбал поважно вторував. Здавалося, жалiбне, звучне пасмо так i волiклося за ними вслiд, хвилюючи м'якою гармонiєю осiннiм полем, полишаючи за собою тут i там у воздусi звучне, смутне зiтхання, мов жальний зойк бджiл... Чуйна Сойка прокинулася коло бурдея з свого супокою i попала в несамовиту лють. Заходячи ревним брехотом, пiнилася, силуючися урватися з ланця i роздерти незвичайних гостей на куснi. Не вспокоïлася й тодi, як два музиканти зникли з очей, i лише звучне зiтхання розiрваною хвилею лишилося у воздусi коло бурдея. — I чого ïм сюди минати! — лаяв Iвонiка, сам до себе, збираючися до вiдходу в сiльську хату по якiсь мiшки, хмурячись i собi за чужими людьми.— Роздзвенькалися саме тут, як на яке весiлля! Чекайте ще, в мене ще нема весiлля! Прийде час, я вже сам вас покличу! Тодi грайте, аби струни потрiскали, а тепер на чорта менi вашоï музики! Цить! — гримнув лютим голосом, притупуючи ногою на роздразнену собаку, що, роз'ïвшись прямо, не зумiла вiднайти попередньоï своєï собачоï рiвноваги. Зворушена, прокинулася вiд грiмкого голосу пана, i, перелякана, змовчала на хвильку. Подивившись здивовано мудрими очима на хлiбодавця i здавлюючи в собi новий наплив брехоту, що силомiць вибухав iз ïï грудi, полiзла нарештi покiрно до буди. Iвонiка пiшов, а вона знов почала своє. Вилiзши обережно, боязко з буди й задивившися дико очима в сторону музикантiв, загавкала знов ïдко, аж майже завила кiлька разiв до воздуху. Вiдтак, постоявши якийсь час, розмiрковуючи, й оглянувшися уважно на всi сторони, лягла, мов на варту, перед будою i стерегла гостро своïми вiрними очима обiйстя. Сонце стояло вже високо, i був уже пiзнiй поранок... Дверi вiд стайнi вiдiмкнулися якимсь чином i стояли вiдтворенi. Нiкого не було коло бурдея, хто б ïх примкнув. Михайло копав шанець на улюбленiм загонi пiд сусiднiм лiсом. Сава молотив зi старим Петром на тоцi овес, а Iвонiка, що пiшов по мiшки, не вернувся ще до сеï пори назад. Мале теля, що було замкнене в стайнi, вийшло iз неï i пленталося та пiдскакувало весело бутними скоками по малiм, плотом замкненiм обiйстю. Сойка, роздразнена чомусь веселою рухливiстю незначного звiряти, кинулася на нього з пристрасним гавканням i, урвавшися сим разом з ланцем, напала розвiшена на нього. Сполохане до нестями дитиняче звiря погнало у раптовiм перестраху наслiпо вперед себе до плота, i в дикiм зусиллi, аби перескочити плiт, зачепилося об один кiл i розпороло собi живiт. Так i лежало тепер он тут, тяжко дишучи i стогнучи, примкнувши напiвпрегарнi дитиннi своï очi, доки одно по однiм не спинялося коло нього i не силувалося сим або тим принести покалiченому пiльгу. Марiйка, що надiйшла з Iвонiкою, несучи з собою снiдання для синiв, розпадалася коло нього, мов над дитиною, а Iвонiка бiдкався гiрко на всi сторони. Вiн же розривався, дрижав над своєю худобою, а оце таке красне та таке дороге, се гинуло перед його очима! Хто б був надiявся такого нещастя зранку, хто б був сподiвався такоï шкоди! Хто б був гадав на таку утрату, сподiвався того всього! А все через ту бiшену, прокляту собаку, що сьогоднi, мов наймлена, казилася... Вiн пiрвав люто за батiг i свиснув ним iз цiлоï сили по хребтi переляканоï Сойки. Вона забiгла, заскавулiвши голосно, до буди, а вiн звернувся наново до теляти. Коло нього клячала Марiйка iз синами i майже плакала. Гладила раз по раз його гарну головку, приговорюючи до нього нiжно та любо, мов до хороï дитини. Оба хлопцi силувалися перев'язати рану та виповняти точно прикази батька, щоби принести хоч на хвильку пiльгу нещаснiй звiринi, але ïм се не вдавалося. Все було, зрештою, надармо. Рана була смертельна, нiяк було звiря рятувати, i, щоби не згинуло в муках пiд руками, порiшено його дорiзати. Сава пiднявся перший i став коло нього мовчки. Михайло з мамою трудилися ще коло нього. Марiйка пiдкладала своï руки пiд дрiбну головку, щоб вона не товклася так сильно до землi, а Михайло старався усмиряти судорожнi рухи нiг. — Подивися, Саво, як воно на тебе дивиться! — кликнула Марiйка сердечне, гладячи наново головку, що на хвилю вспокоïлася. Сава стояв усе ще мовчки, з похмуро стягненими бровами i болiсним виразом коло уст. Се було його телятко, вiн любив те звiря, доглядав його, а тепер воно змарнувалося за одну хвилину. Його мали дорiзувати. Йому було жаль. — Та що менi з того? — вiдповiв гiрко. — Воно на нiкого не дивиться, лише на тебе, так як би тобi хотiло щось сказати! Видиш, Саво, видиш? — кликнула Марiйка зi зростаючим зворушенням.— Ходи, поласкай його! Сава зблизився I хотiв схилитися. Та звiря пiдняло в тiй хвилi голову i ударило нею так тяжко до землi, що всi коло нього аж сiпнулися. Потiм звернуло на Саву своï великi очi з виразом дикого, вiдражаючого перестраху. — Воно щось думає, його очi щось говорять! — обiзвався Михайло. — Саво! — кликнула мати.— Подивися на нього! Сава вiдвернувся одним рухом. — Дайте менi спокiй! — вiдказав, очевидячки прикро вражений.— Дорiжте його борше, аби не мучилося! — Бiжи по Онуфрiя! — кликнув Iвонiка. Побiг... Пiвгодини пiзнiше воно вже не жило. Оця нагла несподiвана пригода зворушила до глибини душi старих i молодих. Говорено майже лише про се цiлий день. Оце звiрятко, то була препишна штука, се була расова штука, була вiд Савиноï корови, i мала з часом до себе дiстати пару. А тепер...I який гарний та сильний вiл мав iз нього бути колись! Аж тяжко згадувати. I ще сьогоднi зрання лизало так щиро Михайловi руки, як вiн подав йому бурякiв з грисиком105105, лiзло йому до рук та пхало йому свою головку пiд паху, таке було пещене. А розумне було, а на ïду таке добре. Таке мале, а бралося нiби вже сiнце ïсти, вже нiби щось микало з-за драбини. Але та проклята Сойка... та проклята Сойка... ïï варто-таки зараз на мiсцi вбити! Скiльки вже шкоди вона накоïла! Скiльки дробу пороздирала, курей, качок, раз i iндичку: а скiльки галасу, метушнi заводила, i все через одно нiщо, пусто та дурно, неначеб бачила якiсь страховища або iншi привиди. Проклята собака, коби замовкла вже раз назавсiди! Михайло потягнув ïï кiлька разiв батогом так, що вона з пiвгодини скавулiла i крутилася в своïй будi за мiсцем... Шкода була завелика, аби проти неï остатися спокiйним. А причиною була вона. Плiт, що замикав мале обiйстя коло бурдея, був уже також, мов обскубана гуска, старий та нездалий. Особливо ж те мiсце, де звiрина збавилася. Кiлля виставало з нього, мов бабинi зуби. Вiн, Михайло, мав ще навеснi — як приходив на Великдень додому — на думцi полагодити той плiт, лише не мав тодi доволi часу. Кiлька вiльних днiв, а потiм свято, та й не було коли й розмахнутися. Але тепер вiн вже його так не лишить. Полатає його, полагодить, i все буде добре. Так не могло дальше лишитися. Нинi така шкода, завтра iнша, а позавтра могло знов що iнше скоïтися. А потiм настане зима, западуть снiги, i цiлий плiт повалиться на землю. Як вiн його пiдiпре, полатає, то постоïть ще якийсь час. А як верне зовсiм додому, тодi iнакше приложить до нього руки. Лише аби кiлля трохи звiдки роздобути. Все iнше байка. — А сусiднiй лiс до чого? — спитав його Сава з глумливим усмiхом, вказуючи головою на безлистий лiс, що стояв недвижно, мов вкопаний.— Вiд чого лiс? Кiльканадцять кавалкiв кiлля та, як треба, трохи й пруття, що розросталося на вогкiй частi лiсу, i справа скiнчена. Через те лiс не збавиться, а його пан, чи хто вiн там є, не бiднiє. А в нiм було все, що було потрiбно до загороди. Тепер були ночi такi яснi та гарнi, що можна кожну гiлку розрiзнити, i вiд бурдея не на пiвсвiту вiддалений. Збiжжя не було коло лiсу нiякого, щоб нехай би хто сказав, мож його потолочити, земля була вокруги неначе обголена, i слiди тратилися на нiй, як на льоду, люди заходили сюди лише рiдко; що могло бути тут розумнiше, як пiти та набрати всього, що потрiбне? Лише правда, не треба би боятися. На тi слова Михайло усмiхнувся, та й Сава усмiхнувся i собi. — Як ти не пiдеш, то я пiду! — сказав вiн.— Менi все одно! Кожний має шкоду! Дерево росте, а худобина, як загине, то вже не встане! Сава правду мовив. Трохи кiлля з сусiднього лiсу а трохи пруття, i вiн лишить татовi плотище в порядку. Тепер i Сава охочий до роботи, а там, як вiн пiде знов до касарнi, оце ледве чи зробиться перед його цiлковитим поворотом. Ей, та касарня, та касарня! — подумав знов.— Коби вiн уже раз у своïм життi побачився на волi, вона неначе життя загатила йому своïми мурами. Надвечiр вийшов перед бурдей i розглядався цiкаво. Звiзди повиступали. Небо було ними засiяне. Було ясне й чисте, яким буває лише в осiннi ночi. Глибина його була безмежна. Налiво трохи лежав сусiднiй лiс. Неначе велика, знесла пляма, чорнiвся на гладкiй поверхнi землi i, здавалося, стиха приманював до себе. Чи не було тихо? Снувалася сюди яка людська душа? Чи потрiбно було хто знає скiльки деревини? Хотiв хто дуби валити? Ет, кiльканадцять, нi, навiть не кiльканадцять, а може, лише з десять кавалкiв, i було би досить. Але вiн через тата надумувався. Тато не любив, як хто сягав рукою по чуже добро. Все казав: Те, що ти вiзьмеш iз чужого, мусиш подвiйно вiддати, i навiть не будеш знати, коли вiддаси! Вiн стидався тата гiрше, як мала дитина. — Нiяк iти в лiс, тато дiзнається! — сказав до Сави, що вийшов зараз за ним, забираючися, як звичайно, вечором до Рахiри. — Тата завтра не буде дома! Вiн iде до мiста, щоб вiднести якусь рату106106 до банку! — Хто казав? — Так мама казала! А ти маєш татовi сповiдатися, що йдеш у лiс? — спитав Сава докiрливо.—Ану, як тато побачить плiт полатаний, чи скаже слово? Врештi, як хочеш, менi що до того? Я не повiшуся на плотi, хоч ти його роби або не роби! — Здвигнув байдужно плечима i пiшов пильним кроком до села. — Ти все своє! — забурмотiв Михайло похмуро пiд носом.— Я знаю, що тобi все одно! Вiдтак промайнув його погляд побiжно по лiсi. Вiн лежав уже закутаний у темiнi i ждав. Уже неначе виговорив своє: Пiти взяти i зробити, що треба! Що в лiсi робиться, те не грiшне! Ну, йому не треба багато деревини... Його серце було ще переповнене жалем за дрiбною худобиною, що змарнувалася, i вiн вiдчув потребу працi, неначеб вона мала вiдшкодувати страту, що лучилася в господарствi, та загоïти рану. Потiм вiн уже спокiйно вернеться назад до касарнi. А завтра йдуть тато до мiста... Може би, й вiн пiшов з татом? Уже сповна два мiсяцi минуло, як покинув мури. На кiлька годин мiг би йти. Принiс би що Аннi. Вiд часу як говорив iз нею на самотi в полi та потiшав ïï, не говорив iз нею бiльше. Тут проблисло йому мов свiтлом у душi: Вiн буде говорити з татом по дорозi про себе i про Анну, буде говорити, аякже! I так уже за два днi святого Михайла! А на самотi удвох представив би татовi все красно, попросив би та й здобув би тата на свою сторону. Вiдтак мав би лише з мамою упоратися. Урадувався сею думкою, мов здобутком... Але чи добре прискорювати речi, що мали свiй означений день на порiшення? — вiдгомонiло йому десь неясно в глибинi душi.— Чекати так довго на Михайла, а тепер два днi перед Михайлом заговорити?.. Чи вийде се на добре?.. Святий Михайло був його патроном... Щирiсть i побожнiсть так i заповнили нараз його молоду душу, так i скрiпили його надiю на добрий успiх у будучому. Неначе в м'яких хвилях блиску задрижало в його серцi щастям. Його родичi були добрi. Хоч би що й казали i робили, хоч би воно i як там було,— вiн вiдчув в оцiй однiськiй хвилi, що вони вволять його волю... Його молоде обличчя осталося поважне й тихе. Лише його душа всмiхнулася. Препишним багатством блиску й щастя всмiхнулася вона, i вiн почув себе вповнi щасливим. — Анно! — заграло щось в його душi радiсно. Та Анни тут не було. Його рвало до Анни, щоб ïï притиснути до грудей та передати те сильне почуття щастя, що ним заволодiло в тiй хвилi. Нехай би вона знала. Йому небо створилося... XVIII Настала тиха, мiсячним свiтлом пронизана нiч i привела з собою такий самий мирний, теплий осiннiй поранок. Iвонiка завинув у платину потрiбнi папери, витягнув грошi зi скринi й пустився в дорогу. Коли доходив кiнця села, мимоволi станув. Оглянувся. Чи не забув вiн чого? Майже мав таке почуття. Вiн помацав ще раз за ременем грошi, помацав завиненi папери. Нi, те все було тут, при нiм, не бракувало нiчого. Щось його здержувало, неначе забув що. Вiдтак промайнув поглядом по полi. Воно було таке пусте й голе, вiдколи звезено збiжжя, та коло того не спинялися його думки. Йому було тужно на душi, так як не раз бувало, коли Михайло був у службi. Зiтхання вирвалося з його грудей. Внедовзi знов так настане. За двi недiлi кiнчиться його урльоп. Iшов поволi, з неохотою i не замiчав того. Думав про мiсто. До нього було ще так далеко, а скiльки разiв топтав вiн уже дорогу до нього i назад, а сьогоднi знов. Але вiн мусив. Усi грошовi справи, особливо ж з банком, залагоджував вiн собi сам i не був би на нiкого здався. Хлопцi були ще замолодi i не розумiлися ще на таких речах, а Марiйка вже цiлком не вдала би з панами говорити. Звiсно, жiнка. Доки вiн жив, робив усе сам, що припадало робити головi. Тому й було в нього все в найкращому ладi. Як умре, лишить дiти на своïм мiсцi, i все буде йти, як на шнурку... Кiлька чорних ворон, що снувалися малою розстрiленою громадкою полем, сполошилося його зближенням i злетiло о якийсь кусень дальше. Перед його душею станув чомусь Сава. Якби се так який заєць, Сава мусив би мати його! — подумав.— Уже вiн на стрiльця вродився! Сьогоднi зрання зiбрався i пiшов до сусiднього села. Там був той чоловiк, у котрого дав собi шити новi вовнянi бiлi шаровари на зиму, а Михайло ходив по обiйстю i все щось розмiрковував. Раз вiдказував на мряку, що звисала туманами над землею. — А тобi що до мряки? — питався вiн, усмiхаючись. — Та нiщо! Я лише боюся, аби дощiв не стягнула. Я маю надворi роботу. — Не бiйся! — потiшав вiн його.— За годину зiп'є ïï сонце, що аж любо буде! Тепер ночi яснi, а небо таке чисте та блискуче, мов дзеркало; такi мряки не приводять дощу... Вiдтак перейшли його думки самi з себе на теля, що погибло. Така шкода, а передучора було ще таке веселе та бутне. В своïй малiй загородцi скакало так високо, що вiн боявся, що вискочить колись та пiдбiжить до своєï мами, та виссе все молоко. А ïло ще так лакомо, двадцять чотири години по тiм, от що! Як тi дверi вiдтворилися? I нiхто не видiв того, нiхто не чув, неначе невидимою рукою вiдтворилися. I нi одноï людськоï душi не було коло стайнi. Але се вже так. Як має бути таке нещастя, то i сто очей i рук не вiдверне його. Помiж тисяч людей вставиться воно, нiким не спостережене, нiким не зачуте, i таки буде. Як запобiгати йому? Коби чоловiк знав... Се було Савине телятко, але Михайло чи не бiльше жалував за ним. За новими шароварами забув Сава вже шкоду, а Михайловi воно все не дає супокою. Про що й не говорить, а наостанку все про нього заговорить. В його душi воно все жило й не давало йому супокою... Деяка худобина, особливо ж рогова, буває iнодi така, що не можна ïï забути. Вiзьметься за чоловiком i держиться його, й волочиться за ним, як тiнь. Такий був сей бичок... . . . . . . Позавтра було святого Михайла, патрона Михайлового. Треба буде пiти до церкви. Але то аж позавтра, а завтра по обiдi вiн не буде вже дома. Забув сказати Марiйцi, щоби Михайло купив свiчку та й вiднiс до церкви. Се також через он ту шкоду. На такi речi вiн нiколи не забуває. Зрештою, вiн сам уже купить свiчку... Чого б вiн у мiстi аж до позавтра бавився? Має лише рату заплатити в банку, де визичив трохи грошей, аби купити загiнчик той пiд лiсом, що припирав до його поля,— поступить до пана й верне назад. Нi, вiн уже завтра буде конечне дома. Сам уже пiде з хлопцем до церкви. В його серцi так i знялася в тiй хвилi несказанна любов до сина. Михайло! — кликнуло цiле його єство радiсно й вiдчуло лише одно: любов. Але його уста осталися нiмi. Вiн був сам-один посеред мовчазних пiль, i лише глибоке небо здiймалося понад ним... Вiн купить йому яблук i принесе добрий, бiлий хлiбець, коби вже лише тут був, коби був уже тут. А то до мiста ще половина дороги, далеко ще. Його ноги нiби постарiлися, все нiби одно мiсце топтали... Пиняво107107 йшлося йому сьогоднi. XIX Другий день був знов мрячний. Здавалося, що мряки змовлялися, аби знiматися кожного поранку з запустiлого поля величезними сiрими масами, аби волоктися по нiм безперестанку, аби втискатися в кожний закуток на землi, а вiдтак подiватися десь i якимсь тайним чином приводити чудовi, яснi ночi... Марiйка стояла в полудневiй порi коло столу i завивала саме в якусь хустку горнець iз борщем i кулешею, що недавно зварила хлопцям. Михайло або Сава мали прийти й узяти ïду в бурдей. Iвонiка мав аж по обiдi вернути, а вона сама не мала часу вiдносити ïм харч. Саме перед хвилею глянула вiкном, чи не йде котрий iз них; ïй здавалося, Михайло. Одначе не побачила нiкого. Надворi було мрячно, i крiзь малi вiконця мало що було видко. Вона спiшила сьогоднi, ïï ожидала рiзна праця. Окрiм того, мала ще в село йти. Була лише в сорочцi, обперезана барвним поясом, без рушника на головi, i з своïм сивим розпатланим волоссям виглядала дико. Не мала нинi навiть часу пригладити волосся та закинути яку хустку на голову. Одначе ïï тонке, нiжне обличчя з ясними лагiдними очима усмиряло враження ïï занедбаного вигляду. Вiд п'ятоï години зрання була на ногах. Одна робота за другою вiднiмала в неï кожну вiльну хвилину, i нiяк ïй було про себе думати. Зрештою, до них рiдко хто заходив, i вона не в'язалася нiколи одiжжю. Надворi забрехала собака. За пару хвиль вiдтворилися дверi й на порозi станув старий Онуфрiй Лопата. — Дай, боже, добрий день, Марiє! — Дай, боже, й вам, бадiко! Ступайте ближче! Вiн не йшов далi. Станувши на порозi, сперся обома руками на одвiрцi i глядiв мовчки хвилю на неï. Вiдтак спитав: — Марiє, де ваш Михайло? — В бурдею! Я от жду на нього або на Саву, аби прийшли та взяли собi ïду. Маю йти з вовною до панотця i не маю коли нести ïм ïсти. Зараз мусить котрийсь iз них надiйти. Погляд старого облетiв цiлу хату, вiдтак спинився на Марiï. На його лицi був дивний вираз. — В бурдею, кажете? — Ая! Вiн сплюнув. — Ая, в бурдею! — вiдповiв.— Вiн лежить застрiлений в сусiднiм лiсi, iдiть туди та й заберiть собi його! Вона повернула свою розбурхану голову за ним i витрiщилася на нього затуманено. Що вiн плiв, що вiн плiв? Що? Не звучало воно так, як те, коли Iвонiка вернув iз бранки i кликнув до неï: Марiє, ми нашого сина втратили! Се було щось подiбне, але вона його цiлком не зрозумiла. Стала лише бiла як смерть, ïï очi вiдтворилися широко й упилися недвижне в його обличчя. Вiн повторив своï слова: — Ваш Михайло лежить застрiлений в сусiднiм лiсi, iдiть та й вiзьмiть собi його! Тепер зрозумiла його. Не звертаючи з нього очей, ба витрiщившися на нього з найбiльшою увагою, повела нараз обi руки цiлком звiльна до голови, зарила пальцi в волосся й почала кричати. Кричала так страшно, мов звiр, i, кричачи, вилетiла надвiр... Так, як стояла, помчала на мiсце горя. Вiн не мiг ïï догнати. Летiла, мов на крилах. Через стернину до бурдея, а вiдтак попри бурдей i далi. Через шанцi скакала, мов серна, а де не могла перескочити, видряпувалася руками й ногами, не спиняючися нiде на хвилину. По дорозi сповiщав вiн кожному, хто питав про страшний вид жiнки: Михайло Федорчук лежить застрiлений у лiсi. — В котрiм лiсi? — питано. — Таже в сусiднiм! Он там! Усе, що зачуло про се, кидало роботу лоском i гнало до нещасного мiсця. — Боже, боже, боже!.. Лiс лежав замкнений у собi, вдоволений. Сивi маси мряк висiли в чудацьких формах над ним, мiсцями яснiшi й темнiшi, силувалися розвести неприязний сумрак його глибини. Здавалося, холодний вiддих так i здiймався з тоï глибини i, здiймаючись, вiдпирав нiжну iмлу горою. Ворожий шелест прокинувся землею, коли Марiïна нога ступила в лiс, потопаючи в грубiй верствi опалого листя. Тут обняв ïï ледоватий холод. Глибоко в лiсi, там, де пнi виростали дико-розкiшно, де гiлля розширялося широко, вона повалилася на землю... Оце була правда, що старий казав. Он тут лежав Михайло. Громада людей зiбралася за одну хвилину. Питання i вiдповiдi мiшалися блискавкою, а один стояв посерединi сполоханого гурту й оповiдав. Вiн, житар iз сусiднього села i почасти побережник оцього лiсу, iшов рано лiсом. Тяжка роса, похожа на мороз, тяжiла ще на гiлляках. Вiн iшов i молився. Все молиться, як iде ранком полем i лiсом. Така вже в нього привичка. Iшов, каже, i, молячися, розглядався лiсом. Коли ж так iде, наступає нараз ногою на щось тверде, спиняється, дивиться, а се бардиця i капелюх. Що се має значити? — думає вiн собi.— Чи хто дрова краде? Та чому вже без капелюха? I тепер, о тiй порi?.. Се почало його дивувати. Вiн пiшов поволеньки, потихеньки й обережно далi, бо опале листя лежало так грубо на землi, що нога тонула в нiм, i воно, мов живе, шелестiло, а вiн хотiв захопити злодiя, або хто вже там був, iззаду. Коли ж нараз дивиться, а на землi лежить чоловiк. Вiн приступає ближче, а той i не рушається. Ти собi тепер досипляєш, як уже налагодив дровець? — погадав вiн собi й оглянувся за дровами, але стятих дров не бачив. Тодi приступив ближче до чоловiка й дивиться, а вiн обернений лицем до землi, прикритий сердаком, а сорочка його аж до шиï закривавлена... — Отут тяжка рука працювала! — докiнчив вiн своє оповiдання.— Я побiг борзо до Онуфрiя Лопати, i вiн тут найближчий сусiд, най подивиться на вмерлого, а може, пiзнає, звiдки вiн. Лопата прийшов, з ним iншi; ми обернули, оглянули, а далi видите всi самi, що є. Тяжку провину взяв той на себе, хто се вчинив, бо се молодий хлопець, а як чую, дуже порядний. Нехай господь бог прийме його душу в своє царство i несповiданого! Глибокий перестрах малювався по всiх лицях, усе зойкало, зiтхало, дехто ломив мовчки руки, а кожний вгадував i допитувався про вбивцю. — Вiн сам зрадить себе, як його не вiдшукають! — толкував чоловiк дальше.— Лiс його не викаже, бо вiн зроду-вiку мовчазливий. Але як вiн раз вийде з лiсу, тодi стане вже пiд боже око та пiд людську бачнiсть, i все вийде наверх. Тим часом як люди товпилися, неначе рiй, на мiсце горя, грiзно й з обуренням гомонячи та радячися, оглядаючи вмерлого й нещасну матiр то з жахом, то з цiкавiстю, впадаючи все наново в дике обурення i жаль, вилася нещасна мати коло вбитого сина, мов пiдстрiлений звiр. Кричала переразливим голосом, стогнала, зойкала й обмацувала його раз по раз зо всiх сторiн. — Михайле! Михайле! Михайличку! Вставай! — Пiднiмала його голову i опускала невважно назад. Хапала за руки i опускала. Обмацувала ноги i вертала назад до голови i притiм глядiла раз у раз помочi. — Хто се зробив? Хто? Хто? I за що? За що, за що? Таже вiн умерлий! Застрiлений! Вiн уже цiлком застиг! Зимний, як лiд! Лице бiле, як снiг, сорочка цiлком у кровi змочена... вiн умерлий... рятуйте! рятуйте!.. — За що? За що? За що? — розривав ïï груди страшний проймаючий крик, в голосi шалiла душа, що розбивалася з болю, а руки доторкалися, трясучися в тяжкiй зимнiй лихорадцi, дорогого тiла неустанно. Хапала, вiдтягала до себе, опускала безладно i знов хапала. — Люди, вiн умер! Новий потрясаючий окрик прошиб похмуру тишину лiсу i, мов блискуча сталь, пiрнув у душу всiх присутнiх та привiв iз собою голосний плач. Де в кого пiднiмав тяжкий стогiн затвердiлу грудь, i грубi руки обтирали сльози, що неначе з вогню добувалися наверх i зсувалися незамiтно по лицi. Умер... Ïï погляди зломилися, як в умерлого, i вона стратила голос. — Вставай! — благала шепотом, з напруженням усiх сил, схиляючися глибоко над умерлим.— Вставай, Михайле!.. Вiдтак не вспiли ïï задубiлi уста бiльше нiчого вимовити. Ледова студiнь простягнулася на цiлому ïï обличчi, i вона повалилася без пам'ятi на його тiло... Се було того самого дня по обiдi. Iвонiка вертав додому. Завернув на найкоротшу дорогу, що вела до села, аби лише якнайскорше добитися додому. Вiн iшов пильно, а довкола його уст уклалася лiнiя втоми. Вiн анi разу не спiчнув, виринувши з мiста. А там, у мiстi, не зумiло його нiщо довше задержати, як скоро упорався раз iз своïми справунками. Переночував у пана, i хоч як пан i панi вмовляли, або по справунках лишився з годину-двi на спочинок, вiн нiяк не дався намовити. Повернувши з банку, попрощався i пустився в дорогу назад. Його тягнуло додому. Був повний неспокою, хоч не мiг тому вiднайти причини, i глуха якась тривога прокидалася в нiм, чим бiльше заходив у запустiлi поля, що мали небавом зiллятися iз стерниною його села. В малiй дзьобенцi108108, що висiла йому через плечi, нiс Михайловi краснi яблука й бiлий хлiбець, а окремо завитi бiлi свiчки до церкви. Завтра ж святого Михайла, i треба буде пiти до церкви... Його ноги шпоталися по грубiй грудi стернини, так як би щохвилi забiгала невидима куля мiж ними i вмисне звiльняла його хiд. На серцi ж умостився глухий тягар... Вiн почув себе старим. Уже аби що казати, а вiн таки вже не молодий. А от тяжко йдеться йому. Не так, як iшлося давнiше. Землi не чув пiд собою. Але воно так буває. З кожною годиною чоловiк старiє. I, не вважаючи, зiтхав раз по раз тяжко. Але вже побачив себе на полях свого села. Вже минув бiльшу часть дороги, вже от-от панський двiр, вже от-от його хата... Може, ще з кiлькадесят крокiв, i вiн опиниться коло своєï хати... Але нинi тяжка мряка. Все сповила: i хати, i дерева... так лиш мрiють з неï... Вiн станув на хвилину майже несвiдомо й задумався. Чи вступати йому вперед он тут до хати? Марiйка, може, вижидає його. Може, схоче довiдатися, чи залагодив усе точно, вона боязлива... Його хата дивилася на нього. Стояла мертвецьки тихо мiж обнаженою садовицою, що здiймалася довкола й позад неï, та дивилася. Легка iмла звисала лiниво над краєвидом i вокрут неï, збiльшала понурий вид пустоï хати. Дверi сiннi стояли широко вiдтворенi, з них била темiнь, а вiконця чорнiлися з бiлих стiн, мов чотири чорнi таблички. Вiн вiдвернувся. Нi. Йому не хотiлося тепер туди ступати. Волiв пiти просто до бурдея, до Михайла. Принiс йому яблук i буханець хлiба, i його тягнуло вперед до нього. Вiн поступив рiшуче вперед i мав за часок панський дiм i свою хату за плечима. Перед ним розстелилися знов поля. Але вiн не бачив багато. Десь недалеко стояла ще хата Докiï. Ïï мав iще минути, а вiдтак завернути дорiжкою в чисте поле, де причаювався його бурдей до землi. Осiння мряка позакутувала все в свiй сивий вiддих, десь-не-десь порозкидуванi хатки тонули в нiй зi своïми бiлими стiнами, i вiн глядiв лише в саму пусту мряку. Здавалося, немов вона вмисне збиралася грубими масами, все вперед нього, тиснулася вогкими дотиками до його грудей i лиця, аби заслонювати собою всякий вид на пусте поле... У нього були очi гострi, мов у вiрла, i вiн хотiв ïï пронизати. Там, де поля схилялися на однiм мiсцi незамiтно в плаский котел, там лежав його бурдей. За ним чорнiла деревина, а там далi, направо, сусiднiй лiс, що виглядав завсiди, неначеб ожидав чого. Оцих точок шукав тепер. Його очi вiд давнiх лiт звикли до них; вони становили свойого роду опору для ока, що линуло в рiвнину. Але вiн нiчого з того всього не добачав тепер. По недовгiм часi похмурого напруження побачив, як щось вiддiлилося з нiжно-сивоï тканини iмли. Воно було ще далеко вiд нього, але вiн розрiзняв уже щось, ба здавалося навiть, мiг дещо розпiзнавати. Здавалося, щось двигалося в напрямi до панського дому, а з тим i до його хати... Напередi люди, поодинокi чоловiки й жiнки, ïх голови, в бiлi рушники позавиванi, вiдрiзнялися ясно в мряцi, вони ступали поважним кроком, а за ними, трохи позаду, вiз, упряжений волами, також поволi рухався з мiсця. Однак що се? Його воли? Бурi? Вони йшли так поволi й хитали головами, неначе кивали вже здалека до нього, а вiз ледве-ледве волiкся за ними. Довкола воза знов чоловiки й жiнки. Очевидно, везли щось... Вдарило його щось iззаду в плечi так сильно, що вiн, пошпотавшися, мало що не впав. Вiдiтхнув тяжко, i його очi впилися в той вид. Прискорив несвiдомо ходу. Неповоротнi брили землi виростали йому злобно пiд ногами i все наново приневолювали його до шпотання. Його хiд став дикий i нерiвний. Вкiнцi опинився близько воза... Нiкого не здоровив. Не бачив нiкого. Його також нiхто не здоровив. Нiхто не промовив нi слова, все було мов поражене. Бурi станули самi з себе, i все зробило йому мовчки, несмiливо коло воза мiсце. Наступила глибока тишина. Здавалося, немов кожний звук у сивiй iмлi давився... Вiн глянув... На возi лежав простягнений бiлий-бiлiський його син... Тяжка, кривава мовчанка... Добру хвилю витрiщався на нього, вiдтак пiдняв руку, погладив молоде обличчя, з якого зникла остання крапля кровi, а вiдтак, обернувшися нараз до людей, кликнув: — Вiн неживий! — Якийсь голос спав молотом на нього: — Неживий! Його руки скорчилися досередини, вiн оглянувся з цiлковито блудним поглядом, i його голова почала сильно трястися. Одна жiнка з розбурханим волоссям окружала зойками неустанно вiз, неначе шукала за чимось, ïï погляд, надслухуючий, був звернений до себе, i вона вистогнувала приглушеним, ледве чутним голосом iм'я помершого. Се була Марiйка. I знов страшна хвилина мовчання. Нараз пiдняв старий бистро голову, i його погляд перебiг вигребущо по всiх присутнiх. Хто був убивця його сина? — Де Сава? — спитав. Всi оглянулися. Сави не було. Опустив голову на груди й не сказав бiльше нi слова. Його лице пожовкло, уста задубiли, а серце неначе стихло. Хтось iз гурту зiтхнув тяжко, а один голос сказав побожно, з притиском: — I боговi треба чогось доброго! Кiлька голосiв повторило тi слова. Потiм настала мовчанка, i все рушило наперед iз мiсця. Поволi, обережним кроком тягнули бурi свiй тягар. Отець i мати тримали руки на головi помершого, за ними волiклася крок у крок тяжка тишина... XX Коло хати Iвонiки товпилися люди. Жандарi, жиди, чоловiки й жiнки, чужi i знайомi, i всi гуторили: — Чи чув хто таке? Чи оце таки правда? Михайла застрiлив хтось? Та хто ж мiг його застрiлити? За що застрiлити? Вiн же не мав нiякого ворога! Вже хто, як хто, а вiн певно що не мав ворога! На цiлiм божiм свiтi не мав!.. Потiм: — Де Сава? Де Сава? Мов чорнi сполоханi птахи, снувалися оцi запити сюди й назад, пiд час коли умерлого внесено в хату, перебрано й уложено на постiль. Сави не було, але вiн прийшов скорим, летючим кроком. Ледве що зачув страшну звiстку, як уже й перетиснувся крiзь товпу перед хатою i опинився коло мертвого брата. Кинувшися на нього, ридав i розливався так страшенно, що чутливi жiнки приступали одна по однiй до нього i вспокоювали його, а наостанку вiдтягли-таки щирими лагiдними словами вiд умерлого. Лише батько мовчав. Ледве що поглянув на нього. Вiн не вступався вiд умерлого сина. Здавалося, вiн ждав, щоб його блiдi уста вiдхилилися i висловили одне-однiське слово, а потiм нехай би земля вiдтворилася i знов одного-однiського пожерла... Рана вмерлого, що знаходилася пiд одною лопаткою, почала наново так кривавитися, що подушка сильно заплямилася. Мати, спостерiгши се,— вона ненастанно займалася ним, то коло нього,— казала Iвонiцi подати другу. Вiн послухав ïï, а вона, звичайно слаба й нiжна жiнка, стала тепер, мабуть iз болю, така сильна, що пiдняла вмерлого сина, мов дитину, вгору й уставила його власноручно назад. Нiхто, крiм неï, не смiв його доторкнутися. Нiхто, нiхто! Не дай господи, щоб сього кому захотiлося! Коли Сава зблизився наново до брата й почав, як перше, заводити, пiдняв Iвонiка голову, що тримав ïï досi оперту в руках, i, не поглянувши на хлопця нi одним поглядом, сказав до Марiï безтонним, ледве чутним голосом: — На нас спав великий грiх, Марiє!.. Але вона його не чула. Неначе розум стратила. Приходила, й виходила, i говорила без зв'язi. Хвилями впивалася очима в умерлого i гладила пестливо його гарне, супокiйне лице. Притiм не бачила i не чула нiкого довкола себе. В кiмнатi було чимало людей. Мiж iншими Докiя, старий Петро, Домнiка i Онуфрiй Лопата. Стояли всi майже недвижно й, перешiптуючися, вгадували, хто мiг допуститися того страшного злочину. — Хто мiг бути його ворогом? — говорила Докiя понурим, майже неприязним шепотом, своєю гордою, високою статтю, мов цариця, перевищаючи всiх.— Хто мiг бути такiй душi ворогом? Чи з вас, люди добрi, знає хто якого ворога Михайлового? Чи вiн мав з ким коли яку сварку? Хто мав жаль до нього, як вiн до вiйська вiдходив? Кому був вiн що винен? Старий Петро усмiхнувся гiрко й махнув рукою. — Такого другого не буде вже бiльше в нашiм селi! — сказав iз притиском.— Се був шовк, а не чоловiк! Вiн не мав жовчi! Але вiн,— тягнув далi з попереднiм усмiхом на устах, вiщим i грiзним голосом поглянувши значуще на сестру,— той, котрому вiн стояв на завадi на оцiм свiтi, вiн не буде мати супокою анi на сiм, анi на тiм свiтi! Воно мусить вийти наверх, хто вiн є. Оце нещастя таке велике, що не найде собi сховку на землi, а кровi невинного земля до себе нiколи не приймає! Мiркуйте, люди добрi, що я вам кажу, i згадаєте колись моï слова! Я не кажу сього на вiтер! Домнiка сидiла мовчки в однiм кутi на низькому стiльчику, стерегла ненастанно очима нещасну матiр i хитала жалiсно головою. Оце, що сталося, було страшне. Не дай, боже, во вiк-вiки вдруге такого!.. Ïï чорнi очi блистiли предивним блиском, неначе бачили перед собою чуднi подiï, про якi iншi не прочували, але ïï уста були тiсно зцiпленi, як би боялися, що одно iм'я, яке раз по раз виринало з рою гадок, вирветься силомiць наверх i притягне iнше таке горе для нещасних родичiв. Всi ховали перед собою свiй зiр. Всi вичитували в очах обопiльне з тривогою i боязко розв'язку страшноï подiï, але нi за що в свiтi не був би сей або той виявив голосно свойого переконання, що спочивало десь iще в найтемнiшiм закутку душi, лише ще почуттям оповите, i вижидало, не ворушачися, дальшого розвою акцiï... Мiж усiма неначе щось невидиме ходило i об'являло одно й те саме, а вiдтак, прикладаючи бiлу руку до живих уст, наказувало глибоке мовчання. Перед домом зiбралося чи не пiвсела. До суду подано донос, i ожидано завтра комiсiï. Майже кожне застановлялося, що з того буде. Шепiт i притишенi голоси, зiллявшися водно, здiймалися правдивими хвилями довкола малоï хатини. Переляканi, змiшанi лиця тиснулися цiкаво до малих вiконних шиб, а тут i там чорнiлися поскиданi на землю капелюхи, мов кертицями виритi купочки. Мертвець був у хатi, i хвиля вимагала пошанування. В стайнi ричала прикро i тривожно одна забута корова, а в малих сiнях хати запiяв захований десь у темнотi когут. Дехто молився. Мiж тими останнiми — бабусi, бiлоголовi Марiйчинi сусiдки, що, мов загубленi тiнi, вешталися селом. Вони багато прожили й терпiли, i ïх одиноким бажанням було не вмерти без свiчки, не висповiдавшися передом... Тепер забилися у найглибший куток хати, аби нiкому не стояти в дорозi, а бути присутнiми, i, вп'яливши смутний зiр у молодого мерця, молилися побожне. Кожного неначе силомiць придержувало щось тут, на мiсцi. В хатинi, повнiй тяжкого сопуху109109, панувала тишина й ожидання, а шепiт перебiгав по нiй, мов судорожнi рухи. Часами уставав цiлковито, але лише настiльки, аби в слiдуючiй хвилi змогтися роєм i розбити нестерпний настрiй. Марiя стогнала, кидаючи головою то в одну, то в другу сторону, а Iвонiка, присунувшися близько до постелi вмерлого й опустивши голову в руки, врив погляд у лице любимця i не рухався. Сей лежав бiлий, як снiг, i лице в нього було глибоко поважне. Був напiвприкритий. чорним сердаком. Умер!.. Михайло його помер. Застрiлено його. Рана знаходилася пiд лiвою лопаткою. В лiсi найдено його, оберненого лицем до чорноï землi. Його капелюх лежав оподалiк вiд нього, а разом iз ним i сокира... Вiн, певно, пiшов у лiс, щоб там врубати дров, йому треба було, вiдай, кiлля до плота,— так вiн мiркував, як обзирав плiт,— i там напав його хтось нечайно ззаду. Вiн мусив ще довго жити,— мiркували люди, мусив ще раз пiднестися з землi, волочитися кусень дальше, а може, i кликати помочi, бо капелюх i сокира були окремо, оподалiк вiд нього. Отже, вiн мусив по нападi пiдiйматися. Був такий страшно сильний i здоровий, що було немислимо, аби вiн зараз на мiсцi помер. Вiн мусив ще якийсь час жити... Великi зимнi краплi поту виступили старому чоловiковi на чоло. Вiн схилився глибоко над мертвим. Учинив се несмiливо, незамiтно, боязко й майже соромливо та спитав шепотом: — Ти хотiв рятуватися, Михайлику, кликав порятунку? Ти ще жив? — Вiдтак мов ножем пiрнуло йому душею: Мене не було дома! Сердаком був прикритий... Хто прикрив його сердаком? Хтось мусив його ним прикрити! Той, хто загнав йому кулю пiд лiву лопатку... Вiн тяжко застогнав. . . . . . . Пiшов за кiллям у лiс, аби полагодити плотище для телят. Той лiс нещасливий! I се було чуже добро, за яким вiн пiшов. Он те нещасне теля потягнуло за собою таке страшне нещастя. Якби було не загибло, було би до того не прийшло... Йому й до голови не було би приходило заходити в той тяжкий лiс... Вiн похитав у розпуцi обома руками голову, але очi оставалися у нього сухi. А вiн усе так любив сей лiс, все його тягнуло до нього, мов додому, аж доки його не затягнуло. Навiк-вiки не затягнуло... Вiн почув, як у серцi, мов у кулак, збиваються жили. Чи вiн iшов сам до лiсу, чи з Савою? Вiн повернув раптом голову до людей i витрiщився на них страшно. Нiхто не вiдповiв. Вiн забув, що крiзь його уста не перейшов нiякий звучок. Потiм устав, приступив автоматично до Марiï i з цiлою силою, яка лиш рiдко об'являлася у нього так могутньо, як в сiй хвилi, вдарив ïï п'ястуком у плечi. Неначе вдвоє переломлена, впала вiдразу на землю. — Було дивитися, з ким вiн пiшов! — гукнув беззвучним, дрижачим голосом.— Ти була дома! Як рiй переполоханих птахiв, так прокинулися всi присутнi. — Бадiко, що ви робите! Бог з вами! — Бог з вами, бадiко, вона не винна! — Дайте покiй жiнцi, вона вже в дорозi за сином! — так перелiтали голоси, остерiгаючи, сюди й туди, вище й нижче, i всi збивалися над його головою. Не сказавши нi слова, вiн знов присiв коло мертвого сина, загарбавши голову в руки, як передше. Неописане почуття ненавистi й лютостi прокинулося в його душi проти жiнки. Вона була дома! Вона була цiлий той час дома i могла вiдвернути нещастя; вiн же був у мiстi й мав лише прочуття, що якесь нещастя настане. Вона винна! Його мов огнем гнало додому. Вiн був би занедужав, якби був мусив довше лишитися. В нього неначе щось увiйшло тодi i гнало назад так, що вiн землi пiд ногами не чув, i недурно тужила, кривавилася його душа. О недурно, недурно!.. От що застав!.. Марiю пiднесли, i вона, заголомшена, майже безпритомна скулилася, мов собака, коло нiг мертвого. Виглядала вiдстрашаюче. Розчiхрана, з блудним поглядом i з блiдим, мов полотно, лицем, з устами, судорожно викривленими. — Я була дома, а вiн був у бурдею! — почала по якiмось часi тяжкоï мовчанки тоненьким, ослабленим, майже дитячим голосом, i бiльше до себе, як до людей.— Надвечiр прийшов сюди i з'ïв вечерю, кулешку з борщем, ïв та й сказав: Сього вечора пiду в лiс по трохи кiлля. Був ще такий веселий, та й дивився на мене, i пiшов... — I не вернувся бiльше! — повiяло шепотом там, де стояли бiлоголовi бабусi й молилися.— I не вернувся бiльше!.. Iвонiка, здається, не слухав того, що вона говорила. Вiн глянув, майже не рухаючи головою, набiк. Там стояв вiн, одинокий тепер його син... — Я був у ворожки! — почувся нараз голос Сави, i всi голови повернулися з жахом за ним. Оце перший раз заговорив i вiн. Досi анi уст не створив. Iвонiка, як передше, не пiдводив голови, але виступили йому зимнi краплi поту на чоло. Йому страшно зробилося нараз перед голосом свойого сина. Вiн нехай би мовчав i не говорив анi одного слова... — О боже, що ти робиш! — вирвалося йому нараз з дикою розпукою iз грудей, i його голова упала безсило на край лiжка. В його грудi шалiв безумний бiль. Се говорив вiн, тепер його одинокий син... Сава стояв, опертий пiд стiною з закиненими на плечi руками, а його погляди колисалися по землi. — Я був у ворожки, i вона менi сказала: Ти прийшов сюди i розпитуєш про землю, поле, про рiзнi iншi речi, а тим часом тобi не тратити тут часу. Iди додому, бо твiй брат забитий! Лежить у лiсi! А я прибiг таки зараз сюди, i менi ще на дорозi сказали, що Михайло вбитий. При тих словах зблизився до брата i, кинувшись наново на нього, заридав гiрко... — Чи Михайло пiшов сам до лiсу? — роздався нараз голос старого Петра, мов здержуваний грiм. Хлопець пiдвiв голову. Його погляди поколисалися наново по землi, i вiн вiдповiв рiвним, ясним голосом : — Я не знаю! Вiн пiшов собi з дому, а я собi! — З бурдея? — Може й з бурдея! Я не знаю! По пiвночi йшов ти до Рахiри! — заговорило нараз в душi Домнiчинiй.— Я вставала визирати, чого собака так розщибалася. А то ти був! — Боженьку, що за мiсячна, що за ясна нiчка була то! — сказала вголос Докiя, що спинилася коло неï. — Аби добра душечка не блукала! — обiзвалися смутним, побожним голосом бабусi.— Так бог святий уже дав. Знову настала мовчанка. Нiхто не питав бiльше нi словечка, нiхто i не рушався з мiсця. Всi немов ожидали чогось, здавалось, в землю вбилися, а хата не випускала з себе нiкого. Вiд часу до часу виривалося де в кого тяжке зiтхання з грудей, що застрягло в тишинi, а ледве чутний зойк нещасноï матерi звертав переляканi погляди на неï. Скорчившися, рила ненастанно пальцями в волоссi... Нараз оживився рух перед хатою. Голоси пiднялися й долiтали чутнiше досередини, якiсь питання з вiдповiдями мiшалися, а вiдтак почулися кроки в сiнях... За хвилину вiдтворилися дверi, i в хату ввiйшла Анна... Поражаюча тишина настала, i всi присутнi зробили ïй мiсце. Вона йшла, перехилившися вперед цiлим тiлом, ледве волоклася, з поглядом широко вiдтвореним, вже вiд дверей на вмерлого зверненим, ïï обличчя було блiде, мов стiна. Коло постелi зупинилася, але ненадовго. Впившися очима в умерлого, неначеб вiн тягнув ïï до себе, кинулася мовчки на нього. Тут i здавалося, мов умерла. Iвонiка i Марiйка прокинулися переполоханi. Що се було? Що то такого? — Чого ти тут хочеш? Чого ти тут хочеш? Анно! Чуєш? Чого хочеш тут? — Так кликали обоє, зляканi, раз по раз, стараючися ïï вiдтягнути вiд умерлого, а мiж присутнiми повстало замiшання й гомiн. — Iди геть, забирайся, чого тут хочеш? Але вона не рушалася. Стала тяжка, мов помертвiла, i не мож було ïï вiдтягнути. — Боже святий, що се такого? Чого оця тутки хоче? — кликнула мати, а в гуртi пiднявся шепiт, тут i там голоснi питання. Здавлений смiх ударився об слух Iвонiки з закутка, де стояв Сава, але тут же пiдняла голову дiвчина. — Хто тебе застрiлив, Михайлику? — прошептала з неописаною лагiднiстю i нiжнiстю в голосi, неначеб знаходилася з ним сама-одна в хатi, обнiмаючи його голову руками та вдивляючися йому болiсно в обличчя.— Хто? Хто зiгнав тебе з сього свiту, аби мати бiльше мiсця для себе? Хто? Скажи менi! — Вiдтак поцiлувала покiрно його руки i колiна i прилягла лицем до його грудей. Хвилину лише, одну. Потiм потряс вибух страшного плачу цiлим ïï тiлом. Усi присутнi почали за нею плакати, а дехто молитися. — Дивiться, як плаче! Зараз потече кров по ïï лицi. Ой, боже, що за страшне звалилося сюди! — Казав не покину, а покинув! — ридала дико, заносячися з плачу, а вiдтак ударила головою до постелi, аж гомiн пiшов чутно по хатi. Марiя i Iвонiка приступили знов до неï переляканi. Ïм вiдслонилася нараз уся тайна нещасноï дiвчини, I сором, i перестрах обняв ïх заразом. Особливо ж Марiя опам'яталася напрочуд скоро i зрозумiла. Дiвча мусило звiдси забратися. Проч, на кожний спосiб; вона не смiла плямити пам'ятi вмерлого. Се не могло бути, щоб вiн любив оцю дiвчину, обiцяв ïï посватати,— не могло бути. До всього нещастя ще такий сором... — Iди звiдси... що голосиш, як за своïм чоловiком?! — крикнула захриплим силуваним голосом, термосячи з розпукою нещасну з цiлоï сили. — Я знала... я знала,—кликала дiвчина наново, вгору пiднiмаючи заплакане обличчя,— що щось тяжкого станеться. Менi серце вiщувало. Воно менi казало, що вiн не буде нiколи моïм. Воно заповiдало, i правду заповiдало. Але... ми любилися... i вiн... i вiн... завтра хотiв вiн вам... усе сказати. Просити, аби ви поблагословили його i бiдну наймичку... Признатися до всього. Завтра, на його патрона. Ждав лише на той день. Завтра... завтра, на його патрона... Вам, бадiко... i вам, лелiчко... завтра... i замовк навiки... Тут заридала знов тяжко... припавши, як перше, лицем до його грудей. Не було можливо вiдiрвати ïï вiд умерлого. Вона обняла його обома руками i, коли ïï вiд нього вiдривали,— тягнула його за собою. — Лишiть ïï... лишiть ïï, бадiко, i ви, леле Марiє...— вмiшався Петро, вступаючись за дiвчиною.— Так як вiн уже до вас тепер не належить, так не належить i до неï бiльше. Лишiть ïï, най плаче. Може, вiн потрiбує ïï слiз. Вiн i так без свiчки i сповiдi вмер. Марiя ломила мовчки руки... а Iвонiка станув як вритий... Дiвчина ридала... що, здавалося, туй-туй розсадиться ïï грудь, а голос, як та струна, урветься назавсiди. Довкола них змiгся шепiт... I тут, i там виринали голоси, мов стрункi смутнi цвiти. Докiя i Петро оповiли родичам вскорi iсторiю нещасних молодих — i як вiн, померший, мав надiю, що святий Михайло, патрон його, допоможе йому привести родителiв на свiй бiк, тобто щоб вони приймили бiдну наймичку за невiстку в свою хату... Хотiли поклонитися вам... спершу вiн... — нараз умовкли. Дiвчина пiднесла знов голову i оглянулася. Ïï великий, темний, ще слiзьми блискучий погляд пiрнув дико, вигребущо по присутнiх, так як тодi погляд батька, коли шукав убивцю свого сина. Нараз вiдкрила Саву. Мов львиця, скочила й кинулася, майже звiрячо ревнувши, на Саву. — Ти! — скричала.— Ти! — i, вп'яливши своï нiгтi в його тiло, в його руки, притиснула своє лице до його рамена i, зойкнувши з ненавистi, вкусила його всiма зубами. Вiн зверещав iз переляку i трутив ïï вiд себе. Люди кинулися до неï i вiдтягнули вiд нього. — Ти вбив його! — кричала вона цiлком погаслим, ненавистю кипучим голосом.— Ти! Ти боявся, що не дiстанеш землi, i вбив його. Берiть убивцю i вбийте його, iнакше я його вб'ю! — шалiла, вказуючи за ним, що, зблiдши не до пiзнання, заховався зi здичiлим поглядом за матiр'ю i дихав тяжко, а його обличчя викривилося, мов у малоï дитини, до плачу, а сам дрижав на цiлiм тiлi, як у пропасницi. — Ти його застрiлив, а мене в смiх пустив, а дитину його осиротив, нiм ще свiт божий побачила. Убiйнику, убiйнику!.. I ïй забракло нараз голосу й сили, i вона захиталася. Хтось пiрвав ïï диким рухом узад i заткав рукою уста. Се був Iвонiка. Мати кинулася на неï i пiдняла руку, щоб ïï вдарити, одначе, мов поражена, зупинилася. Дiвчина поглянула на неï. — Мене? — спитала, втоплюючи свiй зворушений, майже дикий погляд в обличчя староï, i несказанно згiрдний, майже демонiчний усмiх викривив ïï, як снiг, бiлi уста. — Тебе,— просичала стара, опускаючи в тiй же хвилi несвiдомо руку. Обi жiнки змiрили себе очима, що проймали льодом. Запанувала страшна хвилина мовчанки. Iнстинктивно вiдчула мати, що Анна вгадала якусь правду. Страшну правду, котра що лише не поколибала землею, але заразом прокинулася цiла ïï материнська любов. Сава був тепер ïï одинока, остання дитина, ïï все. Вона не смiла його втратити. Нi за що в свiтi. Лучче сповнила би оцими своïми руками десять убивств, чим його втратити. Нiколи, нiколи! Нiколи не смiв нiхто його вiд неï виривати, iнакше... Вона простогнала цiлими грудьми, мов конала; голова ïï впала безвладно взад на плечi, вона зарила пальцi до шкiри в волосся. Вiдчула близьке божевiлля; якась страшна безодня вiдчинилася перед нею. Ïï син був убивцею... братовбивцею! I його мали забрати також вiд неï... Але се не могло бути правдою. Се була лож. Страшна, божевiльна лож... — Вiн був мiй! — крикнула дiвчина насилу, вказуючи на вмерлого.— А оцей тут!..— Голосний удар вразив ïï в лице. — Суко! — просичала мати.— Я вб'ю тебе на мiсцi, як ще хоч слово скажеш! Що ти хочеш вiд нього, i чого п'єш кров нашу, та й хто ти таке?.. Уб'ю, як гадюку... Геть iз моєï хати... геть надвiр! — Убийте мене тут на мiсцi, туï, коло нього, покладiть мене до нього в домовину! — кричала Анна не тямлячи себе з жалю, i потрясла дико головою, що аж хустка i волосся спали ïй глибоко взад.— Поховайте мене з ним, застрiльте мене, як його застрiлили,— менi тепер все одно, але я нiчиєï кровi не п'ю i не брешу. Вiн мiй, мiй... а моя дитина i його дитина! Я не розпусниця... пiп нас не вiнчав, але най нас поховає! Я хочу з ним у землю йти, покладiть мене з ним землю... у землю! — i попала наново в божевiльний плач. Раз скрикнула ще, хлипаючи: — Михайло, ти таки мене покинув! Тут щось мов освободилося з якихось оков, мов виступило цiлковито на волю. Всi присутнi жiнки заплакали вголос, а Iвонiка вдарив головою до постелi, мов молотком. Вiн немов мову втратив. — У Михайла знов кров! — запищала Марiя i кинулася стрiлою до вмерлого. — Його кров кличе мене! — кликнула Анна. Похилилася над ним, дико витрiщивши очi, i замовкла. — Капає... капає кров...— прошептала,— вiджила, коли мене твоя мати сукою прозвала... I повалилася без пам'ятi на нього... Одна свiчка, що горiла в головах умерлого, впала, покотилася саме до нiг Сави i тут загасла. Iвонiка заважив се. Пiдняв свiчку, запалив наново й поставив на мiсцi. Вiдтак вийшов надвiр i ймився за голову... Вiн дожив чогось страшного, чогось, що, вiдай, не мало понад собою страшнiшого на землi. Мiсяць зiйшов велично й спокiйно i освiчував далекi пустi поля, що кожне стебельце i кожний голий корчик виднiвся виразно. Неповоротно й боязливо поволоклася тiнь за Iвонiкою, якого тягнуло в самоту i який, плентаючися, мов блудний, мiж стогами... був би найрадше в землю зарився. Раз коло нього... а раз за ним простягалася, маячiла в рiзних формах тiнь i держалася цiпко п'ят старого чоловiка. Нараз скорчилася блискавкою вдвоє, начеб хотiла в слiдуючiй хвилi скочити йому на плечi i вдусити його, але вiн уже й сам лежав на колiнах. I справдi. Вiн кинувся до землi, знявши руки вгору, i почав молитися й бити поклони. Вiн не молився словами. Слова застигли йому в грудi i в мiзку льодом, вiдколи побачив свого найстаршого сина блiдого й мертвого на возi, i знав лиш те одно, що великий грiх, якого все боявся, впав уже на його дiм, i що вiн походив вiд Сави. Сава любився з Рахiрою — в них була одна кров,— а за се бог тяжко карає. Що мало далi бути — не знав. Нещастя його було таке велике, що вiн не був у силi далi думати. За землю пiдняв Сава руку на свого брата, лиш за землю! Що iншого не могло тут бути, а чужий не сповнив сього страшного злочину. Як одинак надiявся колись дiстати всю землю. Впав чолом до землi. От чого вiн дожив!.. На те працював цiле своє життя, грiб, згортав кожну грудочку землi, на те, щоб вiдтак один другого пiгнав у ту землю. Його нутро прокинулося в один-однiський дикий голос, а сей голос кричав у шаленiм бою лиш одно палаюче слово: Сава! Чи мав проти нього виступати обвинувателем? Проти свого власного сина? Мав виступити i сказати: Оце убивця?! Вiн же був у нього тепер одинокою дитиною. А що було би потiм?.. Не мiг дальше думати. Тодi не лишилося би йому нiчого бiльше. Сором хiба... Йому не треба доказiв, як суддям (його пройняло холодом... завтра ж вони прибудуть), щоби переконатися, хто се вчинив. Само його серце назвало йому iм'я убiйника. А може, вони се вiдкриють завтра i вiдведуть його вiд нього?.. Все було в бога. Але тодi нехай би й Рахiра йшла з ним i ïï батько. Вони — нiхто iнший! Лежав хрестом на землi, не ворушачися. Не мiг вiдiрватися вiд сього думками. Що Сава наробив! Що наробив! I чому йому таке зробив? Такому доброму, молодому, надiï його! Вiн же був у нього всiм, цiлою надiєю, i вiн загнав його в землю. Коли б вiн був знав, що його тут таке зустрiне,— не був би його нiколи брав iз вiйська додому. Але що ж — супокою не мали, поки не прийшов. Куди ходили—смутком ходили. Що заговорили—його спiмнули, доки не прийшов. Там був далеко вiд свого нещастя, а жодне з них того не знало. Знали лиш нарiкати та плакати, знали лиш тужити та прикликувати до себе, а як уже дiстали мiж себе... кинулося нещастя на нього... i — мають тепер... Свiчки заглядають йому тепер в лице. Посеред днини i посеред ночi. Сава!.. — крикнуло знов у його серцi, i страшний жаль розшалiвся в його душi. Як передше Марiя, так тепер вiн зарив своï твердi мозолистi пальцi у волосся, торгаючи його. Приводив тим неначе полегшу своєму мiзковi. Нi, вiн не мiг проти нього виступати, нехай буде, що буде. Вiн не мiг. А може... Може, се не був Сава?.. Може, Григорiй, може, Рахiра?.. Хто мiг се знати? Сава, Сава!..— загомонiло наново в його серцi могутнiм голосом.— Вiн один волочився все з рушницею. Вiн один мiг iз ним бути в лiсi. Так лежав вiн довго на колiнах, занурений у тяжкiй задумi i прислухаючись страшному вихровi у своïй роздертiй душi. Нарештi збудив його якийсь шелест. Прокидаючися, обглянувся. Щось бiле мигнуло коло стогiв i згубилося коло хати. Пiдвiвся бистро й зачудовано. Що се було? Чи який цiкавий? Та тут промайнула йому одна думка через голову, i дикий гнiв запалахкотiв у його нутрi. Рахiра! — пiрнуло йому, мов ножем, душею. Се була вона. Мов злодiйка, пiдкралася сюди нiччю, щоб побачити, що тут дiється. Се було ïï дiло. Тепер прийшла, щоб натiшитися ним... Грубий дрюк лежав скiсно на однiм зi стогiв. Зiрвавши його, миттю кинувся спiдтишка в напрямi, де бачив постать, i не помилився. Вона була тут. Рахiра... Вилiзла на плiт, що замикав городець iз хатою i дiлив вiд стогiв. Лиш у легкiй одежi... з хустиною на головi, стояла на плотi близько хати, мов мара, i, витягаючися над мiру до вiкна, старалася одним поглядом обняти цiле нутро хати, Чи бачила що? Не знав. У тiй хвилi се його не обходило. Хотiв лише приступити без шелесту i потягнути ïï дрюком по головi, щоб не рушилася бiльше з мiсця. Та се йому не вдалося. В зворушеннi не заховувався тихо. Вона оглянулася... i саме як здiймив дрюк, вимiряючи удар на ïï голову,— скочила блискавкою з плота й майнула, i просто в його город. Тут вiн ïï не мiг дiгнати. Була бистра i скора, мов дика коза, а його ноги були втомленi, а тепер мов пiдкошенi з горя. Сопучи, з блiдим лицем вернув до хати. Перед порогом зустрiв Анну. Петро i Докiя, взявши ïï пiд руки, вели ïï додому. Ïï голова висiла безвладно на грудях; чорна хустка, що спадала з плечей, спадаючи, волiклася за нею пасмом. Очi ïï були прижмуренi. Рiй жiнок iшов за нею. Заповiдали ïй зжуреними лицями мiж собою недобру нiч. Декотрi зiтхали, а декотрi хрестилися тайком. Такого горя не бачила ще нi одна з них. I так нараз прийшло... I чому? Та й хто був винен?.. Боже добрий—через кого? За одну нiч прийшло i облягло хату таке нещастя... — З телям розпочалося,— кинув один голос iз гурту. — Хто його зна з чого... як бог дає,— другий. — I воно не давало йому спокою, i тягнуло в лiс, i манило, доки не затягнуло його. — I се ще не кiнець...— сказав сумовито перший. — Iдiть геть, кумо, не говорiть такого... Що може бути ще гiршого! — третiй. — А як найдуть убiйника? (Шепотом): — А ви не чули, як Анна кричала, що се той зробив?.. Одна iз бiлоголових бабусь перехрестилася. — Цитьте, цитьте...— вспокоювала жахливо,— я нiчого не чула. Хто се чув? — Нiхто... — Нiхто... нiхто,— знялося переляканим шепотом, що переходив у протяжне, пiвголосом забарвлене зiтхання. Нараз збилися сильно переляканi в купу. Сава здогонив гурток i великими, поквапними кроками майнув попри нього. Iшов, неначе не бачив нiкого, без привiту, без якого-небудь слова, похнюпивши погляд у землю, i зник у напрямi корчми... — Се був вiн, Сава! — кликнула одна молода жiнка перепуджена. — Аякже! Мов стовп який, сунув попри нас. Боже, боже!.. — Не дай, боже!.. Не дай, боже!.. А тата бiдного бачили ви? Як громом прибитий, так сидiв коло там-того. Що вiн, сарака, гадає? Мову йому вiдiбрало. — А вона стала, як божевiльна. I як виглядає! Най бог боронить. Без рушника на головi. Здається, не знала, що не мала рушника на головi. — Нещастя вiдвернуло в неï i очi, як вступило хати. Воно вже було тут, а як приближалося, вона стратила пам'ять. Казали, що спiшила докiнчити якусь роботу. — Так воно так. Чоловiк завсiди спiшиться, як нещастя йде. — Адiть, адiть... тепер уводять Анну до хати! — Ая; увiйшла. Що з неï буде?.. — Може, вiзьмуть ïï старi до себе, Марiйка та Iвонiка,— обiзвалася одна з бiлоголових.— Тепер будуть мати внука замiсть сина. Бог не забирає так, аби нiчого не лишити натомiсть. — Добре сказали ви, кумо! — кликнула одна жiнка, розсмiявшися.— Марiя прийме ïï до себе за те, що називала Саву убiйником? Най почекає трохи. I звiдки приходять старi до того? А ви би, не дай господи таке, нiби приймили би таку дiвчину до хати? Ну, правда, ïï доля тепер збавлена, але таке вже мало бути. Стара виглядає, мов безумна, але вона була ще гiрша... — Нiколи не була б я сподiвалася такого по них. Та й так усе в затишку зробили. Нi одна душечка не знала, що любилися. Воно не могло добре скiнчитися. — Нещастя риє все в затишку. — Скiльки-то разiв розпитували в неï, з ким вона сходилася, на кого має гадку, а вона мовчала, як нiма. — Так уже хотiло ïï горе. З самого початку так хотiло. А тепер най господу богу подякує, як житиме. Що гадаєте,— ïй вийде оце все на добре? Вiдай, ïï милий покличе ïï за собою. Як ïï виводила з хати, то ïï хустка зачепилася за клямку i задержала ïï, а як вiдчепила ïï, то хустка поволiклася за нею, мов хоругва. Ая. — Так, так. А ви видiли,— спитала бiлоголова бабуся,— як пiд ним закривавилася подушка, як ïï мати вдарила й сукою назвала? Його кров ще жива, i його душа ще тут блудить. Адiть, як свiтло ясно зазирав на поле. Воно шукає за убiйником... Дехто обглянувся лякливо, дехто перехрестився. Майже всi зiтхнули. Слова Сава не вимовили вже нiчиï уста... Оце, що сталося, було таке страшне, що можна було з розуму зiйти. Все розходилися i вертали тi самi i однi питання. — Вiдки пiшло те нещастя? Чому сталося? Хто мав мати з того користь? У цiлiй околицi не було лiпшого хлопця, як Михайло, а за двi недiлi мав iти назад до вiйська i був би нiкому не стояв на завадi! Думки не вспокоювалися. Мов наглим вистрiлом розпорошенi, не держалися у зв'язi, а блудили лячно туди й назад, спиняючись на вiдмiну то коло смутноï хати, то коло сусiднього лiсу. Там все те сталося. Але воно все вийде наверх. Бог не стерпить такого. Вiн добрий. Лiс чорнiвся неприязно з темряви осiнньоï ночi, що надходила проти глухоï стернини, i, закутуючися чимраз бiльше в густу темряву, мов радувався порожнечею запустiлих пiль. XXI Другого дня над'ïхала комiсiя. Два судовi урядники i один лiкар. Оглянули мертвого i сконстатували скритоубивство. Вистрiл — толкували — був уцiлений цiлком зблизька. Бiльш-менш так: зрубував, схилений, кiлля, а убiйця стрiлив до нього ззаду, цiлком зблизька. Куля застрягла глибоко в легких, одначе наколи б був мав зараз помiч, мiг би бути врятований, а так загиб через утрату кровi. Очевидно, волiкся якийсь кусень вiд нещасного мiсця, кликав, може, й помочi, але що нiхто не з'являвся, повалився й загинув... Iвонiка сидiв пiд час слiдства, як камiнь, коло мертвого. Нi одна сльоза не заблисла в його очах. Всi присутнi говорили про незнайомого убивцю, проклинали найтяжчими словами, ба здавалося, були б його на куснi роздерли, особливо жiнки, лише вiн один не мав для нього слова. Вiн i не наставав на те, щоб його вiднайти. Здавалося, рiшився нараз повiрити все якiйсь незнанiй, невидимiй властi, нехай би вона все вела, розслiджувала i засуджувала. Вiн хотiв своï руки умити вiд тоï гiркоï справи... — Твердий чоловiк! —-сказав старий Петро до суддi, вказуючи незамiтно на нього.— Не заплакав ще анi одною сльозою, вiдколи спало нещастя на нього. Я б був на мiсцi вмер. Але вiн серцем уб'є себе. Бо те, що вiн у собi носить, най нас господь перед тим боронитьi Суддя скинув на нього свiй погляд i сказав лише: — Най господь боронить! Комiсiя удалася на мiсце злочину до лiсу. Кiлька людей пiшло за нею, мiж iншим, старий Петро i Сава. Говорено про се, з котрого боку вiдбувся напад на нещасного i з котроï сторони мiг убiйник надiйти. Лiс не був так старий, як густий. Зревiзовано мiсце й обговорювано всякi можливi випадки. Се був цiлком незвичайний випадок. Хлопець не мав нiяких ворогiв, цiле село було готове на те присягнути. А про самоубивство не могло бути бесiди, бо вистрiл наступив iззаду. Убивство се було загадкою, рiдкою й дуже iнтересною загадкою. — Чи не чути було окликiв за рятунком? Не чути було жодних? Не було нiкого в лiсi або в полi? Нiкого не було... Якась старовина, вдовиця якась зголосилася. Вона вже була стара — говорила — i не повинна вже грiшити, але де бiда чоловiка давить, там вiн уже про нiщо не думає, як тiльки про те, аби йому щось в пащу упхати. Вона потрiбувала хворостику. Грошей не мала, аби купити собi з кiльканадцять полiн, тож ходила ночами, як вони бували яснi, до лiсу i збирала хворостик i сухе листя. Листя збирала в мiшок i несла його на плечах додому, де заховувала на стрiху, а хворостик i сухе гiлля рубала собi сама. Вона була бiдна вдовиця, сама-одна на свiтi, й нiхто не дбав про неï. I тоï ночi пiшла вона в сусiднiй лiс. Нiч була така ясна, та така вже ясна, що мож було розрiзнити кожну гiллячку на деревi. А так тихо, що був би почув, як хрущик лiзе листячком... Вона збирала листя в мiшок. Воно шелестiло так, тремтячи, або, може, у неï руки так дрижали, що доторкалися чужого добра. Воно шелестiло, тремтячи, неначе говорило до неï: Тихо, бабо, тихо, хтось може тебе зачути, побережник, а тодi ти пропала... I вона заховувалася, як лиш можливо тихо. Нараз зачула вистрiл. Як грiм, так ударив вiн у тишину лiсу. — Ой! — зойкнула вона й була б з перестраху впала лицем до землi, але зараз по тiм зачула крик за рятунком. Один-однiський голос кричав так страшно — рятунку, що ïï волосся дубом ставало. Вайльо, вайльо! Цiлий лiс заповнився тим окликом. Се стрiляв побережник за злодiями, що крали дрова,— погадала вона собi,— а що одного десь ймив, то бив, певно, тепер. I оскiльки ïï лише старi ноги могли волiктися, зарвала свiй мiшок iз листям i дрiбку гiлля та й утекла. I чи ïй хто повiрить? Чим скорше втiкала вона, тим голоснiше й страшнiше розходився крик за порятунком. — Рятуйте, рятуйте! — не хотiло нiяк умовкати. I чим живiше й щирiше здоганяв ïï оклик, остiльки борше вона утiкала. Нiколи в своïм життi не зазнала вона такого страху, як тоï ночi. Нiколи, а вона вже була стара жiнка. В неï ж волосся бiле, як снiг... ïй здавалося, що якби був побережник дав ïй тодi лише один поличник, вона була б зараз упала на мiсцi трупом. Вона була, як те порохняве дерево, що лише копнути ногою, а воно розпадається. Без нiякого звуку, само з себе... I вона втекла. Як вийшла в поле, загас голос сам зi себе. Iвонiка збив долонi з дикоï розпуки. — Якби ви були завернулися, лелiчко, то було б можна його врятувати! — кликнув iз несказанним жалем.— Якби ви були завернулися! — Його душа вiдчувала чоловiка в поблизькостi, i голос бiг до вас по порятунок. Господи, господи! Ви могли врятувати чоловiка вiд смертi! — обiзвався жалiсно й побожно, а заразом i з нетаєним докором Петро. — Видко, вже так бог хотiв, вже так мало бути, аби вiн умер! — поясняв поважно Онуфрiй Лопата.— До чого здався б убiйник? — Коби я була знала, що там дiється,— обiзвалася знов бабуся, розлучаючи над своєю поведiнкою,— я була б вiд хати до хати ходила та людей скликувала й на рятунок висилала.. А так я думала, що побережник б'є якого злодiя, та й утiкала, щоб i самiй у бiйку не попасти. Ой господи, добрий та великий, прости менi грiхи моï, що я наробила! Що я душi людськоï не врятувала! Вiдтак зголосився один молодий хлопець, ровесник убитого. — Я мав лише сон,— замiтив вiн,— але я б хотiв його розказати. Дозволили. — Менi снився небiжчик. Нiби менi десь розказував, що вiн вояк у малiм мiстечку, в якiм нiколи воякiв не було, i що його хотiв замордувати хтось, що для нього був завсiди добрий i щирий. Мiж жабами хотiв вiн мене життя позбавити, у багнi,— нiби оповiдав менi,— i коли я боронився та кричав iз цiлоï сили рятунку, вiн гримав на мене, аби я мовчав. Замовк би ти на цiле життя твоє,— лаяв мене,— та й таки не вiдтвориш бiльше рота. Але я все-таки лишився жовнiром i лишуся й загину жовнiром! Вiдтак узяв нiби десь чорний сердак, загорнувся в нього, перекинув на плечi косу й пiшов. Вiн пiшов, а за ним заголосив хтось так жалiсно, що я пробудився. Iвонiка глядiв на оповiдача витрiщеним, задеревiлим поглядом, i як сей замовк, почав пальцями рити в волоссi. Вiн боявся поглянути на кого-небудь iз присутнiх. Се горе було затяжне... Лише цяпинка, а одне iм'я було б вимовлене, i все пропало. Вiдчув, як страх виточив йому краплi поту на чоло. Цiла любов до вмерлого знялася, але заразом, як здавалося, з остраху перейшла вона на одинокого живого. Вiдiтхнувши глибоко, мов вiдпираючи грудьми камiнь, що скотився йому на груди, повiв майже блудним поглядом довкола себе. Для його поєдинчоï110110, ясноï душi, що досi вiдчувала лише ясно i звикла була до простого й виразного думання, була ся страшна подiя щось, що затемнювало ум. Вiдчував безвиразний страх i безвиразну любов. Страх i любов до живого, i любов i жаль за вмерлим. Дарма що втискалася ненависть в цю просту, велику, гармонiйну душу, дарма! Любов була сильнiша й перемогла ненависть... Вiн учепився одного й держався того цiпко. Все дав бог. Його судьба була така. Чому? Звiдкiля? Для чого? Над тим не був в силi застановитися саме тепер посеред подiï, що потрясала всiх. — Вiн дурiє! — прошептав старий Петро до Докiï, що якраз надiйшла, та вказав на нього. — Хто б не здурiв? — вiдповiла вона простодушно. Старий лiкар, що опинився на хвилю в тяжкiй задумi, пiдняв голову, i його погляд упав на Саву, що стояв саме проти нього. Вiн мов прокинувся. Що се було? Хлопець стояв бiлий, як крейда, i трясся так сильно на цiлiм тiлi, що його колiна збивалися докупи. Лiкар подумав про холеру. В тiм часi являлися доволi часто холеричнi випадки. Ще недавно, йдучи сюди, виглядав вiн погiдно i спокiйно, а нараз така змiна... Перелякано приступив до хлопця. — Що тобi, хлопче? Болить тебе що? Хлопець держав обома руками за живiт i, трясучися, мов у пропасницi, вибовтнув: Болить. Лiкар почав оглядати його занепокоєно. Всiх погляди звернулися на нього, а Iвонiка закаменiв на мiсцi. Побiлiв, i його очi заблищали. Нараз зiгнувся лiкар до нiг хлопця, позiстаючи в тiй позицiï кiлька секунд. На бiлих вовняних шароварах хлопцевих вiдкрив вiн кiлька крапельок кровi. Як лiд зимна думка майнула йому блискавкою через голову. Вiн випростався знов. — Iз чого се в тебе? — спитав, вказуючи на кривавi плями. — З... з... зайця...— вiдповiв сей невиразно, трясучися, як передiле, на цiлiм тiлi. — З зайця? — сказав лiкар, обмiнявшись блискавкою поглядом iз суддею. — Але пляма ще свiжа! Коли ти застрiлив зайця? Тишина. — Се ще здавна.,. Суддя оглянув кривавi плями. Люди замовкли, i майже чутно було, як товкся здержуваний сильний вiддих в'язнем у залiзних грудях. Все звернулося очима до нещасного батька. Вiн сидiв iз задеревiлим поглядом, побiлiлим лицем на однiм пнi i неначе ожидав кулi з першого-лiпшого набою для своєï грудi. Його набiк похилена голова дрижала, а уста викривилися. — Пляма не давня. Майже цiлком свiжа. — Вона... вiд качки... я рiзав ïï... i держав межи колiнами...— зачулось знов гикання. Тут же розбiглися запити й вiдповiдi. Мав вiн рушницю? Вiн нi, але його тато. Можна йти в бурдей i оглянути ïï. Вiн ïï вже вiд кiлькох недiль не мав у руках. Де вiн був тодi, як його брат пiшов до лiсу? Очi хлопця почали неприязно виблискувати, а вiдтак колихатися над землею з одного мiсця в друге. Вiн не був дома. Вiн нiчого не знає. Де був уночi? Не був дома. Був... у одноï дiвчини. Хто та дiвчина? В тiй хвилi прокинувся старий, неначе хотiв вiдповiсти за хлопця, сказати одно рiшуче, важне-преважне слово, одначе вже в слiдуючiй хвилi сперся, немов поборений якоюсь невидимою мiццю, назад о дерево i спустив тяжко голову на грудь. — Рахiра. Донька старого Григорiя, що мешкає он там... геть... пiд тим великим лiсом. Його перва сестра... ïï тато — його вуйко... — Старий — то шибеник i злодiй! — гукнув нараз твердо старий Петро... Незамiтно шепнув лiкаревi в ухо, щоби дiм його переревiзувати, а вiдтак вiддалився сам вiд гурту. Не мiг довше глядiти на старого чоловiка. А де був батько тiєï ночi? ...Старий пiднявся й поклонився низько... з покори чи з просьби? Його звичайно добродушнi очi глядiли тепер блудно; сказав беззвучним голосом: — Я не був тодi дома; був у мiстi. Я нiчого не знаю. Я здибав сина вже неживого, як його додому везли. Але мене гнало додому, i в грудях стояв сум у мене каменем. Однакож я нiчого не знаю. Нiхто не знав нiчого? Не бачив нiхто вночi хлопця? Погляд старого промайнув тривожно по обличчю присутнiх. Чи скаже що хто-небудь? Як вiн був деiнде, тодi не мiг бути з братом у лiсi. Але його уста не були в силi вимовити яке слово. Нехай усе само з себе наступить. Як бог захоче... — Лиш як тепер що хто скаже, буде мусити у судi заприсягнути...— остерiгав поважно суддя. Виступив один чоловiк. Вiн мешкав далеко вiд села. Доволi далеко i вiд Онуфрiя Лопати — не мав нiякого сусiда, i мешкав також он тут межи сими лiсами. Найближче було йому до сього лiсу. Вiн шив сiльським людям сердаки й вовнянi шаровари на зиму. Сава знає його добре; вiн у нього також замовив роботу. Тiєï нещасноï ночi з'явився в нього коло пiвночi Сава i просив, аби йому дали води напитися. Вiн виглядав з лиця дуже блiдо. Був дуже вмучений... Всiх погляди звернулися нараз острими ножами на обличчя Сави. Що вiн скаже? Нiчого. Вiн просив лише напитися води й питав, коли його шаровари будуть готовi,— та зараз вiдiйшов. — I блiдо виглядав? — Дуже блiдо. Вiддихав тяжко, так, як би перебiгав цiлу дорогу. Тишина задуми. — Чи сперечалися, може, обидва брати перед нещастям? — Се питання вiдносилось до батька. — Нi, Михайло був добрий i нiколи не розпочинав спору. — Але ще передше... ще давнiше... — Давнiше часом. Небiжчик научав його i докоряв йому за любов до Рахiри, бо вона ж йому сестра. Але те все вiдбувалося в добрiм. Вiн мав усе добрi гадки з братом. Вiн хотiв з нього зробити чесного i доброго Ґазду. Вiн не був його ворогом. За що ж мав би йому брат таке виробити? Не сказав: убивати. Всi дальшi питання, ставленi молодому, оставалися без вiдповiдi. Вiн закутався в мовчання... успокоïвся i хiба що десь-колись буркнув: Не знаю. З iнших присутнiх не зголошувався бiльше нiхто до зiзнань. Комiсiя звернулася вiдтак до бурдея. За Савою ступав жандар. Вiн був у пiдозрiннi. В бурдею зробили ревiзiю. Перешукувано за рушницею й iншими речами, що могли би роз'яснити убивство, вiдколи на брата стало пiдозрiння. Тут поступлено майже по-варварськи. Знайдено рушницю; вона була навiть набита, одначе кабзля111111 в нiй була цiлком заржавiла. Очевидно, не вживано рушницi вже вiддавна. Всi вулiï, що небiжчик поуставляв тут сам на зиму, позатулювавши ïх тепло, повиволiкувано тепер надвiр i перетрушено безпощадно. Сава сам робив те все енергiйною рукою i з рiшучим видом. Надiялося на яку закривавлену одiж... на яке-небудь оружжя... може, й на яке письмо: вiн же не жив тепер тут постiйно й мiг коли-небудь i яке письмо одержати,— але нiчого подiбного не найдено. Лиш якесь зiлля. Межи речами небiжчика i коло його постелi найшлося воно засохле. Лежало порозкидуване кружевом коло постелi. Iвонiка змiшався, як його спитали про значення зiлля. Вiн же побачив його вперше в бурдею. Не мiг нiчого пояснити панам. Але в незамiтнiй хвилинi спинився його погляд докiрливо на обличчi молодого сина, i його уста викривила гiрка усмiшка. Йому пригадалося замилування Сави до всяких чарiвничних зiль i те, як вiн обкидував ними не раз давнiше брата. На питання, чи Сава не знає чого про зiлля, вiдповiв сей коротко й мрачно, що не знає нiчого. Перешукали кожний кутик i майже догори ногами перевернули все. По упливi одноï години остався бурдей у найсумнiшiм видi. Цiлковито опущений, на запустiлих, чужих полях. Одна Сойка лишилася тут i лежала тихо. Простягнувшися в цiлiй своïй довжинi й уклавши голову на вперед витягненi лапи, лежала тихо, неповорушно. Вона плакала. Iнстинктивно вiдчувала в мертвецькiй тишинi, що налягла нараз на бурдей, щось лихого. Пiднiмаючи вiд часу до часу морду вгору — вiтрила щось нюхом у повiтрi i вила. Смутнi, гризучi, дико розпущенi звуки затривоженоï ïï душi неслися довкола неï далеко в широку тишину i, не зачутi нiким, тут же завмирали. В селi перешукали ще хату Григорiя i переслухали його з родиною. Вони ж були в зв'язi з молодим хлопцем i ворогували проти родителiв убитого. Але вони нiчого не знали. Стояли при тiм одноголосне, що нiчого не знали i Саву нiколи нi до чого не намовляли. Знали лише, що Сава тоï ночi ночував у них i що рано пiшов вiд них. Рахiра сама брехала в найогиднiший спосiб. Казала, що вiн уже звечора прийшов до неï i не рушався аж до рана з поду. Рано пiшов просто вiд них до ворожки — i прийшов вiдти зi словами, що його брата замордовано. I ворожку переслухувано. Вона оповiдала: — Вiн прийшов рано-ранесенько... майже в потемки до неï i поклав перед неï жменю землi. Скажiть менi з карт, до кого оця земля належатиме? —сказав вiн до неï. А вона йому вичитала з карт: На половинi тобi, а на половинi другому, але коло твого серця накипiла кров аж начорно. На таке сплюнув вiн уперед себе, ба майже на неï сплюнув, i, не вислухавши ïï до кiнця, забрався. Дома розпитували ще матiр, але з неï не можна було майже нiчого видобути. З перелякано-блудними очима слiдила за рухами присутнiх i держалася ненастанно в поблизькостi молодого сина. Ледве що вiн на крок вiддалився — вона вже майже кричала: — Саво, де ти? Як довiдалася, що Саву пiдозрiвають за убивство брата, заголосила не своïм голосом. Вiдтак кинулася до нарiкань. Хто се казав, хто? Сава мав би се зробити? Се ж була найчорнiша брехня, що повзла по землi. Хто здурiв на таку вигадку? Аби рiдний брат забив брата? Вiн же в неï одна-однiська дитина, i най би лиш посмiв хто на нього руку покласти (тут оглянулася вона страшними, майже звiрячими очима). Най би посмiв хто забрати його вiд неï. Ще й його вiд неï видирати? Не доста, що одного погнала проклята якась рука в землю, що одним буде земля сититися, ще й другого хотять видирати вiд неï та пхати кримiналам у пащу? — Саво!.. де ти? — крикнула майже по-королiвськи.— Iди, стань тут коло мами, та не вiдступай вiд неï! Жандарям грозила просто п'ястуком, а суддям метала погляди, що палали ненавистю. Але вона знала (нарiкала), вiд кого се все походило. Се вiд тоï чорноï розпусницi, що кидалася вчора тут на вмерлого, мов яструб,— се вiд неï походила ся лож. Але вона ще одержить вiд неï свою партику, то i ïï не мине. Ïï однiську дитину в кримiнал пхати? Тут вона розсмiялася так страшно, що людям мороз пiшов по тiлi. — Анна нiчого не казала суддям, бо вона лежить хора,— вступився Петро твердо за дiвчиною. Вiн же не мiг нiколи стерпiти, як обиджували невинно безталанну ту дiвчину. — То най i не пiдiйметься нiколи з постелi, коли нею там кинуло,— почулася божевiльна вiдповiдь. Як суддя спитав у неï по раз другий, чи Сава вечором i вночi був дома,— брехала, що не опускав хати нi одним ступенем. Впрочiм, вона нiчого не знала. Нiчого... хоч най ïï й зараз на мiсцi уб'ють. Заголосила не своïми голосами. Сава заховався за нею, мов мала дитина, зачувши, що має бути замкнений на час розслiду убiйства. Побiлiв, мов полотно, i скрикнув жалiсно: — Михайле, Михайле! Чому не лежу я замiсть тебе на лавi? Наостанку заховався в малих темних сiнцях хати й визирав звiдти через мале низеньке вiконце надвiр. Надворi пiд хатою секцiонували тiло його брата. Були при тiм лиш старий Петро й батько. Батько благав словами-мольбами, що серце розривали, щоб його дитину не шматовано, щоб так i впустити його в землю, яким уже є,— але надармо. Наостанку пiдчинився волi суддiв, випросивши у них дозволу своєю рукою тримати тiло дитини. Гей, що за сила була он тут, що ïï розрiзували тепер! Що за плечi, що за голова! Вже багато-багато людей мав старенький лiкар пiд своєю рукою, але ще нiколи не бачив стiльки сили й здоров'я! Мов дуб — було се тiло, а голова — мов залiзо... Секцiя виказала, що хлопець мiг бути врятований, коли б був хто зараз iспочатку прийшов iз помiччю; вiн був засильний, його молоде i здорове тiло засильне у вiдпорi, щоби пiддатися вiдразу убiйчому набоєвi, але, стративши притомнiсть i не одержавши в час помочi, загинув з причини втрати кровi. Вбито його перед опiвнiччю. Ранок зi своєю помiччю наспiв для нього запiзно. Сильнi плечi... ведмежi тi плечi, що залюбки, граючися, брали на себе найбiльший тягар — не змогли опертися тягаревi смертi. По раз перший вiд смертi сина вибухнув Iвонiка здавленим хлипанням; його жiнка товкла внутрi хати, мов божевiльна, головою до стiни. Такого дiждалися вони зi своєï дорогоï дитини! Лiкар i суддi звернули увагу на голову i не добачили одного. Не бачили й не завважили, як при обертаннi тiла випала одна куля з плечей i як ïï при помочi однiського свiдка, Петра, схопив блискавкою батько. Впившися в неï лакомими очима, розiбрав вiн ïï. Вона була сповита в полотняну шматину й обмотана домовою пряжею. Вiн побiлiв, мов смерть... i, колибаючися, вiддалився набiк. За малу хвилю ступив до сiней, де пiд вiкном сидiв скулений Сава i приглядався обдукцiï112112. Тут ухопив вiн його залiзними руками за плечi i, поставивши його одним рухом, мов перо, вперед себе... замахнувся страшно одною рукою. Два рази протялося щось воздухом... два рази впала одна тяжка, караюча рука на обличчя молодого хлопця — вiдтак настала попередня гробова тишина, i старий чоловiк, не промовивши нi словечка, вернув назад до тiла свого сина. Лiкар i суддi не дiзналися про се все нiколи. Саву взяли мiж себе жандарми. Пiдозрiння проти нього змоглося, i вiн мусив iти до суду, мав сидiти в арештi, доки не переведено до кiнця протеï нього слiдства. Жандарi били його з своєï сторони, силуючи його тим до зiзнання, одначе вiн мовчав. Лиш раз,— коли, вдарений кольбою113113, мов переломлений упав до землi,— крикнув, як передше, жалiсно: — Михайле, Михайле! Чому не лежу я замiсть тебе на лавi?! — Його поволокли до мiста. Мати кричала дикими голосами, рвала волосся i кидалася бiгцем за ним,— та люди, що не вiдступали вiд неï, вдержали ïï. Iвонiка станув каменем на порозi i, не створивши уст нi до одного слова, водив за ними непритомним поглядом. По хвилi похилилась набiк його голова й задрижала. Побачив, як один iз жандармiв ударив хлопця знов по плечах, i з його грудей вирвався звук благальний, захриплий звук, що мав означати: Не бийте його!! Вiдтак, заривши пальцi мовчки в волосся, поплентався не своïм кроком до хати. Там жiнка вдруге зомлiла. Суддi лагодилися до вiд'ïзду. Iвонiка лежав у ïх ногах. Вони дали розказ, щоб мерця доконче ще сьогоднi поховали, а вiн оце благав дозволу, щоб похорон мiг аж завтра вiдбутися. — Завтра, як лиш зазорiє... як лиш одним променем заблисне, винесемо його; закриємо його лице навiки i лишимося його сиротами. Завтра переступить востаннє поля, якi пестив своïми молодими руками. Оставить у нашiй хатi навiки своє мiсце й навiки ляже в сирiй землi... Пiднявшися i уцiлувавши руки й колiна панiв, упав знов тяжкою грудою до чужих нiг. Сиве волосся його й уста доторкалися ïх раз по раз. Але вiдповiдь була неприхильна. Се ж не було можливо. Було цiлком неможливо. Не смiло бути. Закон не дозволяв... I враз iз вiдповiддю зсунено чорнi, працею затвердлi руки, що, мов живi окови, укладалися цiпко довкола колiн. — Лише до завтра,— благав старечий голос, що серце розривав,— щоб я не вiдвiв своєï найлiпшоï дитини пiд нiч у землю. Щоб я передав ïï другому свiтовi при божiм свiтлi, щоб воно поблагословило його востаннє, нiм його вiчна нiч захопить та приспить навiки молодi очi... I знов те саме: Не вiльно. В такiм станi не смiв мертвець перележувати вже в хатi, а надто ще цiлу нiч, коли ночi тепер далi найдовшi... А потiм знов мольби... Хто стратив дитину в такий спосiб, а другу... однiську... щоби вивели йому з дому отак? — Я не знаю, як мене земля носить. Господь один знає, що далi буде... лиш дитину свою аби я вднину мiг землi передати. Вiн у мене погас без свiтла й без сповiдi! Вiн молодий... Вiн був сонечком у моïй хатi. Нiкого на волос не скривдив... Все, що мав, iде з ним у землю... i мав би я його хоронити вночi... Вiн же в мене жовнiр... Та тут i урвався заржавiлий голос. Удвоє покiрно похилена стать повалилася наново до нiг. Як перше, змiтало сиве волосся по ногах... як перше, доторкнулися ïх судорожне уста, лиш що тепер i чоло дiткнулося, мов святоï iкони, тих нiг. Коли хвилину пiзнiше пiднялася сива голова й руки здiймалися, щоб скувати наново чужi колiна, за суддями й слiд застиг. Тодi повалився вiн назад до землi... Уста викривилися в брутальну усмiшку, i вiн вп'ялив у землю задеревiлий свiй погляд. — Бери його,— заскреготав крiзь зуби,— бери i спряч. Праця i кров моя пiшли в тебе, а тепер бери ж i його! — I, припавши лицем до землi, заридав тяжко.— Господарика твого не дави... не дави, свята царице, господарика твого молодого, каменем не будь, пером будь — будь йому легка, царице ти наша, пером йому будь! ...I пiшов у землю плач такий, яким не заплаче вскорi перша-лiпша людська грудь, а чорнi руки вривалися в ïï грудь i шукали судорожне полегшi... — Бiлий хлiбець вложiть йому в труну i солодких яблук до того...— приказував Iвонiка годину пiзнiше, вiддаляючися нерiвним кроком з дому до панотця, щоб сей лагодився похоронити сина ще нинi вечором. Зближалася нiч. Тихо, незамiтно, з легким смутним сумерком, а вiдтак з раптовим розцвiтом цiлоï глибини небесноï... Мiсяць заллявся свiтлом, аж жеврiючи, виринув перший на глибину, а за ним вирушили всi що до одноï зорi. Прибравшися у весь блиск срiбла, здавалося, дрижали ненастанно з якогось зворушення i, дрижачи, мерехтiли всiм багатством своєï пишностi до тихоï землi. У всю свою чудотворну красу прибралася тиха небесна глибина. XXII Перед домом Iвонiки поважний рух. Люди чи не з трьох сiл зiбралися тут — жiнки й чоловiки, а ïхнiй пiвголосний шепiт здiймається невидимою хвилею довкола дрiбноï хатини. Вiз, запряжений пишними волами i вистелений найдорожчим килимом, жде недалечке хати. На нiм мають везти домовину. Дикими поглядами оглядаються звiрята довкола себе. Не такi спокiйнi, як звичайно. Довкола них горить свiтло, майже всi люди тримають у руках свiчки, а ïх прозорi, жовтавi язички так i хитаються за кожним рухом у сумраку ночi туди й назад. — Свiтло боже вгорi, а свiтло свiчок он тут, i хлопця поховають, мов уднину! — обiзвалася Докiя; блiда, з вогкими очима, мов цариця без корони, оберталася поважно межи людьми i своïми словами розраджувала тут чоловiка, а там жiнку... — Я собi не пригадую iншоï такоï красноï ночi, як оця! — обiзвалася одна iз старух, що, спершися о стiну хати, роздивлялася уважно мiж людьми. Здавалося, немилi очi старостi так i бажали проникнути все наскрiзь.— Чи пригадує собi хто таку нiч? — Так само видно було, як оба браття йшли до лiсу, та вiдтак один лише вертав звiдтам! — обiзвався старечий дрижачий голос мужчини. Вона оглянулася, ïï острi, блискучi, мов у половика, очi втопилися глибоко в одне старе мужеське обличчя. Вона його знала, але не вiдповiла нiчого. По його голосi пiзнала, що не смiла нiчого казати. — Один чоловiк вертав пiзно з мiста i здибав обох. Один iз них мав рушницю на плечах. Тодi була така божа нiчка, як сьогоднi! Бiлоголова озирнулась. Не чув нiхто того, крiм неï, що вiн казав? Не знала, нiхто нiчого не сказав. Старий Петро, що стояв коло неï, закинув лише: Боже, борони, боже, борони!—i склонився низько до землi. Вона пiшла за його поглядом. Вiн побачив великий хрест, що поставлено в тiй хвилi пiд стiну хати. — Хоч людське око не добачило того всього, та проте бачила се земля i небеса божi! — промайнуло вже лиш шепотом коло ïï вух.— Тепер треба за двох молитися. За того, що там угорi, i за сього, що тут лишився. Та й оба належать землi. Але оцього буде вона пекти в ноги, що йому нiде мiсця не буде. Ану-ко, мiркуйте, що я кажу! — Моя голова бiла й не тямить уже нiчого! — вiдповiла старуха.— Скажiть се татовi! Чому ви не мельдувалися перед комiсiєю? Пара сильно стривожених очей витрiщилася на неï. — Я мав станути перед комiсiєю та й сказати? Я, однiський свiдок, i можу на те присягнути, що один брат убив другого, бо я ïх здибав? Мав би я оце татовi зробити? Чи у мене нема душi? Хто б се татовi зробив, хто б зрабував114114 йому однiську дитину! Я не знаю! Нiхто не хоче на свою душу брати каменя! Се ж прецiнь, адiть, таке: брат забив брата, а тато — обом тато. — Борони, господи, вiд такого! — зойкнула стара. — Але його кара не мине! Бог його сам виказав! Господь сам найлiпший свiдок! Недурно ж дав тодi таку ясну нiчечку! В тiй хвилi вийшла з хати Докiя. — Труна вже замкнена! — сповiстила беззвучним голосом.— Iвонiка сам закрив ïï! Нiхто не смiв ïï доторкнутися! Той чоловiк з залiза! — Але вiн з розуму зiйшов! — обiзвався старий Петро.— Не говорить до нiкого словечка, а подивiться лише на його очi! Нiкого перед собою не видить! — У нього Христос вступив! — пробуркотала старуха.— Як хто мовчить з таким жалем на душi, то, кажуть, Христос у нього вступив! Хто зачув слово Христос, той перехрестився. — Панотець спiвають, благословлять. Чи се ти, Анно? — спитала Докiя, звертаючись до дiвочоï постатi, що ледве чутно волiклася iд гуртовi. — Я! — вiдповiла протягло, зовсiм беззвучно i з великим напруженням. Всi з поблизькоï групи озирнулися. Тут стояла Анна. Зовсiм не та сама. Глибоке мовчання наступило, i чутно було лише старечий притишений голос панотця в хатi. Сто очей звернулося на дiвчину. Але вона нiкого не бачила. У неï очi потупилися в землю, а голова похилилася безвладно на один бiк. Чорне волосся, розплетене на знак жалоби, спливало довгою струєю по ïï плечах... Ледве держалася на ногах, i нiкого не було коло неï, о кого могла була обпертися. Стояла сама i, здавалося, стоячи дрiмала... Ïï худе обличчя було жовте, мов вiск, а коло уст вирилася морщина, що, вибiгаючи iз-за нiздря, губилася в кутику уст. — Ади, яка стала! — Та й за одну нiч... — Ей боже!.. Оберталася поволi й автоматично i рушала головою так обережно, неначеб воду в нiй мала, одначе се був лише безiменний бiль, що займив ïï голову. Здавалося, що вся ïï енергiя, все життя, що показалися недавно,— загинули. Жаль привiв спустошення iз собою, котрi нiколи не могли загладитися. — Вночi зривалася з постелi й бiгла до нього! —- прошептала Докiя старусi до вуха.— Не пам'ятала себе, а сьогоднi встала, мов тiнь, iз постелi та й, як тiнь, снується! Ïï мама тут! Он там стоïть iз моïм чоловiком! коло брами та й лопотить. Паскудна така, неначеб просто з пекла прийшла. На свiтi погана жiнка. Як довiдалася, що оце небiжчик мав дiвчину за свою, так таки була б ïï вбила за те, що вона лишилася з дитиною, та отак iще... не звiнчавшися. Ледве ми оборонили ïï. Зараз-таки зрання, вчора ще, прибiгла та хотiла ïï бити. А ти, сяка-така,— кричала,— що ти наробила? Надвечiр, як вона вже лежала, прибiгла знов. Щастя, що Василь був дома. Як пiдвiв кулак та якi скрикнув на неï, то та зараз десь щезла. Вона хоче, аби дiвчина упiмнулася у старих, аби ïï взяли тепер до себе та записали Михайлову партику... — Ну, та се могли б вони зробити! На ïхнiй хатi тяжить великий грiх! — вiдказала, погрожуючи, старуха. — Що вам в головi? — вiдперла Докiя.— Марiя мала б ïï приймати, як вона признала ïï хлопця убiйником? Хiба ви вже не знаєте Марiï. Iвонiка, може б, i приймив, але вона нiколи в свiтi. Та й Анна i сама не видержала б. Скiльки разiв угледiла би Саву, стiльки разiв зчинила би Ґвалт, так як учора. Щастя мали всi, що вона лежала зрання i не знала, як комiсiя була тут, iнакше була би таке завела, що пропав би Сава навiки. Казала менi, що уб'є його сама, як його не покарають. — Ей, боженьку добрий! — Але, адiть, адiть, що се Марiя робить? Старуха з сусiдками озирнулися. Iз хати вийшла непевним кроком Марiя, а за нею вслiд Домнiка й Iлiя. Обоє несли на руках багато речей: одiж, килими, бiлля, постiль i т. iн. Увiйшли просто в купу народу. — Берiть се, люди добрi! — обiзвалася нещасна мати жалiсливим голосом.— Берiть вiно мойого Михайлика та молiться за його молоду неповинну душечку! Молiться за нього й на те, щоби найшовся душогуб, а Сава нещасний аби не пропадав дурно у кримiналi! I, заридавши вголос, роздавала власною рукою речi померлого сина. Острим оком слiдила Домнiка за дарунками, ïï було жаль за прекрасними, iнодi й цiлком новими речами, та Марiя i ïï не скривдила. Опроче вона була тут вiд двох днiв господинею i не опускала такоï хвилини, де могла б нагородити себе за своï труди. Щоправда, ïï тронула страшна пригода до глибини душi. Вона сама аж почорнiла з жалю; вже й якою самолюбкою була, а в глибинi серця в'язала ïï щира прихильнiсть до оцеï родини. Тому й увихалася безперестанку, прикладала руки без намислу, де лиш сказалася потреба. — Посмертний обiд вiдбудеться у лiсi! — оповiщала твердо, випихаючи то одне, то друге iз гурту вперед Ґаздинi, що роздаровувала речi, та дбаючи, щоб уже комусь порядному дiсталися в руки дарунки. — Ми там усе з Iлiєю прилагодили: закололи безрогу, нарiзали качок, я привезла з мiста п'ятдесят буханцiв хлiба i сто булок, а в печi у мене допiкаються ще колачi з муки таки господарiв. Всього буде доволi, а трункiв теж не забракне. Iвонiка хоче, аби всього стiльки було, щоб люди наïлися на цiлий тиждень. Ми в лiсi поскладали на ковбах дошки, поприкривали полотном та скатертями. Прошу всiх по похоронi до лiсу. Всiх. Бадьо Iвон i Марiя всiх туди на хлiб за померлого просять. Та й ти, Анно, приходи,— звернулася ласкаво до дiвчини, що, мов справдiшня тiнь, снувала безшелесне мiж людьми.— Не плач, небого! Се вже тобi нiчого не поможе! Тепер уже все минуло! — Минуло... Минуло...— повторило кiлька голосiв гуртом, що, не спускаючи дiвчини з ока, слiдили неустанно за нею. Дiвчина не пiдвела очей. Вона не плакала, але в хвилi як Домнiка промовила ласкаве слово не плач!, викотилися по ïï вихудiлих щоках грубi сльози з очей... Та вона не обзивалася. Мов справдi завмерла за одну нiч... — Умер, та й з тим i покинув ïï,— докiнчила Домнiка урочисто й попливла далi мiж люди. — Стоïть, як би смерть вступила в неï! — прошептала турботно Докiя до сусiдки.— Не шкода дiвчини? Зроду бiдне, та й ще й долi нiчого не має!.. Господи милосердний! I справдi, Анна стояла тут, мов смерть гостила би в ïï грудях... Ще перед дниною звернена всею душею на нинiшнiй день, день святого Михайла, ожидаючи не то всiми нервами, а з цiлою поважнiстю ïï глибокого єства рiшення своєï долi, та замiсть неï сей удар! Була цiлком знiвечена, i проти свого горя, упокорення i страшного жалю цiлковито безрадна. Нiхто, крiм Докiï, не потiшив ïï, i вiд нiкого не ожидала вона помочi. Як не однi злобно говорили, була сама всьому винна, то й що тут радити? Опроче не була нiкому настiльки важка, аби хто зайнявся поважно ïï дальшою судьбою. Нiхто й не почувався до того обов'язку. У неï ж були мати i брат, i ïм ялося клопотатися ïï будучнiстю. Блукала тепер мiж людьми, опущена, обзирана та обшiптувана... Iз розплетеним волоссям, iз горючою свiчкою в руцi виглядала, мов постать, що виринула з гробу. — Стань коло мене, доньцю! — прикликала ïï Докiя до себе.— Зараз виноситимуть домовину! Вона прихилилася слухняно, i ïï уста стягнулися до якоïсь усмiшки та заворушилися. Чи хотiла щось сказати? Не можна було знати. Жаль вiдiбрав у неï голос. — Та й ти тут, та й ти тут, суко? — роздався пискливий, неприязний голос за нею.— Марш звiдси! В тiй же хвилi дiвчина похитнулася i була би упала, коли б Докiïне залiзне рам'я не обхопило ïï завчасу. Се була Марiя, що, угледiвши нещасну дiвчину, вдарила ïï в плечi й накинулася обидним словом на неï. — Лишiть ïï, Марiйко, лишiть ïï; вона нiчого не робить! — успокоювали, благаючи й остерiгаючи, кiлька голосiв. Воно й не було потрiбне повторювати просьби. Марiя не журилася вже нi хвилини довше дiвчиною i вернула поквапне назад до хати. Мали справдi зараз виносити домовину. Анна сперлася мовчки о Докiю i почала тихо плакати. Вона плакала нечутно. Хлипання видиралося лише здавлюване i короткими вибухами з грудi, однак чутно. Сильна, енергiйна жiнка коло неï розхлипалася нараз уголос, а всi жiнки довкола собi враз iз нею. — Його виносять! — скричала нараз Анна не своïм голосом i, продершися крiзь товпу жiнок, кинулася без пам'ятi проти домовини. Жiнки здержали ïï за одiж. Четверо людей винесло уважно iз вузьких хором домовину й уклало ïï на вiз. — Мене ще забув ти, мене! — кричала далi страшними звуками i, простягаючи руки за домовиною, повалилася на мiсце. Слiвце мене коштувало ïй останнiх сил. Так передавши його вмерлому, передала й усi сили з ним... Ïï мати метнулася до неï. — Тепер отвираєш хавку, проклятуща ти? — гукнула, пiдносячи безсоромно руку до удару.— Чекай, прийдеш ти менi додому,— та тут i опинився вже коло неï старий Петро. — Пiдеш ти звiдси, вiдьмо?! — гукнув дико на неï громом.— А нi, то уб'ю зараз на мiсцi! — I, пiдвiвши свiй тяжкий, величезний кулак угору, погрозив ним коло голови староï. — Засватай ïï, як ти такий добрий! — просичала вона з неописаною злобою до нього, а вiдтак метнулась блискавкою взад. Страшний, мов з залiза, кулак уже вихром летiв на неï... Докiя й Петро пiдняли дiвчину i вiдвели ïï додому. Поглянувши на неï востаннє, Докiя знала, що вона вже тепер не зiрветься вдруге iз постелi... Безчисленна юрба людей двигалася, вирушивши з дрiбноï хатини, крiзь самiтнi поля. Чоловiки й жiнкi iз горючими свiчками в руках. Нiч була прекрасна, i вiдкритi голови чоловiкiв рисувалися виразно у магiчному сяєвi мiсяця, мiж тим як жiнки з головами, позавиваними в бiлi рушники, пригадували сотки лелiй, що струнко стрiляли вгору... Свiтло свiчок освiчувало iздолини кожне обличчя. На них було видно найглибшу повагу. Докiя i Петро провадили пливучим кроком нещасну матiр за домовиною, а Iвонiка сам ступав. Iз вiдкритою, набiк похиленою головою, не вiдвертаючи нi на хвилину очей з домовини, так ступав вiн. Зорi миготiли на висотi i, здавалося, сипали всiм своïм свiтлом удолину. Мiсяць розгорiвся палаючим свiтлом. Далеко-широко на полях — тишина. Недалеко походу предивний танець тiнi i голосiння двох плачниць. Вiд часу до часу продирався воздухом розпучливий викрик напiвзбожеволiлоï матерi. — Куди ти йдеш? Куди ти йдеш?..— викрикувала, збиваючи долонями. — В землю йде... в темну нiчечку йде... не поверне нiколи!..—вiдповiдали жалiсливим, протяжним голосом плачки, хитаючи головами, i затягали далi своє. — Вночi передаю тебе iншому свiтиковi... вночi покидаєш татка твойого!..— крикнув раз болiсне Iвонiка. — Не гризiться, бадiко! Господь дав таку нiчечку, що i мак визбирав би, а зорi гонором блищать! — потiшала Докiя. — Господь бог так дав! Господь бог так зарядив! — притакував старий Василь по-п'яному вже i з щирiстю, в якiй розпливався, i повiсився на рам'я сумного батька. — Бог знає, що робить; не берiть собi дуже жалю до серця; вмерлий не матиме на тамтiм свiтi супокою! — потiшав третiй. — Вiн не буде сам лежати! Направо й налiво матиме сусiдiв, а на останку й ми до нього пiдемо! — сказав четвертий. — Вiн дуже над землею розщибався, тому вона ранiше забрала його до себе! — забелькотiв Василь. — Михайлику! Михайлику! Що ти робиш твоєму татовi? — скрикнув на те все в дикiй розпуцi Iвонiка, закривши бурхливим рухом лице. На перехреснiй дорозi станув вiз iз домовиною, i панотець читав євангелiє. Настала безгомiнна тишина, i лише слабкий зойк сумуючих блудив то тут, то там. Бiлi голови жiнок похилилися покiрно, а чоловiки поклонилися за ними вдолину. По перечитанню євангелiя велiв панотець пiдiймити домовину й забрати вистелений пiд нею прегарний дорогий килим. По похоронi дiставалися йому звичайно килими в дарунок, та, побоюючись сим разом якогось випадку, що ненадiйно вирвав би йому таку коштовну рiч, приказав уже тепер вiднести килим додому. Iвонiка зжахнувся, мов уколений, на такий варварський приказ, не довiряючи своïм вухам, а присутнi витрiщилися безмовно на нього. — Тепер уже забирати килим i сим разом? — Iдiть, iдiть, чого стоïте та дивитеся? — квапив панотець чоловiка, що стояв нерiшуче, не знаючи, чи слiд виповнити приказ, чи нi. — Панотчику, змилуйтеся, лишiть килим, вiн вам не пропаде! — благав Iвонiка з невимовною гiркiстю в голосi, мiж тим коли в його грудi серце iз жалю розривалося. Якнайкраще хотiв би похоронити свого нещасного любимця. Краплями був би кров свою вiддав, коли б воно причинилося до пiднесення сеï пресмутноï, урочистоï хвилi. Нiщо не було для нього коштовне, нiщо закрасне, чого б не був пожертвував iз цiлого серця. Се ж уже вiн в останнiй раз давав йому... Все, що велiв закон i прастарий звичай, виконав вiн точно. Хто був убогий, не давав, а хто мiг, давав iз щироï душi. А тут здирав захланний старець, що трясся над гробом, i здирав останню прикрасу з-пiд домовини, щоби двi години скорше дiстати ïï на власнiсть. — Ти потому забудеш, Iвонiко! — протестував старечим, дрижачим голосом пiп.— Й iще не даси. Iвонiка майже зойкнув iз жалю. — Не забуду я, панотчику, а Михайло не вiзьме з собою до гробу! Змилуйтеся! — Не мiшайся до сього! Тебе те нiчого не обходить! Я твого сина поховаю красно, з почетом, а килим вiднесеться тепер до мене додому! — вiдказав енергiйно старенький панотець i, махнувши на кiлькох людей з гурту, слiдив уважно, як мовчки виповнювали його приказ... Марiйка заголосила не своïм голосом, а Iвонiка збив п'ястуками по боках. Вiн не сказав уже бiльше нi слова. Не протестував нiколи проти приказiв вищих, але хто його добре знав, той знав, що вiн був у тiй хвилi обиджений i обурений до глибини душi. Його очi впилися ножем у домовину, а вiдтак пiшли блудом мiж люди. Йому йшло тепер усе наперекiр... Коло десятоï години спинився на малiм кладовищi. Було переповнено людьми. Свiчки догоряли мерехтячи. Чорно й неприязно дишiв грiб, коли приступили до нього. Се ж була страшна хвилина. Святi на хоругвах, осяянi мiсячним свiтлом, мов i собi поблiдши, глядiли задеревiлим поглядом у розриту землю... Кiлька жiнок вибухнуло плачем, а чоловiки дивилися заклопотано довкола себе. Тихий зойк не уставав. Вiдтак короткий, сумний спiв... кiлькасот лiт старих-старинних слiв, виголошених беззвучним, старечим голосом, i щото вступило у присутнiх i пiрвало ïх. Домовина спустилася вниз, i тут же прiрвався воздухом такий проймаючий окрик, що стогiн сам iз себе вирвався на уста кожного... Дехто впав на колiна, закриваючи з жалю лице, а далi пiднявся зойк та плач, неначеб земля сама заридала. Аж тепер його не стало! Аж тепер його не стало!.. Мов градом посипалася груда в глибину на домовину i, мов останнiй привiт молодого, що минувся, роздався у вiдгомiн вгору назад. Вiдтак домовину засипали навiки... Божевiльним плачем заходилася навколiшках мати, розриваючи раз по раз ослабленими руками груду, а Iвонiка, припавши лицем до землi, затовк, мов на смерть, головою о неï. Тут уже все скiнчилося. Все, чого вiн надiявся, чим дихав, чим жив день i нiч,— все пропало, минулося, пiшло пiд груду, у глибiнь пiшло. Люди пiдняли його. — Вбити хочете себе? — загомонiли. — Бог з вами! Лишiть уже жаль! Вiн не чув ïх. Вп'яливши здичiлий погляд у грiб, заговорив: — Не для тебе, синку, була вона, а ти для неï! Ти ходив по нiй, плекав ïï, а як вирiс i став годний, вона створила пащу й забрала тебе! Дурень був ти на нiй, дурень... — Бадiко, бадiко добрi! Господь з вами! — Ходив, говорив, робив, та й гадав, що для себе... Наймитом був ти, наймитом! Махнув рукою i вiдтрутив людей вiд себе. — А воно, воно, що його i не чуєш, i не видиш, приступило, а вiн усе покинув та й пiшов! Зарив грубi пальцi у волосся i, витрiщившися, глядiв здичiло-блудним поглядом на щось уперед себе, що лише його одна душа бачила. — Не смiйся! — ревнув нараз страшним голосом, погрозивши п'ястуком.— Не смiйся! Доста ми дурнi твоï... Люди довкола нього перехрестилися i переглянулися з острахом. — З розуму зiйшов!.. Вiн роздер одiж на своïй грудi i знов розтрутив тих, що приступили до нього. — Пiшов! — крикнув дико.— Ходи, Марiє! Вiн лишив уже тата й маму... Ходи! Кiлька чоловiк у поблизькостi вiдвернулися й обтерли твердою долонею очi. Вiдтак узяли його крiпко пiд руки i повели силомiць додому. Мiсяць освiчував iз звiздами цвинтар, свiчки погасли. Подiленими громадками вертали люди додому. — Тепер уже сам буде ночувати! — обiзвалася Докiя до бiлоголовоï старухи, що перемiнилася мов у воскову постать у мiсячному сяевi та лиш очима свiтила. — Перед двома днями ночував iще в бурдею зi своïми воликами... — Ая! Та й худоба вiдчує, що його нема! Гадаєте — нi? — Чому нi! Вона рикає, фукає i оглядається неспокiйними очима, коли чує десь смерть коло себе. Вiдтак i не хоче ïсти зразу з чужоï руки. Не дай, господи, нещастя! — Спершу ïхав син на возi, його спрятали в землю, а тепер ïдуть самi додому, як сироти. А почорнiли обоє, як та земля, що в неï уклали свою дитину. Чи не вертають у хату, як у порожнiй вулiй? Так перемовлялася Докiя з бабусею i iншими людьми, що вертали додому. Бiльша половина зрiвнялася з фiрою, що везла осиротiлих родичiв. Тепер прямували всi в сусiднiй лiс, де мали подати поминальний обiд. Панотець поïхав наперед, бо мав ще передягнутися. — Вiн буде ïм у перших днях з'являтися. Воно все так, як чоловiк помре раптом, а ще до того без свiтла! Пiдете на обiд? — Не знаю! — вiдповiла Докiя.— Погляну ще додому та за Анною. Iз нею осталася Онуфрiïха Лопати. — Вiдколи я на свiтi, ще не обiдала на поминках у лiсi, та ще до того коло пiвночi! — сказала поважно старуха.— А менi вже далi 85 лiт. Се ледве перший раз менi таке лучається! — Таке-бо i лучається хiба раз на триста рокiв! — почувся нараз голос Петра, що виринув при боку сестри. — Там сьогоднi хрест забили. Най покiйний знає, де згубив свою душу, як пройде колись лiсом, а живi нехай знають, де змовити за його душу Отче наш. Адiть, яка нiч! Ей, господи боже, ти вже знаєш, що робиш! Вийшли на поле, i в препишному мiсячному сяєвi указався ïм виразно сусiднiй лiс, бурдей i все, що ïх окружає. Небо зносилося лагiдною глибиною над землею, а зорi дрiбнiли срiблом, немов усмiхалися. Над лiсами здiймалася синьо-прозора iмла. — Старi не поïхали до лiсу, поïхали додому! Сьогоднi буде бурдей уперше сам стояти, вiдколи вiн на оцьому полi! — обiзвався один iз гурту. — Вони будуть дома випрятувати та межи собою душу поминати. Геть ослабли! — сказала бiлоголова старуха, вiдтак додала: — Адiть, скiльки очей дiстав сусiднiй лiс! — А всi очi огнянi! Се свiчки, лiхтарi та й смолоскипи, що освiчують столи! Здалеку виглядають, як огневi кулi! Хто був би гадав, що в тiм лiсi скоïться... — Вже я до нього кроком не поступлю, хоч би навiть знала, що замерзну! — промовила старуха. — А я й по гриби туди не пiду, хоч би навiть знала, що нiколи грибка й у рот не вiзьму! — завела й собi одна молодиця.— Не дай, господи! — Та люди туди й нiколи-таки не заходили! — об'ясняла Докiя. — Хiба по дрiвця опiвночi, як бабка...— пошуткував Петро.— В iншому лiсi чоловiк i такоï пропасницi не дiстав би, як в оцiм сьогоднi Сава. В ньому мусить щось нечисте снуватися, мусить чоловiковi по разовi розум вiдбирати! Бог зна, що тому тоï ночi в головi прокинулося, що огрiшив так тяжко душу, навiки... — Покiйному була, мабуть, там смерть призначена! — сповiщала бабуся.— Марiйка сказала, що вiн усе в тiм лiсi любувався! Все його туди тягнуло! Але чого убiйник хотiв вiд нього? — Хто може сказати, що душогубовi тепер лiпше? Не дай, боже, мати людську душу на своïй совiстi... Замовкли. Чотири постатi перейшли ïм дорогу, звернули до лiсноï дороги й попрямували в сусiднiй лiс. — Видiли ви, хто се був? — спитав Петро, моргнувши хитро очима. — Хто? — Таже Григорiй iз жiнкою та й зi своєю гадючкою! А четверта, то кланцата, Аннина мама. Ей, то-то б я ïх обоє побив: кланцату та й он ту чорну! Я вам лише оце кажу: хто мав руку в тiм дiлi, то мав; але вона певно, що мала! Адiть, заприязнилася вже з кланцатою, пiзналися вiдьми... Докiя завернула додому, а iншi подалися до лiсу. Надворi сяєво мiсяця, блиск зiр, а в лiсi язики свiчок i жарiюча полумiнь смолоскипiв. Червонава луна115115 смолоскипiв грається пильно по грубих деревах i чорних гiлляках та кидає огнистi рухливi плями по грубо опалiм листю на землi. В лiсну тишину кидаються голоси. Зразу поодиноко, напрочуд дзвiнко й чутно, а вiдтак гуртами. Вкiнцi мiшаються в один барвний густий гамiр i розбiгаються живим вiдгомоном у затишнi, неосвiченi закутки лiсу. Вiд пня до пня простягаються стрункi дошки, повкриванi бiлими скатертями й полотном, i угинаються вiд хлiбiв, страв i трункiв... Десь подiлася постiйна лiсна тишина. Витиснена ворохобною луною, кинулася в осамоченi поля i тут розстелилася, Нiщо ïï не спиняло. Одно пасмо iмли, рiвне, як простягнений серпанок, прямувало таким же серпанком тим тихим полем, а вiдтак стануло. З одного вiкна било слабесеньке свiтло, i воно тут спинилося. В хатi нi мушка не забринить. На постелi лежить смертельно хора дiвчина, а при нiй, опустивши голову в руки, сидить скорбно поважна Докiя. Молиться. Тут лише господь бог один може помогти! — снуються ïй думки мiж мольбою в головi.— Лише господь один! Сама по собi вже знає... XXIII Десять недiль пiзнiше земля задубiла. Сонце ослонилося нiжною ослоною, i повiльним льотом падали снiжини тонкими звiздками без упину додолу. — Христос вступив в Iвонiку! — Вiн вступив у нього, зачинив йому уста, а зiр вiдвернув вiд землi до себе. Виросло довге волосся i борода, а голова похилена набiк, мов пiддався зовсiм пiд терневу корону. — Господи, змилосердися над ним! Так приповiдала бiлоголова старуха людям, вертаючи селом, вiдпочиваючи то коло одноï, то коло другоï хати, та обпершися на грубу палицю i вiддихуючи важко. Тяжко було волiкти за собою майже столiтнi ноги... У торбинi ж на плечах тяжiли ще милостинi вiд Марiйки. — До нiкого словечка не промовить. Хiба часом рiдко. Те, що дуже вже потрiбне до обходу. Постарiвся, подався i вiд трункiв вiдрiкся. Хоч i не пив нiколи, як iншi люди, а вiдрiкся. Бог знає, що в його душi заводиться. Часом спливе сльоза по лицi, та вiн, замiтивши, що хтось ïï доглянув, зараз рукавом обiтре. Завтра вiдбудеться п'ятий поминальний обiд у нього. Щодня визирає свого Сави, а Сава не вертається. — А Марiя говорить. Що й заговорить, та заклене убiйника. Сама воском стала. Про вмерлого майже не згадує. Виходить, що нiби через нього молодшого втратила... — Кажу, не дай господи, як клене! Якби оце ïï прокльони сповнилися, не треба б йому й кари божоï. Та й щоб ви знали, людоньки добрi! Вона нiби не та стала. Нiчого не зачуєш вiд неï, лише Сава, Сава та й Сава. Губить душу свою в жалю. Що лише грудi йому не подає. За пару днiв мають обоє iти до суду. Через Саву. Чую, i Рахiра також... — А що з Рахiрою? — питалися люди. — Та що? На поминках у лiсi ïла, як той голодний вовк, а очима лише то сюди, то туди стрiляла. Не видiли, чи що? До неï й нiхто не приступав. Самi сидiли., Онодi, здибавши Марiю недалеко Домнiки, смiялася ïй у лице й кликнула: Добрi були пироги на поминках, матушко! Щоб iз нею! Воно без сорому на свiт прийшло. Не до смаку мамi повибирали хлопцi невiстки. Про нiяку не хоче чути. Одна люта, як пекло, а Анна повдовiла, заки пiд вiнець пiшла. — Близнята має... — Та має. Кажуть, такi краснi, що село таких не бачило. Сарака Докiя побивалася нею. А вона все ïï по руках цiлувала та плакала. Мамцю моя добра, мамцю! — говорила та й плакала. — Чоловiк iз жалю нiж би собi в груди всадив, як ïï видить,— казав Петро, а Петро не то що, а чоловiк раз... XXIV З бурдея вела снiгом вузенька, лихо утоптана стежечка крiзь поля до цiсарськоï дороги, що вела до мiста. По нiй пробиралися одного ранку Марiйка з чоловiком. До суду. Вiн ступав уперед, а вона за ним. Хитким кроком, пошпортуючися. Вiд часу до часу обзирався за нею. Бiдна жiнка! Нiколи в життi не переступала порогiв суду, не переступала хоч би в наймарнiшiй справi, а тепер на старi лiта постаралася про те ïхня дитина. Боже, що ти робиш? — кленуло раз у його душi болiсним зойком i обняло серце невимовним жалем. Нi одноï спокiйноï хвилi не мав вiн, вiдколи горе загнiздилося в них. Страх i любов, любов i страх так i наперемiну мучили його душу. Плакав духовними, невидними сльозами, згадуючи Саву. Плакав i за померлим. Здавалося, нiколи не любив Сави бiльше, як тепер, як грозила небезпека втратити його гiрше як смертю, як якась страшна кара мала його навiки вирвати вiд нього. Прийшло до чогось страшного, i коли прийшло, вiн опинився i туманiв серед того горя. I хто був винен? Хто був винен? З глибини його душi виринула кудлата, мов у собаки, голова дiвчини, й лакомi очi заблистiли проти нього. Вона всьому винна! Нехай би йому хто й що говорив, тисячi разiв говорив, вiн знав своє. Вона була всьому винна. Се ж був великий грiх у своïх наслiдках. Його син злучився а нею, що йому майже сестрою була, а се не могло господу вподобатися. З тоï хвилi зблизилася кара, знищила Михайла i спинилася тепер перед ним самим. Рахiра загнала всiх у безодню. Що тепер далi буде? Бог один знав, що могло бути. — Марiє, уважай! Все, що говоритимеш, мусиш заприсягнути. А якби ти фальшиво присягнула, нехай тебе господь боронить! — обiзвався по довгiй мовчанцi Iвонiка. — Аа, ая! Я ж говоритиму правду! — вiдповiла жалiсливим голосом, силуючися зрiвнятися з ним. Снiг упав такий великий, ïï ноги були такi зiв'ялi, що вона щохвилi оставалася дальше позад нього. — Чого вони хотять вiд нас? Ми вже сказали, що не знаємо нiчого! Може, Сава вже вернеться з нами? Не знайшли нiчого, як лише кiлька крапель кровi вiд зайця, i за таке пхати хлопця в нещастя! Господи, змилосердися! — Нiчого не знайшли! — повторив Iвонiка коротко. Вiн не говорив iз нею i не сказав ïй i досi своïх тайних думок та здогадiв про убiйника. До чого ж? Вона й так як напiвбожевiльна з остраху за хлопцем, а наколи б дiзналася про страшну правду, зiйшла б цiлковито з розуму! Се вже останеться навiки загребане лише в його грудi! — Жандарi казали менi, що нiчого не знайшли досi, що б на Саву свiдчило! — тягнув вiн дальше iз удалим спокоєм.— Убiйник був такий хитрий i осторожний, що затер усi слiди за собою, мов прямо в воду кинувся. Нiчогiсiнько,— казали. А хоч i є пiдозрiння, та як нема доволi вiдповiдних доказiв, хлопця не можуть покарати. Так казали. Вiд панiв iз суду чули. Але вiн може ще i з пiвроку замкнений сидiти. Вiн у пiдозрiннi, i за доказами можуть iще хто знає доки пошукувати. На бiлiй, бездоганнiй поверхнi виглядали обоє здалека, мов двi чорнi точки... В судi ставили ïй мiж iншим тi самi питання, що дома: чи Сава був дома, коли брата замордовано? Вона зблiдла, мов смерть, дрижала на цiлому тiлi i, оглядаючися переляканими очима довкола себе, сказала, що був дома. I чому ж би не був? Таже каже, що був. Доконечне був. Нехай вже ïï покарають, як се неправда, запруть на цiлий рiк; хоче минутися в кримiналi, лише нехай ïï сина пустять на волю... Суддя поглянув на неï довго, тихо. — Ти мусиш заприсягнути те, що говориш! — сказав. Вона позирнула благаючим поглядом на чоловiка. — Iвонiко, чи не так? Вiн був дома? — пробелькотiла.— Господи милосердний! Скажи ж бо!.. Вiн спустив погляд до землi. — Я не знаю, Марiє! Мене не було дома! Вона знов оглянулася довкола себе, та сим разом уже майже блудним поглядом. — Тебе не було дома?—спитала i, усмiхнувшися безсмислено, занiмiла. На столi засвiчено свiчки коло хреста. — Пiдноси руку! — велiв суддя. Вона кинулася з жахом узад, витрiщилася несамовито на нього. — Я не буду присягати! — кликнула i, метнувшися з неописаним переляком узад, мало що не перевернула суддi. Сей скипiв i потермосив ïï за плечi. Вона вичерпала його терпливiсть нинi до крайностi. — Брехливе мужицьке насiння! — гукнув погiрдливо. Iвонiка стояв мовчки i сплакав. На його жiнцi не було ще чужоï руки! — Не буду, не буду!.. Вона тиснулася, мов божевiльна, до стiни... Кiлька хвиль пiзнiше випровадив ïï Iвонiка напiвзiмлiлу на коридор. Як уведено Саву, Iвонiка перелякався. Виглядав, як кiстяк. Вихудiлий, блiдий i втомлений. Не говорив майже нiчого. Побачивши перед собою батька, спустив погляд додолу, i нi словечка не перейшло через його уста. Взагалi мовчав. Хiба що вимовляв слово нi. Не можна було з нього нiчого видобути, i його виведено назад. Iвонiковi краялося серце на вид сина, одначе i вiн мусив мовчати. Вiдчув. Мовчанка, завзята, рiшуча, глуха мовчанка, була одиноким способом рятунку. В ньому одному могло все навiки потонути, могло все загубитися безповоротно. В судi довiдався Iвонiка також, що померлий не мав i при вiйську ворогiв. Мiж камратами був загальнолюблений i поважаний, шаржа була з нього вдоволена. Замiтна була в нього лише незвичайна вiдраза до оружжя, особливо ж до рушницi... Вже тодi вiдчув вiн, що на нього звернений десь якийсь набiй,— толкував собi нещасний батько,— i вiн опирався тому зi всiх сил, як мiг, а проте мусив його неустанно при собi терпiти. Як страшно мусило йому бути! Хотiв вирватися на волю, але вiн його здержав. Грубi касарнянi мури не впускали смертi до нього, вона заховалася до лiсу i дожидала терпливо його приходу лiтами. Дома не мали спокою, щоб його вирвати зi столiтнiх мурiв, а як уже справдi вирвався, повернув, тодi й уставився сам перед набiй... XXV У Анни були близнятка, два хлопчики. Докiя рiшилася тримати ïï в себе до весни, а навеснi мала вона умiстити дiти мiж людьми, а сама йти на службу, щоби що заробити. Вiд нещастя, здавалося, виросла, збiльшiла, але виглядала страшливо: худа, жовта, з зiв'ялим цвiтом у лицi. На устах не з'являвся нiколи усмiх. Терпiла в горi з цiлою повагою глибокоï своєï натури i втратила розумiння будучностi. Ïï вдача немов була настроєна для такого страшного нещастя, що потягало за собою також саме страшне терпiння, i, здавалося, терпiння становило тепер одиноку дiяльнiсть ïï поважноï молодоï душi. Рiдко коли бувала така нiч, яку перебувала б iз сухими очима. Навiть до сну втискалися сльози i скроплювали вогнем ïï душу. Мов пiдстрiлену звiрину, тягнуло ïï до самоти. Стогнала, побачившися на самотi, а угледiвши де-небудь хрест, кидалася на колiна i молилася, ïï уста поблiдли, викривилися, погляд став понурий, а голос стратив звук. Вмерти, з обома дiтьми вмерти,— се було ïï одиноке бажання. Стояла цiлком безпомiчна, безрадна проти свого горя i нiяк не бачила виходу з нього. I так волiкла своï молодi днi за собою. Лише одно викликувало в нiй змiну, вводило ïï у зворушення та розгоряло ïï хмурi очi. Се було iм'я убiйника. Здавалося, що при звуку того iменi прокидалося в нiй життя i нерви напружувалися до крайностi. В таких хвилях перемiнялася в якусь безмовну фурiю, що заховувалася непорушне та чекала вiдповiдноï хвилi, щоби кинутися безпощадно на свою жертву. Так, примiром, не вiддалялася майже нiколи з дому, але як ïй одного разу лучилося вийти в село, i вона там довiдалася, що Саву, мабуть, випустять на волю задля браку вiдповiдних доказiв, сказала: — На що заслужив собi, його не мине! Коби менi лише бог допомiг дiтей вигодувати, коби менi лише бог допомiг!..— i вiдiтхнула цiлими грудьми, ïï нiздрi задрижали, а очi спалахнули такою страшною ненавистю, що лячно ставало на неï глянути. Iншими разами знов, коли сидiла сама коло дiтей, пильнуючи ïхнього сну, заверталася душею в цiлковито iнший, дивний напрям. Робила собi докори, що оказувала померлому замало любовi. А ось дiти, одиноке багатство ïï, лишив вiн ïй, а що взяв вiн вiд неï в грiб? Зразу, як лише зблизився вiн до неï, в дворi ще, промовляючи то тут, то там добре слово, вона нiмiла. Напружувалася, мов струна, та й умовкала. Змiнялася несвiдомо, мимоволi. Якась незрозумiла, брутальна сила вступала в ïï грудь, розсаджувала ïï iнодi з болю, а уста так i паралiзувала. Вiн говорив здержливо, а вона не мала цiлковито права виказувати своєï любовi. Вiдчувала се вродженим, жiночим iнстинктом. Вона бiдна наймичка, на яку глядiли всi через плечi! А потiм все так iнакше укладалося. Увесь рай, що носила його в грудях для нього, ховала на ту хвилю, коли доступить права увiйти в його стiни i статися йому чимсь шалено добрим. Потiм ïï уста вже самi з себе створилися б. Те, що тримало ïï брутальною силою, мов у кайданах, замикало ïï уста, а його вводило в думку, що вона його не любить,— воно покинуло б ïï вже само з себе. Надiя на ту хвилину додавала ïй героïчноï сили, i вона iз невимовною витривалiстю зносила все горе свого положення. Потiм, як уже могла говорити, дiлив ïх час вiд себе, а тепер — його не стало. Iншими разами знов кидалася на своï дiти, мало не давила ïх iз якоïсь дикоï любовi. Вони обоє подобали на нього. Не мали ïï чорного волосся, а ясне, мов шовк, волосся його. Пожирала очима ïхнi дрiбнi личка i немов бачила ïх дорослими. Такi були, як вiн, цiлком такi, iншими й не могла уявити собi ïх. Потiм попадала у божевiльний плач. Його не було! Його не було i не буде вже нiколи, доки свiту. Казав, що вiзьме, а покинув. Шалiла з болю, товкла головою до дитячоï колиски i викликувала тяжким зойком раз по раз його iм'я. I не зазнавши ще щастя, мусила божеволiти з жалю за ним. Стояло так близько коло неï, завтра-позавтра мала зiткнутися з ним, а воно вiдвернулося вiд неï навiки! Одного разу дала намовитися Докiï та пiшла до Iвонiки й Марiï. Пiшла просити ïх, щоб вони прийняли за своє одно з дитят. — Може, схотять викохати собi одного внукаï — радила розважна жiнка.— Не можна ж знати ïх думок! Може, бог дасть, що приймуть! Осиротiли тепер, та, може, й полегшає ïхнє горе з дитиною! Ось того старшенького бери, бiльше похожого на батька! Зразу вона тiй думцi страшно опиралася, але пiзнiше пiддалася ïй i пiшла. Задля дiтей пiшла. Iвонiки не було дома, а Марiйка кинулася на неï, мов тигриця. — Щоб ти не посмiла менi бiльше мiй порiг переступити, розпуснице ти! — кричала.— З ким iншим розпочала собi забаганки, а на Михайла спихаєш? Хто тебе коли в селi бачив iз ним? А Саву хто викричав убiйником перед цiлим селом? Як прийдеш менi ще раз пiд очi, то витравлю тебе псами з подвiр'я! А як хочеш вiд мене хлiба, то прийди на поминки. Тодi я й жебракiв годую! До глибини поражена, з лицем бiлим, як полотно, i майже блудними очима, вернулася молода, упокорена мати назад, не сказавши нi слова, уклала мовчки дитину... Поглянула на неï Докiя та догадалася наслiдкiв ходу, однак не ставляла нiяких питань. Боялася, щоб тi побiлiлi уста часом не створилися, як боялася того страшного, розгореного погляду чорних очей... Але пiзнiше довiдалася про все. I нiколи бiльше не переступала дiвчина порога тоï хати, а як бачила Марiйку здалека, обходила ïï кожним разом совiсно. Iнакше заховувався Iвонiка. Вiн не вторкався до тоï справи, але вiрив у колишнi зносини свого сина з сею дiвчиною, як вiрив у ïï чеснiсть i доброту. Докiя його пересвiдчила. Стрiчаючися з нею на дорозi, стримував ïï сам. — Що робиш, Анно, здорова? — питався щиро, та тут же й уникав ïï погляду. Йому стало невимовно жаль сеï дiвчини. Бiдний його син любив ïï, i як уже було, так було, а вона лишилася в великiм горi. Та проте не мiг для неï нiчого вдiяти. Марiйка гонила ïï, як собаку, вiд хати до хати, а по-друге,— вона була найтяжчим ворогом його Сави. Обвиняючи його прилюдно в убiйствi брата, грозила ще й сама, що заподiє йому зло. Так не мiг вiн ïï нiчим рятувати, хiба що, може, дав би ïй коли трохи грошенят, аби Марiйка не знала, але поки що мусило так усе остатися. До того, був такий перейнятий власним горем i тривогою другого сина, що не був у силi спинитися думками коло чужого горя. Таким чином була вона полишена зовсiм собi самiй i не числила на нiчию помiч. До матерi i брата не заходила. Вони не хотiли про неï нiчого чути, вiдколи брат одружився, а мати пересвiдчилася, що вiд родичiв померлого не наспiває помiч для неï. Чужi не всi оказували спiвчуття для неï. Вона нiколи не тiшилася особлившою симпатiєю мiж жiнками та дiвчатами. Завдяки тоншому, довголiтньому окруженню у дворi i благородному впливовi жителiв його на неï, станула вона духовно i морально вище вiд своïх сiльських ровесниць, а того не простило ïй нiколи консервативне, упряме мужицьке розумiння жiночого сiльського свiту. До того спричинялася i зависть, що задавлювала для неï спiвчуття. Майже кожна господиня в селi, що мала доньку в хатi, числила тайком на Михайла, як на будучого зятя. А тут i показалося нараз, що його вибiр упав на наймичку! Розчарування було засильне й несподiване, щоби не потягнуло наслiдкiв за собою. Вiн не жив уже, не мiг посватати наймички, та проте за життя вибрав собi ïï та мав ïï за свою будучу Ґаздиню. Як сходила коли бесiда на неï, кiнчалася звичайно словами: — Все таку добру та й святу удавала, а тепер має, чого хотiла! Якби була порядна, могла б коли-небудь стати у першого-лiпшого господаря до служби, а так най уже собi помагає, як може! Най до свекрухи йде! XXVI Був саме святий вечiр рiздва Христового. Сава сидiв усе ще замкнений у слiдствi, i в сiльськiй хатi Iвонiки було тихо та сумно. Марiйка пересиджувала в нiй сама, бо Iвонiка мешкав у бурдею. Коло бурдея стояло немолочене ще збiжжя, в бурдею бджоли, i всього того не можна було лишити на самотi, без догляду. Своï воли й iншу молоду товарину спродав Iвонiка на видатки, що потягнув за собою похорон i взагалi нещастя, а одна корова, що лишилася, находилася в Марiйки. Вона мусила ïï мати близько себе, i так стояла стайня коло бурдея глухою пусткою... Було пiзно вечором. Поля були завiянi, надворi грала люта завiрюха, вихор метав завзято снiжними хмарами, i всякий слiд ноги чи залубнiв116116 зараз зникав по хвилинi своєï появи. Неприязно й лячно виглядало довкола, навiть виду не було нiякого. Скiльки й витрiщався зiр, не угледiв нiчого. Хмари снiгу одна по однiй гнали шаленим льотом по бiлiй поверхнi й заслоняли всякий вид. Iвонiка вихилився на хвилю з бурдея i озирнувся. Лише шмати снiгу вдарили йому мокро з вiтром у лице. Вiн вернувся досередини й присiв на землi, скулившися при печi, де горiв огонь. Коло бурдея тишина. Сойка зарилася зi зимна в солому i нi звучечком не обзивалася, а стайня стояла пусткою. Пишнi бурi з сильним теплим вiддихом знаходилися бог зна де, а бджоли спали якимсь мертвецьким сном або заховувалися безгомiнно тихо у своïх круглих хатках. Вiн один надавав усьому життя. Та нiколи не був так самiтний, як тепер, як от сього вечора. Iнодi, як перебував тут сам, так була у нього надiя, що хтось надiйде, примiром, Сава, як Михайла не було дома, або хто iнший; були бурi,—але тепер знав, що нiхто не загляне до нього... Кому яке дiло пускатися в таку страшну нiч до його нори? До пустки його? А його самого не було нiкому потрiбно; вiн став немов вiдлюдником вiд часу, як стратив сина. А самiтнiсть доконувала свойого. Глибока, глуха туга виростала з неï, добиралася до нього й точила неустанно спокiй. День i нiч квилiло в ньому питання: Чому те все сталося, що сталося? Як його земля носить? — А вiдтак знов: — Пощо сталося? Чому, чому, чому? Чи бог так осудив? Чому бог так хотiв? Що йому з того прийде? Його велика побожнiсть i глибока, щира вiра у вищу силу попалися нараз у найглибшу муку й терпiння, i нiяк не могли з них висотатися, нiяк не могли собi розв'язати оцеï кривавоï прояви. Бог потрiбував душi Михайла. Бог також чогось доброго потрiбував. А Михайло був добрий. Та чому забрав йому сина такою дорогою? Чому мала рука його другоï дитини пiднятися на сповнення сього нечуваного вчинку? А вiдтак знов: Кров страшна, в яку ступив Сава тiлом i душею, але те, що затягнуло його в ту кров, чи не було воно в тисячу разiв страшнiше?.. Що се було? Звiдки походило? Силою якоюсь? Вiн чув силу якоïсь незнаноï могутностi, та його дитиняча душа не була ще доросла до того, щоби збагнути ту необмежену тайну. Вiдчув наслiпо, неясно iснування ще якогось iншого свiту, крiм того, що його знав, i понуряв у глуху задуму... Вiдтак знов те саме, знов починався бiль у його душi, знов неописане терпiння. Терпiння навпомацки. Свiт з ним потемнiв. Михайла не було вже. Не буде вже нiколи. Вiн лежав уже в землi, а он тепер товклися над ним хмари снiгу... Його лице викривилося. Почав хлипати, мов дiйсна дитина. Сльози так i зсувалися пильно по його обличчю. На таке вигодував вiн своïх двох синiв. Таке була в нього сього року рiздво... А той, другий, сидiв замкнений межи мурами i з дня на день чимраз бiльше сох, бiлiв... А торiк сидiли всi там у хатi вкупi, ïли пшеницю i колядували. Вiн був такий веселий i жартiвливий! А вiдтак притаскалися оба сюди й ночували тут. Сидiли допiзна, ось тут на оцiм мiсцi, на землi, i вiн усе оповiдав та й оповiдав. Сього року нiхто з ним не говорить... Темiнь зростала, а огонь в печi, що став притухати, освiчував уже слабо предмети в хатi. Полумiнь мигалася нечутно, перемiняла жарiючу барву в легко-синю, а тишина й самiтнiсть довкола нього розширялися чимраз бiльше й бiльше, неначе сповивали його у своï невидимi обiйми. Торiк о тiй порi виходив до товарини глядiти, що вона робить,— промайнуло йому крiзь ум, в ненастаннiй думцi про сина,—а сього року стоïть стайня пусткою... Ремигають... — сказав, як вернув зi стайнi. Вiдтак ще щось сказав i сам засмiявся. Веселий був. Звук його голосу i смiху стояв йому напрочуд живо в пам'ятi... Застогнав iз жалю, у гризучiй самiтностi. Така порожнеча й тишина, замкнена в його хатi тишина, обдавали його, неначе все життя попрощалося з оцим кутиком землi. А там, на горi, сидiла його стара жiнка сама й плакала. Була як помiшана. Вiн плакав в одну сторону, а вона в другу. А як вiн родився, то тiшилися, що будуть мати кому свою працю полишити. На ïх мiсцi мав вiн станути — оба мали станути — статися такими, як вони, обробляти землю, як вони, а тим часом... У деяких хвилях бувають сльози кривавi... Надворi неустанно лютувала завiрюха... Нi одна звiздочка не заблимала на небосклонi, а хмари снiгу шалiли, мов фурiï, по далеких, снiгом привалених полях. Недобра, нечувана нiч спустилася оце на землю. Вiтер розiрвав дверi вiд стайнi i скажено гримав ними вiд хвилi до хвилi. Лiсок за бурдеем i лiси, що тяглися далi, сусiднiй i iншi, визирали темно й задеревiло iз бiлоï заметiльницi i ледве вiдрисовувалися своïми темними, неповоротними зарисами iз снiговоï фурiï... Iвонiка сидiв, заривши пальцi у волосся. Плакав i думав. Один у землi, а другий у кримiналi... Ось чого вiн дiждався на п'ятдесяти роках життя! — переходило жалем крiзь його розболiлу душу. Вiдтак мимоволi вслухувався в завiрюху. Тяжка нiч! — промайнуло йому раз крiзь думку. Завтра будуть поля цiлковито завiянi, i вiн буде примушений по колiна брести снiгом, щоб добитися до Марiï. Все мусив своïм тiлом дорогу пробивати. Цiлi снопи снiгу жбухались у два малi вiконця, шалiючи в дикiй гульбi довкола бурдея, неначе уганялися за кимсь. Голосно й лячно гримав вiтер дверима коло стайнi i не думав умовкати. Нараз пiдвiв Iвонiка, бистро надслухаючи, голову. Чи не свистав оце хтось протяжне, допитливо крiзь нiчну завiрюху? Йому причувся виразно свист. Надслухував ще уважнiше, повздержуючи вiддих, i нараз почало йому битися серце. Поволi й сильно билося... Ось так свистав Михайло, коли вертав такою дикою нiчною завiрюхою з села до бурдея, зблудивши в скаженiй заметiльницi... Вiдтак вiдповiдав вiн йому свистом або покликом, по чiм справлявся по нiм додому... Надслухував хвильку iз здичiлим поглядом. Не повториться свист? Повторився. Довгий голосний свист аж улискувався. Миттю облягло його гарячiстю по тiлi. З блискучим, майже блудним зором зiрвався iз землi i кинувся надвiр. Вiтер грав його сивим волоссям. Не зважав на те. Витрiщившися хвилю в найстрашнiшiм напруженнi в нiчну завiрюху, крикнув вiдтак, як за життя сина, але сим разом диким, несамовитим голосом понад розбурхану поверхню пiль: — Ми-хай-ле, твiй тато тут! Кiлька хвиль пiзнiше примчав до нього стовпом високий вихор снiгу, вдарився сильно о його груди, пiрвав його кусень дороги за собою, покрутився вихром по мiсцi i, тяжко стогнучи, помчався далi у нiчну темряву... З розбурханим волоссям стояв старий батько, прикований до мiсця, важко дишучи, витрiщаючися в напрямi, куди погнався стовп снiгу. Що се було? Що се було? Волосся стануло дубом. Зойкнувши з якогось дикого, раптового переляку, силувався перехреститись. Тут Михайло був. Цiлим серцем своïм, цiлою душею своєю, коли мав ïï коли вiд бога, вiдчув, що Михайло був оце в нього. Вiн. Вiн притискався до нього, поривав до себе, кликав, стогнав, а далi погнав, нещасний, вiтром у незнанi безвiстi... Вiн же без свiтла помер. Перехрестившися насилу, заломив обi руки у побожнiй, розпучливiй покорi. — Господи милосердний, змилуйся над грiшними! Господи святий, прости грiхи нашi! Царю небесний, прийми нас у царство твоє i вiдпусти нам грiхи нашi! Вiн прийшов до тата, щоби вiдвiдати його, прийшов, щоб розбити самоту його й жаль його. Прийшов до тата, до татовоï грудi прилинув, прийшов пожалiтися на тяжку, невеселу й почорнiлу свою долю... I як стояв, так кинувся на землю й ударив побожнi поклони. Вiдтак, перехрестившися востаннє, вернувся непевним ходом досередини i оглянувся неспокiйним зором довкола себе в темрявi... Сильно втомлений, кинувся на давнє мiсце на землi i, заривши лице в долонi, вiддихав тяжко, повними грудьми. Не мiг прийти до себе з несподiваного зворушення, яке так раптово напливало на нього. Перейнятий в уявi сином, не мiг вiдзискати рiвноваги духу. Тут був Михайло. Най се йому хто заперечує або нi, най се йому хто вiрить або нi, а вiн був тут. Вiдчув се душею. А вiн не був нi п'яний (вiн же вiдрiкся напиткiв зараз по смертi сина, щоб коли не перемогли його душi, i присягнув навiть у церквi вiд них), нi сонний, нi з розуму не зiйшов. Вiн вiдчув його присутнiсть серцем, i оце утома по стрiчi з ним звалила його з нiг, мов пiдкосила. Жадiбними очима окинув свiй бурдей. Шукав за святою iконою. Несвiдомо, мимоволi тягнуло його пiд величну таємничу опiку, пiд якусь силу, що царила, що мала б влити в його розбурхану душу спокiй i принести те, що розстрiлилося в нiм до неладу, i угледiв ïï. Ось там висiла. Мала, почорнiла, заквiтчана сухим васильком i жовтими гвоздиками, i повним видом була звернена до нього. Вiн пiднявся до колiна i, зложивши руки до мольби, мов дитина, потонув iз цiлою покорою i повагою, з цiлою щирiстю i довiр'ям своєï гармонiйноï, простоï, тепер глибоко зворушеноï душi в молитву. Далеко поза пiвнiч лежав навколiшках i молився. За душу сина, що блукала без спокою по землi й терпiла безвинно тяжкi муки, терпiла пiд тягарем його слiз i слiз його жiнки, i тонула в них на спiд пекельних мук, та за блудного свого сина, що навiв страшне горе на всiх i вижидав мiж грубими мурами дальшого рiшення запропащеноï долi... О тiй самiй порi сидiла Марiя у своïй хатi. Хатина була слабо освiчена. На накритiм столi стояли миски, ложки, варена пшениця, завиванцi, зваренi сушенi сливки, горiхи, яблука, горiвка iз медом. На печi сидiла розперiзана, з розбурханим волоссям, у сорочцi, скулена Марiйка й спiвала. Спiвала слабеньким, зiв'ялим пiвголосом, нiби заколисувала дитину до сну. Замовкла. Зложила руки навхрест i, похиливши голову понад груди, немов дрiмала. Але не дрiмала. Ожидала синiв... Глибока дрiмуча тишина панувала в хатинi. Дрiбоньке свiтло, що спадало з одноï малоï на стiнi завiшаноï лампини, проясняло лише блiдо нутро хатини. Та проте зарисовувалися всi предмети у нiй виразно. Вся хата була пристроєна святочно й мов ожидала когось. Вiд часу до часу завивав рiзними голосами вiтер у коминi, а часом гудiв, мов там збиралися роï джмелiв. Се грала буря надворi. Згодом забрехала собака коло хати. Хтось застукав до дверей, а потiм до вiкна. Дверi були подвiйно зачиненi iзсередини, бо Марiя боялася, вiдколи ïï сина вiдвели вiд неï. Вона зiрвалася з мiсця i вiдтворила широко очi. Блудний, переляканий погляд перебiг хату i спинився на стелi. — Жандарми йдуть! — зойкнула з переляком i скулилася боязко вдвоє. Стукання повторилося. Вона почала труситися, вiдтак злiзла з печi i станула тихо на пальцях у закуток, межи дверi й пiч. Жандарми йшли. Вони напосiлися на ïï хату. Вже кiлька разiв несподiвано находили. Але в ïï хатi нема вже нiкого. Хоч би й хотiли кого вивести, нема вже нiкого. Хiба ïï... — Iвонiка дома? — закликав якийсь тремтячий беззвучний голос iзнадвору. Вона не вiдзивалася. Дрижачи на цiлому тiлi, притискалася до стiни, а уста викривилися в неï, немов у малоï дитини до плачу. Глибока хвиля тишини станула в хатi. Двоє великих ясних очей ходило блудом по хатi, за чимось шукало. По якiйсь хвилi зачувся голос уже коло вiкна. — То ви лише самi в хатi, Марiє? Нею випрямило щось раптом. Натягнула шию, мов серна, i звернула великий блискучий погляд до вiкна. — Чий се голос? — спитала, дзвонячи зубами. — Таже мiй! Не пiзнаєте? — Нi! Чий? Нiби я один голос чула в останньому часi? Хвилина неначе задуми, а потiм: — Мiй голос старий! — Ви жандар? — Кого ще у вас забагато в хатi, що питаєте про жандарiв? — Вона пуста, як спорохнявiле дерево,— вiдповiла,— а може, по мене прийшли? Я нiкого не вбила, я й нiчого не знаю. — А Iвонiка де? — На полях! Бурдей самий! Не можна було пусткою лишити! Не знаєте, якi люди? — Я хотiв собi лише люльку закурити... i нинi... побалакати... я старий...— почувся наново голос. Хвиля задуму й вагання. — То... увiйдiть у хату... — Нi! Вже не пiду! Снiгу нанесу. Пiду, може, ще до Iвонiки, як успiю! Господи боже, що за заметiльниця!.. Хвиля ожидання зсередини. — Жандар...— прошептала й притиснулася, як передiле, лячно до стiни.— Лише вони ходять по таких ночах по полях та по хатах! — То ви жандар? — спитала знов. — Нi, Марiйко! Я не жандар! У мене волосся посивiло! Я ним, дякувати богу, нiколи не був, але я вам скажу, хто я. Тепер найлiпша пора на те!.. Нiхто не вчує i нiхто не побачить! Я не хочу, аби хто вчув! Менi вас жаль! Господь святий видить, як жаль! Марiйко, хрестiться! Я той, що щось видiв! Менi тяжко з тим на душi! Я не можу вмерти! Хто знає, може, завтра дадуть свiчку в руку, нiхто сього не може знати. Адiть, ваш Михайлик не надiявся, а тепер ходить десь по свiтi та й блудить, що без свiтла переставився! Окрик болю роздався в хатi. — Не заведiть, Марiйко! Се вже нiчого не поможе. Так мало бути, i так сталося! А те, що я бачив, то бачив на своï очi, i най скажу, бо дуже менi тяжко з тим на душi! Я хочу того позбутися! Я не хочу бути нiяким свiдком, нехай мене бог боронить! Оце кажу лише вам, бо менi дуже тяжко з тим на душi! А ви кажiть бадiцi або не кажiть, а вам най я скажу та й позбудуся каменя з душi!.. Вона притиснулася близько вiконця i зiгнулася над ним. Наставила вухо й напружилася, мов струна. — Що бачили? Кажiть! А може б, ви увiйшли до хати? Надворi змете вас! — Не змете! Не треба, аби ви мене видiли; доста вам буде того, що вчуєте! Тодi, щоправда, була нiчка ясна й погiдна, як я бачив! Iшли оба разом... — Михайло! — крикнула вона переражаючим голосом. — Вiн i той, що його справив на тамтой свiт! Молоде, як бджола, а вже убiйник! — Михайле! — крикнула знов Марiя i почала товкти головою до стiни. — Не заведiть, Марiє! Вiн уже не вернеться до вас! Слухайте, най вам скажу! Той iшов поруч iз ним i мав на плечах рушницю! А я вертав з мiста, i замануло мене вертати попри лiс додому. Як мене минали, Михайло поздоровкав, а той шукав очима землi. Блiдий був, най йому бог простить, коли має якi днi перед собою. Та кара не мине його! Вона пристане до нього та супокiй вiдбере! Так я ïх здибав! Йшли близько себе, Михайло говорив, а вiн слухав... — Хто се був, хто се був? — скричала Марiйка, притиснувши побiлiле лице до шибки... — Нехай вже вам господь бог його iм'я назве, вже я не годен його вам сказати! Добре, що вам оце сказав, бо не маю спокою. Бувайте здоровi! — Сава! — крикнула Марiйка не своïм голосом, а вiдтак, як божевiльна, кинулася до дверей. Почала сiпати дверима, розривати, та воно не йшло так скоро. — Не проклинайте його вже надто тяжко, ви ж мати...— почувся востаннє остерiгаючий голос, а вiдтак мигнула тiнь попiд друге вiкно i втихло... Марiя забула, що ще й мотузкою обмотала клямку з великим цвяхом коло замка, побоюючися заодно появи жандармiв. До того, тиснув протяг дверми назад до хати i грався ïï слабими силами. Врештi розiрвала ïх широко й виглянула надвiр. Слабе свiтло, що впало снопом iз хати перед порiг, освiтило купу наметеного снiгу перед сiньми. Кiлька слiдiв, а бiльше нiчого. Сильний рвучкий вiтер бив ïï острими зимними колючками по лицi й очах, i вона мусила ïх заплющити. За хвилю кинулася пiд хату в сторону вiкна. — Бадiко! — зойкнула. Та нiякого бадiки не було. Вiн зник, мов пiд землю зарився. — Бадiко, хто се був? Кажiть, хто, i увiйдiть до хати! —кликнула вже голосно, але лише гомiн i свист вiтру вiдповiдали ïï тривожним питанням. Пiдбiгла кiлька крокiв поза дiм на подвiр'я, надслухувала i знов кликала... Нiхто не обзивався. Тодi виступили ïй великi краплi поту на чоло i вона вернулася назад до хати. Дверi залуснулися за нею так сильно в замок, що вiкна задзвенiли, а вона станула посерединi хати, мов вкопана. Хто се був, хто се був? Той, що ïх обох разом видiв, i той, що йшов поруч iз Михайликом з рушницею,— убiйник його... Нехай вже вам господь бог його iм'я скаже, вже я не годен його вам сказати! — вiдiзвалися в ïï душi слова незнайомого. Закаменiла. Як тодi, так i тепер перетягнулося гаряче пасмо вогню по ïï чолi пiд волоссям i розсипалося гранею по висках i коло уст. — Сава! — зойкнула, умлiваючи душею.— Сава убив його! — i упала на долiвку. Потiм: — Нi, нi, се. не Сава! Брехав, проклятущий! Бодай би не дiждався додому дiйти, днини божоï дочекатися! О господи, рятуй, рятуй, рятуй!.. Пiдняла руки i почала бити поклони. Не знала чому, аж пiсля сформувалися ïï думки. Аби убiйник найшовся. Той, що ïï дитину зi свiту згладив. Що запропастив одного, а другого кров'ю обкинув. Щоби вiн з'явився перед ïï очима, аби власними своïми руками розшарпала його на куснi, а цiточка, що лишилася ïй одна одним на запустiлу хату i пропадала безвинно у в'язницi, нехай би вернула... Заломивши судорожне руки, молилася з лихорадним поспiхом, вiд часу до часу озираючися неспокiйним, лячним поглядом, коли снiг бився о вiкна, а дверi у завiсах з дикоï гри бурi скрипiли й глумливо озивалися. Вiдтак огорнула ïï глибока втома. Попала в пiвсон. Як прокинулася, лампа ледве вже блимала. Витягнувши шию, повела розширеними, перешукуючими очима по хатi. В хатi було пусто й тихо, коло стола порожньо, нетикано. Мов отверезилася. Та разом iз тим зайшла з нею предивна змiна. Ïï слаба вдача, що хиталася вiчно мiж любов'ю i ненавистю, з кожним напливом сильнiшого почування тратила рiвновагу, не зумiючи втримати себе на середнiй дорозi гармонiï, або хоч би лише й самоï тверезоï розваги, або доброти, що все помиряла. Вона вiдчувала в сiй хвилi перший раз усiм материнським iнстинктом, що Сава убiйник,— i перший раз прокинулося в нiй проти нього почуття ненавистi. Страшне, бездонне, неописане почуття ненавистi матерi проти сина. Дикий усмiх болю скривив ïï уста. Почала клясти. Не говорила, але сичала. Божевiльнi, страшнi прокльони, що, немов лякаючись самi себе, розбiгалися один по однiм у тихiй хатi й розповзалися в темiнi, що чимраз бiльше зростала... XXVII По просьбi Марiйки збiгалася Домнiка по всiх ворожках околицi, аби розвiдатися щось про убiйника. Але нi одна не могла сказати щось певного. Слiпа ворожка в мiстi сказала: — Чого оця жiнка думає стiльки про якогось хлопця? Вiн не варт того! Вiн убив свого брата i ще колись свого тата уб'є, як вiн не вволить його волi. Татову хату обкидує хтось раз по раз недобрим зiллям. Зачувши про се, Iвонiка, вдарив другий раз Марiйку. — Iвонiка бив свою жiнку! — сповiщала Домнiка урочисто, майже не що в кожнiй хатi, трiумфуючи, що подавала таку цiкаву новину.— До часу нещастя Iвонiка i не кивнув117117 пальцем на свою жiнку. А тепер? — Вона була перша, що довiдалася про сю нечувану рiч. Вона саме незвичайне знала розказувати! — Та за що бив? — питали. — Аби мовчала, вмiсто по ворожках розвiдуватися. — Тяжко йому, аби iншi люди знали його нещастя. Один син застрiлений, а другий... I нiхто не доповняв тяжкоï думки до кiнця, нiхто нiби не говорив щось певного. Правда, були й глибокi пересвiдчення, хто був убiйником; безгомiнно умостилися вже давно у всiх серцях, та нiхто не висказував ïх словами. Кожне жалувало нещасних родичiв. — Марiйка вiднесла до Сучави до святого Iвана на десять службiв, аби вiднайти убiйника, а вiсiм до монастиря до ДрагомiрноÏ, аби кара божа постигла його, але кара його оминає! — докiнчувала, розтолковуючи своï оповiщення. XXVIII Перед воскресенням вернув Сава iз в'язницi додому. Його випустили на волю, бо не було доказiв проти нього. Повернувши, пiшов уперед до Рахiри i аж звiдси доперва до родичiв. Пiзнiм вечором вступив у батькiвську хату. На його вид батьки заридали. Вiн вернув худий — шкiра та костi, побiлiвши на лицi, мов полотно, i неначе нiмий. Здавалося, там за мурами й полишив всю мову. Мов чужий, стояв у кутi i шукав за чимось очима по землi. — Тебе вже зовсiм випустили? — спитав батько боязко, мiж тим коли його серце в грудях краялося iз жалю на вид сина. — Зовсiм, я вже зовсiм дома лишаюся! — ïв мовчки, не даючи майже нiякоï вiдповiдi на рiзнi допити родичiв, i лiг спати. З ним уступило в хату щось, що немов стiсняло... щось чуже, похмуре. Нi батько, нi мати не всмiхалися. Вiн був тут, той так iз розпукою ожиданий, очiкуваний, той одинокий син, та про те воно якось iнакше складалося, чим собi представляли. З ним неначе ще щось увiйшло в хату, перед чим простi душi селян вiдтягалися й онесмiлювалися. Що? Вони не знали того сформулювати. Воно лежало в них лише в почуваннi i тяжiло на них невидимим тягарем. До пiзньоï ночi не лягали до спочинку. Хлопець лежав мов мрець блiдий на постелi i спав, а старi — кожне iз свого кутика глядiло мовчки на нього i заводило на свiй лад. Вiн пекучими, невидимими, духовними сльозами; вона нечутно, з затятими устами. Ось той блiдий хлопець, те змарнiле, виголоднiле тiло, з тим дитиняче дрiбним личком — се був його одинокий син. А той одинокий його син був братоубiйник. Вiн, батько, знав про се. А як i про се нiхто не знав, вiн знав про се. I воно так буде до кiнця життя його, до останнього вiддиху його. Другого дня зранку, зараз по снiданню, ладився Сава до Рахiри. — Ти куди хочеш iти? — спитала його мати, майже дрижачи з турботи про нього. Вона ж так страшенно боялася про нього! — Куди?.. Я до Рахiри... З неописане гiрким усмiхом спитала вона: — Ти не забув дороги до неï? — Чого б мав я дорогу до неï забувати? — вiдповiв вiн поглядом, що займався в полумiнi. — Вона винна всьому нещастю... Вiн замовк i глянув до землi. — Не вийде воно на добре! — тягнула мати грозячим голосом.— Ми сидiли ось тут, молилися та плакали кривавими сльозами за тобою... числили днi, коли ти повернеш, а тепер, як бог тобi допомiг переступити наново порiг тата та й мами,— ти звертаєшся до неï?.. Саво, Саво, бог мусить тебе покарати! Вiн пiдвiв на неï очi. Великi, блискучi, в тiй хвилi чудовi очi. — Мамо, я був вчора в неï! Я пiшов наперед до неï, а потiм прийшов до вас! Аби ви знали... Стара мати витрiщилася на нього. Мов закаменiла на мiсцi. — Вже вчора? Наперед до неï? — Ая! Наново зайшла та змiна з нею, як тодi, на святий вечiр, коли вона його перший раз закляла. Та вона замовкла. Перший раз у життi забракло ïй слiв на виявлення своïх почувань. Ïï рухливi уста задубiли, занiмiли. Але як тодi, так i тепер вiдчувала, що в неï не стало другого сина. Щось страшного втиснулося в ïï серце i рвало його. Щось страшного, гiркого, неописаного. Вона збила п'ястуки, щоб ними вдарити когось в груди, але того когось не було. — Ви гадаєте, що я стою о вашу землю? — спитав вiн сам, перериваючи тяжку хвилю мовчанки.— Я вашоï землi не потрiбую! Я собi пiду з нею до Молдави! — i, сягнувши за капелюхом, вийшов з хати. Лишилася сама мов приголомшена. З широко створеними очима, з побiлiлим, як стiна, лицем пленталася безтямки, без замiру й цiлi по хатi, вiд часу до часу перешiптуючись з кимось, а роботи не дотикалася нiякоï... XXIX — Анна дурiє! — Що з нею? — Хоче убити Саву... — Ей боже! — Жаль заступив ïй розум... Так ходило селом вiд уст до уст — i се була правда. Де б i не добачила вона його — на полi, на дорозi, в селi, тут i кидалася на нього звiрюкою i силувала вдушити. Забувала про цiле своє окруження, про все, а бачила лише його. Гнала за ним, мов тигриця, сиплячи iскрами з очей, i кричала: — Ти, убiйнику, ти, ти, я тебе уб'ю! —I за кожним разом була б йому не одно заподiяла, наколи б у нього не були скорiшi ноги, як у неï. I дивно: лише ïï одноï боявся молодий, мовчазливий. Боявся боязню, якою лякаються лише цiлковито дикоï, небезпечноï звiрини. Вiн зойкав, як вона гнала за ним, а його очi ставали з переполоху непритомнi. Знав i вiдчував: вона одна могла йому горя нанести. Нiхто iнший з людей. Нiхто його словечком не торкав, не питав, не грозив. Нiхто нiчого не говорив, не шкодив. Лише одна-однiська вона. Вона була карою он тут для нього на землi. Все iнше вiн немов у своïх руках держав. Вiд ïï першого нападу почав ходити до церкви. — Святий став! — перешiптувалися глумливо мiж собою люди.— Мабуть, ненадовго! — Чому нi? Може, вiн уже жалує... — Бо так! На великдень узяв його батько з собою до церкви. А як були вже недалеко Григорiєвоï хати, вiн вiддiлився вiд батька, як та машина, i пiшов через чужi сади до дiвчини. Старий лишився сам i мало що з сорому в землю не запався. Йому свiт потемнiв. Всi Ґазди, що йшли тодi, бачили се. — Страх! Рахiра з ним щось заподiяла. Зiлля, матригунiв дала. Вiн усе робить, чого вона хоче... — Господи, борони перед матригуною! Але Анна йому щось вистроïть. Недурно вона пережила оце все. Адiть, як його уздрить, видите, яка стає? Най господь боронить! — У бiйницею стала б, якби не утiкав! А здавалося, така добра! — В чоловiцi як би двi душi. I як би одна в одну прокидалася... Одного разу сидiла Анна з товаром у полi. Сидiла пiд одним корчем лiсового орiха й годувала одно з близнят, що мала при собi. Нараз побачила Саву, що надiйшов iзбоку. Ïï очi загорiли, мов у дикоï звiрини. Поклала дитину осторожно на землю на сердак, а сама кинулася ззаду на пальцях за ним. Чи вiдчув вiн небезпеку? Так, здавалося. Блискавкою оглянувся, однак уже було запiзно. Вона закинула йому обi руки за шию i почала давити. Вiн ревнув, а вiдтак почалася боротьба. Страшна боротьба двох противникiв. Вона змiшалася до непiзнання. — Я знаю, що ти його вбив, я! — кликнула погаслим голосом i з безкровним лицем.— Я се знаю i хочу тобi вiдплатитися! — Се були ïï одинокi слова. Вже туй-туй мала кинути його до землi, туй-туй задавити. Нечувана сила вступила в неï, а ненависть пiдтримувала. Одначе вiн був зручнiший вiд неï. Вiн освободив праву руку i вдарив ïï так сильно в груди, що вона заколибалася i впала. Вiн утiк. Утiкав чи не пiвгодини безперервним бiгом, з лицем, як у дитини, до плачу викривленим i переполоханим. В тиждень по тiм померли близнята Аннинi, i вона попала у меланхолiю. Ходила селом i полями без цiлi, з затисненими кулаками i прямо не бачила нiкого перед собою. Так зайшла одного разу i до Марiйки. День був сльотний, дощ падав безперестанку, а Марiйка сидiла з Iвонiкою в хатi й перебирала якесь насiння. Нараз увiйшла Анна. Увiйшла у довгому чорному сердацi Докiïному, в такiй же хустцi на головi, i худа, i блiда, мов iз бiлого воску. Не сказавши нi слова, станула зараз коло дверей, задивившися в одну точку, ïï руки звисали вдiл, а п'ястуки не отвиралися. Марiйка прокинулася i хотiла вже на неï кинутися. Се ж була ходяча погроза для Сави, кара божа, як вона ïï прозвала. Вона ïï так само ненавидiла, як Сава. Чого хотiла вона тут? За чим прийшла? Вона ж заказала ïй уже раз назавсiди переступати порiг ïï хати. Iвонiка стримав ïï. — Ти не видиш, що вона не знає, де вона? — прошепотiв вiн.— Ïï очi дивляться у якийсь блудний свiт! Подивися на неï! I справдi. Великi чорнi очi нещасноï дивилися спокiйно, майже дитинно вперед себе i не впiзнавали окруження. — Що тобi треба, доньцю? — спитав Iвонiка лагiдно.— Хлiбця? Вона глянула на нього тихо й байдужно i, розмикаючи надсилу блiдi уста, сказала: — Хлiбця... Марiйка подала ïй хлiба, а вона його з'ïла. Вiдтак стала роззиратись по хатi. На стiнах висiли почорнiлi, задимленi iкони, поприбиранi в цвiти i рушники. Над одною iз них висiла синя жовнiрська шапка Михайлова. Великими допитливими очима приглядалася нещасна хвильку образовi зi шапкою, вiдтак почала мiнитися. Здавалося, в неï вступало життя, здавалося, визискувала пам'ять i притомнiсть наново. Вона оглянула звiльна несмiливим поглядом довкола себе... Вiдтак приступила близько до Марiйки i впилася своïми очима в неï. Ся подалася з переляком узад. Очi молодоï жiнки почали так дивно миготiти перед нею... Чи ïй привидiлося що в лицi староï матерi? Вразила яка подiбнiсть i викликала який спомин в ïï затемнiлiй душi? — Сава! — скричала вона нараз не своïм голосом.— Сава вбив його! — I, кинувшися до дверей, пiгнала окриленим кроком через поля... Марiйка побiлiла, як стiна. Почала труситися. Не була в силi промовити одного слова. В Iвонiки виступили сльози в очах. Його голова затряслася. — Господи, рятуй та змилуйся! — промовив iз цiлою побожнiстю своєï душi, заломивши розпучливо руки. — Вона збожеволiла! — обiзвалася насилу Марiйка. — Жаль заступив ïй розум! — вiдповiв Iвонiка. Потiм додав: — Видиш, жiнко? А ти все не вiрила, що вона була Михайликова! Гадаєш — чоловiк iз добра з розуму сходить, з утiхи? Ми прогрiшилися, Марiйко! Ти прогрiшилася! Я не знав, аж Докiя сказала! Нам було прийняти сиротя Михайлове, як приносила та просила прийняти. Тепер уже бог забрав ïх до себе. Не стануть... нам уже нiколи... тягарем дiти нашого Михайла! Не стануть... хоч би ми того на колiнах день i нiч бога благали! Будем годувати дiти Савинi та Рахiринi... а Михайликовi... вони уступилися нам навiки з дороги... Та й захлипав уголос. Вiдтак серед шаленого жалю, окинувши ïï зором, неначе його пхнуло вдарити ïï, зiрвався насилу iз свого мiсця й метнувся надвiр... Вона лишилася одна в хатi. Бiла-бiлiська. Велика муха перелетiла повз неï i вдарилася з бренькотом в шибу. Вона повела тупо за нею очима. Не знала докладно, що з нею дiялося. Вона своï любила дiти, страшно любила ïх. Кров була би дала за них. Вiдтак щось сталося... помiшалося... i тепер вона винувата... I вона вiдчула, що була винувата. Михайликове хлоп'я приносили до неï... ось тут, на тiм порозi, подавали ïй... просили за своє прийняти... вигодувати в пам'ятку по нiм... собi на потiху... а вона вiдiгнала ïï... з оцього порога вiдiгнала. Хлоп'я Михайликове... Господи Iсусе Христе! Що ïй було? Чи в неï розуму не стало? Вiдiбрало ïй розум? I метало нею то в одну, то в другу сторону. То до Сави, то до Михайла. Миналася з жалю та розпуки за ним. Вона любила своï дiти, хто закине ïй на свiтi, що вона ïх не любила? Будемо годувати дiти Савинi та Рахiринi... а Михайликовi уступилися нам навiки з дороги!.. — шепотiло щось iз дна ïï душi до мозку. Савинi та Рахiринi!.. Рахiринi, Марiє! Савинi! — вiдповiдало щось само iз себе. Сава вбив його, Сава! Нiколи не буде годувати! Скорше вже ïй руки вiднiме... Ех!.. Щось боролося тяжко, нечутно мiж собою, а вона терпiла пiд тим пекельнi муки. За два-три роки було б уже тупцяло коло вас, було б уже бiгало за бабунею! — обiзвався голос бiлоголовоï старухи в ïï душi. Аякже! I вона робила ïй той закид, що ось тепер ïï чоловiк, ота беззуба баба, що все знала. Вона гризлася та ïлася неустанно... бо чим було сиротi двоє дiтей вигодувати? Ая, Марiє! Зле зробили! Були б собi Михайлика малого вигодували... бо таки казали, що й Михайликом його охрестили... Блiда, як стiна, жiнка глядiла з широко створеними очима вперед себе в якiйсь предивнiй, загадочнiй задумi, а вiдтак зiрвалася iз свого мiсця на рiвнi ноги. З лихорадним поспiхом закинула на себе сердак i вибiгла живо надвiр. Та тут же остановилася на хвилю. Де ïï шукати? Куди вона, нещасна, пiгнала? — Анно! — зойкнули ïï викривленi уста з неописаним жалем, немов благаючи.— Анно, прийди назад! Повно слiз найшло ïй раптом в очi, i вона мов крiзь серпанок глядiла вперед себе. Перед нею лише поля зеленiлися. По маєвiм дощi зеленiли й пишалися, дерева розвинулися, поприбиравшися в ясну розкiшну зелень, i позаквiтчалися в бiлi, рожевi китицi цвiтiв. Вогкий запах маєвого цвiту розходився у воздусi й голубив на силу до себе. Земля розкошувала... Хутко по тiм вiдвезли Анну до шпиталю. Село зобов'язалося понести кошти за неï, i з сим, здавалося, настав уже супокiй у голосних подiях села, вернулася рiвновага в розколибанi уми й серця. Все добiгало нiби закiнчення... i праця, та сiра, невсипуща, одностайна праця,— вона наложила на все свою печать i замкнула кожному уста. З дня на день вимагала свого часу i ïй призначенi сили, неустанно утримувала руки в руху, перетягалася з одноï пори року в другу, зростала, опадала i знов пiднiмалася, i так затирала незамiтно всi подiï, а з тим минувшiсть i спомини про неï. Се лише так виглядало зверху. Але що в дiйсностi було, всерединi? Там не завсiди пливли одностайнi, однаковi струï... XXX Шостий рiк минає з того часу. На далеких полях грало на вiдмiну рiзними барвами, i грало життям i мертвотою. Правильно наверталися восени смутнi маси мряк, уступали покiрно незчислимим звiздкам снiгу, а вiдтак розкiшнiй зеленi веснянiй. Тихо, нечутне ткає природа своï подiï по черзi i не змiняється у своïх установах. На полях все ще виднiється бурдей. Стоïть, як стояв, i лиш що незамiтно в землю западається. Його дрiбнi вiконця блимали проти сонця, мов очi, що старiються, а у сльотних днях плакали великими тихими сльозами. В ньому вешталося лише двоє старих людей — Марiйка й Iвонiка. Вона зiсохла, мов скiпка, а вiн передчасно постарiвся. Чи жаль, чи тяжка праця ïх так позбавила iз сил? Здається — одне й друге. З нiким не зносилися i жили лише, як здавалося, для своєï землi i для своєï худоби, а працi не покидалися. Святочнi днi здавалися ïм задовгi, а робiтнi закороткi. — Для кого ïм ще так гарувати? — дивувалися люди.— Для Сави того доста, що мають, а ïм, старим, чого треба? Печi теплоï та трохи теплоï страви. Але вони були iншоï думки. На полях справдi не втихала праця, ïхня праця йшла на служби божi за душу покiйного сина. Два рази в рiк вiдбувалися величавi посмертнi обiди. Один восени, а навеснi, як бiдним людям найтяжче виживитися,—другий. Столи ïх угиналися; багатi й бiднi, здалека й зблизька, крiпилися на ïх хлiбi. Так постановили вони собi весь труд свiй посвятити на ту цiль, i та цiль була одинокою силою, що удержувала ïх при життi i тримала ïх сили в рiвновазi. На Михайловiй землi зростав той хлiб, для Михайла були тiï загони призначенi, нехай же i йде все, що його, за його душу... А колись, як ïх уже не стане, нехай божа воля дiється... На тих обiдах не бували нiколи; ними заряджували все Домнiка з Iлiєю, а як i були, то лише дуже коротко. Вона сидiла й глядiла мовчки, як люди ïли й пили, а вiдтак зривалася, мов несамовита, закладала на себе сердак аж на голову i бiгла крiзь поля в бурдей. Там зачинялася в стайнi, доки Iвонiка не вернеться i не розповiсть, що вже по всьому. А вiн, заховуючись так само безмовно, вiд часу до часу заломлював мовчки руки, ударяв iз жалю в долонi, а потiм десь подiвався, вiддаючи шепотом Домнiцi погляд на все, аби нiхто впорожнi й голоден не вiдiйшов. Велика побожнiсть i вiра його скрiпляли й утримували на дусi, i вiн тонув у нiй всею своєю лагiдною вдачею. Так бог дав! — потiшав себе i силувався помиритися з долею. Другоï, реальнiшоï розв'язки тоï найстрашнiшоï подiï в життi вiн не дошукував. Iнстинктом простоï душi вiдчув, що iнша була б йому нанесла горя, i вiн не перенiс би ïï. Не в силi був би перенести. А от,— толкував собi,— Сава був i при вiйську якийсь час, сидiв у кримiналi,— мимо нього ходили суддi, вiн глядiв на мури, за слiдами його страшноï подiï слiдили люди, та проте вiн живе свобiдний. Що його хоронить? Що розпинає над ним своï крила? А Михайло не був тим, що вiн, iнакше вiв себе, та проте... Але чому було так? Сила божа хотiла так... Такi питання впивалися деякими часами в його душу до самоï глибини i пiдкошували вiру й терпливiсть у терпiннi, гнали силомiць по церквах i сповiдях. Найрадше заходив на прощу до святого Iвана Сучавського i тут умлiвав душею. Чи не винен вiн сам тому страшному горю? Чи не був задобрим для Михайла, а застрогий для Сави? Тут i там доходила до нього чутка, що вiн був лiпший для Михайла, як для Сави, але, наскiльки йому здавалося, його сумлiння було чисте. Вiн бажав добра для обох, але, може, вiн i винуватий? Господь один знає, в чiм лежить вина. Я темний чоловiк, отченьку! Най господь простить менi, грiшному! Я робив, як знав! — починав при сповiдi, як при втратi любимця свого, i велике, потрясаюче було каяння того на вид тихого, нiби незначного чоловiка. Сповiдь приносила йому полегшу. Потiшений вертав назад i запрягався наново до ярма сiроï одностайноï працi, до невмолимого труда. — Один день,— говорив вiн,— один жаль. Так минали днi для нього. Так мало вже бути до кiнця його життя. Метою його життя було тепер — дбати за Михайлову душу, за його душу бiдних годувати, хлiбом-сiллю спомагати i за свою, i Савину провину благати бога... Вiд року Сава вiдокремлений. Батько дав йому половину хати в селi, i там вiн зажив. Мовчки ожидав вiн тоï хвилi, як батько вiддасть йому для нього — як думав — призначену пайку, а i пайку Михайла, та так само мовчки не сповняв батько його надiï. Нi одним словом не докоряв вiн йому про смерть брата, нi одним поглядом не нагадував йому про нечуваний вчинок; якась тяжка, невидима рука замкнула йому уста навiки в тiй речi — лише землею не надiлив його. Тоï чорноï, пожаданоï, дорогоï землi, без якоï йому годi було як слiд проживати, в якiй був би день i нiч грiбав, життя своє добував,— ïï не давав вiн йому. — Працюй, як я працював! — сказав йому, вiддiлюючи половину хати.— Нехай робить, як я робив! — вiдповiдав людям, що допитувалися його, чи не вiддiлить Савi пайки, бо, як видно, сей збирається посватати Рахiру. — Нехай працює! Нехай знає, як то є, як чоловiк нiчого не має, а вiдтак як сам доробиться тоï землi! I не поступився нi на ступiнь вiд свого рiшення. — Землi? — шепотiла Марiйка з ненавистi викривленими устами i розсмiвалася страшним смiхом.— Хiба на те, щоб лiг iз нею в ротi, та щоб вона його навiки здавила, як здавив мене через нього жаль на сiм свiтi? А вiдтак розсипувалися прокльони з уст нещасноï матерi на голову сина, так що волосся дубом ставало й тiлом мороз пробiгав. Вона ненавидiла Саву. Цiла ïï колишня любов до нього, яка свого часу зводила ïï з розуму, приневолила ïï забути старшого, наказала вигонити нещасну дiвчину з сиротою, з самоï дикоï тривоги про нього, напружала до всяких вигадiв рятунку при слiдствi проти нього, яка проникала ïï душу до божевiлля,— вона перемiнилася тепер у найстрашнiшу ненависть. По своïм поворотi з в'язницi оказував Сава свою байдужнiсть проти родичiв цiлком явно. Здавалося, його любов до дiвчини змоглася у в'язницi вдвоє, а з тим i витиснула всi iншi почування в його серцi. Вiн чув i бачив лише ïï. Ледве що поступав до батьковоï хати, щоб поглянути за ним та за побитою матiр'ю, як уже й забирався наново до неï. Покликала його мати по якiй деннiй працi до вечерi, вiн вступив у хату. — Зараз дам вечерю, Саво! Я ось лише кулешу виверну на кружок! — Йому вже задовго було чекати. Махнувши рукою, хапав мовчки за капелюх i був уже при дверях. — Не хочеш ждати? — питали його. — Нi! Нiхто не питав, куди йде. Кожному було звiсно, куди веде вузенька стежечка садом, а за садом далi пiд лiс... Вiд смертi Михайла ночував ледве двi-три ночi в тижнi дома, iншi — проводив у Григорiя i в неï. Дома, здавалося, просиджував iз найбiльшою вiдразою i з усилуванням. — Ходиш до Рахiри i хочеш ïï сватати, та не видиш, що витоптуєш менi дорогу до гробу! — докоряла йому iнодi Марiя.— А моя сива голова не має нiкого, крiм тебе! Михайликовi заступила куля життя,— хто заступиться за мене та й за тата на старiсть у немочi? Вiн уже не встане! Не встане, щоб i тебе вирвати з кiгтiв твоєï доленьки! На те його очi запалювалися неприязним блиском, i вiн вiдказував iз вiдражаючою злобою: — Прикличте собi його посмертними обiдами, яких не щадите за його душу, та най вашу сиву кiску сплете, а менi нехай прiрве дорогу до Рахiриï Вiн усе вас слухав. Спробуйте! Вже доволi годували ви людей за його душу; рiзали дрiб, безрогi, марнували хлiба свого i купованого з мiста, напували, чим знали. Час, аби прийшов уже подякувати за все! А до мене не мiшайтеся! На такi жорстокi слова прокидалася в ïï душi страшна ненависть, жаль до нього зростав у безмiр, i вона мов iз трiйлом у серцi оставалася. Чим бiльше горнувся вiн до дiвчини, тим бiльше огiрчав ïï серце, тим бiльше ображував нетерпливу душу, що, крiм любовi до нього i його добра, не бажала бiльше нiчого. Цiлим єством, що перейняте було наскрiзь лише ним одним, бажала його мати коло себе, хотiла, мов у нагороду, мати в себе за всi перебутi муки й жалi його, i знов цiлковито, як малу дитину. Дрижала й розпадалася над ним, але вiн ледве глянув у той бiк, як вона за чим побивалася. До того, й Рахiра дратувала ïï розшарпану душу. Де й не здибле ïï, всмiхнеться зухвало, кине ïй услiд обидне слово. Раз здибала ïï Марiйка в полi й обдарила добрими гупаками. — Не лишиш менi хлопця, вiдьмо, будеш iще довго матригуною годувати та кров мою пити? — Буду пити, доки менi схочеться; а вам зась до мене! — верещала вона на цiле поле.— Гадаєте, я Анна, що ïï ви з розуму звели? Чекайте ще, чекайте трохи! Вiдтак за кожним разом, здибавши ïï, товкла злобно п'ястук о п'ястук i шепотiла: — А що, сидить Сава коло вас на печi? Га? Настрашився вас дуже? I Марiйка умлiвала душею, побачивши ïï вже здалека, i блiднiла по самi уста. А рiвночасно поневолi бурилася i ïï душа проти сина. Сава був винен, що вона терпiла вiд тоï розпусницi. Через нього було все те, якби не вiн, не було б того всього. Через нього вiдкинула й сиротину Михайлову, що бог ïï мов на розраду подав, а вона й глянути на неï не хотiла. Через нього тепер кругла сирота. Якби вiн хотiв, покинув би ту негiдницю, сидiв би коло тата й мами i пильнував би ïх, як ока в головi. Дiвчат ще з десять зможе мати в життi, а тата й маму лише раз бог дає. Лише ïх мав, а вони лише ним дихали. Вiн був усьому горю причиною, всiм кривавим сльозам, якими переплакувала ночi. А вiн помимо того всього от що доводив. Нiби не бачив i не чув ïхнього жалю й гризоти. Вони з жалю землi не чули пiд собою, а вiн був злий. Смiявся i пiдсвистував, коли мати плакала. Байдужним поступуванням своïм немов протер очi ïï душi i ïï саму мов отверезив. З часом дiйшла до пересвiдчення, що вiн наложив на брата руку. З часом... Там, на пустiм полi, в бурдею, що запався до половини в землю, без свiдкiв i суддiв, в найглибшiй тишинi й на самотi, дiйшла до страшного висновку. В тихих, ласкавих ночах мiсячних, i коли з розкуйовданим волоссям i вогкими очима передумувала кожний поступок i вчинок свого одинака. Не була вона так шляхетно сформована, як ïï чоловiк, жадала для себе бiльше. I через те, що жадала бiльше, дiйшла до сумних досвiдiв... Йому землi хотiлося, i через те станув йому в дорозi Михайло! Рахiру треба годувати! Землi не стане! — так умовляла себе, а з тим падали, мов жарiючi вуглi, i поодинокi слова людей в запустiлу душу, що все десь-не-десь перелiтали повз ïï слух. Часом прямо питала його: — Саво, де Михайло? Таже ти з ним у лiс пiшов, я знаю! Тодi прямо любувалася його видом, як вiн блiд i як його очi розширялися i глядiли на неï з холодним блиском. — Де Михайло? — Чому ви його не пазили118118 Куди хотiв, туди пiшов! Було не заводити за ним, як був у вiйську! Тепер всадiть собi самi нiж у душу, а не другим! Я нiчого не знаю! I забирався ïй з очей. I нiколи не згадає його! — говорила собi гiрко у душi.— Неначеб не мав нiколи брата! I справдi, для Сави не iснувала пам'ять про брата. А коли й згадав його iнодi хто при нiм, вiн оставав глухий i нiмий, мов мур. Затинався i замовкав за кожним разом. Хто б хотiв був на силу видобути з його уст iм'я брата, був би скорше того дива дожив, що вiн сам себе калiчив би. Лише очi його миготiли боязко, грудь дишiла тяжко, мов iз раптовоï втоми. Вiн засапувався, блiд, а уста кривилися болiсно. Таким чином приводив матiр до божевiльного обурення проти себе. I так стягнув на себе те, що мусив стягнути. Ненависть матерi. З певним кроком, з блiдим видом i палаючим зором. Вся ïï любов, якою квилiла за ним колись, все ïï почуття для нього, що колись робило ïï сильною, вiдважною, беззглядною, зiбралось в одно-однiське могутнє почування — в материнську ненависть. Вона почала клясти. Зразу шепотом, зрiдка, жахаючися сама своïх страшних слiв, розриваючи ïх на смутнi шмати, а вiдтак пристрасно i з диким вдоволенням. З чорною землею в устах i руками зложеними навхрест хотiла його бачити. До вiйська нехай би знов iшов, але не накоротко, а надовго, i вона ще за ним тодi каменем кине. I як Михайла... як Михайла... нехай би його в куснi тяли... i в самiй пiвночi ховали... Чув вiн те? Вона має лише те одно бажання в життi i бiльше нiчого. Вона знає лише ту одну просьбу до господа бога. I всi нехай би про се знали. Всi, що знали ïï старшого сина i що любили й шанували його, як шанує його пам'ять i душу вона... — Сава виробив те, бадiко, Сава! — жалiлася чоловiковi. А вiн мовчав. Сам знав уже давно. Вiд першоï хвилi. Але нiколи не був би ïй того сказав. Нiколи, доки бог позволить ïм удвiйцi дожити. Не хотiв класти на неï тягаря iз своïх уст. — Така доля наша i наших дiтей! Не плач! Чи був вiн сильнiший в горi? Податливiший проти замахiв судьби? Менше чутливий? Вона зненавидiла Саву, а вiн усе любив його. Тайком, з мовчаливими устами, помимо всього любив його i жалiв над ним. Його любов була для обох однакова, велика, i не знала нi в чiм границь. Вмерлого не забував, а живого оплакував невидимими, духовними сльозами. — Чому ж ти пiшов вiд тата? — питав умерлого, а про живого думав: Чому вчинив таке, коли я його любив? Я ж бажав обом добра! I вiдчував лише несказанний бiль i жаль. Але ненависть не знаходила мiсця в тiй безкорисливiй гармонiйнiй душi. Вiн болiв над своєю жiнкою, що перемiнилася в якесь одностайне, неприступне, втiлене горе, i втихомирював ïï, як мiг. Вона стала уникати людей, вiдпихати ворожо вiд себе всiх, що зближалися приязно до неï, i понурилася цiлковито у свiй жаль, з якого не було для неï виходу. Часом пригадувала йому в своïй ненавистi чим-небудь Саву, але вiн не застановлявся нiколи над тим. Бачив лише одно з великим смутком, як iз ïï колись такоï теплоï i щироï душi виростала чимраз страшнiша ненависть до дитини, як вона гонила нею за ним i як в ïï душi зайшло сонце навiки. Вiн знав. В ту душу не зможе вiн уже нiколи сонця вложити. Пропало вже в нiй все свiтло. Вона навiки ослiпла... ХХХI — Бувай здоров i працюй, як я працював! — казав Iвонiка Савi при передачi хати й городця. — Я буду працювати! — вiдповiв Сава байдужно, i незабаром по тiм оженився з Рахiрою. Жив iз нею чи не два роки не звiнчаний, але довше годi було затягати. Се бачив Iвонiка сам, але анi вiн, анi Марiйка не ступили кроку на його весiлля. А вiн сам?.. Вже шостий рiк минає вiд смертi брата. Вiн щохвилi iнший. Як кажуть люди, не має спокою. Про нього оповiдають: Як iде на роботу, то мусить кiлька хат обiйти. Ходить, як зблуджений. Вступить де в яку хату, то й нема що слухати, таке заговорить. Тут говорить, там шпугає межи горшками, там дiвчину зачепить, там трутить когось... i iде в другу хату. Нiхто його не спирає i нiхто не просить до себе... Всiм мов страшно перед ним, хоч вiн i жартує, i смiється... Бог один знає,—кажуть,—-що за ним раз у раз снується! Не має спокою, хоч i вона при нiм. Кажуть: вiн усе був такий непостiйний, але що не мав ïï, то ходив до неï, а тепер, як ïï має, шукає чогось iншого. Але ïï любить так, що вона не смiє в хатi нiчого кивнути. Йому не треба нiчого,— каже вiн. I так живуть iз дня на день. В полi то iнодi нiби геть iз розуму сходить. Як добачить якого зайця, кидає все, хоч би найважнiшу й найпильнiшу роботу, хоч би чужу, хоч би свою — i пускається в погоню за ним. Каже: мусить його мати... Його душа мов без внутрiшнього, постiйного життя, мов без ладу стала. Чи, може, вже з дитинства така була? Трудно сказати! Нiхто не слiдив за об'явами тоï предивноï гри психiчних струн. Чи був щасливий з Рахiрою? Се ж було щось заборонене, щось темне, чого вiн не любив. Воно втиснулося на силу в його молоду душу, в його убоге душевне життя, i як займило ïï цiлковито для себе — втратив те душевне життя. Вона випила з нього душевну благороднiсть до останньоï краплi, а стративши се — стратив i себе самого. В останнiх часах займається живо постановою батька. Батько рiшився взяти сина свого брата до себе, а Марiйка якусь убогу сироту — i звiнчати ïх, щоб лишити на своє мiсце, як ïм колись днi урвуться. Се його дуже занепокоïло; але вiн не має смiливостi зблизитися до батька й просити, аби закинув таку гадку, бо вона для нього не корисна й завалить всю його будучнiсть. Щось строге, невмолиме стоïть мiж ними й замикає ïм уста. Тому одному вiн кориться: тiй невидимiй, залiзнiй силi, хоч i не знає, що се таке. XXXII Старий Онуфрiй Лопата помер, i на його мiсцi замешкав побережник у панському лiску — старий Петро. Та не вiн сам. З ним i Анна. Вiн одружився з нею. По чотирьох мiсяцях у шпиталi вилiчилася вона i станула в домi шпиталевого директора на службу. Там перебула бiльше як рiк. Петро вiдвiдував ïï враз iз сестрою кiлька разiв при нагодi й намовляв вертати до рiдного села. Вона послухалася i вернула. Вернувши, зложила в руки Докiï заслуженi грошi i станула в неï за робiтницю. Була тиха, маломовна i у роботi невтомима. Про минувшiсть нiколи не згадувала. Коли спiмнув iнодi хто про ïï горе та про померлого судженого ïï, вона предивно бентежилася. Мiшалася, неначеб не могла з чогось-то опам'ятатися. Не вiдповiдала, хмурилася, i нiхто не мiг зрозумiти, що в нiй дiялося... Одного разу Петро, повернувши з поля, де кiлька день працював iз людьми i Анною, заявив сестрi, що хоче посватати Анну. Докiя перепудилася. — Вiнчатися хочеш iз нею? На старiсть? Смiх з себе пустити? Не находив досi дiвчини, аж ось кого найшов! Здурiв на старiсть! Ïх рiд попiвський,— а вона... Вiн махнув рукою. Та махнув так, що вона зрозумiла, що сим разом спротивиться всiм ïï словам. — Аби менi вже на старiсть не було кому й бiлля випрати? — вiдповiв гiрко.— Як ти очi замкнеш, Парасинка твоя злагодить? Iди, спитай в неï, де ïï чоловiк i стариня його i ïх дiти, за господарством? А по-друге, ти знаєш, яка Анна? Iди, стань iз нею в полi до роботи, як я ставав — чоловiк — з нею день у день цiлий тиждень, а вiдтак побачиш, що вона варта! Я постарiвся, але багато таких робiтниць, як вона, не видiв. Прямо з залiза. Робить, та й робить, та й робить, i ще б годна робити... Знай, я ïï вiзьму! Докiя задумалася. Мудра була й розважна, i мов та цариця, що хоч без корони, та все правила всiм. Тут треба було добре роздумати. I брат говорив правду. Вiн на жарт не говорив. Сказавши своє, стукнув кулаком у стiл i, закинувши гордо голову взад, мов лев, вийшов мовчки з хати. Значить — вiн учинить те, що заявив ïй. Вiн говорив правду, що коли ïï не стане, вiн хоч i який моторний, хоч раз чоловiк собi, а проте стане без неï круглою сиротою. Нiхто його не догляне, ïï донька має свого чоловiка, своï дiти, господарство й iншi клопоти, i куди вiн притулить свою голову? Чи не в Мендля на Гоппляцу? Що чоловiк без жiночих рук? Глина. А ще на старiсть. А вони вже не молодi: вона i вiн. А Анна — що вже було з нею, то було,— а вона все-таки не з тих, аби ïй не варто честi вiддати. Руки ïï хiба з золотом нарiвнi поставити! Що ж робити? Нехай ïï вже бере! Таке вже мало його бути. З самого початку. Вiн не находив пари замолоду, аж по стiльки роках на неï наважився, а вона з розуму сходила, доки доïхала кiнця своïй дiвочiй долi. Не ïй тут, старiй жiнцi, в дорозi ставати! I чи помогло би воно? Ет!.. Iвонiка говорив на весiллi ïï Парасинки, що справить своєму Михайликовi таке весiлля, що такого село борзо119119 вдруге не побачить i не забуде скоро — та й справив. Але яке?.. Як нинi, бачить усе, як було... як гуляли в дворi... як Михайло гуляв... як Петро i Анна гуляли... як пiшли всi вихром i навiть вона з Iвонiкою кинулися шалiти... а хто бачив, що кому за плечима стояло?.. Ба! Нехай поберуться! Господь один знає, в чiм добро, а в чiм лиха година. I побралися. П'ятий рiк живуть уже разом. В них коло хати рiвновага й лад. Той лад, що його витворює невтомима праця i твердий ясний ум. Петро вiдмолоднiв i мов удвоє подужав. Працює, товчеться, вештається i — як говорять люди, жартуючи — на старiсть маєтки збиває. Добре живуть. Вона дуже добре дбає про нього. Совiсна й вважлива, мов коло скла, коло нього ходить, а перед Докiєю мов перед рiдною матiр'ю кориться. Не має ïй що Докiя закинути, бо все в неï по правдi йде. Петро справдi грошi пряче, хоч нiяк йому про маєтки й думати. В нього є хлопчина, i се вiн робить задля нього. Придумали його вiддати до школи. Нема йому що до землi прив'язуватися,— урадили,— вона iнодi лише самого горя наносить! Нема що до неï приростати! Вона не кожного щастям надiляє! А старий Iвонiка, що про се довiдався, оживлено пiддержує ïхню думку. Тайком перед Марiйкою пiшов до нотаря i записав хлопчинi щонайкращий ланець Михайла. Нехай колись i вчений згадає добрим словом його нещасного покiйного сина... Вiн дивно прив'язаний до тоï поважноï, лагiдноï молодицi, що мов той добрий ангел снується в хатi й по надвiрку, i для нього, коли б вiн i не спинився в ïï хатi, все ласкаве й добре слово має. Невiсткою своєю називає ïï, i гiрко-болiсно всмiхається при тiм сам iз себе. Хлопчину ïï медом угощає i, як внука, голубить. Се одинокий золотий промiнчик на тихих полях, що викликує вiд часу до часу усмiх на його устах i що ним вiн справдi радується. А Марiйка? Понура та горем розколена вдача, що з нею? Вона бачить той промiнь, що паде золотим пасмом iз тоï дрiбноï хатини в душу ïï чоловiка, але вiн у нiй лише жаль викликує. Нiколи не переступає ïï нога порога хати у веселому лiску, нiколи й не спиняється нога молодоï поважноï жiнки коло самiтнього бурдея. Лiнiя мiж ними нiяк не може вигладитися; тут станув уже жаль матерi до матерi й не уступиться нiколи з-помiж них. Часом, коли хлоп'я у веселому розбiгу за Iвонiкою примчить аж до бурдея, коли побачить його стара жiнка, ïï мов на ножi щось бере. I простягнула би руки за ним, пригорнула би до осиротiлого серця — воно ïй чимось близьке, чимось рiдне, чимось дорогого покiйного сина пригадує, та тут i кам'янiє на мiсцi й невимовно гiркий спомин поринає гострим ножем у душу. Вона вiдiпхнула колись свого внука вiд свого порога, вiдiгнала з матiр'ю, мов собаку, що був би уже таким, як оцей, i огрiвав задубнiлу з жалю душу й осиротiлу хату розвеселяв,— а так божевiльний жаль огортав ïï. Сама всьому винна. Сама-самiська вона. Дрижачими руками наповняє дитинi капелюшок лакiтками, на якi здобувається самiтня оселя в полi. Сушеними овочами, горiшками, iнодi й булочкою — i вiдсилає додому. Неспокiйним поглядом i дивно змiненим зором наказує дитинi вертати скоро до мами... Воно вертається послушно пильненьким кроком i ущасливлене до мами, а нещасна здiймає грiзно кулак i грозить страшно в сторону, де проживає той, що винен ïï горю. Нехай господь поступить iз ним, як вiн собi на те заслужив... Анна дрижить над своïм хлопцем якоюсь боязкою любов'ю з цiлоï поважноï, глибокоï душi, що натерпiлася до дна, i знає лише одну мету — вивести дитину свою в люди. Ïï колишнє горе вiдтворило ïй очi, i iнстинктом своïм пiзнала життя — свiт. Гарує i працює вiд рання до вечора на здобуття засобiв до науки для сина, i щось мов силує ïï вiдiрвати його вiд землi. З нього будуть люди, як покине землю. Якiсь iншi люди, як вона, як всi тi, що окружають ïï, як тi, через яких натерпiлася стiльки у своïм молодiм життi та що передчасно зломило ïï. Не розумiє ясно, чому, по якiй причинi, але вiдчуває се i щиро переконана. А Петро пiддержує ïï в тiм. Дрiбне хлоп'я з задуманими очима своєï матерi його мов до життя вiдновило. Коли воно спить, вiдганяє мухи вiд нього, а руки його, великi залiзнi руки, прямо бояться доторкнути дрiбного тiльця, щоб не завдати йому болю. Воно ж дороге. Воно всiх займає. Щось має за собою, чим в'яже до себе й керує... I так тяжать на нiм надiï — якiсь несформованi, прегарнi, гордi надiï, здається, самих терплячих i упокорених — i вiн ïх має сповнити... Виросте — в нiм прокинеться батькiвська, героïчна вдача, глибокий, вiщий iнстинкт по матерi,— вони попровадять його в iнший свiт... I вiн сповнить тi надiï... Чернiвцi, 7 цвiтня 1901 р. ________________________________ 11 Кругом нас знаходиться якась безодня, що ïï вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша (нiм). 22 Штивний — цупкий, застиглий. 33 Гоппляц (вiд нiм. Hauptplatz) — центральне мiсце, головна площа. 44 Барда — сокира. 55 Гердани та бодзики — прикраси з намистин бiсеру та клаптикiв матерiï. 66 Мати храп — мати на оцi. 77 Туй-туй— ось-ось. 88 Не ялося — не годилося. 99 Стрiй — одяг. 1010 Двiрник — начальник громади, староста. 1111 Нехарно — неохайно. 1212 Волiчка — шерстянi нитки для вишивання.) 1313 Зiштивнiле— застигле. 1414 Нанашка — хрещена мати. 1515 Ширiнка — хустка. 1616 Шовкова рiкля — шовкова в рiзних смугах сукня без рукавiв, з станком (половиною плахти), пришитим до спiдницi. 1717 К у т а с и — китицi на одежi для прикраси. 1818 Гулящi — танцюючi. 1919 Гуляти — танцювати. 2020 Бадiко — звертання до старшого роками. 2121 Стрiльба— рушниця. 2222 Шутер — гравiй, щебiнь. 2323 Бранка — призов. 2424 Право — закон. 2525 Б у р д е й — землянка. 2626 Пивничнi мешкання — землянки. 2727 Город — сад. 2828 Фудулитися — пиндючитися, гордувати. 2929 Пушка — бляшанка. 3030 Зимний — холодний. 3131 Сивий — сiрий. 3232 Т р i й л о — отрута. 3333 Гарувати — тяжко працювати. 3434 Т р i л е р — трель. 3535 Острота — суворiсть. 3636 Бутний — гордий, чванькуватий. 3737 Хосен — користь. 3838 Знеслiсть — гордiсть, пишнiсть. 3939 Ходити на вiзитацiю — робити обхiд. 4040 Паприка — перець. 4141 Iмператор (нiм,). 4242 Вiйськовий абшит— документ про увiльнення з вiйська. 4343 Пуделко — коробка. 4444 К л а к а — толока, спiльна робота за частування. 4545 Професор — учитель. 4646 Кошниця — великий плетений сарай, де сушать кукурудзу. 4747 Пизата — пиката. 4848 Шумилиння — листя, в яке загорнутий качан кукурудзи. 4949 Гостинець — шлях. 5050 Склеп—лавка. 5151 Чiчка — квiтка. 5252 Горботка — двi плахти, що ïх носять замiсть спiдницi. 5353 Цiтки — маленькi мiднi випуклi кружечки. 5454 Розривка — розвага. 5555 Консеквентний — урiвноважений. 5656 Наглий — раптовий, несподiваний. 5757 Сверщик — цвiркун. 5858 Штубей — вулик. 5959 Блават — волошки. 6060 В i з i я — видiння.) 6161 Половик — яструб. 6262 Дрiб — домашня птиця. 6363 Шпихлiр — комора. 6464 Ланц— лавцюг. 6565 Камратувати — товаришувати. 6666 Кутати — клопотатися. 6767 Пазити — стерегти, доглядати. 6868 Банувати — жалкувати. 6969 К а в к а — галка. 7070 Бурш — денщик/ 7171 Сарака — бiдолаха/ 7272 Минатися — гинути, вмирати. 7373 Шрiт — дрiб. 7474 Давати позiр — звертати увагу, наглядати. 7575 Проiпiнацiя — шинок (монополька). 7676 Ц а р а — край, доли, низина у протиставленнi до гiр. 7777 Нижча шаржа — унтер офiцерськi чини в армiï. 7878 М е в а — чайка. 7979 Лягай (вiйськова команда) (нiм.) 8080 Шпанги — вiйськова кара. 8181 Мельдуватися — заявитися. 8282 Урльоп — вiдпустка. 8383 Компанiя — рота. 8484 Егзецирка — вiйськовi вправи. 8585 Гвер — гвинтiвка, рушниця. 8686 Торнiстра — ранець. 8787 Т р а ч к а — тартак, лiсопильня. 8888 Цофнути — зректися. 8989 Голосний — вiдомий, знаменитий. 9090 Опускати — залишати. 9191 Завелонованi — iз спущеними вуалями. 9292 З резиҐнацiєю — безнадiйно. 9393 Спуститися — покластися. 9494 П о м а н а — спогад. 9595 Р о з к а з — наказ. 9696 Ворохобня — заворушення, бунт. 9797 Кланцата — зубата. 9898 Чако— головний убiр в австрiйськiй армiï. 9999 Матригуни — чар-зiлля. 100100 Клячiти — стояти навколiшках. 101101 Партика — доля, частка. 102102 Кертиця — крiт. 103103 К л а н я — полукiпок. 104104 Гуска солi — стовпчик солi (пресована сiль). 105105 Г р и с и к — сiчка. 106106 Р а т а — частина плати, внесок. 107107 Пиняво — повiльно. 108108 Дзьобенка — шерстяна торба. 109109 Сопух— дух, сморiд. 110110 Поєдинча — проста. 111111 К а б з л я — капсуль. 112112 Обдукцiя — судово-медичний огляд. 113113 Кольба—- приклад. 114114 Зрабувати — заграбувати. 115115 Луна — заграва. 116116 Залубнi— сани. 117117 Кивнути — зачепити, торкнути. 118118 Пазити — глядiти, турбуватися. 119119 Борзо — скоро.
Земля